www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Уявлення про ідею як парадигмальний перелам у психології середини XIX ст.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Уявлення про ідею як парадигмальний перелам у психології середини XIX ст.

Ю. Т. Рождественський

УЯВЛЕННЯ ПРО ІДЕЮ ЯК ПАРАДИГМАЛЬНИЙ ПЕРЕЛАМ У ПСИХОЛОГІЇ СЕРЕДИНИ XIX СТ.

   Останнього часу до переліку досить численних пропозицій шляхів подолання кризисних явищ у сучасній психології дослідники все частіше звертаються до синергетичного підходу як того світоглядного принципу, тієї шуканої парадигми, яка здатна дати відповідь ледь не на всї її проблеми.
   В цьому контексті нами видається далеко не зайвим навести у даній статті приклад вирішення центральної для психології проблеми, запропонованого нашим пращуром ще в середині XIX cт.
   Прагнення встановити філософський статус поняття ідеї, яка втратила в суспільній свідомості середини 19 ст. свій дійсний філософський і світоглядний зміст і почала вживатися у значенні простого емпіричного уявлення і склала основний зміст першої публікації [1], яка визначила ляйтлінію всього ладу мислення українського філософа, а відтак може слугувати відправним пунктом для об'єктивного аналізу і інтерпретації його філософського і психологічного доробку.
   Питання про ідею у її дійсному філософському змісті, наполягає мисленник, неминуче виникає в той момент, коли людина ставить перед собою питання про основу та мету світу, відношення світу і людини, людини до Бога. Як вічна потреба людини, як її духовне завдання, питання ці хвилюють людину перед тим, коли до них звертається наука з її логічним апаратом. Тому відмова останньої від ідеї як дійсної сили світу, заперечення її ставить науку по той бік цієї загальної та безумовної потреби людського духу і штовхає її на марне протиріччя із зазначеною потребою. Звісно, наука має право не звертатися до поняття ідеї, але в цьому випадку вона втрачає право й заходити у своїх висновках далі, ніж це дозволяється її можливостями в утриманні феноменального потоку природних явищ. "Для цього, щоб знати, не має потреби мати знання про саме знання",- зауважує П.Д. Юркевич. Однак в дійсності наука не може задовольнитися цим положенням, оскільки від початку спирається на ідеї як на свої неодмінні припущення. Таким припущенням для науки слугує теза про збіг мислення з реальним існуванням осмислених нею речей. Це і дає можливість науці робити із результатів досліджень відповідні висновки.
   Керуючись думкою Спінози про те, що порядок речей визначає порядок ідей, наука відмовила тим самим мисленню в здібності вийти за межі зовнішньої дійсності, замкнула себе в рамках механічного потоку подій, керованого все тією ж механічною необхідністю. Механодетермінізм, продовжує П.Д. Юркевич, не тільки пронизав склад мислення природодослідника, але й поширився на галузь пізнання, де його право є більш ніж сумнівним, а саме - на галузь психічних явищ. Така експансія не лише безпідставна, але й пагубна для науки про дух, оскільки наглухо закриває їй будь-яку можливість для об'єктивного і змістовного пізнання.
   Якщо, аргументує дане положення П.Д. Юркевич, "деякі психологи намагаються витлумачити всі форми, принципи й засади людського мислення з психічних процесів, не припускаючи у мисленні засад чи ідей первинних, самобутніх, що не походять феноменально як пасивний продукт, то таке строго механістичне роз'яснення явищ мислення знищує будь-яку різницю між істиною і помилкою, не дає можливості будь-що стверджувати або заперечувати, виключає будь-яке уявлення про істину, — тому що форми мислення й самі думки, оскільки вони залежні від необхідного психічного процесу, не є ні істинними, ні хибними; всі вони мають, так би мовити, однакове право, бо всі вони мають достатню причину в попередніх умовах механічного сполучення та взаємного тяжіння уявлень" [2].
   Необгрунтовані зазіхання асоціативної психології пояснити природу душі за допомогою законів механіки з логічно випливаючим звідси визначенням душі як уявного автомату, не утворюють перешкоду для наукового вивчення сфери духовних проявів людини і не можуть слугувати для заперечення наукових (позитивних) можливостей її пізнання. Безглуздо заперечувати, що пізнання природи за допомогою таких засобів, як спостереження і індукція, принесло науці незаперечні заслуги і успіхи, підтверджені щоденною практикою.
   Очевидно й те, що висновки, зроблені наукою з дослідів та спостережень, не можуть не переконувати людину в силі й дієвості його мислення у пізнанні "об'єктивної природи речей". Однак і в цьому випадку, продовжує П.Д. Юркевич, механіцизм допускає все ж наявність ідеї, оскільки апелює до вічних і непорушних законів природи не турбуючи себе при цьому питанням про їх походження.
   Таким чином, наявність ідеї, заключав П.Д. Юркевич, є безумовна необхідність всякої науки, в тому числі і такої, як філософії. В чому ж в такому разі полягає специфіка предмету філософії, якщо остання не лише не відмовляє собі в праві називатися наукою, але більш того - претендує на головування серед них?
   Наука, відповідає П.Д. Юркевич, шляхом узагальнення небагатьох ознак явищ, отриманих у дослідженні, дає нам поняття, або явище, увзяте у необхідних зв'язках і відношеннях, що його складають, складаючих його елементів; засіб, за допомогою якого формується поняття, диктується прийомами логічного мислення. Ці поняття (чуттєві ідеї) складають сталу основу досвідних наук, їх завбачуване зачинання. Тому "філософія, яка для уневинування своїх вимог що до істинного знання не відсилала б нас до позитивних наук, була б хибною".
   Натомість філософія як наука про науку не зупиняється на чуттєвій ідеї, і те, що для науки є безумовною основою, для філософії є простим припущенням, що вимагає свого пояснення. Разом з цим, таке пояснення стає для неї можливим лише у випадку звернення до питання про самий початок усіх речей, тобто до початку непередбачуваного, або ідеї. Ідея у такому розумінні не віддалена від дійсності абстракція, вона являє себе як дещо дане, відкрите та принадне до пізнання, отже і приступне пізнанню в своїй феноменальній частині.
   Отже, відкриваючи себе в світі існуючому, ідея не може бути пізнана на підставі досвідного знання, поза життєвої взаємодії людини з середовищем, де й виховується її дух до усвідомлення своєї ідеї. Але досвід особистої взаємодії не може задовольнити людину, яка прагне піднятися до рівня ідеального, рівня, з якого їй може відкритися істинно-сутній і пояснювальний початок світу. Визнати наявність в світі ідеї, підкреслює П.Д. Юркевич, — значить визнати за намаганням людського духу того, чого він за визначенням не може втратити і до чого він прагне визначальним чином за законом людської цікавості.
   Отже, резюмує П.Д. Юркевич, "щоб увійти в царину непідробної, сутнісної дійсності, нам лишається одне з двох: або визнати все багатство нашого духовного життя химерним, у істини не існуючим, або ж погодитись, що світ, який розвиває наше духовне життя з його багатством, не такий матеріальний, не такий неживий і бездушний, як його зображено у механічному світоспогляданні. Перше припущення залишається нічого не значущим словом, допоки ми не спроможемося звести до простих фізіологічних феноменів або - ще нижче - до загальних законів механіки всі різноманітні форми й явища мислення, воля й почуття у людині й усю справу цивілізації у людстві.
   І хто не плекає мрійливої надії, що це завдання колись може бути розв'язане, той вже цим самим висловлює впевненість, що світ, якій є необхідною передумовою й припущенням духовного розвитку людини й людства, не є у своїй останній основі сліпим механізмом, якому було б не властиве це духовне й розумне призначення" [3]. Сам П.Д. Юркевич такої мрійливої надії не мав і не сумнівався услід за Платоном в тому, що поза визнання наявності в цьому світі духовного й розумного призначення, або ж ідеї, світ залишиться незамкнутим, незосередженим буттям, тобто недоступним пізнанню, не підлягає "ні слову, ні роз'ясненню, ні визначенню".
   Якими ж засобами та можливостями володіє людина для досягнення істини, що відкривається в явищах належного їй світу?
   Людському пізнанню немає альтернативи, окрім тієї, аби визнати за ним початок, що припускає можливість пізнання самої істини, або початок, що відкриває царину загальнопринадних знань. Для першого предмету спостереження феномени - це сутності, які припускають проникнення до істини, для другого -феномени свідомості, що дають пізнанню лише знання загальнопринадного. Перший погляд обґрунтовується у вченні Платона про розум та про ідеї, другий - у вченні Канта про досвід.
   Панівне положення першого погляду, фіксує П.Д. Юркевич, змінилося в Новий час другим, який замість визнання істини чистого розуму почав з його критики.
   Вчення Канта отримало блискучу перемогу над реалізмом здорового глузду та над науками позитивними, які живилися надією на безгрішність досвіду. Досвід, як показав Кант, не є джерелом пізнання, що лежить поза суб'єктом, який пізнає, але навпаки, сам є продуктом людського розуму, для котрого зовнішні предмети складають лише елементи, що є не більш ніж сирий матеріал відчуттів.
   Це вчення Канта, за П.Д. Юркевичем, - "є кращим надбанням новітньої філософії за глибиною психологічного погляду на спосіб утворення наших пізнань про предмети досвіду й за силою, з якою він руйнує незграбний реалізм, який вимагає, щоб досвіди давали нам готові предмети з простором, часом та різноманітними відношеннями їхньої залежності одного від одного, та вважає, що йому доводиться лише повторювати у своєму пізнанні образи цих предметів та їх відношень" [4].
   У визнанні суб'єктивності пізнання (досвіду) не тільки сильна сторона вчення Канта, але й його слабкість - Кант відірвав ідею від її предметного змісту, а знання про істинносутнє (вічна істина) перетворив на функцію суб'єкта. Світ втратив свій онтологічний зміст, як він відкривається через ці вічні істини буття, і перетворився на удаваний світ речей. Регулятивна функція ідеї обмежується у Канта операцією синтезування розсудочного знання і цим задовольняється.
   Та чи досить для розуму зупинитися на категоріях, що дають йому не більш ніж єдність уявлень? "Немає такого розуму, -резюмує П.Д. Юркевич, - який задовольнився б фактичним поєднанням психологічних даних під категоріями та який зупинявся б лише на цьому поєднанні, а не на його істині... Якщо категорії, - продовжує П.Д. Юркевич, - вважаються витворами нашого мислення або глузду, то ця думка так само безпідставна, як коли б хто почав твердити, нібито річ сама заздалегідь творить ті необхідні закони, які керують її змінами та діями... Як камінь не турбується про походження тих законів тяжіння, що примушують його чи до падіння, чи до спокою, - бо ці закони є всезагальними й чинними для цілого тілесного світу, - так наше мислення має у категоріях норми й закони всезагального розуму: це "усвідомлення істини чисте, первинне, незмінюване", послуговуючись висловом Канта; це вічні ідеї, якщо висловитися за Платоном" [5].
   Виходячи з цього, як вважає П.Д. Юркевич, категорії Канта, не відносяться ні до дійсності, ні до чистого Я, ні до емпіричної свідомості, але суть носії єдиної, загальної і незмінної істини розуму, тобто являють собою все ті ж платонічні ідеї. У вченні про феноменальні категорії і полягає, на думку П.Д. Юркевича, той пункт, де Кант завершує своє вчення про можливості досвіду, а Платон лише починає з утвердження про його неможливості. Ці два вчення не суперечать один одному, а навпаки, визнає П.Д. Юр-кевич, передбачають одна одну: "Істина кантівського вчення про досвід можлива лише внаслідок істини платонівського вчення про розум" [6].
   Цим примиренням двох впливовіших філософських систем П.Д. Юркевич закріпив категорію ідеї як філософський принцип та джерело пізнання безумовного.
   Де та за якими обставинами людина виявляє та висуває в якості вихідного принципу та закону власної пізнавальної діяльності непередбачувану основу, або ідею?
   "Як зернина у поступовому розвитку дає плід, який у свою чергу дає зерно, так, можливо, людський дух у явищі й силою явища виховується до тієї духовної самосвідомості, яка несе у собі сім'я і підґрунтя всякого феноменального життя, яка виводить із себе нефеноменальні, незмінні закони, щоб згідно з ними визначити підлеглу її розумінню та діяльності сферу явищ" [7]. В той момент, коли ми керуючись здоровим глуздом, фіксуємо факт відхилення розвитку від нормального його шляху, ідея, констатує П.Д. Юркевич, "покладається як об'єктивне поняття, яка не саме визначається предметом, але, навпаки, визначає предмет, усвідомлюється як його закон і умова його правильного розвитку" [8].
   Але якщо духовна самосвідомість на відомій сходинці розвитку припускає собі визначення царини доступних її розумінню зовнішніх явищ, чи спроможна вона в такому випадку на припущення того об'єктивного поняття, яке заслуговує статусу ідеї? Іншими словами: чи є духовна самосвідомість єдиним творцем і в той же час арбітром законів нею встановлених? Визнати цю тезу не дозволяють дві обставини.
   По - перше, світ відкривається людині раніше, ніж останній починає пізнавати його за допомогою абстрактного мислення. "Психологія могла б довести, - аргументує свою думку П.Д. Юркевич, - що те, що ми звемо світом явищ, відкривається первинно нашій свідомості як наш психічний стан, як насолода чи скорбота, що їх ми відчуваємо, як приємне чи неприємне відчуття. Якщо, одначе, за одноманітної дії на нас з боку світу ми усвідомлюємо цей світ як щось протилежне нашому духові, як систему істот, підпорядкованих ладові та закону, то це, мабуть, доводить, що цей світ підпорядковується духовному законодавству самосвідомості раніше й перш ніж ми абстрактним мисленням намагаємося показати в ньому наявність духовних чи ідеальних зв'язків" [9].
   Дух є дещо більше, ніж свідомість, ніж пізнавальна діяльність, підсумовує П.Д. Юркевич. Дух є "існуючим предметом, реальною субстанцією, яка у своїх станах і діях містить значно більше, ніж може увійти до свідомості. Свідомість не покладає законів знання безпосереднім, абсолютним актом, не винаходить їх, а знаходить у дійсному об'єкті, у реально існуючому дусі".
   Редукція духу до свідомості, до сфери суб'єктивного є наслідком, як вважає П.Д. Юркевич, некритичного засвоєння Кантом вчення сучасної йому психології, що перетворила свідомість на центральний предмет свого вивчення. Ідея як факт загальнолюдської свідомості міститься в дусі людини перш ніж виникає здібність пояснювати світ явищ. Процес реалізації є чергова сходинка в безперервному часовому розвитку духу людини. Ідея, таким чином, в зародковому стані міститься в усякій людській душі і вже на своєму дорефлексійному рівні має своє рішення "як - небудь", але неодмінно з інтересами, що не залишають людське серце байдужими. Повноцінне усвідомлення ідеї, як говорилося вище, досягається лише на певній сходинці розвитку духу (психічного) у процеі взаємодії людини з оточуючим її світом.
   По-друге. Взаємодія духу здійснюється в дійсності не з безглуздим набором явищ, а лише з тими, що містять в собі початок, не сторонній для духу. Наявність такого початку, як ідеї, ідеального зв'язку і порядку в системі світу як умови його життя та розвитку і відкриває людині можливість відтворення реальних визначень буття в ідеальних визначеннях мислення. Основою гармонії між мисленням та буттям є ідея. Висунувши таке уявлення про ідею, П.Д. Юркевич, як він сам вважав, досяг того пункту, на якому замирюється однобічність емпіризму (матеріалізму) та ідеалізму, "як емпіризм ставив мислення у первинне відношення до явищ, не даючи йому сили вийти до світу сутностей і піднестися до ідеї, так ідеалізм ставив мислення у первинне відношення до ідеї, до абсолютного і сподівався розв'язати завдання знання, рухаючись у межах цієї ідеї й не сходячи до царини досвіду" [10].
   Викладені вище погляди П.Д. Юркевича про ідею як принцип пізнання та інтерпретації дійсності дає нам ключ до повноцінного розуміння його трактування категорії душі. Зауважимо, що П.Д. Юркевич не торкається спеціального аналізу питань, які належать до сфери психологічної компетенції, і в усіх випадках, коли його до цього спонукає відповідний контекст він не специфікує поняття душі та духу, вживаючи і те і інше в якості синонімів.Одначе питання про зміст души та її детермінації стає невідпорним, оскільки останнє складає ядро сформульованого П.Д. Юркевичем принципу пізнання. Відповідь П.Д. Юркевича на це питания, вважаємо, настільки оригінальною, що має бути відтворена у повному її обсязі.
   "...Як кожна річ на світі, так і наша душа має певні закони та норми, за якими відбувається її діяльність і які, напевно, не входять до душі ззовні, й є її апріорними принципами. Ці апріорні принципи належать первинно душі існуючій, душі як дійсній речі, отже вони ні в якому розумінні не є ідеями чи пізнаннями. Щоб усвідомити й пізнати ці апріорні закони та норми душі, що пізнає та воліє, ми знову потребуємо досвіду, спостереження та індукції. Тобто природженість форм, законів і правил душевної діяльності належить буттю душі, а не її пізнішій свідомості. Ідеалізм у перевіреній боротьбі проти емпіризму, який сподівався скласти саму сутність душі із зовнішніх поштовхів та вражень, згладжував відмінність між свідомістю, в якій душа пізнає дійсність, що дана їй у зовнішньому і внутрішньому досвіді, та субстанціальною душею, якій безперечно, як і кожній речі в світі, належать тільки їй властиві закони й способи діяльності" [11].
   Отже, П.Д. Юркевич не виключає психічне (душа) з загального детермінаційного зв'язку явищ, але обмежує сферу такого впливу сферою, яка забезпечує раціональний зв'язок людини з зовнішнім та внутрішнім світом. Однак зовнішня детермінація (визначеність ззовні), хоча й ставиться ним на перше місце у визначенні способу породження психічного, але у своїй змістовності продукти останньої постають регуляторами нормативного, позаособистого ставлення людини до світу і, через це, на думку П.Д. Юркевича, не визначають того, що має стати предметом наукового вивчення. Субстанціональна (суттєва) душа виводиться з кола зовнішніх явищ за своїми, від початку належними їй, апріорними принципами діяльності.
   Однак, застерігає П.Д. Юркевич, вказана відмінність є не метафізичною, а гносеологічною і подібно тому відношенню, яке існує між явищем та сутністю (по мірі того, як ми заглиблюємося в явище, ми проникаємо в пізнання сутності).
   "Як у житті моральнісному, так і у пізнанні людина починає з рухів і станів суб'єктивних. Якщо, одначе, ці суб'єктивні рухи й стани немислимі без об'єктивного, хоча б і щонайменшого змісту, то подальший розвиток духовного життя поступово звільняє їх від первинної обмеженості. Ці рухи й стани стають поступово носіями більш суттєвого змісту: у знанні ми, нарешті, знаємо не себе, а істину; у прагненні ми, нарешті, бажаємо не себе, а добра; наші вчинки й пізнання отримують, нарешті, загальнолюдське значення, мають, нарешті, загальнолюдське значення, мають, нарешті, вартість для будь - якого духу, для духу взагалі" [12].
   Світ відкриває свій смисл та призначення не тільки розуму, але й серцю й волі. Філософствувати - це значить шукати істини, робити добро і насолоджуватися красою. Предмет філософії, як зауважив свого часу Г. Шпет, виступає у П.Д. Юркевича у такому визначенні не лише предметом пізнання, але і предметом життя.
   За життя П.Д. Юркевича філософські принципи, викладені в згаданих публікаціях не отримали відгуку, і лише багато років по -тому Вол. Соловйов звернув увагу громадськості на їх глибоке значення.
   Досить докладну оцінку погляди П.Д. Юркевича отримали у відгуку Г. Шпета, що побачив в них "глибину й силу філософського генія", систему поглядів, "вражаючих своєю завершеністю, продуманістю та дійсною філософічністю". Лише в 1914 році (рік написання професором Г. Шпетом спеціальної статті, присвяченої аналізу філософських поглядів П.Д. Юркевича), за свідченням Г. Шпета, висловленіі П.Д. Юркевичем ідеї почали входити в загальну свідомість позитивної філософії.
   Після тривалого забуття спадшини П.Д. Юркевича, порушена ним вже в першій публікації проблема починає привертати до себе увагу сучасних філософів, що шукають в категорії ідеї можливість заповнення виниклих в громадській свідомості ідеологічних лакун [13].
   На думку Д. Чижевського, сформульовані у даній статті принципи являють собою "дивний і прозорий взірець чистої та прозорої філософської думки",які на десятки років випередили відродження платонізму, зокрема, в філософії Гуссерля.

ЛІТЕРАТУРА

1. Юркевич П.Д. Идея // Юркевич П.Д. Философские произведения. - М.: Правда, 1990. - С 9 - 68. 2. Див. 1. С 18. 3. Див. 1. С 23.
2. Юркевич П.Д. Разум по учению Платона и опыт по учению Канта: Речь, произнесённая в торжественном собрании Императорского Московского университета 12- го января 1866 года // Юркевич П.Д. Философские произведения. - М.: Правда, 1990. - С. 466 - 526. 5. Див. 4. С. 504. 6. Див. 4. С. 520. 7. Див. 1. С. 13. 8. Див. 1. С. 13. 9. Див. 1. С. 14. 10. Див. 1. С. 64. 11. Див. 1. С. 66. 12. Див. 1.С. 66.
3. Тульчинский Г.П. Идея как нормативно - ценностный синтез знаний // Философская и социологическая мысль. 1989. № 4. С. 40-47.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com