www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Про психолінгвістичні універсали: мовленнєве і психічне, індивідуальне і соціальне
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Про психолінгвістичні універсали: мовленнєве і психічне, індивідуальне і соціальне

С.В. Цимбал

ПРО ПСИХОЛІНГВІСТИЧНІ УНІВЕРСАЛИ: МОВЛЕННЄВЕ І ПСИХІЧНЕ, ІНДИВІДУАЛЬНЕ І СОЦІАЛЬНЕ

   Автор статті розкриває поняття психолінгвістики, що зустрічаються в нашій та зарубіжній літературі. Визначається предмет психолінгвістики. Мовлення розглядається не тільки як психічний, але і психофізіологічний процес.
   Ключові слова: психолінгвістика, мовленнєва діяльність, мова, мовлення, психічні процеси.
   Постановка проблеми. Говорячи про наявні визначення психолінгвістики, необхідно нагадати, що довгий час її синонімом в нашій країні була "теорія мовленнєвої діяльності", родоначальником якої визнаний О.О. Леонтьев. Одне з його визначень 60-х років XX століття, в якому говориться, що "предметом психолінгвістики є мовленнєва діяльність як ціле і закономірності її комплексного моделювання" [6, с 18], і слугувало, власне, причиною такого синонімічного вживання термінів. Поняття "мовленнєва діяльність" стереотипно входить в абсолютну більшість існуючих вітчизняних визначень психолінгвістики.
   Результати дослідження. Звернемося до ряду інших визначень психолінгвістики, що зустрічаються як в нашій, так і в зарубіжній літературі. Якщо не фіксувати увагу на самих загальних і всеосяжних дефініціях, що часто попадаються на Заході і в стилі біхевіоризму, таких як, наприклад, у А.С. Ребера, який вважає, що "в широкому сенсі психолінгвістика займається всіма питаннями, що мають відношення до мовленнєних поведінок будь-якого роду" [16, с 615], то одна з найкоротших і визначаючих, в якійсь мірі, їїприкладний характер - належить С.М. Зрвін-Тріпп і Д.І. Слобіну. Вони визначили психолінгвістику як "... науку про засвоєння і використання структури мови" [15, с 435]. Дане визначення достатньо поверхове і механістичне, якщо взяти до уваги все обговорюване вище, бо засвоїти і використати структуру мови людина може і як робот, проте мовленням це жодною мірою не стане.
   Як наголошувалося вище, вітчизняна психолінгвістика практично вся без виключення продовжує традиції "мовленнєвої діяльності", з погляду якої і дається визначення самої психолінгвістики і, таким чином, на нашу думку, звужується як її предмет, так і сам об'єкт. Так О.О. Леонтьев стверджує, що "об'єктом психолінгвістики, як би його не розуміти, завжди є сукупність мовленнєних подій або мовленнєних ситуацій" [6, с 16]. Тут, не дивлячись на прагнення автора визначення до широкого узагальнення, об'єкт психолінгвістики представлений лише в зовнішньому і достатньо вузькому плані. "Мовленнєва подія" і "мовленнєва ситуація" (як і будь-яка подія і ситуація) - це завжди вже зовнішній результат, але йому передують і в нього включаються внутрішні процеси, такі як сприйняття і породження мовлення на глибинних психофізіологічних і психічних рівнях, і це теж, на нашу думку, а може бути в першу чергу, є об'єктом психолінгвістики.Крім того психолінгвістика в трактуванні мовознавців, відзначаючи все більший поворот даної науки у бік "антропоцентризму" [1, с 62], тобто людини, залишається проте достатньо традиційно "мовною", тобто поверненою у напрямку знаку і абстрагованої від людини, областю знань. В якості ілюстрації такого твердження приведемо наступне визначення. Так О.С. Кубрякова зазначає: "В психолінгвістиці... у фокусі постійно знаходиться зв'язок між змістом, мотивом, і формою мовленнєвої діяльності, з однієї сторони, і між структурою і елементами мови, використаними в мовленнєвому вислові, з іншої" [5, с 18]. У даному визначенні знову фігурують всього дві сторони - мовленнєва діяльність (хоч і представлена в розгорнутому формулюванні) і мова.
   "Предметом психолінгвістики є вивчення природи і структури мовної здатності і її реалізації в мовленнєвій діяльності, взаємозв'язків мови як системи з мовною здатністю людини, що забезпечує "життя" цієї системи" [1, с 63]. Це визначення здається нам набагато кращим, якби мовна здатність як предмет психолінгвістики не розглядалася тут швидше лише лінгвістично і не обмежувалася знову таки рамками мовленнєвої діяльності.Нарешті, зупинимося на одному з останніх визначень О.О. Леонтьева, який зазначає: "Предметом психолінгвістики є співвідношення особи із структурою і функціями мовленнєвої діяльності, з одного боку, і мовою як головною "утворюючою" образу світу людини, з іншого" [6, с 19]. Дане визначення ми могли б прийняти практично повністю, якби замінили в ньому термін "мовленнєва діяльність" на ширший і ємкий термін "мовлення", в якому мовленнєва діяльність, на нашу думку, займає хоч і гідне, але не єдине місце. Адже, по суті, під мовленнєвою діяльністю, згідно О.О. Леонтьеву і його послідовників, і розуміється сам феномен мовлення.Як ми вже не раз відзначали, з "діяльнісним" трактуванням мовлення (жодною мірою повністю не відкидаючи її) ми згідні лише частково. Нагадаємо, що в руслі нашого розширеного міждисциплінарного дослідження, ми розглядаємо мовлення не тільки як мовленнєву діяльність і засіб спілкування, але і як вищу психічну функцію людини, її психічний і психофізіологічний процес. Неодноразово сформулювавши в своїх роботах дане визначення, ми із задоволенням виявили в одному з останніх видань праць Л.М. Веккера дефініцію мовлення, що багато в чому перекликається з нашими власними поглядами і ідеями. У даному виданні під назвою "Психіка і реальність: єдина теорія психічних процесів" Л.М. Веккер підкреслює, що "мовлення як засіб спілкування, акт діяльності і психічний процес, тобто як тісно пов'язані між собою три аспекти мовлення ... до недавнього часу вивчалися окремо" [3, с 610]. Далі він зазначає, що "сучасна наука- це є одним з її істотних досягнень - дозволяє охопити єдиним концептуальним апаратом всі три аспекти мовлення" [3, с 610].
   Саме це завдання, що розглядається Л.М. Веккером як найбільш актуальне і яке ми самі поставили перед собою, приступаючи до даного дослідження, ми і прагнемо вирішити в нашій роботі. З тими лише обмовками, що ми розглядаємо мовлення не тільки як психічний, але і психофізіологічний процес (адже хоча ці процеси і безпосередньо пов'язані, проте мають відмінності: психофізіологія вивчає психіку в єдності з її нейрофізіологічним субстратом), а також не як акт діяльності, що підкреслює деяку одиничність мовленнєвої дії, а просто діяльність або навіть особливого роду активність, бо мовлення може бути не тільки зовнішнім, але і внутрішнім, на акти, що погано розділяються, і в мовленні присутні безліч механізмів, що на рівні свідомості не працюють. Крім того ми вважаємо за можливе розглядати мовлення також як особливого роду (мовленнєву) поведінку людини і психічну властивість її особистості. У своєму підході до мовлення ми висуваємо тезу єдності семіотичної системи, психіки, психофізіології, поведінки і діяльності. Таким чином ми намагаємося "охопити єдиним концептуальним апаратом" не три, а принаймні п'ять аспектів мовлення, причому з під аспектами: так, наприклад, психіка є єдністю когнітивних, емоційних і вольових процесів, психічних властивостей і станів особи; вона є єдністю свідомого і несвідомого, втім, як свідомою, так і несвідомою може бути і поведінка людини (зокрема мовленнєва), тобто зовнішній прояв її психіки.
   Таке широке розуміння мовлення важливо для нас тому, що в першу чергу; ми підходимо до цього явища в прикладному плані, практично - нам необхідно в найкоротші терміни навчити дорослих людей іноземному мовленню, і зробити це потрібно найефективніше і результативно. Завдання такого рівня складності підлягає вирішенню в одному єдиному випадку - якщо постаратися якомога глибше проникнути в сутність явища (конкретно для нас - мовлення) і спробувати розгадати хитромудрі принципи дії його законів. К.Д. Ушинський писав: "Ми не говоримо педагогам - робіть так чи інакше; ми говоримо їм: вивчайте закони тих психічних явищ, якими ви хочете управляти, і вчиняйте, у відповідності з цими законами і тими обставинами, в яких ви хочете їх застосувати" [12, т. 5, с 36].
   Наше розуміння мовлення було виведено не тільки на підставі прочитання і переосмислення великої кількості книг, але і на підставі інтуїції і експерименту - багаторічного і ретельного спостереження за декількома сотнями людей, що опановують з нашою допомогою іншомовне мовлення. І саме на таких передумовах, виражених К.Д. Ушинським, і комплексному розумінні мовлення, вистражданому нами в результаті клопіткої теоретичної, експериментальної і практичної роботи (сформульованому вище), і побудована наша система навчання іншомовного мовлення дорослих людей, яку ми вважаємо психолінгвістичною; і ті тренінги, які входять в інтеграційний комплекс цієї системи, виявляються дієвими саме внаслідок того, що охоплюють і розвивають у людини всю безліч мовленнєвих граней.
   Для нас оволодіння людиною іншомовним мовленням означає, що воно стало невід'ємною частиною її самої, її думок і відчуттів, її свідомості і підсвідомості; що воно увійшла до психіки людини природно і органічно, і вона управляє нею не тільки на рівні усвідомленості, але і не замислюючись, на рівні автопілоту. Навчитися оперувати мовними знаками, конструювати з них фрази і навіть цілі тексти, можна чисто механічно, як і математичними символами, проте таке мовлення, хоч і може бути по цілому ряду ознак мовною діяльністю, власне мовою ще не буде. "Мовлення, - пише Рубінштейн, - повноцінне мовлення людини - не система знаків, значення і вживання яких може бути довільно встановлено і вивчено, як вивчаються правила операції знаками, алгебри... " [9, с 397]. Для оволодіння справжнім словом, додамо ми, необхідно, щоб воно було не просто вивчено, а стало органічною частиною, не тільки пам'яті людини, але і всієї його психіки, що полягає як із свідомих, так і несвідомих зон. Всі психічні процеси (без виключення), як когнітивні, так і емоційні, не просто пов'язані з мовленням і служать помічниками в її освіті, але і є неодмінними мовленнєвими складовими. Гаряче відстоюючи дану тезу, бо, як ми сказали, вона була сформульована і перевірена нами в ході багаторічної експериментальної і практичної роботи, ми знову таки знайшли підтвердження нашим ідеям в роботі Л.М. Веккера, який говорить про "єдину теорію всіх психічних процесів", включаючи і навіть висуваючи на перший план мовлення, називаючи ці процеси "наскрізними", в тому сенсі, що вони не тільки взаїмопроникні, але і єдині [3, с 491, с. 605-606].
   Іншомовне "вивчене мовлення", успіхів в якому добилися тільки за рахунок усвідомленої пізнавальної діяльності, заснованої на роботі довільної уваги і пам'яті, але яка не стало органічною частиною всієї психіки людини, але яку багато хто (особливо педагоги) за традицією називає мовленнєвою діяльністю, недаремно буває штучною і скутою. Найчастіше її характеризує російськомовний акцент і така ж російськомовна побудова фраз (із цього приводу навіть виник крилатий вираз "суміш французького з нижегородським") - людина будує це мовлення з мовних знаків як будиночок з цегли, усвідомлено і цілеспрямовано, погодившись, головним чином, із законами і моделями рідної мови, але ні про який автоматизм, що породжується роботою несвідомих пластів психіки, говорити не доводиться.
   Люди, що вивчали мову таким конструктивістсько-механістичним способом, мають великі складнощі і з розумінням мовленням (багато хто стверджує, що вони просто його не "чують", мовлення представляється ним нерозбірливим шумом), а річ у тому, що при його навчанні природні закони сприйняття мовлення, первинні при оволодінні мовленням, не тільки не враховувалися, але і були порушені. Для нас учень опановує іноземним мовленням тоді, коли йому раптом починають снитися сни на іноземній мові, коли, несподівано для себе, людина помічає, що він став на ній думати, і коли усвідомлює, що йому набагато простіше написати лист або скласти розповідь прямо на іноземній мові, а не перекладати з російської - в буденному житті таке володіння іноземною мовою називається вільним.
   Коли ми думаємо про призначення психолінгвістики, то вважаємо одним з щонайперших її завдань допомагати людям в оволодінні іноземним мовленням в тій мірі свободи, про яку ми тільки що говорили. І саме тому прагнемо розібратися не тільки в зовнішніх, але і у внутрішніх психічних законах мовлення, які працюють як на рівні свідомості, так і підсвідомості, вважаючи, що і ті та інші повинні бути предметом психолінгвістичного вивчення.
   Виходячи зі всього вище зазначеного, ми запропонували б наступне визначення психолінгвістики. Психолінгвістика - це наука про людське мовлення, що розглядається комплексно - психологічно і лінгвістично: як засіб спілкування (тобто мовний код, мовна система), психічний і психофізіологічний процес, мовленнєва діяльність і поведінка, особлива властивість людської особи. Об'єктом і предметом психолінгвістики, відповідно, є мовлення у всій багатогранності його лінгвістичних і психічних сторін.
   У вітчизняних психолингвістів-мовознавців настільки сильні дотепер "соссюровські" традиції чистої лінгвістики, що навіть в своїх психолінгвістичних роботах, не дивлячись на настійні вимоги часу до об'єднання мовознавства з психологією, вони намагаються ці сфери науки розвести якнайдалі, а в своїх дослідженнях мовлення виділяти тільки лінгвістичні феномени. Ці традиції, висхідні до дихотомії "мова-мовлення", відображаються в прагненні все протиставити. Так, наприклад, ми зустрічаємо в одній з робіт О.М. Шахнаровича такі положення: " 1. Лінгвістика протиставляє мову як систему мові як процесу (мовлення)... 2. Сучасна психологія мовлення протиставляє механізм (мовну здатність) і процес (мовленнєву діяльність)... З. Для психолінгвістики характерним є зіставлення мови як системи і мови як здібності (мови як мовленнєвого механізму) " [1, с 62-63]. А також, відзначаючи сучасний виток в розвитку психолінгвістики, пропонується зіставлення - "тріада "мова - мовна здатність - мовна діяльність" [1, с 62].
   Не будемо сперечатися, зіставлення досліджуваних явищ на початкових, аналітичних, стадіях їх вивчення і на певних рівнях розвитку науки цілком виправдані і навіть необхідні, оскільки дозволяють, абстрагуючись від самого феномена, будувати його апроксимовані моделі з метою вивчення принципів функціонування цього феномена. Проте аналітичний етап дослідження завжди припускає подальший етап синтезу, і сучасний рівень розвитку науки не тільки допускає, але і настійно вимагає приступити до його здійснення, тому що настав час вже не протиставляти, а об'єднувати і розглядати досліджувані явища не тільки у всій їх повноті і багатогранності, але і із застосуванням даних суміжних наук, тобто міждисциплінарний.
   Далі в цитованій роботі вказується, що "варто розрізняти: а) мову як абстрактну надіндивідуальну систему, б) мовну здатність як механізм (функцію індивіда), і в) мовлення як індивідуальний акт реалізації мовної здатності" [1, с 63]. Дані положення нас зацікавили, оскільки здалися дискусійними: мовлення розглядається в них не як феномен, що належить людині, а точніше людям взагалі, які, не дивлячись на масу індивідуальних особливостей (зокрема мовленнєвих), володіють цілим рядом загальних (у нашому випадку мовленнєвих) рис, а певному індивіду, тобто людині, наділеному за визначенням особливими, характерними тільки йому особовими якостями.Потрібно сказати, що таке розуміння, коли мова кваліфікується як явище узагальнене, соціальне, а мовлення - як явище індивідуальне, широко поширене в сучасному мовознавстві не тільки з часів Ф. де Соссюра, але і з часів набагато давніших - з середини XIX століття. Хоча переконання мовознавців того часу і Ф. де Соссюра кардинально розрізнялися, і мовлення було віднесено тими і іншим до явища індивідуального абсолютно з різних причин, проте і до цього дня, як результат, в мовознавстві зберігся висновок -мовлення належить індивіду.
   Якщо "мовознавці другої половини XIX і початку XX століття, долаючи універсалізм ... натуралістів (Шлейхер), все більше і більше заглиблювалися в дослідження мовних фактів і доводили свої дослідження до мовлення окремої людини", і таким стремлінням - "довести дослідження до індивіда" - сприяли "успіхи нової науки - психології", причому в крайньому своєму прояві такі зусилля "доходили до заперечення мови як надбання колективу" [8, с 26], то переконання Ф. де Соссюра були абсолютно протилежними. Основні їх положення зводяться до наступного: щоб зрозуміти, що таке мова, говорив Ф. де Соссюр, "треба відійти від індивідуального акту і підійти до явища соціального" [10, с 37]. Він писав: "Вивчення мовної діяльності розпадається на дві частини: одна з них, основна, має своїм предметом мову, тобто щось соціальне по суті і незалежне від індивіда ... інша - другорядна, має предметом індивідуальну сторону мовної діяльності, тобто мовлення, включаючи говір" [10, с 42]. Підкреслюючи соціальність мови і індивідуальний характер мовлення, Ф. де Соссюр стверджував, що мова є "соціальний елемент мовної діяльності взагалі, зовнішній по відношенню до індивіда, який сам по собі не може ні створювати мову, ні її змінювати" [10, с 39], а явище мовлення "завжди індивідуальне, і в ньому цілком розпоряджається індивід; ми називатимемо його мовленням (parole)" [10, с. 38]. Так чи інакше, в свідомості мовознавців закріпилася формула - мова - соціальне, мовлення - індивідуальне.
   Абсолютно очевидно, що при подібному тлумаченні мовлення стає явищем, позбавленим універсальних властивостей, що не підлягає абстрагуванню і науковому узагальненню, тим часом - це не зовсім так. Мовлення, безумовно в чомусь індивідуальне, оскільки належить кожній окремій особі і несе на собі відбиток індивідуальних властивостей цієї особи, але воно і явище соціальне, якщо подивитися на нього очима науки сьогоднішнього дня. Таке положення особливо істотне в нашій роботі, бо її мета - створення навчальної системи іноземного мовлення, адже якщо мовлення індивідуальне, то навряд чи його можна навчити інших людей.
   Ми вважаємо дуже важливим відзначити, що якщо мовознавці, навіть психолінгвісти, підходять до мовлення як до готового твору і вивчають його з погляду опису мовних засобів (при цьому вже не так важливо, що це мовлення індивіда і як його називати - спілкування або мовленнєва діяльність: адже вона несе в собі лінгвістичні, тобто універсальні, властивості і інших індивідів даного мовного співтовариства і ці властивості в цьому мовленні лише оживають, виявляються), то ми підходимо до мовлення як би із зворотної сторони. Перед нами стоїть абсолютно протилежне завдання - нам потрібно це мовлення в індивіді "породити", причому не в одному, а відразу в декількох -в цілій групі індивідів. І якщо визнати, що мовлення - це явище не тільки лінгвістичне, але і психічне, то для того, щоб воно стало для кожної людини в групі мовленням особистим, індивідуальним - невід'ємною частиною його розуму і душі, нам потрібно виявити в цьому мовленні ті універсальні, крім мовних, психічні функції, які складають основу мовотворчих механізмів, і розвинути їх в індивідуальному напрямі.
   Відзначаючи "індивідуалістичний" напрям психології середини XIX -початку XX століття, необхідно сказати, що серед всієї безлічі робіт були і такі, які підкреслювали не тільки "індивідуальність", але і "соціальність" мовлення. До таких видатних праць належать, зокрема, роботи І.О. Бодуена де Куртене, О.П. Потебні, Л.В. Щерби. Так І.О. Бодуен де Куртене в статті "Мовознавство або лінгвістика, XIX ст." писав, що "кардинальною вимогою об'єктивного дослідження повинно бути переконання в безумовній психічності (психологічності) і соціальності (соціологічності) людського мовлення" [13, с 482], і у зв'язку з цим психологія іменується у нього базисною наукою мовознавства. Він закликав проводити мовленнєві дослідження не з погляду індивідуальної психіки, а з погляду досвідченої, експериментальної психології як науки об'єктивної, такої, що має справу з вивченням віддзеркалення зовнішніх дій на психічне життя людини [13, с 483]. Ці ідеї І.О. Бодуена де Куртене розвивав в своїх роботах Л.В. Щерба. Зокрема, він пише статтю "Про троякий аспект мовних явищ і про експеримент в мовознавстві" [14], де виділяє в мовних явищах три основні аспекти: 1) "словники і граматики мов, створені в результаті висновків, які робляться на основі всіх (у теорії) актів говору і розуміння в деяку епоху життя суспільної групи" - те, що можна назвати системою мови, 2) "сукупність всього, про що говориться і що розуміється в певній конкретній обстановці, в ту або іншу епоху життя даної суспільної групи" - тобто те, що Л.В. Щерба називав "мовним матеріалом", але що в сучасному розумінні можна назвати і мовленням, 3) "психофізіологічну мовленнєву організацію індивіда", і хоча термін "індивід" перекочував в багато праць сучасних лінгвістів в сенсі "індивідуальний", Л.В. Щерба мав на увазі в ньому і соціальний відтінок. Це стане очевидним, якщо почитати, наприклад, інші його роботи. Так, обговорюючи фонетичний метод в мовознавстві, він писав: "Суворо кажучи, єдиним фонетичним методом є метод суб'єктивний, оскільки ми завжди повинні звертатися до свідомості того індивіда, який говорить на даній мові, якщо ми бажаємо дізнатися, які фонетичні відмінності він вживає для цілей мовного спілкування, і іншого джерела, окрім його свідомості, у нас зовсім немає" [13, с 452]. Якщо зупинитися в цитуванні на даних словах і вирвати цитату з контексту, то може здатися, що Л.В. Щерба говорить саме про індивіда, але послухайте, про що він пише далі. "Для лінгвіста, -підкреслює дослідник, - дорогоцінні всі, хоча б найнаївніші заяви і спостереження тубільців - вони в більшості випадків, при належній їх інтерпретації, мають значно більшу цінність, чим спостереження вчених дослідників, що належать до іншої мовної групи" [13, с 452]. Таким чином, використовуючи термін індивід, Л.В. Щерба вкладає в нього і збірний сенс. І це завжди потрібно розуміти експериментаторам, адже для об'єктивації методу і його результатів, необхідно залучити не просто індивіда, а велику і репрезентативну групу індивідів - тільки тоді дослідження можна буде назвати строго науковим. Визнаючи глибину думок і ідей вченого, їх актуальність і для науки сьогоднішнього дня, ми закликаємо лише обережніше користуватися формулюваннями ученого, бо вони були співзвучні його часу.Проте, якщо психологія середини XIX - початку XX століття знаходилася все ж таки на стадії деталізації індивідуальних психологічних явищ, що в крайньому своєму виразі приводило до заперечення в них соціального, то психологія сьогоднішнього дня прагне до виявлення в індивідуальному того типологічно загального, соціального, що може служити основою, орієнтиром у створенні різних повчальних, коректувальних і лікувальних програм. Хоч ці програми і особово центровані, тобто направлені на розвиток кожної окремої особи, вони спираються на загальні закономірності розвитку психіки. Якщо підходити до психолінгвістики як до науки про мовлення також з сьогоднішніх позицій, то треба визнати, що соціальною є не тільки мова, але і величезна частка психічного, чим мовлення характеризується. У разі ж допущення, що універсальним, надіндивідуальним, є тільки мова як система, то говорити про психолінгвістичні і психологічні методи навчання іншомовного мовлення не доводиться: воно може вивчатися лише як мовний код, як лінгвістичний предмет, бо в такому трактуванні все інше в мовленні виноситься в зону нестабільного, індивідуального, скороминущого.На нашу думку, якщо психолінгвістична наука, то і всі її об'єкти, і мовлення зокрема, є понятійними, абстрактними, вони не можуть бути індивідуальними або субстанціональними. О.О. Леонтьев справедливо відмітив, що об'єктом науки є "сукупність індивідуальних об'єктів наукового дослідження", а "система абстрактних об'єктів" утворює її предмет [6, с 7].
   Не сперечаємося, мовлення, звичайно ж, належить кожній окремій особі, але воно, як соціальний, психофізіологічний і психічний феномен, належить і всім людям. Тому мовлення є не тільки індивідуальним об'єктом дослідження, але об'єктом саме сукупним, і його предметом служить ціла система абстрактних об'єктів- мовна і мовленнєва здатність, процеси сприйняття і породження мовлення, які представляють психолінгвістичні універсалії. Визначення ж мовлення "як індивідуального акту реалізації мовної здатності" [1, с 63] може бути вірним тільки щодо окремого мовного випадку, але не для загального, підсумкового формулювання. Так ми можемо сказати, що мовлення спікера при відкритті засідання Верховної ради України - це індивідуальний мовленнєвий акт і реалізація мовної здатності спікера як індивіда. Але коли ми говоримо, що мовлення людини відрізняється від мовлення мавп, птахів і дельфінів, ми маємо на увазі загальнолюдську здатність сприймати, породжувати і використовувати мовлення як засіб спілкування. Здібністю до мовлення володіють не тільки індивіди, але взагалі всі здорові люди, незалежно від расової, національної або статевої приналежності. Це мовлення людини представляє не тільки мову як універсальний код для спілкування певної національної групи, але і вищу психічну функцію людини, роботу її психофізіологічних процесів і це, не дивлячись на безліч індивідуальних особливостей, так само універсально, як і мова. Мовна здатність людини - це теж психолінгвістична універсалія, а не тільки механізм або функція індивіда.
   Справедливості ради, потрібно відзначити, що концепція соссюровського розмежування науки на мова - мовлення, де мова представлялася системною організацією, а мовлення визначається як щось індивідуальне, скороминуще і нестійке, останнім часом стала піддаватися, особливо з боку психологів, достатньому коректуванню. Втім для традиційних лінгвістів це не мало (та не має деколи і зараз) особливого значення, бо єдиним об'єктом, гідним наукового вивчення ними вважалася тільки мова. Все інше (зокрема саме мовлення) традиційна лінгвістика відкинула і виключила з свого наукового арсеналу, зарахувавши до рангу явищ екстра- або паралінгвістичних. Нова свіжа течія в мовознавстві у бік розширення своїх інтересів (перш за все у бік психології), наближення цієї науки до людини, що породжує, сприймає і використовує мову, бурхливий розвиток психолінгвістики як особливого розділу мовознавства, повертає законне місце мовлення у сфері пріоритетів даної науки. Проте мала дослідженість самого феномену мовлення, недостатнє розуміння його законів і природи, приводить ще часом до спотворень і неточностей в мовленнєвих визначеннях і формулюваннях.
   Коріння таких неточностей слід шукати в змішуванні рівня субстанціонального, що відноситься до самого явища - об'єкту дослідження, з рівнем, що є результатом дослідження - абстрактними поняттями і моделями наукового пізнання, яке спостерігається в мовознавстві вельми часто і завжди приводить до плутанини при інтерпретації взаємин мови і мовлення. Вже на самому ранньому етапі розвитку мовознавства намітилася тенденція до розмежування самого явища мовлення, і понять науки, що пізнає це явище. Звідси саме відбувається класична дихотомія: мова - мовлення. Розділ сфер матеріальної і науково-абстрактної Ф. де Соссюр закріпив у відомому недвозначному формулюванні про те, що лінгвістичні (мовні) цінності "характеризуються властивістю не змішуватися з відчутним елементом, що служить їм в якості субстрату" (мовленням) [10, с 114-117]. Пізніше теза Ф. де Соссюра була інтерпретована деякими лінгвістами, головним чином, в тому дусі, що цей субстрат представляє для мови щось вторинне, і з цим вторинним мовознавець може і не рахуватись, лише б мовна модель була зручною, симетричною і економною. Таким чином, лінгвістичну, наукову сферу стала складати виключно мова, про що Ф. де Соссюр говорив прямо: "Єдиним і дійсним об'єктом лінгвістики є мова, що розглядається в самій собі і для самої себе" [11, с 7].
   Психолінгвістика, що народилася достатньо пізно, але яка повернулася в якомусь сенсі до ідей В. Гумбольдта, О.П. Потебні і І.О. Бодуена де Куртене [4, 7, 2], які писали про "психічну суть людської мови", розширила як об'єкт, так і предмет свого дослідження до рівня мовлення, що відносилося за логікою Ф. де Соссюра виключно до субстрату. Того мовлення, яке насправді потрібно розглядати не просто як субстрат і "функцію індивіда" [1, с 63], а як функцію цілого класу індивідів, тобто загальнолюдську, і як об'єкт, гідний психолінгвістичного дослідження. Більш того, сьогоднішній психолінгвістиці необхідно прагнути до все більшого стирання граней між собою і психологією мовлення, оскільки сучасний рівень прикладних психолінгвістичних завдань вимагає багатобічного, комплексного їх вирішення.
   Висновки: Саме таке, комплексне, рішення і пропонує розроблена нами система навчання іноземним мовам, яку ми вважаємо в широкому сенсі психолінгвістичною і яка, як показує п'ятнадцятирічна практика її застосування, здатна допомогти дорослій людині оволодіти іншомовним мовленням фактично як рідним.

Література

1. Арама Б.Е., Шахнарович A.M. Интонация и модальность.- М., 1997. — 124 с.
2. Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию. -М., 1963.
З. ВеккерЛ.М. Психика и реальность: Единая теория психических процессов. - М., 2000. - 685 с.
4. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. - М., 1984. - 397 с.
5. Кубрякова Е. С. Номинативный аспект речевой деятельности.- М., 1986.-156 с.
6. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. - М., 1997. - 287 с.
7. Потебня А.А. Полное собрание трудов: Мысль и язык.- М., 1999. — 300 с.
8. Реформатский А.А. Введение в языкознание. - М., 1960. - 431 с.
9. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. - СПб., 1999. - 720 с.
10. Соссюр Ф. Курс общей лингвистики. - М., 1933. - 272 с.
11. Соссюр Ф. Труды по языкознанию. - М., 1977. - 695 с.
12. УшинскийК.Д. Соч.: В 6 т. - Т. 5. -М., 1990. - 528 с.
13. Хрестоматия по истории русского языкознания. - М., 1973. - 503 с.
14. Щерба Л.В. О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании//Изв. АН СССР, Сер. 7. - 1931. -№ 1. -С. 113-129.
15. Ervin-Tripp S.M., SlobinD.I. Psycholinguistics // Annual Review of Psychology. - 1966.-V. 17.
16. Reber Arthur S. The Penguin Dictionary of Psychology. - London: Penguin Books, 1995.-880 p.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com