www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Будівничий української нації А.І. Чепа та його нащадки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Будівничий української нації А.І. Чепа та його нащадки

М.-Л.А. Чепа

БУДІВНИЧИЙ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ А.І. ЧЕПА ТА ЙОГО НАЩАДКИ

   У статті наводяться архівні матеріали про родину А.І. Чепи надані автору краєзнавцями О.І. Припутнем та М.П. Ніколаєвим.
   Здобутки наук нового часу поставили під сумнів тезу про відмирання у майбутньому національних і державних чинників структурування людських спільнот. Схоже на те, що етнонаціональний дискурс продовжить звучати і бути актуальним на тривалому періоді існування людської цивілізації, а тому осмислення і переосмислення феномену націогенези у світі, що глобалізується, не втрачатиме своєї гостроти. На нашу думку, еволюція людства потребувала того, щоби на певних етапах історії люди об'єднувалися в племена, етноси, нації, які для власного виживання творили імперії, союзи, національні держави. Історія людства це невпинна динаміка процесів диференціації та інтеграції людських мас, що тривалий час здійснювалася здебільшого засобами військових протистоянь, які приводили до величезних людських жертв.
   Дуже важливим для визначення причин тієї чи іншої проблеми розвитку нації та держави у давні чи новітні часи є перший етап націотворення. Для України і українців, як і для більшості Європейських націй цей етап розпочався в кінці 18-го століття, коли почалася ера розпаду династичних держав-імперій на зміну яким приходили держави, побудовані на національному принципі.
   Українська правляча династія перервалася невдовзі після нападу монголів. Гілка династії Рюриковичів дала початок Московській державі легітимізувавши її існування. Легітимізація (визнання) Європейськими державами виборного гетьманського правління могло б відбутися у часи Б. Хмельницького тільки у формі протекторату польського або шведського королів, чи російського царя, що зрештою і сталося в 1654 році.
   Але набута таким чином автономія не влаштовувала українську владну еліту, яка вже на той час набула демократичного досвіду гетьманського ладу у складі Польського королівства, де королівська влада не успадковувалася, що було кроком уперед порівняно з моделлю влади у тодішній Московській державі. Прагнення позбутися московського протекторату Мазепою та іншими гетьманами не приносили успіху. Конституція Пилипа Орлика є певним документальним виявом зусиль українства досягти незалежності чи, принаймні, автономії.
   Кінець правління Катерини II “зачистив” політичну карту Європи від усіх ознак українського питання. Зліквідована Гетьманщина, Запорізька Січ, судова система тощо. І, раптом, у цій пустелі, де, здавалося б, нічому українському не судилося вже прорости, з'являється книга, якій судилося стати “вічною книгою” України, книгою-маніфестом і виразником національної гідності народу. Ця книга проголошувала благородне (автентичне) походження Русів (українців), одвічне існування в них лицарства, з середовища якого народ обирав найбільш достойного по справам своїм провідника нації - Гетьмана, природного нащадка князів руських або знатних родів руських, шляхетства, з “урядників по виборам і простих воїнів, званих Козаками”, духовенства, що вийшло з лицарства і відокремлювалося лише на службу Божу. Поспольством вважались купці та міщани, що мешкали по містах, а по селах вільні миряни, що платили податки. Цей народ об'єднувався і домовлявся з іншими народами як вільний і свобідний, а ніяк не завойований. Великою мірою бачимо, що тут описується бажане, яке інколи значно відрізнялося від жорстокої дійсності. Але, як свідчить сучасна етнопсихологія, “народ є не тим ким він є, а тим ким він хоче бути”. Український народ вустами автора “Історії Русів” проголосив принципи, на яких він об'єднувався в минулому під давньою назвою Русі з Литвою і Польщею “яко рівний до рівних і вільний до вільних”, і на цих самих принципах він бажає жити з іншими народами у теперішньому і майбутньому. Деякі автори бачать тут вперше проголошену модель співжиття націй і народів у вільній Європі, ту модель яку сучасна Європа прагне реалізувати на наших очах, але чомусь без України.
   Як маніфест Рівності, Свободи і Братерства була сприйнята “Історія Русів” видатними синами України, Росії, Польщі та інших держав. Для них деякі історичні неточності твору відійшли на десятий план, бо автор лише використав історичну форму для викладу історіософії України. “Історія Русів” не закликає українців до сепаратизму, як це зазвичай подають деякі автори, вона закликала до цілком адекватних дій по відновленню національної держави і входженню у світову спільноту на умовах Рівності і Братерства.
   Після того як відкрилася таємниця авторства Історії та час її написання (Андріан Чепа, перша чверть 19 століття), середовище в якому вона зародилася (Новгород-Сіверський патріотичний гурток), європейський та світовий соціально-політичний контекст написання твору, є всі підстави для вивчення обставин життя родини автора “Історії Русів” - вічної книги України та першого національного маніфесту Об'єднаної Європи.
   У наших попередніх статтях та в книжці “П'ять великих таємниць історичної психології”, у яких ішлося про А.І. Чепу як автора “Історії Русів”, ми подавали його біографію, спираючись на оприлюднені на той час факти.
   Перші письмові відомості про Чепу подав ще Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський у другому виданні своєї “Історії Малої Росії” (1830). У списку літописних джерел Малоросійської історії після пункту четвертого: “Записки о Малой Россіи известнаго ученому свету действительного статского советника и российского историографа Миллера, в двух портфелях...” — є пункт такого змісту: “Такі самі записки покійного статського радника А.І. Чепи, у багатьох в'язках передані його дружиною.
   П. Чепа, якого я особисто знав, бувши в Малоросії, служив девятнадцать років під начальством безсмертного Задунайського, користувався його любов'ю й довірою, мав нагоду зібрати безліч цікавих рукописів відносно Малої Росії; але, на жаль, більша частина цих дорогоцінних джерел, що складали чотирнадцять книг в аркуш, невідомо куди поділися після передчасної смерті в С-Петербурзі Якова Михайловича Марковича. П. Чепа, для користі вітчизни своєї, довірив їх цьому молодому чоловікові, що мав намір писати докладну історію Малоросійську”.
   Перша енциклопедична стаття, присвячена Чепі, що була вміщена у словнику Брокгауза, подає про нього такі відомості: “Чепа (Адріан Іванович, помер біля 1820 р.) - збирач писемних пам'яток з історії Малоросії. Полтавський уродженець, Ч. розпочав службу “підписком” при земському суді Роменського повіту; потім довго служив у канцелярії правителя Малоросії, графа П.О. Рум'янцева. Ч. був як на той час вельми освіченою людиною, жваво цікавився минувшиною своєї батьківщини, мріяв про видання малоросійської “Вівліофіки” і встиг зібрати до 14 великих збірників, що містили різноманітні акти, документи, записки і т. ін. відносно історії Малоросії. Ці збірники, передані укладачеві історії Малоросії Марковичу, були останнім втрачені, за винятком двох. “Записками про Малу Росію” Ч. користувався для своєї історії Малої Росії й Бантиш-Каменський. Кілька документів з архіву князя Рєпніна, писаних рукою Ч., надруковані в “Київській Старовині”, де вміщено і цікаву його переписку з В.І. Чарнишем та В.Г. Полетикою (1890, №5 і 1893, №1)”. Бачимо, що дату народження не вказано взагалі, дата смерті доволі невизначена (“помер біля 1820 р.”). Очевидно, що автор цієї статті користувався інформацією Бантиша-Каменського та “Київської Старовини”. Цікавим тут є посилання на “Записки про Малу Росію” А.І. Чепи. Гадаємо, що йдеться про “Краткое историческое описание о Малой Россги” 1789 року, видане Бодянським у 1848 році в Москві.
   Наступна енциклопедична інформація про А.І. Чепу в УРЕ вказує дату народження (1760 рік), не посилаючись на джерело відомостей, а дату смерті, теж без жодних доказів, переносить на два роки пізніше (1822 рік). В УРЕ про Чепу написано: “...колекціонер документів з історії України. Походив з української поміщицької сім'ї. В 1779-89 служив у канцелярії малоросійського генерал-губернатора П.О. Рум'янцева. Колекцією Ч. користувались українські історики М.Ф. Берлинський, Д.М. Бантиш-Каменський, Я.М. Маркович. Свого наміру видати збірник матеріалів з історії України Ч. не здійснив. Переважна більшість зібраних ним документів загинула”. У цій статті потребує уточнення ціла низка фактів. Насамперед рік смерті А. Чепи, який подається тут на основі невідомих фактів. Чепа помер незадовго до того періоду, коли Д. Бантиш-Каменський почав готувати до друку друге видання своєї історії і отримав від удови Андріяна Івановича матеріали, на які посилається у передмові до цього видання (побачило світ у 1830 році). У передмові до першого видання (1822 рік) про Чепу ще немає жодної згадки. Наступне. Якщо А.І. Чепа, як він сам зазначає в одному з листів, служив у Малоросійській канцелярії 19 років, то закінчення служби припадає на 1798, а не на 1789 рік.
   Практично не відомі сучасним дослідникам статті про А. Чепу полтавського дослідника І.Павловського, що були видані у 1906 та 1914 роках. Цікаво, що автор подає відомості не тільки про Андріана Чепу, а й про його дружину Наталю, яка допомагала чоловікові на ниві народної освіти. Ось що пише Павловський: “Ще в 1799 році Наталя Чепа віддала двох селян до Чернігівського повітового училища, плануючи підготувати їх учителями для школи. Школу Чепа відкрила в маєтку Чепурківцях, Пирятинського повіту. Вона розміщувалася у кількох хатах, в яких у перший рік її відкриття було 23 душі. Вважаючи приміщення ці незручними, вона звернулася із клопотанням до полтавського губернатора стосовно дозволу їй звести шкільну будівлю. У своєму клопотанні вона пише, що позаяк “діти охоче приходять у призначений час, вчаться без відрази і деякі з них читають уже молитви без букваря”, то до “наступного розпорядження про сільські школи” вона просить школу затвердити і передати у відання директора училищ із тим, “аби він призначив і предмет навчання для всіх охочих”. Наглядачем цієї школи вона просила призначити свого чоловіка, Адріана Івановича Чепу “з обов'язком посилати про неї до керівництва відомості, отримувати настанови і дбати про їх виконання”. Сам Адріан І. Чепа зобов'язувався, “поки він живе на світі або до загального розпорядження про сільські школи”, утримувати 50 учнів, дітей найбідніших селян забезпечувати книжками та іншими до навчання потребами, тим, хто відзначиться у навчанні, призначати й видавати нагороди”. Учителям цієї школи за їхню працю просвічене подружжя Чеп “визначили землю і певну кількість коштів, відповідно до старанності праці й успіхів їхніх”. Губернатор повідомив про це генерал-губернатору кн. А.Б. Куракіну, який доніс про це міністрові народної просвіти гр. П.В. Завадовському. Граф П.В. Завадовський довів до відома Імператора Олександра І, і подружжя Чеп получили Монарше благовоління. Імператор, як писав міністр, “із задоволенням дивився на такий їхній подвиг”. Це був єдиний приклад заснування поміщиками Полтавської губернії школи в епоху панування кріпосного права”.
   Тесть А.І. Чепи, Ісаак Григорович Плевковський почав службу в 1762 р. військовим канцеляристом, а в 1768 р. став сотником першої Пирятинської сотні. У 1784 р. Плевковський помер (не доживши і до 50 років). Марфа Григорівна Плевковська з дітьми Павлом (народився 1777 р.) та Наталією (народилась 1780 р.) проживала в хуторі Ісаєнківщині (Сотниківському). Павло Ісаакович служив на флоті і, мабуть, захоплювався мисливством, коли приїздив у Чепурківку. Це про нього в своєму листі від 1.09.1834 р. до своїх батьків писав Є.П. Гребінка: "...теперь понимаю, отчего покойный Павел Исаакович так ахал над дупелыннепом". Мабуть, він прожив стільки ж років, як і його батько. Як і батько, він плекав надію придбати землю. В журналі "Известия Таврической ученой архивной комиссии" № 22 за 1895 р. наводиться його письмове звернення до "Правителя Таврической области" від 3 січня 1795 р.: "Немного осталось мне наследия после покойного отца, но в продолжение времени воспитания моего в морском корпусе у беспомощной вдовы, матери моей, и того поубавилось гораздо. Маленькая деревушка наша, лежащая Киевского наместничества в Пирятинском уезде, называемая Чепурковка, опустела почти совершенно через побеги крестьян в Екатеринославскую и Таврическую губернии. Лишиться до 25 душ тому, кто имел их всех 50. Много ли их останется? Но скудными сими остаткам должна жить мать, быть отделена сестра, вышедшая замуж, и мне при малом жалованье помогать. И никому ничего: ибо остальные, оплачивая подати за бежавших, и из недоимки еще не выходят. В сей всенижайшей избирая возможнейшее, я прошу Вашего сиятельства не оставить нас милостию Вашею. Величайшую мы в том иметь будем, если мне и зятю моему коллежскому ассесору Андреяну Чепе повелено будет дать никем не занятой еще земли, лежащей в уезде Мелитопольском, вершину Белозер Янчокрак, или на Молочных Водах десять тысяч десятин. И как беглецы оные не впрок и тем, кто их в упомянутых губерниях принимает, и они и там, выигравши льготные лета, так же бродят, то прошу о поимке и отдаче оных, коих бы мы могли там и поселить на вышепросимой земле".
   Це звернення було складено не без участі Аидріана Чєпи, який 19 років служив у канцелярії Румянцева і знав, як проводиться розподіл "нових земель".
   У 1799 р. Павло Плевковський вийшов у відставку, але в Чепурківці не жив: не був записаний в жодній сповідальній відомості після виходу його у відставку.
   Його сестра Наталія рано вийшла заміж: у 1793 р. в сповідальній відомості церкви с Семени був уже записаний зять Плевковських Андріан Іванович Чепа, віком 29 років (був родом із Роменського повіту, де мав хутір Мар'їно і землю близько 300 десятин).
   У Чепів була донька Валентина Андріанівна, народилась у 1799 р. Вона була в шлюбі за Петром Григоровичем Волховським, народився у 1796 p., який служив у корпусі жандармів. Валентина Андріанівна жила в Чепурківці, але часто разом з дітьми (а якщо Петро Григорович був у відпустці, то разом з ним і дітьми) виїздила в Ніжин, де жила в рідних Петра Григоровича. Є.П. Гребінка в роки навчання в Ніжинській гімназії часто навідувався до них. Про це ми знаходимо в його листах за 1828 і 1829 p.p. Петро Григорович у службових справах бував у Петербурзі. Про нього Є.П. Гребінка писав у своїх листах до рідних-21.02.1835р. і 5.09.1839р.У кінці 1839 р. Петро Григорович вийшов у відставку майором, деякий час жив з сім'єю в Чепурківці. Згодом він знайшов собі службу управителя заводами Сухозанет і Губіна в Пермській і губернії, де працював більше 10 років. На службі він часто користувався доступним для тих місць видом транспорту - верхи на коні. Одного разу кінь скинув його, Петро Григорович упав з великої висоти, одержав сильний струс мозку і великі рани голови, від яких ледве не помер. Після цього значно ослабли його розумові здібності, тимчасово втрачав пам'ять. У 1850 чи 1851 p.p. змушений був залишити службу, поселився він у свого брага Степана Григоровича, самарського губернатора. У січні 1853 р. померла Тетяна Густавівна Волховська, дружина полковника Петра Степановича (Петро Степанович помер близько 1815 p.). який володів у Пирятинському повні Мойсівською економією (с. Мойсівка, д.д. Погреби, Степанівка). Оскільки дітей у них не було, то спадкоємцями стали племінник Петро Михайлович Волховський і внучаті племінники Степан, Павло і Петро Григоровичі Волховські. Племінник Петро Михайлович одержав більшу частину Погребів: 300 кріпаків чоловічої статі з відповідною кількістю землі. Оскільки Степан і Павло Григоровичі відмовились під спадщини на користь брата, то Петру Григоровичу дісталась решта Мойсівської економії: близько 500 кріпаків чоловічої статі і більше 2200 десятин землі. Він приїхав із Самари і став жити в Мойсівці. Стан здоров'я його з роками погіршувавсь, все частіше він став втрачати пам'ять. Цим скористався один із синів його - Еспер Петрович, який у 1857 р. вийшов у відставку полковником і став жити в Мойсівці разом з батьком. Користуючись хворобливим станом батька, він умовив його зробити на нього (Еспера) дарчий акт. У 1858 р. за Еспером Петровичем були записані Мойсівка, Степанівка і частина Погребів. 29 травня 1861 р. Петро Григорович помер у Мойсівці, всі гроші і коштовності (а їх було на 100 тис. крб.; присвоїв Еспер Петрович не поділившись з братами і сестрами. А дітей у Петра Григоровича і Валентини Андріанівни було восьмеро: Вадим (народ. 1819 р.), Юлія (1820 р.), Еспер (1822 р.), Емілія (1826 р.), Марія (1827 р.), Валентина (1829 р.), Павло (1837 р.), Петро (1838 р.). Дочка Валентина померла малолітньою; батьківське майно і гроші треба було ділити на сім частин. Брати Еспера Петровича колезький секретар Вадим Петрович і штабс-капітан Павло Петрович у 1862 р. звернулись до Полтавського губернського предводителя дворянства зі скаргою на "противные совести и братскому долгу поступки родного брата" (Рос. держ. істор. архів, Ф-1284. on. 49. спр. 12). Вони просили вирішити їх справу "судом по совести" на губернському з'їзді Полтавського дворянства. Звичайний суд не міг вирішити цю справу на користь скаржників, оскільки дарчий акт був складений по "всій формі". Дозвіл на такий суд повинен був дати цар. Скарга братів дійшла до міністра юстиції Паніна, який визначив: "Просьба братьев Волховских не подлежит удовлетворению". Все батьківське майно і гроші залишились за Еспером Петровичем. Це дозволило йому часто і подовгу разом з сім'єю проживати за кордоном. У січні 1874 р. він помер у м. Бадені, а сім'я його повернулась в Мойсівку. Дружина його Ольга Платонівна (Закревська) померла 1889 р., а сини їх Сергії і Володимир продовжували володіти Мойсівською економією (Сергій помер до 1916 р., а Володимир жив ще й після революції).Судячи по сповідальних відомостях, дружина Петра Григоровича весь час мешкала в Чепурківці. В.лентина Андріанівна померла в 1865 р. її майно 24.10.1866 р. було розділено між усіма її дітьми. Еспер Петрович, який був присутній при розподілі спадщини матері, мабуть, відмовився під своєї частини. Вдова колезького секретаря Емілія Петрівна Серова одержала батьківську садибу в Чепуркіці та 369 десятин землі. Померла вона 1898 р. в Чопурківці. Вона мала єдину доньку Ольгу Миколаївну. Вдова Колезького асесора Марія Петрівна Шмінке одержала частину чепурівської землі (118 дес). Проживала вона в Катеринославському повіті Пермської губернії, де й померла. Там же жив її син Олександр Іванович, другий її син - Микола Іванович приїхав звідти в Чепурківку, заснував свою садибу і жив тут до самої революції. Дружина гірничого інженера полковника Юлія Петрівна Рожкова, яка з сім'єю мешкала в Петербурзі, свою частину одержала грішми. Штабс-капітан Петро Петрович, який з сім'єю жив у Києві, одержав 75 дес. землі біля хутора Наталівки.
   Колезький секретар Вадим Петрович і штабс-капітан Павло Петрович одержали невеликі ділянки землі в Пирятинському повіті, а також дідівську маєтність у Роменському повіті - хутір Маріїнський, який Павло Петрович називав ще й Чепин-хутором. Вадим Петрович жив у Пирятинському повіті, мав сина Фелікса. Про Павла Петровича написано в "Первом дополнении к биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии" І.Ф. Павловського (1913 р.): "Волховский Павел Петрович, сын майора, из Полтавских дворян (род. 1837 г. умер 15 февраля 1886 г. в Тифлисе). Обучался в Московском университете по юридическому факультету, но полного курса не окончил и поступил на военную службу, а затем занялся литературным трудом. Умер в крайней бедности. Волховский изобрел несколько земледельческих орудий, описания и рисунки которых поместил в "Земледельческой газете" (1867-1870 г.г.). Во время русско-турецкой войны 1877-1878 г.г. печатал корреспонденции в "Московских ведомостях", "Кавказе", "Обзоре", "Правде" В последнее время занимался переводом некоторых этнографических работ Родде".
   У 1867 -1870 p.p. Павло Петрович жив у Чепин-хуторі Роменського повіту, займався хліборобством, експериментував. У 1869 р. в "Земледельческой Газете" №12 була вміщена його стаття "Каток и глыбодроб" з описом і малюнками цих знарядь обробітку землі. В "Земледельческой газете" №52 за 1867 р. і №40 за 1868 р. вміщені його статті "Опыты глубокой обработки и удобрения полей". Під терміном "глубокая обработка" він розумів "не выворачивание глубоко поднятого пласта земли наружу, а разрыхление почвы дальше глубины плужной обработки, без выворачивания этой земли наружу". Це, мабуть, і є не що інше, як безвідвальний обробіток землі.
   Із своїх експериментів Павло Петрович зробив висновок, що "глубокая обработка почвы" дає хороший урожай зернових і стійкість проти засухи. "Во время засухи, когда обыкновенные яровые хлеба буквально горели, все посеянные на глубоко обработанной пашне хлеба не страдали от засухи. Правда, их рост не был особенно велик, но они ярко зеленели среди пожелтевших своих соседей, сильно кустились и развивались совершенно правильно, В особенности это было заметно на пшенице и просе".
   Наприкінці статті подаємо коротку інформацію про правнука А.І. Чепи -Волховського Фелікса Вадимовича (псевдоніми - Ф. Полтавчук, їв. Брут, А. Чепа та ш.; 3(15).08.1846, Полтавщина (Чепурківка?) - 21.07(3.08). 1914, Лондон) - український і російський письменник і перекладач, організатор народницької пропаганди в Україні. В дитинстві жив на Волині та в Полтавській губернії. Гімназію закінчив в Одесі, а вищу освіту здобув на правовому відділі Московського університету, де в 1863-66 був секретарем “Малоросійської громади”, яка проводила антиурядові заходи. В 1868-69 був ув'язнений в Петропавловській фортеці. Після звільнення керував гуртком “чайківців” в Одесі і випускав рукописний журнал “Вперед”. В 1874 заарештований знову. Під час “процесу 193-х” в Женеві вийшла упорядкована ним збірка віршів політв'язнів “Из-за решетки” (1877). До збірки ввійшли і його власні вірші. В 1876 в Женеві випустив брошуру “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”, де вкраплювалися і Шевченкові вірші (тираж заарештувала австрійська влада). В 1878 засуджений на довічне ув'язнення.
   Живучи в Тобольській губ., займався фізичною працею, штудіював іноземні мови, читав, виховував доньок. В 1885 опублікував під псевд. їв. Брут сміливу пропагандистську казку “Передноворічна ніч”, а в 1889 році видав вірші про Сибір “Отголоски Сибири”. З 1882 жив у Томську, потім його перевели до Іркутська і Кяхти. Звідси 1889 він утік за кордон. У Лондоні спільно з С. Кравчинським заснував “Товариство друзів російської свободи” і керував “Фондом вільної російської преси”, був у приязних стосунках х Фрідріхом Енгельсом. В цей час повернувся і до українських справ, друкував повідомлення з України в еміграційних виданнях, підтримував стосунки з М. Драгомановим і опублікував його працю “Неволя веры в России”. Листувався з І. Франком, М. Павликом, В. Гнатюком, Л. Українкою (її листи до Волховського опубліковані 1991 в журн. “Слово і час”). Цікавився українською літературою, переклав на російську “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського.
   Колишня Чепурківка входить до складу села 1 Травня (колишні назви: Семенів, Семени, Сербинівка, Воскресенське) - село Гребінківського району, центр сільської Ради народних депутатів, якій підпорядковані села Грушківка (колишня Мечеть) та Саївка (колишній Ісаєнків хутір). Розташовано на річці Сухій Оржиці, за 14 км від райцентру та 7 км від залізничної станції Мар'янівка. 730 жителів (1990). Виникло в середині 20-х років XX століття внаслідок об'єднання двох поселень. Землі одного з них, засновані в 1-й половині 18 століття, належали поміщикам Свічкам, а тимчасово користувався ними поміщик сербського походження Семен Ілліч Милорадович, якого місцеві жителі називали “сербин”. Звідси й пішла назва хутора - Семенів, Семени, Сербинівка. На початку 40-х років 19 століття хутір перейшов у володіння поміщиків Раковичів і став називатися Воскресенське, хоча у документах ще довго зустрічається назва Сербинівка. Стараннями Семена Милорадовича у 1779 році була збудована кладовищенська дерев'яна Різдвяна церква (закрита 1820).
   Другий хутір - Чепурківка заснована у 2 половині 18 століття збирачем старожитностей Андріаном Івановичем Чепою. Пізніше, після смерті А.І. Чепи, маєтком володіли його спадкоємці - Вольховські, Серова, Шмінке. У 80-х роках 19 століття маєток був зданий в оренду, а потім куплений Пирятинським земством. Понад 100 років на хуторі містилась сільська лікарня. З вересня 1781 хутори Сербинівка і Чепурківка входили до складу Пирятинського повіту Київського намісництва, з 1796 - до Малоросійської (до 1797- Чернігівська), з 1802 - до Полтавської губернії. За переписом 1859 року хутір Воскресенський (Сербинівський) налічував 42 двори, 320 жителів; хутір Чепурківка - 26 дворів, 171 житель. У 1900 році на хуторі Воскресенському Городищенської волості -58 дворів, 431 житель; на хуторі Чепурківка тієї ж волості - 33 двори, 216 жителів; у 1910 на хуторі Чепурківка було 49 дворів, 249 жителів. На початку 20-х років ще існували окремі хутори Воскресенський і Чепурківка Воскресенської сільради Пирятинського повіту, з березня 1923 року віднесені до Пирятинського району Прилуцького округу. У середині 20-х років хутори були об'єднані в одне село, яке одержало назву Перше Травня.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com