www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Психологічний аналіз агресивності особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Психологічний аналіз агресивності особистості

Мойсеева О.Є.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ АГРЕСИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

   В статті аналізуються класичні теорії агресії: інстинкту (потягу), фрустрації-агресії, соціального научіння та соціального впливу. Розмежовуються поняття агресії та агресивності. Досліджуються мотиви агресії. Агресивність як особливість індивідуальності концептуалізується у термінах стану, рис особистості і властивостей темпераменту.
   Ключові слова: агресія, агресивність, інстинкт, фрустрація, соціальне научіння, мотив агресії, екстрапунітивність, індивідуальність, особистість, темперамент.
   У сучасній психології найбільш відомими і популярними стали наступні класичні теорії агресії: інстинкту (потягу), фрустрації-агресії, соціального научіння та соціального впливу.
   Розуміння агресії як інстинкту найбільш яскраво було представлено в психоаналітичній (Фрейд) та етологічній (Лоренц) теоріях. Фрейд [1] трактував поведінку людини в контексті взаємодії двох базових інстинктів: життя (Еросу) і смерті (Танатосу), конфлікт між якими призводить до виникнення агресії. Вона спрямовується або зовні, проти людей, або на себе, якщо не знаходить виходу назовні.
   Лоренц [2] показав, що агресія має інстинктивну природу і служить, як і всі інші інстинкти, збереженню життя і виду. У людини, яка своїми зусиллями занадто часто змінює умови власного життя, агресивний інстинкт часто призводить до згубних наслідків. Ardrey [3] пов'язував агресію з вродженим “інстинктом мисливця”, природнім добором і адаптацією. Мисливська природа, на його думку, складає основу людської агресії. Мс Dougaul [4] розглядав “інстинкт задерикуватості” в якості природної сутності людини.
   З позицій соціального неофрейдизму Фромм [5] піддав позитивній критиці інстинктивістську теорію. На його думку, всі живі істоти виявляють агресію, однак природа агресії у людини інша, ніж у інших живих істот. Людська агресія вкорінена в соціальному характері. Саме він, а не інстинкти, обумовлює агресію людей.
   У теорії Фромма [5] розуміння агресії позначилось в термінах, що стосуються особливостей індивідуальності, а не поведінки. Іншими словами, мова йшла скоріше про агресивність (особливості особистості), ніж про агресію (особливості поведінки). Однак розуміння агресивності як особливості особистості (індивідуальності) зародилося задовго до Фромма. Зокрема на думку Мюррея, агресивність входить до числа базових потреб людини.
   В теорії фрустрації-агресії розвивалося уявлення про агресію з позиції поведінкової психології. Згідно із цією теорією агресивна поведінка обумовлена фрустрацією, і навпаки, фрустрація має наслідком певну агресію (Доллард, Міллер). Хоча ці ідеї не отримали емпіричного обґрунтування, було висловлено припущення, що причиною цього може бути зв'язок фрустрації не лише з агресією, але й великою кількістю інших реакцій.
   Новий поворот в розвитку теорії фрустрації-агресії стався завдяки Берковіцу [6]. Він вважав, що фрустрація пов'язана не з інструментальною агресією, а тільки з емоційною агресією, рушійною силою якої є гнів. Далі він припустив, що фрустрація призводить до агресії тільки в тій мірі, в якій виникають негативні емоції. Будь-яка подія, яка призводить до неприємних відчуттів, включаючи біль, холод, спеку чи психологічний дискомфорт, може призводити до агресії.
   Важливе доповнення до теорії фрустрації агресії Берковіца зробив Зілман (Zillmann) [7]. Він стверджував, що стан внутрішнього хвилювання, включаючи збудження, здатний підвищити агресивну активність. Відповідно до теорії Зілмана, щодо перенесення збудження, емоційна реакція гніву має ті ж симптоми, що й інші емоційні стани. Якщо з якоїсь причини людина емоційно збуджується, а пізніше виникає роздратування, остаточне хвилювання можна помилково сприйняти як гнів. Значить, гнів фізіологічно схожий з іншими емоційними станами й будь-яка форма емоційного збудження може призводити до посилення агресії.
   У той час як Зілман [7] намагався уточнити теорію Берковіца, сам Берковіц [6] зробив наступний крок і розробив когнітивно-неоасоціативну модель агресії. За цією моделлю неприємна ситуація запускає складний ланцюг внутрішніх подій. Центральне місце посідає пам'ять. У ній асоціативні ідеї, образи і почуття зберігаються як єдина асоціативна мережа. Процес починається з того, що неприємна подія дає волю негативним почуттям, які пов'язані у свою чергу з негативними переживаннями, що мали місце у минулому. Негативне почуття чи думка активують велику кількість пов'язаних з ними негативних спогадів, почуттів і вчинків. Залежно від інших ключових моментів ситуації (наприклад, наявність або відсутність зброї), негативні переживання можуть бути виражені у вигляді агресії, або втечі. Агресія, таким чином, є функцією двох взаємодіючих факторів: особливостей індивідуальності і ситуації.
   Засновник теорії соціального научіння А. Бандура [8] стверджував, що фрустрованість суб'єкта - недостатній фактор для виникнення агресії. Необхідний також приклад для наслідування. Агресивні реакції засвоюються не тільки при прямій участі в ситуаціях, пов'язаних з агресією, але й у результаті спостереження за агресивною поведінкою інших людей та її наслідками. Теорія Бандури показала можливі механізми впливу соціального оточення на формування агресії.
   Представник теорії соціального впливу Tedeshi [9] ввів поняття “сила примусу”. Це поняття дозволило відповісти на питання про те, чому люди застосовують погрози, покарання, і завдають шкоди один одному. Суть цієї ідеї достатньо проста: насильство (“сила примусу”) використовується як засіб досягнення бажаного тоді, коли вичерпані чи відсутні інші способи досягнення результату (“сила переконання”). “Коли особистість не може переконати, підкупити чи ще якимось аналогічним чином впливати на іншу людину чи групу людей з метою примусити їх виконати ті чи інші вимоги, тоді успіх впливу буде залежати виключно від її здатності обмежити, демобілізувати, нашкодити чи навіть зруйнувати їх. Ці ж засоби можуть бути використані з метою самооборони, помсти, розплати тощо” [9, с 143].
   Кожна з основних теорій агресії звертала свою увагу на якийсь один тип спонукальних механізмів агресії. Але жодна з цих теорій не пояснювала агресивну поведінку у всій багатоманітності її проявів. В етіологічних і психоаналітичних теоріях агресія розміщувалася “всередині” людини і пояснювалася біологічними інстинктами. В теоріях фрустрації-агресії акцент був зроблений на спонуканнях-мотивах. У теоріях соціального научіння і соціального впливу, джерела агресії розміщувалися “зовні” людини і пояснювалися особливостями соціальної ситуації.
   У сучасних дослідженнях впроваджується розрізнення понять “агресія” та “агресивність”. Агресія визначається як форма поведінки, спрямована на образу чи завдання шкоди живій істоті, яка не бажає подібного поводження [10], а агресивність - як схильність особистості діяти ворожо і агресивно. “Під агресією розуміємо властивість особистості, що виражається в готовності до агресії, ... агресія - це певна дія, що завдає збитку іншому об'єкту”[11, с.4]. Таким чином, поняття “агресія” й “агресивність” не тотожні.
   Однак нерідко тонкі відмінності між агресією і агресивністю затушовуються чи задаються неявно, в підтексті. Так, агресія визначається як “мотивована деструктивна поведінка, що суперечить нормам і правилам співіснування людей в суспільстві, завдає збитку об'єктам нападу (живим і неживим), завдає фізичної шкоди людям чи викликає у них психологічний дискомфорт (негативні переживання, стан напруженості, страху, пригніченості тощо)” [12, с 10]. У визначенні агресії як мотивованої деструктивної поведінки визначальною фактично визнається роль мотиву, тобто особливості особистості, і в цьому розумінні - внесок агресивності як особливості особистості (індивіда) в агресію як форму поведінки. Відмінності між агресією і агресивністю проявляються скоріше неявно, ніж очевидно і ясно.
   Агресивність як особливість індивідуальності концептуалізується не тільки в термінах мотиву, але й у термінах стану, рис особистості і властивостей темпераменту. Тому агресивність як властивість можна віднести не тільки до особистості, але і до інших рівнів індивідуальності.
   Агресія як форма поведінки не може бути зрозумілою без аналізу мотивів особистості. Мотив - це спонукання до діяльності (у тому числі до поведінки). Врахування намірів особистості (агресивність) дозволяє усувати змішування агресії з іншими формами поведінки, навіть якщо одна людина випадково завдає шкоди іншій. Врахування намірів особистості дозволяє також відмежувати людську агресію від агресії тваринної. З іншого боку, якщо акцент робиться на намірі, значить, ми маємо справу з агресивністю як особливістю саме індивідуальності, а не поведінки.
   Слід відзначити, що мотив - це поняття, що посідає ніби проміжне положення між поняттями поведінки та особистості (індивідуальності). Одні дослідники зсувають мотив до полюсу поведінки, інші - до полюсу особистості. Щось подібне спостерігається і в дослідженнях агресії (поведінки) - агресивності (індивідуальності).
   Feshbach [13], відомий прихильник включення мотиваційних факторів у визначення агресії, зсував мотив до полюсу поведінки. Тим самим агресивність як особливість індивідуальності зливалася з агресією як формою поведінки. При цьому Feshbach розрізняв наступні види агресії: експресивну, ворожу та інструментальну.
   Під експресивною агресією Feshbach [13] розумів мимовільний вибух гніву. Він вважав, що емоційний вибух не має певної мети і швидко припиняється. Експресивна агресія може супроводжуватися чи не супроводжуватися нападом (агресія як поведінка). Інакше кажучи, експресивна агресія є по суті агресивністю як особливістю особистості, мотивом. Більше того, нема тотожності між експресивною агресивністю і нападом агресії як поведінкою.
   Поруч із поняттям експресивної агресії знаходиться поняття імпульсивної агресії. Імпульсивна агресія протікає за типом афекту, непідконтрольного суб'єкту. “Акти імпульсивної агресії являють собою емоційні реакції, які запускаються інтенсивною внутрішньою стимуляцією” [6, с.40].
   Велике значення має розрізнення ворожої та інструментальної агресії. Метою ворожої агресії є головним чином завдання шкоди іншій людині. Інструменальна агресія є засобом, інструментом досягнення нейтральної мети, наприклад, виховання шляхом покарання.
   Feshbach [13] розрізняв індивідуально мотивовану і соціально мотивовану інструментальну агресію. Індивідуально мотивована інструментальна агресія може бути корисливою і безкорисливою. Соціально мотивована інструментальна агресія є просоціальною, вона здійснюється в морально прийнятних для суспільства рамках і соціально прийнятним чином.
   Агресивність як мотив являє собою досить складне і комплексне утворення. Хекхаузен [14] вважав, що мотивація агресії знаходиться під впливом наміру, приписуваного нападнику, очікування досягнення цілі і відплати за здійснену агресію. До ключових мотиваційних факторів агресії він також відносив задоволення результатами агресії, самооцінку (почуття провини), оцінку інших людей.
   Левітов [15] відзначав, що агресію слід вивчати не тільки як поведінку та/або мотив, але і як психічний стан. “Психічний стан - це поняття, до складу якого входять різні види інтегрованого відображення впливів на суб'єкта як внутрішніх, так і зовнішніх стимулів, без чіткого усвідомлення їх предметного змісту”[12, с.293]. Левітов вважав, що агресивний стан може включати в себе не тільки прямий напад, але й загрозу, бажання напасти, ворожість. Стан агресії може бути зовнішньо яскраво вираженим, наприклад, у задерикуватості, грубості, але може бути й прихованим, набуваючи форми недоброзичливості, озлобленості. Типовий стан агресії характеризується гострим, часто афективним переживанням гніву, імпульсивною безладною активністю, злісністю, у низці випадків - бажанням на комусь і навіть на чомусь “зігнати злість”.
   Левітов [15] виділяв у агресивному стані пізнавальний, емоційний і вольовий компоненти.
   Пізнавальний компонент агресивного стану проявляється в орієнтуванні, що вимагає розуміння ситуації, виділення в ній об'єктів нападу. Особливої уваги потребує вивчення впливу загрози на агресію. “Не кожна загроза викликає агресивний стан, а з іншого боку, зовсім не кожен агресивний стан спровокований загрозою” [15, с 169]. Важливо правильно зрозуміти загрозу, проаналізувати і оцінити її. Від цього залежить стан агресії, її форма і сила. Переоцінка загрози може призводити до усвідомлення свого безсилля і навіть до відмови від агресії. Недооцінка загрози, навпаки, може свідчити про переоцінку своїх сил і викликати стан фрустрації, а інколи навіть призвести до поразки.
   Емоційний компонент агресивної поведінки виражається насамперед у гніві. Але не кожного разу гнів переходить у агресію. Більше того, не завжди гнів її провокує. Наприклад, “безсилий” гнів - реакція на фрустрацію - не призводить до агресивної поведінки. “Благородний” гнів - обурення з приводу поганого вчинку - також не припускає агресію як поведінку. Крім гніву, відзначаються також інші емоції та почуття, що входять до складу емоційного компоненту агресивного стану: недоброзичливість, злість, мстивість, а інколи й садизм [15].
   Берковіц [6] також відводив велику роль психічному стану гніву у розумінні агресії. І знову ж таки, гнів і агресія - не одне й те саме. “У випадку агресії ми маємо справу з дією, спрямованою на досягнення певної мети - завдати шкоди іншій особі. Гнів же зовсім не обов'язково має якусь конкретну мету, але означає певний емоційний стан. З яких би компонентів не складався цей емоційний стан, він не спрямований на досягнення мети і не служить реалізації конкретного наміру в тій чи іншій конкретній ситуації. У зв'язку з цим можна відзначити те, що гнів як емоційний стан не запускає прямо агресію, а зазвичай тільки супроводжує спонукання нападу на жертву”[6, с.43].
   До вольового компоненту агресивного стану Левітов відносив цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, у низці випадків -ініціативність і сміливість. Часто агресивний стан виникає і розвивається в боротьбі, а боротьба вимагає вольових якостей. Але “якщо з формального боку агресивний стан є вольовим актом, то було б зовсім неправильним відносити його до проявів сили волі. Сила волі не в формальному, а в справжньому, змістовному значенні цього терміну, визначається соціальною цінністю цілей, наполегливістю, обумовленою цими цілями; вона виявляється не в агресії, а в її змісті і протидії, тобто тільки в такій боротьбі, що має суспільне і моральне позитивне значення” [15, с.170].
   Отже, впровадження поняття “агресивний стан” так само правомірне, як впровадження понять “агресія” і “агресивність”.
   Таким чином, розгляд класичних і сучасних теорій агресії та агресивності дозволяє тонше розуміти особливості агресивної поведінки, її природу і місце в структурі людської життєдіяльності.
   Агресивність може виступати не тільки як мотив і стан, але і як риса особистості, і властивість темпераменту. У той час як мотиви і стани мають ситуативний характер, індивідуальні властивості вирізняються надситуативністю і стійкістю. Агресивність є відносно стабільною готовністю до агресивних дій в різних ситуаціях, а “агресивна поведінка не може бути зрозумілою, якщо об'єктом дослідження не стане агресивність як особистісна риса” [16. с 124].
   Платонов вважав, що “агресивність як психічне явище, що виражається у прагненні до насильницьких дій у міжособистісних стосунках, може бути властивістю особистості і навіть рисою характеру як результатом недостатнього виховання чи симптомом психічного захворювання” [17, с.7]. Агресивність розвивається в дитячому і підлітковому віці. Порушення емоційних взаємодій в батьківській сім'ї можуть призвести до формування агресивної індивідуальності, оскільки вони  “деформують особистість, перешкоджають формуванню одних її сторін, підкоряють собі інші... З'являється тривожність як постійна властивість особистості, і звідси очікування агресії і готовність чинити опір їй, навіть завдаючи превентивні удари” [16, с.181].
   Мерлін [18] розглядав агресивність подвійно: як особливість особистості (агресивне ставлення особистості до людей) і як властивість темпераменту (екстрапунітивність при фрустрації). Таким чином, агресивність проявляється щонайменше на двох рівнях інтегральної індивідуальності: особистості і темпераменту. У агресивності як рисі особистості проявляється об'єкт (люди) і зміст ставлення особистості. В агресивності як властивості темпераменту (екстрапунітивності) проявляється психодинаміч-ний бік агресивності. Однак, оскільки агресивність (особистість) і екстрапунітивність (темперамент) характеризуються спрямованістю, деяка зовнішня подібність між ними існує.
   Екстрапунітивність є схильністю до нападу чи до руйнівних реакцій в ситуації фрустрації [18, с89]. Ектрапунітивність проявляється в дратівливості, слабкому контролі ворожості, в розрядці напруження, викликаного фрустрацією, яка виражена шляхом експресивних атакуючих чи руйнівних реакцій.
   Агресивність знаходиться у певному зв'язку з такими рисами, як жорстокість і ворожість. Зокрема вона тісно пов'язана з жорстокістю, але при цьому між ними існує певна різниця. “Агресія і жорстокість являють собою вияви насилля, але в порівнянні з жорстокістю агресивність - більш широке і значною мірою морально нейтральне поняття, оскільки далеко не завжди агресивні дії мають жорстокий характер. У той же час будь-яка жорстокість агресивна. Можна сказати, що жорстокість -особлива якість агресивності” [16, с.6].
   Під жорстокістю розуміють прагнення завдавати страждань людям чи тваринам. Жорстокість виражається в діях, бездіяльності, словах, а також фантазуванні відповідного змісту. Жорстокість може бути імпульсивною чи планомірною, свідомою чи несвідомою, офіційно санкціонованою чи злочинною. Як поведінка жорстокість спрямована на завдання страждань і мук саме заради страждань і мук. У цьому і полягає зміст жорстокості. Але якщо жорстокість має місце, але не спрямована на завдання страждань і мук, вона позбавляється сенсу жорстокості [16].
   Ворожість - це негативна установка, позиція, ставлення особистості до оточуючих. Ворожість визначається також як негативна установка до іншої людини чи групи людей, яка знаходить своє вираження у вкрай несприятливій оцінці свого об'єкта. “Ми висловлюємо свою ворожість, коли говоримо, що нам не подобається ця людина, особливо коли бажаємо їй зла. Далі ворожий індивідуум - це така людина, що зазвичай проявляє більшу готовність висловлювати словесно чи якимось іншим чином негативні оцінки інших людей, демонструючи загальну недружність до відношенню до них” [6, С.44].
   Barefoot визначав ворожість як антагоністичне ставлення до людей. Ворожість як ставлення складається з афективного, когнітивного і поведінкового компонентів. Афективний компонент включає такі емоції, як гнів, роздратування, образу, відразу тощо. Когнітивний компонент включає негативні переконання стосовно людської природи (цинізм) і переконання в недоброзичливості інших людей щодо суб'єкта ворожості (ворожі атрибуції, недовіра, підозріливість). Нарешті, поведінковий компонент включає такі дії, як агресію, негативізм, небажання співпрацювати, уникнення спілкування.
   Таким чином, агресивність може бути пов'язана не тільки з ситуативними проявами агресії, виступаючи як мотив і стан, а і визначати стійку готовність до агресивних дій в різних ситуаціях, будучи наявною в структурі індивідуальності в якості риси особистості і властивості темпераменту.

Література

1. Фрейд 3. По ту сторону принципа удовольствия. - М., 1992.
2. Лоренц К. Агрессия (так называемое “зло”). - М., 1994. — 272 с.
3. Ardrey, Robert - The Territorial Imperative: A Personal Inquiry Into the Animal Origins of Property and Nations. London, Collins. 1967.
4. McDougall W. Psychology: Study of Behavior. 1912, 2 ed., L., 1952.
5. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. - М., 1994.
6. Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль. -СПб, 2002.-510 с.
7. Zillmann D. (1984) Connections Between Sex and Aggression. Hillsdale, NJ: Lawrence Erlbaum.
8. BanduraA. Exercise of personal and collective efficacy in changing societies / Bandura A. // Self-efficacy in Changing Societies /Ed. by Albert Bandura. - Cambridge University Press, 2002.
9. Tedeshi G. The Psychological Research of Aggression. -Tokyo, 1985.
10. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. - СПб: Питер, 2001. -352 с.
11. Реан А.А., Коломинский Я.Л. Социальная педагогическая психология. - СПб.: Питер, 2000.
12. Психологический словарь. - М., 1996.
13. Feshbach S. Dynamics and morality of violence and aggression: Some psychological considerations. American Psychologist. 1971; 26.
14. Хекхаузен X. Мотивация и деятельность: В 2 т. - Т. - М., 1986.-408 с.
15. Левитов Н.Д. О психических состояниях человека. - М., 1964.
16. Антонян Ю.М., Гульдан В.В. Криминальная патопсихология. - М.: Наука, 1991.-246 с.
17. Платонов К.К. Методологические проблемы медицинской психологи. - М., 1977.
18. Мерлин B.C. Очерк интегрального исследования индивидуальности. - М.: Педагогика, 1986.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com