www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow «Психологема степу» в українському національному дискурсі
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

«Психологема степу» в українському національному дискурсі

М.-Л.А. Чепа

“ПСИХОЛОГЕМА СТЕПУ” В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ ДИСКУРСІ

   У статті зроблена спроба переосмислення вкладу в становлення української ідентичності осілості й переміщеня.
   Ключові слова: національна самосвідомість, психологема Степу, культурно-історичні чинники.
   Скинення тоталітарного ярма спричинило переосмислення деяких вузлових пунктів української самосвідомості й, найперше, проблеми етногенези українців у площині психологеми Степу. Відомо, що роль географічного чинника у формуванні української нації розглядається крізь призму двох основних антропологічних домінант: осілості й переміщення. Якщо перша трактується загалом позитивно [1], то в другій, під тиском двох століть російської історіографії, переважають семантичні категорії з яскраво негативним забарвленням. Намагаючись "отмстить неразумным хозарам", історики, філософи та літератори формували образ "степу-ворога", "степу-прокляття" тощо, витісняючи із свідомості народу образи "степу-батьківщини", "степу-брата", "степу-слави", викорчовуючи і нищачи історичну пам'ять українців, залишаючи в ній тільки гідне осуду, пильно слідкуючи за тим, щоб не залишити там нічого високого й героїчного.
   Вияви істинно українського ставлення до степу настільки самоочевидні (їх можна простежити в усі віки і в усіх діячів нашого культурно-історичного поступу), що дивуєшся, до якої межі затемнено зір пересічним і непересічним українцям, які не чують, наприклад, зверненого безпосередньо до них Шевченкового "Заповіту" чи "Послання" [2]. Коли Шевченко заповідає поховати себе "серед степу широкого", то чи треба більшого доказу, що степ - то батьківщина українців?
   То хіба маємо не вірити українському Кобзареві та "Історії Русів" [3], що поляни й половці - це брати, а маємо вірити автору "Песни о вещем Олеге" та лауреату найвищих російських премій, "совісті російської нації" Д. Лихачеву [4], що тюркські народи - це "исчадия ада"? Така упередженість геніїв російської культури може бути пояснена тим, що російську національну ідею вибудувано на одному, не найзначнішому фрагменті української історії - варязькому, або, трохи ширше, "руському" періоді нашої історії.
   Якщо поляки взяли для себе з історії "сарматський міф" [5], то росіяни через своє "москальство" (див. відповідний розділ книжки М. Аджи "Полынь половецкого поля") [6] і для династичного заглиблення у товщу історії уподобали собі для вироблення "російського міфу" час, коли на київському правлінні перебували князі, в жилах яких, серед іншої, текла кров Рюриковичів. Це, а найбільше психологічні приниження, завдані московським правителям у період владарювання Золотої Орди, призвели згодом до формування у російської еліти комплексу "втечі від степу", приписування степу всього негативного, що росіянин знаходив у власній душі.Українська незаангажована політично історіографія не знає такого протиставлення лісу і степу. Ще 1798 р. у Москві видрукувана книжка українця Якова Михайловича Марковича (1776 - 1804) "Записки о Малороссіи, ея жителях и произведениях" [7], де характери українця-степовика і північного українця (жителя лісової зони, "литвина") подаються не через протиставлення, а через доповнення. Це два типажі, між якими не існує непрохідного провалля, вони своїми рисами переходять один в одного і гармонізуються у третьому типажі, яким є, на думку Я.М. Марковича, характер жителя лісостепу.
   Отже, можна сказати, що питому вагу "Лісу" і "Степу" у формуванні українського народу можна порівняти з питомою вагою лівої й правої півкуль у головному мозку людини (за такої аналогії лісостеп, очевидно, варто уподібнити мозолистому тілу, що з'єднує дві півкулі). Як у людини в різні періоди розвитку може домінувати ліва або права півкуля, доки не виробиться остаточний тип домінування, так і в українській історії були періоди домінування тієї чи іншої частини української ойкумени.
   Попри всю складність своєї долі, українці здебільшого рефлексували соборність свого народу, як єдність етнічного стрижня народу і його інтегрованих та асимільованих часток. Тому українцям не було потреби мислити себе як суму складену з часток, бо їхня цілісність мала чітко визначену сутність, як внутрішню, так і зовнішню. Це пояснює й той факт, що українці терпимо ставилися до привласнення сусідами своєї сарматської чи руської складової, бо вони не вірили, що у цьому випадку діє принцип "було вашим, стало нашим", бо "шила у мішку не сховаєш", а "брехнею світ обійдеш, та назад не вернешся".
   Тільки один раз у своїй історії українці піддалися на спровокований сусідами протиприродний поділ власної історії на сарматську, скіфську, слов'янську, руську, хозарську та ін. Сусідам це потрібно було аби узаконити за собою привласнені періоди історії, та пришпилити українську ідею до історії Хозарського каганату, скомпрометованого в очах тогочасного християнського світу співробітництвом і співжиттям з юдеями (у наші часи українську ідею компрометують, звинувачуючи українців у співробітництві з фашистами -ворогами юдеїв). Українці заперечують "тюркський міф" не через відразу до хозар, якої вони не мали і не можуть мати, а через те, що хозари - то маленька частина тюркського світу, який через хозар, печенігів, половців та іншими своїми частинами, безперечно, брав участь у етногенезі українців, але не може бути зведений до них.
   Оскільки український хозаризм - теорія походження українців від хозар [8] -безпосередньо передував народженню інтегральної української національної ідеї, започаткованої "Історією Русів", то дозволимо собі коротко переповісти історію хозарського міфу. Початком українського хозаризму є Конституція Пилипа Орлика та літопис Григорія Граб'янки, що датуються 1710 р. Ось як переповідає хозарський міф у "Літописній оповіді про Малу Росію та її народ і козаків узагалі" О.І. Рігельман [9]: "Племя некое, Скифское же, глаголаемое аланы, прозваны потом... козары, поселились и долгим временем расплодились зело и населилися пространно по обоим сторонам Дона... От него же часть немалая, перешед Днепр... поселилась, где ниже Ачаков и Белгород, или Акерман, и далее..: но уже тамо иными названиями прозваны были, как то: иногда авары, гунны и во иные переменились народы. Были же нравом грубы, свирепы и нелепообразны... На войне и бранях были зело храбры и всем страшны.
   Начальника их называли каганом (иностранные же летописцы нарицали его хаган или хаян). Название же то, каган, не было имя прямое человеку, но старейшему или начальнику титла так подобно, как у нас ныне царь или государь" [9, с. 39].
   Це, так би мовити, передісторія українського (козацького) народу, витворена у руслі хозаризму О.І. Рігельманом, німцем за походженням, генерал-майором, прибічником Катерини II, ставлення якого до козаків дуже часто переступало межі об'єктивності, набуваючи різних форм ворожості. Власне історію українства Рігельман починає так: "Начало времени косаков или козацкого их бытия при Днепре. От сих то точно времен, как то от 948 года, должно верить по выше объявленным обстоятельствам началу козацства быть, и от оных лет ... косаки... остались тут жительством своим, где, прославившись делами и храбростию своею, стали быть извесны не только в соседних, но и в отдаленных местах. ...Во время жития и пребывания косаков оных при местах около Бористена, или нынешнего Днепра, и прочих рек, и силе их, всемерно искали их дружбы и, ласкаючись к ним, склоняли и приводили к своей строне, так, как вольных людей и чрез то будучи в союзе, употребляли их противу неприятелей своих в военных делах" [8, с. 44].
   Дуже цікавою в усіх відношеннях є наступна частина оповіді Рігельмана, де розповідається про повернення (?) Києва під російське володіння: "О возвращении Киева под российское владение и о побеждении Козаков. Когда же Ярослав, великий князь российский, в 1018 году не мог снести обиды, поляками ему учиненной за брата Святополка, вознамерился еще изведать своего счастия, он брата своего и воинственных стражей польских выгнал из Киева и овладел оным городом, потом и многими землями, вдоль Депра-реки простирающимися, покорил под свою власть косаков, которых прежде больше всех опасался. А брат его, Мстислав, 1021 году победил косаков и в сражении собственною рукою убил Редедю - славного косацкого начальника, и что смерть его вольный отворила путь во всю Украину, притом и побеждение им, и после Ярославом в 1036 году, печенег (татар же)" [9, с. 44].
   Доречно буде тут нагадати, за яких обставин Мстислав переміг Редедю. Як свідчить "Повість врем'яних літ" [10] (за Іпатським списком): "В літо 1022... Мстислав з Тмуторокані [вийшов] і пішов на косогів. І почув про це Редедя, князь косожський, і вийшов супроти нього, і стали обидва війська один супроти одного, і рече Редедя Мстиславові: "Чого ради губити свої дружини? Але зійдемось і самі поборемось. І коли здолаєш ти, візьмеш майно моє, і жону мою, і дітей моїх, і землю мою. А коли я здолаю, то візьму все твоє". І сказав Мстислав: "Буде так!" І, зїхавшись, сказав Редедя до Мстислава: "Не оружжям будемо битися, а боротьбою". І зчепилися боротися кріпко, і боролися довго, і почав знемагати Мстислав, бо був Редедя здоровий. І рече Мстислав: "О пресвята Богородице, поможи мені! І коли здолаю цього, зведу церкву в ім'я Твоє". І, це сказавши, ударив ним об землю, і вихопив ніж, і ударив його ножем у гортань, і зарізав тут Редедю" [10, с 133].
   Так закінчився "безоружний" поєдинок лицарів землі Степової, бо, як зазначає Я.М.Маркович: "...южная часть (Малоросії - М.-Л. Ч.)... известна под именами Украины, Степи и Полей, от чего и тамошних жителей называют украинцами, степовиками и полевиками" [7, с. 366]. Підраховувати негідні вчинки власних предків - завжди невдячна справа, однак об'єктивності ради варто зауважити, що навіть такий справедливий історик, як М. Костомаров, пишучи історичний портрет Володимира Мономаха зазначає: "Рассуждая безпристрастно, нельзя не заметить, что Мономах в своих наставлениях и в отзывах о нем летописцев является более безупречным и благодушным, чем в своих поступках, в которых прослеживаются пороки времени, воспитания и среды, в которой он жил. Таков, например, поступок с двумя половецкими князьями, убитыми с нарушением даного слова и прав гостеприимства..." [11].
   Тема порушення даного слова проходить червоною ниткою через писемну та усну народну творчість українців; зважаючи на велику кількість шлюбів між представниками князівських родин і, можливо, посполитими полянами та половцями, ця тема набуває характеру взаємних родинних докорів і звинувачень у віроломстві й несловності. Центральними фігурами тут виступають з руського боку - Володимир Мономах, з половецького - Шолудивий Буняк. Відомо, що мачуха і остання дружина Мономаха була половчанкою. Чи був одруженим із полянською дівчиною Буняк, ми не знаємо, хоч знаходимо натяки на це в українських казках, але є в українському фольклорі розповіді про спробу родичання з Буняком. Це досить цікаве і своєрідне історичне оповідання, що має складні смислові підтексти і яке наводимо тут із незначними скороченнями, аби показати всю складність і нелінійність шкали відносин між степовиками і литвинами... Отже, цитую: "...розказують, що ніби колись давно-давно сидів у... городищі... лицар, звався він Шолудивий Буняка. І був той лицар неабиякий, навіть і тілом не такий, як повинно бути людині; мало того, що страшенно великий, ще, вибачайте, у його печінка й легке та були зверху, отак от і стриміли за плечима, такий-то неподобний був той Буняка! Ну, жив собі у городищі, і всі його дуже боялись; найстрашніший же він був ось через що: їв людей!..
   Прийшла, бачите, черга іти в замчище, тобто на убій, якомусь-то там хлопцеві (бо то хлопців тих по черзі брали і постачали Буняці). А в того хлопця та була тільки мати, батько недавно помер. Ота бідна мати плаче вже, плаче та побивається, що нікому порятувати хлопця... Плакала та жінка, плакала, а далі щось-то їй прийшло на думку, перестала побиватись, розважилась і просить тільки людей, тих, що мали вести хлопця до Буняки, щоб зачекали годиночку, поки вона щось вготує синові "на останню дорогу". Ті кажуть: "Добре".
   От чекають, а вона взяла, пішла, нациркала у себе з грудей прокорму, замісила з того прокорму тісто, спекла пиріжків та, даючи їх своєму хлопцеві, й каже:
   - На ж, сину, тобі оці пиріжки та ось що з ними зроби: як прийдеш до Буняка, то звичайно підмани його, щоб він хоч єдиного періжка з'їв; оцим ти маєш визволитися, бо як Буняка наїсться моїх пиріжків, то вже тебе не займе, того що вважатиме тебе за брата (тобто через її покорм).
   Ну, той хлопець так і зробив: як прийшов у замчище, то умисне й став так їсти материні пиріжки, щоб Буняка побачив. Той побачив та й питається:
   - Що це ти їси?
   - Це, каже, - мені мати дала, виряджаючи в останню дорогу.
   - А дай лиш, - каже Буняка, - покуштувати, що там воно таке!
   Хлопець оддав йому пиріжки, а він і поїв їх. Як же наївся Буняка тих пиріжків, зараз і почув, яка в них заправа була.
   - Ну, - каже, - хлопче, дякуй своїй матері, що так мудро вхитрувала: тепер ти єси визволений від смерті, неможу-бо я тобі того лиха заподіяти, через те, що ти стався мені братом.
   От той хлопець уже такий радий, такий радий, неначе справді на світ вдруге народився! Отож хотів був мерщій по тій розмові додому бігти, а потім роздумався та й не побіг зараз.
   "Останусь лиш я, - каже сам собі, - на якийсь час тут ще; я, мовляв, тепер часом зроблю ось що: заподію нашому ворогові таке, щоб він не тільки мене, але й нікого більше не міг безвременно на той світ заганяти!".
   Ото ж і зостався при Буняці: уночі Буняка заснув, а той хлопець мерщій до нього в хату, підступився нищечком до ліжка - та чирк ножем і відтяв Буняці печінки! Як відтяв, Буняка зараз і пропав!" [12].
   Якби тому хлопцеві мудрість його матері, то, мабуть, по-інакшому пішла б уся історія України! Або бути тому хлопцеві таким мудрим, як легендарний отаман Сірко. "Історія Русів" фіксує такий випадок: "Однажды писал к Сирку Гетман Самуилович, выговаривая, для чего на Запорожских степях кочуют свободно некоторые аулы Татарскія? Он на сия ему отвечал, что то делается по снисхождению войска, от причин недорода у Татар травы, и что в таком случае и они иногда от них равномерным снисхождением пользуются, заключил, наконец, тем: "Когда бы и чорт, Пане Гетьмане, помогал людям в крайней их нужде, то брезговать тем не годится; бо кажуть люде: нужда и закон зминяє. А когда мы, живя с Татарами по-соседски, помогаем один другому, то сие умному нимало неудивительно..." [3, с. 174].
   Весь текст "Історії Русів" рясніє епізодами, які вщент розбивають витворюваний століттями міф про патологічну ворожнечу українців і кримських татар. Кому і навіщо потрібен був той міф, хто невпинно його роздмухував, то тема окремої розмови. Тут хочемо згадати, як самі запорожці говорили про свої взаємини з татарами: "Царь Российский... в 1667 году, по политическим видам, или по прямой надобности, отправил сильный корпус своих войск в пределы Запорожские, к городу Кодаку, под предлогом, что он защищать должен Запорожских Козаков и часть Малоросии от набегов Крымских Татар. Запорожцы, протолковав отряд сей для них вредным и якобы для пресечения сообщений с Малоросією выдуманным, жаловались о том сильно Царю, что "...отделить от нас Малоросію, всегдашнее наше отечество, раззоренное до крайности Воеводами и угнетаемые многими затеями Московскими, есть то же, что поддувать воззежонный огонь, или кидать в него горючие вещества. Что же касается набегов Татарских, то сие считается у нас с ними за игру шахматную, и мы всегда сами против их управлялись и защищать во всякое время себя в состоянии" [3, с. 164].
   А тепер знову повернімось до твору О. Рігельмана. Перебуваючи на еклектичних позиціях стосовно родоводу українців, О. Рігельман явно віддає перевагу хозарському міфу. Намагаючись бути об'єктивним, він наводить й інші погляди на походження українців [13], в тому числі й сарматський міф, половецький міф, про що свідчать наступні висловлювання: "О начале звания козацкого. Имя Козаков или козацкого народа известно стало с 948 году, так как об них упоминает греческий царь Константин Парфирогенит... Оных предки были выходцы из Египта; по Христе были в законе христианском. А по описанию Любенского, Кромера и Солоньяка, мнят быть козаками... происшедшими от половцев, как и господин Эмин в российской же своей истории о том упоминает" [9 с. 42-43].
   "О правильном мнении о казаках. Смотри синопсис о сарматах. Синопсис... описует их всех из народа роксоменського и по имени первого того народа татар победителя, Косака, касаками или козаками проименовавшимся" [9, с. 43].
   "Для того к любопытству исследовав, сколько возможно достичь до истинного начала их, какого бы рода и от коих лет, как происходили они, и, соображая об оном описание разных авторов, и из самих их писателей и мнимых сказаний нашлось, что они все происхождение свое возымели в российских местах от самих древних славян, а не от иного какого народа, как они повествуют о себе [9, с. 34].
   Як бачимо, єдине, що не подобається О. Рігельману, це власна думка козаків про своє походження, навіть якщо вона збігається з думкою Рігельмана, адже доводиться лавірувати між великодержавним офіціозом і об'єктивізмом, а тоді треба заперечувати те, що в неукраїнських вустах трактувалось як "правильное мнение".
   "Одни повествуют, будто происходят от народа козарского и поселились при Днепре-реке и оттоль расширились по всем тем местам, где ныне обитают" [9, с. 34].
   "Прочие же - от древних неких вольных людей, как якобы не принадлежали ни к какому владению, и потому мнят о себе все, будто бы они навсегда право имеют в вольности, и ни под чьим точным владением, как только под защитою тех областей, к которым они прикосновенны состоят. И для того не почитают себя, чтоб они подлинно были из русских людей или чьи бывшие подданные.
   ...хотят себя усильно представить, якобы и доныне были подлинно по тем древним народам (скифам и цымбрах) вольные и ни к кому не принадлежащие" [9, с. 36].
   Крапку у цих суперечках поставив А.І. Чепа як у своїй "Записке о малоросийских чинах" (1809) [14]: "Некоторые летописатели малоросійские выводят происхождение народа, ныне населяющего Малую Россию, одни от кимеров, другие, толкуя имя козак, полагают их от козар и прочая, но все то несправедливо: одни берут очень издалека, а другие говорят без основания", так і у написаній ним "Исторіи Русов или Малой Россіи", виданій під іменем Г. Кониського (про це див. [15]).
   "Історію Русів" вважаємо першим твором, що був написаний під впливом Великої французької революції, праць Вольтера, Гердера та інших європейських мислителів; пов'язаним з іменами і подіями, які дали поштовх бурхливому розвитку національної самосвідомості. Орієнтуючись і ґрунтуючись більше на історичній інтуїції, ніж на історичних фактах, "Історія Русів" твердить, що на величезних євроазійських територіях здавна проживав один і той самий народ, якому історики давали різні назви "залежно від способу їхнього життя і вигляду народного, приміром, Східних Слов'ян називали Скіфами, або ж Скіттами, тому що жили вони мандрівним життям і часто переселялися з місця на місце; Південних - Сарматами, по гострих ящурних очах з примружкою, і Русами, або Русняками, - за волоссям; Північних приморських Варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих...
   Самі Слов'яни і того більше собі назв наробили. Болгарами називали тих, які мешкали над рікою Волгою; Печенігами тих, що живилися печеною їжею; Полянами і Половцями, що жили на полях або в степах безлісих; Древлянами -мешканців полісних, а Казарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов'янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням Даниною Козарам" [16].
   Прослідкуємо тепер, як автор "Історії Русів" описує територію, на якій розселився єдиний український (Слов'янський) народ: "Народь Словянскій произшедшій (ні. племени Афета, сына Ноева, названъ Славянами по родоначальнику и Князю своєму Славену, потомку Росса Князя внука Афетова. Онъ, переселясь изъ Азіи (ні. времень Ваіиі. іоискаї о языковъ смешения, сталъ обитать отъ горъ поясныхъ или Рифейскихъ и отъ моря Каспійскаго на Востокъ, до ръки Вислы и моря Варяжскаго на Западь, и отъ Черного моря и ръки Дуная отъ Полудни, до Севернаго океана и Балтійскаго моря на Севере. Доказательствомъ тому есть Исторія Преподобнаго Нестора Печерскаго и его последователей и предшественниковъ, ту Исторію писавшихъ... А взята она изъ книгъ Священным, библій и изъ древней обширной библіотеки, въ Кіеве собранной, но въ нашествіе варваровъ и бьівшія руины погибшей; оть чего и самыя училища крылись въ однихъ монастыряхъ и подземныхъ жилищахъ, даже до дней Рускаго избирательнаго Князя или Гетмана Сагайдачнаго и Митрополита Кіевскаго Петра Могилы, древнюю Академію Кіевскую возстановившихъ" [3, с. 1].
   Прокоментуємо коротко наведену цитату. Виділені мною в тексті слова, згідно з коментарем "Разнословія, встречающіяся в нъкоторыхъ спискахъ Исторіи Русовъ, достойныя по чему либо особеннаго вниманія" [3, с. 259-261], пропущені у деяких списках "Історії Русів", і якщо їх випустити при читанні, матимемо першу редакцію твору, яка подає походження українців без посилання на біблійну генеалогію народів, а історію їх, "взяту... из книг древней обширной библиотеки, в Киеве собранной". Наступне: ареал розселення праукраїнців займає великі обшири Євразійського півдня і півночі вже з часів переселення з Азії. Оскільки існують варіанти, у яких час переселення з Азії не пов'язується з вавілонськими подіями, тобто не відноситься у неозоре минуле, то можна припустити, що автор твору мав більш конкретні дані про час такого переселення, а можливо, і знав конкретні дати Великого переселення народів.
   Хочемо звернути увагу і на досить невизначених "варварів", які знищили древню київську бібліотеку; така невизначеність, напевно, пояснюється тим що, добре знаючи Літопис Нестора ("Повість врем'яних літ"), автор знав, що деякі палії Києва були варварами не за вірою їх, а за вчинками, як, наприклад А. Боголюбський.
   Ще промовистішим є титул Гетьмана Сагайдачного - "Русский избирательный князь"; тут і натяк на "генетично" обумовлений давній український звичай обирати керівників, зокрема й Верховного Зверхника. Підтвердження таких настанов української спільності знаходимо і на останніх сторінках "Історії Русів", де автор досить несхвально говорить про намагамання Розумовського домогтися права успадкування гетьманського чину.Глибоким змістом сповнена фраза про спільну працю Сагайдачного і Могили: "древнюю Академію Киевскую возстановивших". Для автора "Історії Русів" Сагайдачний - "Русский избирательный князь" має достоїнство кагана, короля, царя; рівне йому достоїнство, але у церковній ієрархії, має Петро Могила, патріарх "Християн Украинского исповедания" [3, с. 253]. Аби переконатися, що це так, варто поглянути на "Указатель к Истории Русов или Малой Росии" [3], де під літерою "П" знаходимо таким чином сформоване словникове гніздо: Петр Могила
   — І, импер. Рускій --II,---------III,--------
   Логіка такої дії стане самоочевидною, якщо згадаємо, що російські царі (починаючи з Петра І) були водночас і найвищими церковними ієрархами. Особа Петра Могили цікава для нас ще й з такого боку. Про походження Могил розповідають байку, яка вигадана з метою принизити людську, громадянську та духовну гідність Петра Могили і яку гидко навіть переповідати. Натомість правдива історія роду Могил, яка міститься у листі переяславського ієромонаха Бонячевського [17], вперто обминається істориками: - краще мати предком чорта рогатого, ніж степового князя. Послухаємо, що каже про походження Могил ієромонах Місаїл, звертаючись до усиновленого ним Микити Васильовича Дрозда-Бонячевського: "Ты же прозываешся ныне Бонячевским ради мене, яко пестуна и брата твоей бабки, по роду нашему Боняку, а по просту Буняку, иже произыде от одного воеводы иноплеменнического, крестившегося в плену на Киеве с двоима сынами в Литовское обладание, и угодивши советом и храбростию Гетьману Предславу Ланцкоронскому и кралю Сигизмунду Кожимировичу Ягайлову, восприя от них волости на Волыни и тако жившие, откуда и Симеон Боняк, юноша и рицар благородный, бе в наряде у кроля Ганрея Валуя в лето Господне 1574 и обрете благодать пред нем и отъити во франскую страну, идеже окаянный приклонься в Латинскую ересь, проименовася Мархисом - по писаниям его во свояси, от них же проклят. Возставшу же на Боняков гонению, убежаша на сей бок Днепра в Комаровку, идже волею Божією род сей до днесь во смирении своем ведется. Все сия памятуй, да паче потщишися в науках, обаче не неради о здравиитвоем: есть бо главизна благодати. Иди у бо и пиши мне часто: сего ради даю тебе со крестом, иконого присподевы Марии и другими потребами еще и печатку мою, на ней же по синявице могила, буняк бо есть сказуемое могила, якоже изречеся един из сынов, предреченного воеводы, отшедший во страны греческие..."Таким чином, бачимо, що біля джерел українського православ'я стояв представник половецького роду Буняків! Парадокси історії - одна половина українських матерів лякала своїх дітей Мономахом, друга - Буняком; деякі нащадки Мономаха палили Київ і нищили храми, а деякі нащадки Буняка вірно служили християнській церкві. Дехто хоче протягти цю лінію і у неозоре майбутнє... [18].
   Але ми зробимо все, аби сталось так, як у замовлянні, що було записане 233 роки тому на Полтавщині Андріаном Івановичем Чепою: "їхав святий Георгій на червоному коні і в червоному жупані; зустрівся зі воїм братом Булатом; втялись вони гострими мечами і не втялись; втялись в червоний камінь, як із того каменя кров не текла і рана не боліла, так би в (підставляється ім'я) раба Божого кров не текла і рана не боліла" [19].
   Давайте підставимо в замовляння імена всіх земляків наших в Україні й поза нею сущих, і нехай до них прийде мир і Божа благодать! Амінь.

ЛІТЕРАТУРА

1. Янів В. Психологія окциденталізму. - Мюнхен, 1994. - 150 с
2. Шевченко Т. Кобзар. -К.: Дніпро, 1970. - 583 с
3. Исторія Русов или Малой России. Сочинение Кониского, Архієпископа Белоруского. - Москва. В Університетской типографии, 1846.
4. Лихачев Д.С. Избранные работы в трех томах. Т. 3. - Л.: Худож. лит., 1987. -520 с.
5. Луценко А. Українська еліта на порозі великої трансформації // Альманах "Молода нація". № 6. -К.: Смолоскип, 1997. - С 191-198.
6. Аджи М. Полынь половецкого поля. - М., 1994 . - 350 с
7. Лазаревский А. Прежние изыскатели малорусской старины. Яков Михайлович Маркевич (1776-1804) // Киевская Старина, 1894 . - С. 349-387.
8. Кресін О. Орлик, Грабянка і народження хозарського міфа // Молода Нація. №6. -К.: Смолоскип. - С 181-190.
9. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. - К.: Либідь, 1994. - 798 с
10. Повість врем'яних літ: Літопис (за Іпатським списком): Пер. з давньоруської В. В. Яременка. - К.: Радянський письменник, 1990. - 558 с
11. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. - К.: Изд-во при Киевском ун-те, 1989. - 736 с.
12. Героїчний епос українського народу: Хрестоматія. - К.: Либідь, 1993. -432 с.
13. Астаф'євА. До проблеми історіософії Євгена Маланюка// Молода Нація. 1998: №7.- С 211-225.
14. Чепа А.И. Записка о Малороссийских чинах// Приложение к ж-лу "Киевская Старина". 1897, апрель-май.
15. ЧепаМ.-Л. А. Мислене древо// Науковий збірник "Бюлетень Товариства" їм. М. Міхновського. 1998. № 3. -К.: УВС. - С 12-42.
16. Історія Русів: Український переклад І. Драча. - К.: Рад. письменник, 1991. -318с.
17. Стороженко А. Старинное поучение переяславскому семинаристу при всутплении его в Киевскую Академию //Киевская Старина, 1897, январь. - С. 141— 144.
18. Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма. - Нью-Юрк, 1956.-278 с.
19. Чепа А.И. Малорусские суеверия, коим мало кто верил, собранные 1776 г. // Киевская Старина. 1892, январь. - С. 119-130.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com