www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Формування «комплексу бога» та його наслідки (на матеріалі роману Дж. Фаулза «Волхв»)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Формування «комплексу бога» та його наслідки (на матеріалі роману Дж. Фаулза «Волхв»)

Г.В. Чуйко

ФОРМУВАННЯ “КОМПЛЕКСУ БОГА” ТА ЙОГО НАСЛІДКИ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ ДЖ. ФАУЛЗА “ВОЛХВ”)

   У статті аналізуються психологічні особливості феномену авторитарної особистості, що проявляються як комплекс Бога (на матеріалі роману Дж.Фаулза “Волхв”). Виявляються передумови його формування, об'єктивні та суб'єктивні обставини його прояву.
   Постановка проблеми. Якщо справедливо, що кожна соціальна група певною мірою відображає соціум, то й кожна людина - дзеркало людства в цілому, особливо це помітно, коли мова йде не про пересічну особистість, а про тих, з чиїх біографій власне і складається історія, - харизматичних авторитетних лідерів. Вивчення проблеми авторитаризму і влади (в контексті авторитарної особистості чи орієнтації) має вже досить довгу історію, проте актуальність її все більше зростає, що, на нашу думку, зумовлюється не лише проявами й особливостями даного феномену, але й тривалими, глибокими і неоднозначними наслідками його функціонування.
   Отже, авторитарна особистість уже тривалий час перебуває в полі уваги психологів, психіатрів і соціологів, проте не меншу цікавість викликає дослідження даного феномену в літературі (на нашу думку, саме література дає можливість всебічно у досить об'єктивно (навіть з урахуванням художнього вимислу) проаналізувати психологічні особливості прояву такого специфічного явища). Особливо показовим у даному аспекті є роман Дж. Фаулза “Волхв” ("The Magus"), перша назва якого дуже промовиста - “Гра в бога”. До речі, в тексті твору час від часу виникає тема бога (богів), оформлюючись остаточно в тему гри у Бога в завершенні роману. Саме аналіз впливу цієї гри та особистості Мага (Бога) на пересічну особистість є метою даної статті.Основні результати дослідження. Події та особливості характеру Мага -Моріса Кончіса - викладені через призму усвідомлення і розуміння їх іншим головним героєм роману (саме він “водить” у грі, точніше, з ним ведеться ця далеко не безпечна гра) - Ніколасом Ерфе (англ. Earth - земля, що й свідчить про приземленість, раціональну практичність особи) - саме йому судилося на собівідчути і особливості спілкування з авторитарною особистістю, і його неосяжні наслідки. Проте саму суть подій висвітлюють слова Е. Фромма: “Садизм -спонукання повністю і абсолютно поставити під свій контроль живу істоту... повністю підкорити іншу людину своїй владі, зробити її безпомічним об'єктом власної волі, стати її богом і мати можливість робити із нею що завгодно. Принизити її, підкорити - лише засоби досягнення цієї мети, і найбільш радикальна мета - заставити її страждати, бо немає більшої влади над людиною, ніж примушувати її терпіти страждання і щоб вона не могла захиститися” [7, с 26].
   Ерфе волею випадку (?) потрапляє вчителем англійської літератури на забутий Богом грецький острів Фраксос. На даному етапі свого життя Ерфе - самотня особистість, що не бачить ні сенсу, ні місця в житті, ні майбутнього, гостро відчуває свою неприкаяність, проте схильний перебільшувати власну значимість, обманювати заради вигоди, зраджувати; зрештою, він вважає себе типовим представником післявоєнного покоління англійців. Він пережив психічну травму -раптову смерть батьків - і з того моменту в пошуках себе опиняється у Греції (у просторі міфу), де часові межі також зміщені; відкриває для себе новий антично-міфологічний світ і первозданну природу, де самотність він (інтровертований) вважає “блаженною”, “самотністю Аліси в країні чудес” - Ерфе насолоджується спокоєм, не бажаючи ділитися цим втраченим раєм ні з ким.
   Мирне і в основному самодостатнє існування Ніколаса порушується двома на перший погляд не пов'язаними, але водночас не випадковими подіями: його невдалою спробою самогубства і появою у Бурані хазяїна. Це поділило острів на дві частини - реальності та вимислу (майстерної брехні). У подальшому Ерфе усе більше потрапляє в наркотично подібну залежність від Бурані та його хазяїна -Мага, настільки, що очевидні попередження не можуть зупинити англійця, хоча критичність мислення він не втрачає. Зрозуміло, що початково Ніколаса у Бурань привела цікавість і прагнення забороненого плоду (його попереджали не потрапляти в “зал очікування (смерті)” - а табличка з таким написом - на вході у володіння Мага). Знайомство з Кончісом відкрило для Ерфе цікаву й неординарну особистість, яку хочеться слухати й зрозуміти (на острові Ніколас ні з ким близько не спілкувався). Зауважимо, що Ерфе усе, що відбувається, намагається пояснити логічно, зрозуміти, класифікувати. Пізніше найбільш гостро перед ним стоятимуть питання “Навіщо?” і “Чому з ним?”. На друге відповідь більш очевидна - бо саме Ерфе був прийнятий у школу на Фраксос. А схожі (не стільки за суттю і змістом, скільки за формою і цілями) події відбуваються тут далеко не вперше. Проте виникає це питання у Ніколаса тому, що він досить амбівалентно починає сприймати подальші події - вони його лякають, підсвідомо підказуючи, що все далеко не просто і добром не завершиться, але переважає захоплення вимислом, бажання потрапити у зону чуда, пережити незвичайні пригоди й подавлене захоплення від того, що все це - лише заради нього.
   Питання “Навіщо?” дуже довго (можливо, назавжди) залишається без відповіді: психологічний експеримент, учасником якого мимоволі став Ніколас, може втратити наукову достовірність і об'єктивність, якщо досліджувані, на думку Кончіса, знатимуть справжні цілі. Хоча, на наш погляд, одна з цілей дійства метатеатру Мага все ж розкривається: перевіряється ступінь розсудливості Ерфе, його здатність відрізнити реальність від вимислу і буквальний смисл сказаного від переносного. А, за словами Кончіса, як тільки шизофреник з множинними особистостями це зробить - це стане першим кроком до зцілення.
   Отже, Ерфе різними прийомами все більше і більше - аж до повної залежності, що виражається у зростаючій здатності все терпіти і прощати, - заманюють до Бурані для участі в псевдонауковому експерименті. Йому відводиться головна роль у метатеатрі, де немає глядачів, а піддослідна миша (муха, кролик) - так по-різному іменує себе Ніколас - нібито так само вільна і рівноправна у виборі шляху з лабіринту, як і режисер (відповідно, кіт, павук, дослідник) - Кончіс. Але саме “нібито”, бо свобода Ерфе (якщо вона й була, бо виникає закономірний сумнів і в цьому) зникає, навіть його “вільні вибори” - цілком передбачувані й очікувані, отже - від нього не залежать. Так випадковість перетворюється на позбавлення вибору (принаймні, у сприйнятті героя і читача).
   Ситуацію можна назвати по-різному: метатеатром, де актори водночас є глядачами; варіантом юнгіанської психотерапії (адже Кончіс заявляє, що знайомий з поглядами Юнга, хоча й відійшов від них, зрештою, його слухав Фаулз); психологічним (психопатологічним) експериментом, дослідженням із наважливою метою, орієнтованою на подальше вилікування хворих. Проте, виправдати ситуацію неможливо з погляду моралі, Гіппократового “Не зашкодь!” (що не раз згадує Кончіс), на нашу думку, взагалі нічим. Кончіс змінює різні маски: бізнесмена, режисера спектаклю, солдата-дезертира, закоханого, психолога, психотерапевта, лікаря, психіатра, - проте залишається об'єднуючий момент - він уявляє себе Богом, і переконаний, що “має право” (згадаймо Достоєвського) будь-як “експериментувати” з тими, хто опинився у його владі, хоча, відповідно до казки Фаулза, поміщеної в романі, може претендувати лише бути Магом.
   Метафорично події представляються як ситуація з дитячого вірша: як павук запрошував муху в гості. Чим же при всій амбівалентності образа Кончіса і амбівалентного ставлення до нього Ніколаса привертає до себе хазяїн Бурані? Спочатку Ерфе тікає від сірих буднів школи у міф (зону “чуда”), насичену алюзіями з Шекспіра та образами грецької міфології. Пізніше - він уже прагне розгадати загадку Кончіса, ще далі - його вабить зустріч з Жюлі (йому здається, що саме її він чекав все життя). Надалі, почавши частково здогадуватися, що відбувається, сприймаючи жителів Бурані як акторів і розуміючи несправжність подій та “автобіографічних” розповідей Кончіса, Ніколаса все більше турбує питання, навіщо це, які цілі переслідує той, хто смикає маріонетки за нитки.
   Кончіс - хороший психолог, він цілком послідовно “обробляє” психіку Ерфе, застосовуючи відверту брехню, розповіді про події нібито своєї біографії (повчальні за характером), театралізовані постановки, що відтворювали їх та деякі античні сюжети, недомовки і багатозначні зауваження, тікаючи від запитань, витягаючи з Ерфе найпотаємніше, вміло лестить, завжди підглядає і підслуховує, відчуваючи явну пристрасть до цього), постійно навіює і навіть гіпнотизує (називаючи це відвідуванням інших планет).
   Зміст образів Кончіса та Ніколаса розкривається поступово, постійно змінюючись (хоча насправді змінюється лише Ерфе, Маг лише менше приховує за маскою свою суть). Проте, якщо у Ніколаса це позитивні зміни, рух до своєї суті, розуміння свого справжнього Я (а не того видуманого, яке він усім демонструє і з яким майже зрісся), то Кончіс розкривається у своїй амбівалентній суті, де гору поступово бере темне начало. Інші називають Кончіса “найвеличнішим у світі наставником”, очевидно, він і для Ніколаса є вчителем, та найповніше він втілює архетип Мудрого старого, який, на думку Юнга, з'являється саме тоді, коли герой знаходиться у відчаї і найбільше потребує наставника, який через функцію допомоги та досконалість може пов'язуватися з Богом [8, с 300]. Варто зауважити: даний архетип реалізує в романі свій негативний бік і виступає в личині “хитрющого старого шарлатана”, що вважає себе магом (Богом); невипадковість зустрічі цих героїв зумовлюється їх взаємовідповідністю - такому “учню” потрібен був саме такий “вчитель”: до цього часу ні самоаналізу, ні розумінню себе, ні самоуправлінню Ніколаса ніхто не навчив, як і поводитися зі свободою вибору, що насправді обертається несвободою.
   Ніколас Ерфе вступив у доросле життя “всебічно підготовленим до провалу”, закінчивши Оксфорд, послужив у армії, утвердився в статусі бунтаря (діяв всупереч загальноприйнятому) і вів подвійне життя, називаючи свій “манірно-беззмістовний спосіб життя” екзистенційним, бо на студентському гуртку обговорював буття та ніщо (очевидно, твори Сартра). У результаті - перестав розрізняти літературу і реальність, застосовуючи до життя метафоричні трактування. Будь-яка робота в Англії видавалася йому “дуже прісною й елементарною”, школа - іграшковим макетом країни. До того ж амбіції у Ерфе були надмірними, він умів справити враження людини дивакуватої, цинічної і нечутливої - за чим приховував холодний розрахунок - надалі акцент робився на самотності, якій співчували жіночі серця. Ерфе користувався цим, проте “нічого не обіцяв”.Він прагнув відпочити від життя, що й приводить його у Грецію. Спочатку Греція для Ніколаса - втеча (від усього англійського й Алісон), яка швидко перетворюється на любов і захоплення. Саме місце, світло, яке, за Фаулзом, “все виявляє і нічого не щадить” [4, с 107], сприяють розумінню героєм себе - йому відкривається, що поет з нього - ніякий: “надмірна тонкість почуттів поєднується з бездарністю”. Це зумовлює ситуацію втрати сенсу життя, що завершується спробою самогубства - зупиненою дівочим голосом. Із цього моменту Ерфе починає відчувати, що за ним стежать, але переживаючи гостру зневагу до себе й упевненість, що “ніколи не стане справжнім” (яким - має бути), вважає за краще змиритися. “І тут почалися чудеса” [3, с 66] - саме з того моменту, коли в Бурані з'явився хазяїн, настільки передбачливий, що чекав на Ерфе. Перше, що він побачив, - “знущальну посмішку” і “очі, темно-карі, майже чорні, зіркі, очі розумної мавпи” [3, с 81] чоловіка невизначеного віку, владного, жорстокого, з вражаючими самовпевненістю, самовладанням і самозакоханістю.
   Проте, не дивлячись на перше враження та сприйняття обличчя Кончіса як маски, а його самого - як “не при своєму розумі - хоч і шкідливий, але несамовитий”, Ерфе це не лякає. У нього навіть не виникає думки, що його перше враження може бути вірним. Можливо, Ніколас так скучив за новими обличчями чи настільки заінтригований “залою очікування” й іншими подіями - у цьому його виправдання відвідування оточеної колючим дротом Бурані.
   З боку ж Кончіса, ситуація виявляється так, ніби той вдало розставив сіті й упіймав бажану здобич, причому наживка застрягла так глибоко, що дозволяє як завгодно поводитися ловцю. Зрештою, Зевсу, ким він напівсерйозно себе називає, немає сенсу зважати на якогось смертного. Тим більше, що той збирається поповнити ряди іграшок домашнього театру Кончіса. Надалі в романі виникають алюзії на “Бурю” Шекспіра (чи не звідси назва Бурані?), де Кончісу припадає роль чарівника Просперо, в результаті чого він починає ставитися до Ніколаса ще гірше - “як до батрака”, пихатість також зростає. Проте, з іншого боку, він увесь час залишається амбівалентним, адже, демонструючи лише свій реальний “темний” бік, він міг би відвернути тверезомислячого Ерфе від відвідин Бурані - і втратити нову іграшку.
   Тому заходячи занадто далеко у негативному самовиявленні, позбавленому моралі та людяності режисеруванні, пригніченні гідності Ерфе, Кончіс змушений робити ніби крок назад (“з такими хитрощами заманювати мене в пастку, а потім наполегливо підштовхувати до втечі з неї” [3, с 251]), наприклад, піднімаючи вгору руки, - магічний жест жерців, символ таємного знання - він заспокоює Ніколаса - знімає негатив і знижує раціональний контроль.За Н. Макіавеллі, лише та людина досягає успіхів в управлінні іншими, яка у дилемі влади (жорстокість чи милосердя, страх чи любов?) вибирає жорстокість і страх [2, с 773]. Якщо спочатку Кончіс вміло балансує між цими полюсами, то врешті-решт, знімаючи різні маски, що наближає до його справжнього обличчя (якого, зрештою, ніхто не бачив), робить саме макіавеллівський вибір.
   Надалі ситуація представляється Ніколасу як шахова партія:
   • Ніколас: думає, що Кончіс божевільний і знущається над ним;
   • Кончіс: повідомляє Ерфе, що той - “покликаний” випадком (хоча пізніше скаже, що “віддати долю на волю випадку - все одно, що тонути” [3, с 154]);
   • Н: бачить перед собою таємницю, загадку, яку потрібно розгадати, заінтригований, проте поки що відчуває себе чужим;
   • К: починає розповіді (історії) з “власного” життя, раптово обриваючи їх і тим самим притягуючи Ніколаса до Бурані;
   • Н: закономірно, просить завершення історії;
   • К: вводить на сцену нового гравця - Жюлі (в цей час вона називається Лілією і має діагноз “шизофренія”), потім - інших;
   • Н: починає любовну лінію (алюзія на “Бурю”);
   • К: інсценізує повчальні частини міфів, подій “власного” життя;
   • Н: розуміє, що маска грається з ним, що Кончіс - не при своєму розумі, хоче домовитися з дівчатами, не знаючи, що вони з Магом заодно.
   Зауважимо, що Ніколаса - людину, яка тривалий час жила у світі літературних ілюзій, Кончіс вчить розрізняти ілюзії та реальність, вимагаючи, щоб його сприймали “буквально”: “слова потрібні, щоб говорити правду. Відображати факти, а не фантазії” [3, с 100] (хоча Ерфе упевнюється, що все треба розуміти у переносному смислі). Проблема лише в тому, що сам він і його почет - справжні майстри брехні. Варто зауважити і що Кончіс під ілюзіями та фантазіями розуміє те, що пов'язано із суспільною свідомістю, мораллю, соціальними нормами і божественними заповідями. “Реальні” ж події життя Мага цікаві у кількох планах: 1) деякі з них реалізуються театрально (і не цілком безпечно з фізичної, моральної та психічної точок зору); 2) окремі елементи розповідей (події чи характеристики різних діючих осіб) об'єктивно характеризують особистість Кончіса, причому власні негативні риси він схильний проектувати на інших; 3) Ніколасу, хоч він і не здогадується, іноді відводиться роль Кончіса.
   Надалі Маг повідомляє, що він духовидець, ще більше лякає Ніколаса і “збиває з толку”; між ними міцніє інстинктивна ворожість. Проте Ерфе у тому, що відбувається, побачив шанс жити (сенс і бажання), і “тремтить від передчуття подальших подій”, адже до цього “загадки оберталися витонченою насолодою”. Кончіс гіпнотизує Ніколаса, дозволяючи відчути щось схоже на “вершинні переживання”, при цьому його не лякає, що Мага він цікавить не як людина чи особистість, а як “приватний випадок” (як лікаря), “тип”. Він дає Ніколасу можливість неодноразово пережити вибір (між життям і смертю, батогом і прощенням), який насправді суттєво відрізняється від пропонованого.
   Поведінка Ерфе закономірно змінюється зі зміною поведінки Мага. Тепер він уже бачить продуману відвертість Кончіса, відчуває присмак фарисейства і лицедійства, й у всьому починає шукати розрахунок. Але, як пізніше визнає Ніколас, з Кончісом не дістанеш дна страждань: як тільки здається, що ти вже там, - тут же опиняєшся ще глибше. Роль Ерфе варіюється від гостя - до чужого -помічника психіатра - до блазня - простака - і ката. І скрізь він відчуває себе керованим. Про те ж, наскільки невловимо-магічна роль у Кончіса свідчить така цитата: “Тепер він був схожий на Пікассо, який прикидається Ганді, який, у свою чергу, прикидається флібустьєром” [3, с 147]. Кончіс постійно прикидається, але деякі особливості натури не сховаєш під маску - і він уже не просить, а наказує, не співчуває, а підводить до думки, що “істина безжалісна за формою, та не за суттю” [3, с 156], хоча істини, проповідувані Кончісом, безжальні і за суттю. Цікаво, що психічне захворювання, яке вочевидь цікавить Кончіса, - шизофренія. У тому контексті, що саме Кончіс живе у просторі міфу, власне створеному світі, перекроюючи реальність. Він використовує інших людей як інший варіант подій, для реалізації власного життя. Пригадується загальновідома думка, що психолог (психіатр) найбільше цікавиться проблемою, яка відображає його власні турботи (“у кого що болить...”). Тому закономірно, що від думки, що Кончіс - поза розумним глуздом, Ніколас приходить до розуміння, що у нього психічне захворювання - манія (зрозуміло, звеличення), недарма ж Маг грається в Бога (можливо, саме тому він у Бога не вірить) - і вважає, що має право будь-що зробити з іншою людиною, що мета виправдовує засоби.
   Тепер Ніколас настільки залежний від Кончіса, що перемагає не інстинкт самозбереження, а страх, що його “виставлять”, тому він не здатний оцінити можливі наслідки гри в Бога, який “створив решітки, ефемерні клітки прагнень і емоцій, що приковують до Бурані” [3, с 398]. Кончіс же характерологічно і поведінкою починає співвідноситися з фашистським полковником Віммелем (alter ego Кончіса?) - з одної з “автобіографічних” розповідей Мага: “властивості його натури такі, що її прихильність відливається у форму жорстокості” [3, с 485].
   Цілком зрозуміло, що “садистські” і “пекельні” нахили Кончіса не могли б реалізуватися, якби Ніколас не був би його ідеальним доповненням - з комплексом жертви. Саме тому він, розуміючи, що будуть нові “знущання”, що “садизм -стиль життя Кончіса” [3, с 491], обурений обставиною, що Маг може закрити йому доступ до загадки: “Яке він право має?”, - і в захопленні та самозвеличенні продовжує запитувати: “Невже все це - для мене?”, переживши об'єктивно страшні події. Тоді як питання варто поставити по-іншому: “Яке право мав Кончіс вважати, що “правди не існує: все дозволено”, що має право на роль і відчуття себе Богом, принижуючи, використовуючи для власних забаганок інших людей, граючи їх долями (адже Ніколас далеко не єдиний)?”. Тим більше, що свобода вибору зведена до нуля, а фінал п'єси наперед визначений?
   За Фроммом, авторитаризм є механізмом втечі від свободи, що реалізується у мазохістських і садистських нахилах. При цьому садистські нахили часто приховуються під маскою доброти і турботи про оточуючих, проте раціоналізуються вербально чи ситуаційними подіями. Маг, звичайно, не каже вголос, що “є настільки цікавою й унікальною особистістю, що має повне право керувати іншими і розраховувати на їх повний послух” [7, с 180], проте така думка в нього імпліцитно присутня і він навіює її Ніколасу. Обидва вони тікають від свободи. Ерфе з прагненням “утілити власну незалежність” підпадає під вплив Кончіса, на думку якого, Ніколас не усвідомлює, що таке свобода, і що гірше -“чим більше він її усвідомлює, тим менше нею володіє” [3, с 485]. Можливо, він і правий, проте розуміти, що таке свобода, і мати її - різні речі. І Ніколас розуміє, що свобода - це вільний вибір, але не відділяє свободу від відповідальності за зроблене. Для Мага ж свобода породжена сутністю речей, вона відкидає моральність, здоровий глузд, і означає вседозволеність.
   Очевидно, перше, що породило манію звеличення (переваги) Кончіса, - його мільйони - гроші й упевненість, що продається все, стали передумовою гри, яка передбачає, що ілюзія - все навколо [3, с 703]: якщо ти багатий - можеш дозволити собі іграшки [3, с 217]. Насправді, на думку А. Кемпінськи, з проблемою влади тісно пов'язана проблема встановлення порядку, і для того, щоб перетворити середовище відповідно до власного порядку, потрібно спочатку цю “частину середовища здобути”, стати хазяїном і властителем [1, с 252]. Другою передумовою варто вважати відповідну (медичну?) освіту та певні знання (вузько обмежені інтересами) з психології (слухав Юнга, знає Адлера і, вочевидь, Фрейда) та психіатрії (цікавиться патологією маніакального синдрому і проблемою суїциду) - хоча ні психологом, ні психіатром, ні філософом (у науковому плані) він не був. Додамо, як третю передумову, те наукове товариство, у яке входив Маг у юності (й ідеалів якого дотримується дотепер): “ми сповідували медицину як релігію і називали себе Товариством Розуму. Мріяли, щоб лікарі в усьому світі згуртувалися у суспільну й моральну еліту” [3, с 182]. Статут товариства утверджував, що розум - вище моральних принципів, а “межі розумного визначаються лише людськими можливостями” [3, с 203]; відстоював необхідність постійних досліджень. Надалі слідувала “зустріч” з де Дюканом (знову alter ego Кончіса), мораль якого була рівна нулю, але який здався Кончісу “прибульцем зі значно більш досконалого світу”. Можна додати й інші обставини життя Мага, але усі вони були б марними, якби не було інших людей, - покірних піддослідних кроликів, готових заради містифікацій і таємниць на все (Ніколасу “хочеться бувати” у Кончіса, не дивлячись на зростаючу підозрілість, очікування страшного й оцінки методу навчання Мага як “надто жорстокого, жорстокого невиправдано, ніби знущання над безмовною твариною” [3, с 425]), з одного боку, та ймовірнісних прихильників (почту), - з іншого.“Божественне” втручання Мага у життя Ерфе призвело до багатьох досить неоднозначних наслідків, та, по-перше, відзначимо ті, що руйнують магічність і божественність образів, утілених Морісом Кончісом, що сам Фаулз вважав “першим завданням гуманіста” [3, с 11]: жорстоке приниження людської гідності, зневагу і знищення моральних принципів, безсоромне втручання в інтимне, життя під постійним наглядом, з вивідуванням найсокровеннішого, під наркотичним ігіпнотичним впливом, грання зі смертю, зради, відчуття використаності, неповноцінності, відсутність вибору, жорстке обмеження свободи, пережитий жах, псевдосуд, де душа Ніколаса пройшла через вівісекцію, інквізицію чи чорну месу, “публічне роздягання” (так видається самому герою), що, на думку Ерфе (і нашу), “не може бути виправдане”, знищення в ньому “всякої здатності до поблажливості”, ін. У результаті - “багато тижнів я почувався розтятим, відірваним від свого колишнього “я” (точніше від об'єднання комплексу ідеалів і прагнень, що складають окреме “я”) - і тепер, ніби купа деталей, валяюсь не верстаті, покинутий конструктором і не знаючий достеменно, як зібрати себе воєдино” [3, с 425], “душа випалена дотла”. Іноді в Ніколаса з'являється не лише раціональна чи рефлексивна, але й твереза оцінка ситуації, та ставлення до подій залишається амбівалентним: він виправдовується, що вистояв, “нібито” виграв. Проте, лише “нібито”.
   Заради об'єктивності, зауважимо, що Кончіс слушно говорить, що Ніколаса “не заставляли”, і насильно ніхто не тягнув у Бурань. Це йому захотілося пригод (правда, “з подачі” Мага, який цим скористався).
   Ерфе тривожить питання, чому саме він був “покликаний”, чи справді випадок вибрав його? Зауважимо, що в кінці роману і читач перестає вірити у випадковість усіх подій (до речі, сам Ніколас починає дещо паранояльно підозрювати, що його життя і до Греції було організоване Кончісом, а “експеримент” почався ще тоді) -складається враження, що шлях Ерфе в Грецію і зустріч у Бурані наперед визначені. Ситуацію допомагає прояснити наступник Ніколаса - молодий американець був типовим представником молодого покоління Америки. Не виключено, що й Ерфе обраний за певну типовість, якщо ж припустити, що його обрали ще до зустрічі з Алісон, то прийдемо до висновку, що “покликано” його було саме через несхожість на інших (зрештою, він не схожий ні на одного з двох своїх попередників у Бурані) - і таких амбівалентних (полівалентних) тлумачень у романі дуже багато.
   Усе, що відбулося з Ніколасом Ерфе на Фраксосі та поза ним називається в романі по-різному, зокрема, сам Фаулз іменує це “евристичною м'ясорубкою”, та найбільш цікавий варіант - “психотерапія” (для Мага - це нова наука, для якої ще не придумано справжньої назви), адже Кончіс позиціонує себе як “відставного професора психіатрії” [3, с 397]. Якщо пригадати “знайомство” Мага з поглядами Юнга, можна передбачити, що “психотерапія” Ерфе - саме юнгіанського типу. Часткова схожість насправді є, але це або випадковість, або знайомство з аналітичною психотерапією автора роману: “Відмітна риса психотерапії полягає в тому, що не можна, знаючи декілька рецептів, застосовувати їх більш чи менш вдало; психотерапевт може добитися вилікування лише за дотримання головної умови, яка полягає в тому, щоб зрозуміти пацієнта як психологічне ціле, знайти до нього підхід як до людини, залишивши осторонь теорію, й уважно вислухати те, що вона скаже... Метою терапії є підхід до пацієнта як до цілісної людини через встановлення довірчих стосунків з нею” [5, с 107]. Юнг розділяв психотерапевтичний процес на дві стадії - аналітичну і синтетичну. Якщо перша стадія в романі відносно витримана в обох частинах: сповіді пацієнта та тлумаченні матеріалу аналітиком, - то друга дещо переосмислена: навчання пацієнта відбувається в неприйнятний у юнгіанській психотерапії спосіб, а трансформація особистості є не лише позитивною. Крім того, за Юнгом, психотерапія проводиться за свідомою згодою пацієнта, поєднуючи зусилля рівних, і аналітик є так само відкритим для змін в ході такої взаємодії.
   Про трансформацію героя попереджає ідея Кончіса про момент повороту, що трапляється в житті кожної людини, коли “опиняєшся наодинці із собою. Не з тим, яким ще станеш. А з тим, яким є і перебуватимеш завжди” [3, с 114], пов'язуючись з юнгівським поняттям самості та процесу індивідуації, адже, за Магом, якщо не помітиш (втратиш) цей момент - “зіллєшся з масою” (станеш “як усі”). Справжній момент повороту трапляється з Ніколасом саме в результаті зустрічі з Кончісом, ходіння і пошуків виходу з лабіринту (тема лабіринту є наскрізною в романі) підсвідомого і образного. На цьому етапі до Ерфе повертається сенс життя, він бачить його у розгадуванні головоломок Кончіса. Пізніше він віднайде інший сенс спілкування з Магом та його почтом: “все моє заплутане життя, весь егоїзм, помилки і зради можуть-таки стати фундаментом, а не вибухівкою - і саме тому, що іншого вибору немає” [3, с 174]. Із цієї думки почалася духовна трансформація Ніколаса, який зрозумів, що варто прагнути стати таким, яким має бути. Ерфе відкрив у собі сором'язливість, наявність певних стійких моральних принципів і здатність кохати і бути чесним (втомився від брехні), починає більше розуміти життя, а із цим - Кончіса і себе колишнього: “Я був похітливим і авантюристом водночас; rope-поет, який шукає самовираження якщо не у віршах, то через ризиковані пригоди. Такого не потрібно спокушати двічі” [3, с 218]; нарешті, відшукав сенс у вчителюванні. Саме це спонукає його критично ставитися до Кончіса та його вивертів, наполегливіше шукати “глибинний сенс” того, що відбувається; схиляє до бунту, коли він розуміє, що Маг переступає межі дозволеного. Можна сказати, що Ніколас духовно росте, займається самоаналізом, розуміє несумісність “я” і світу навколо, проте, прагнучи зрозуміти “навіщо”, продовжує терпіти: “якщо поперек горла те, що відбувається, не розумно бурчати на те, як це відбувається” [3, с 420].
   Кульмінацією в романі є “суд”, на який після ув'язнення почтом Кончіса потрапляє Ерфе, що асоціюється з пеклом. Суд також амбівалентний за суттю: хоча присуд виносить Ніколас (точніше, йому відводиться роль ката), судять, у першу чергу, саме його (те, яким він є, що являє собою (з погляду спостерігачів) його “Я”-реальне) - відбувається “публічне роздягання” Ерфе (у переносному смислі) й реальне - “суддів”. Важко однозначно і навіть у декількох словах охарактеризувати процес суду і суддів, та найбільше він нагадує театралізований балаган, де судді, які представляють “інтернаціональний колектив психологів” (лише за їх словами, а живуть вони у “раю обману”), одягнуті в такі дивні й водночас страшні шати і маски, що це не лише дивує (сумішшю рис чорної меси, пекла, церемонії масонів, карт Таро, лігва інквізиції, тайної вечері), але й лякає, що починаєш услід за Ніколасом сумніватися у їх нормальності. Якщо ж уявити, що таке відбулося насправді (а для Ніколаса це справді так), - сумнівів не залишиться: усім цим “психологам” місце у божевільні, вони “клінічні безумці”. І суть їх експерименту - це спроба, різними способами впливаючи на Ерфе, заставити і його втратити глузд: “психіатрів цікавить, чому нормальні люди є нормальними, чому відрізняють гру уяви від реальності?” [З, с 529]. Представимо суддів, щоб ситуація стала більш зрозуміла: “ідолище-олень, ідолище-крокодил, вампірша, суккуб, жінка-птах, чародій, домовина-портшез, ідолище-козел, ідолище-шакал, скелет П'єро, чучелко-страшилка, ацтек, відьма” [3, с 560], - роздягтись (скинувши “маскарадні костюми”), вони перетворилися на “відомих” (очевидно, лише один одному) “учених мужів і дам”, перше завдання яких - виправдати даний “експеримент”. Насправді, вони намагаються виправдати те, що виправдати неможливо ніякими аргументами. Отже, виявилося, що ці “психологи” “переступили закон заради прогресу науки”, без будь-яких прав, з метою, “що лежить за межею здорового глузду” [3, с 549], вони під дією наркотиків і транквілізаторів копаються у психіці Ніколаса, щоб витягнути “найцінніший для науки матеріал”. Далі “психологи” пояснюють, що неможливо використовувати добровольців: досліджуваний не повинен здогадуватися, що з ним експериментують і про цілі експерименту, - “експеримент буде приречений на провал” [3, с 564] - і намагаються пом'якшити негативне враження, лестячи Ніколасу тим, що він виявився дуже розсудливим. Ерфе цілком слушно підсумовує: “виявилося, їм плювати і на законність, на мою роботу, на таїнство смерті,., плювати на все, чим я дорожу” [3, с 551]. Єдиний позитив, який виносить Ерфе із суду - новий спосіб повернути борг - “свободу стримати удар”.Гра в Бога завершена, але Бога (на думку даних “психологів”) не існує, і це не гра - це життя Кончіса - авторитарної особистості - й тих нещасних жертв, що волею випадку втягнуті у спектакль. І як би Ніколас не бадьорився, що належить до кола небагатьох, що обрав єдино гідну лінію поведінки, що “нібито виграв, не зламався”, безумовною залишається психічна і моральна шкода, завдана йому “Богом” і самою грою, нова втрата сенсу життя, його духовна параноя: “Невже все моє життя - плід злісного змови?” [З, с 548], все невипадкове, підглядання продовжується? Важко визнати психічно нормальною таку людину.
   Проте Ніколас засвоїв і зрозумів сенс посмішки Кончіса - вона безжальна за суттю, зосередження жорстокості світу, це свобода відповідати за власні вибори. Тому гра продовжує будити в ньому амбівалентне ставлення - почуття захоплення та огиди водночас. Можливо, сенс життя Ніколас відшукає у стражданні та спокійному прийнятті негативних обставин життя, які не в змозі змінити (він насправді став більш стриманим, але лише імітує життя), можливо, - у любові до Алісон, але, на нашу думку, його психологічно зламали і адекватного самоздійснення не буде - важко уявити його майбутнє.
   Змінилося і його сприйняття Греції - це вже не лабіринт, де він - Тезей, а Кончіс - Мінотавр, і не шекспірівський острів Просперо, це темний Тартар, де царює Гадес (Кончіс), а Прозерпіна ототожнена з Астартою (один архетип) -богинею зради, і на сторожі стоїть Анубіс (Цербер), куди Ніколас як Орфей спускається за своєю (?) Евридикою. Підсумуємо: Ерфе відчуває, що побував у пеклі. Він не стане колишнім. Навчившись запитувати себе: “Хто Я?”, - він буде рухатися уперед, проте, щоразу оглядаючись назад (чи не слідкує хтось за ним?).
   Висновки. 1. Реалізація комплексу Бога та прагнення влади над іншими людьми виростає зі зневаги до людського суспільства, його норм, моральних і загальнолюдських цінностей. 2. Авторитарній особистості властива садистська орієнтація характеру й упевненість у своїй вищості та величі, зворотним боком чого виступає психопатологія. 3. Гра в Бога стає можливою за наявності другого гравця - жертви і глядача водночас. 4. Реалізувати комплекс Бога у грі допомагає здатність особи до різного роду містифікацій і майстерної безсовісної брехні, що базуються на вміння маніпулювати свідомістю. 5. У значній мірі Бога грає його почет, приваблений частково грошовою винагородою, частково - харизматичними особливостями авторитарної особистості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Психология и психоанализ власти. Хрестоматія. Т.2. - Самара, 1999. - 576 с.
2. Роменець В.А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження. - К.: Либідь, 2005. - 916 с
3. Фаулз Дж. Волхв. - М., 2006. - 734 с
4. Фаулз Дж. Что стоит за “Магом” // Фаулз Дж. Кротовые норы: Роман. - М., 2002. - С 95-108.
5. Фрейджер Р., Фейдимен Дж. Личность: теории, эксперименты, упражнения. -Спб., 2002.-864 с.
6. Фромм Э. Бегство от свободы; Человек для себя. - Минск, 1998. - 672 с.
7. Фромм Э. Душа человека. - М.: Республика, 1992. - 430 с.
8. Юнг К.-Г. Душа и миф: шесть архетипов. - М.-К., 1997. - 384 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com