www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Духовний розвиток особистості: потребово-мотиваційні детермінанти
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Духовний розвиток особистості: потребово-мотиваційні детермінанти

О.В. Шевченко

ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ: ПОТРЕБОВО-МОТИВАЦІЙНІ ДЕТЕРМІНАНТИ

   У статті аналізується роль потребово-мотиваційної сфери у духовному розвитку особистості. Розвиток потреб людини розглядається як важлива детермінанта її духовного зростання.
   Ключові слова: духовний розвиток особистості, потребово-мотиваційна сфера, духовні потреби.
   Актуальність і постановка проблеми. У сучасному суспільстві панує духовна криза, що проявляється у протиріччях ціннісних орієнтацій, падінні моральності та знеціненні духовних цінностей тощо. Втрата людством універсальної ціннісної системи, яка спирається на вищі духовні й моральні абсолюти, є однією з причин виникнення загрози самознищення суспільства. За цих умов захист вищих духовних цінностей суспільства від руйнування стає питанням національної безпеки України [3], у зв'язку з чим дуже гостро постає проблема розвитку духовності суспільства в цілому та духовного виховання підростаючого покоління, зокрема.
   Виходячи зі сказаного, метою статті є розгляд сутності духовного розвитку особистості та розкриття ролі потребово-мотиваційної сфери у цьому процесі.
   Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розкриттю психологічного змісту поняття “духовний розвиток” особистості значну увагу приділено у працях психологів. Вчені наголошують на тому, що кожній людині як духовній істоті властиве постійне прагнення до свободи, розвитку, самоздійснення, самореалізації. Духовний розвиток підносить свідомість людини до нового рівня, пробуджує латентні здібності, сприяє процесові самоактуалізації. При цьому особистість не є пасивною структурою, вона сама детермінує напрям, ступінь змін і рівень розвитку всіх феноменів психічного розвитку, включаючи духовну сферу [3]. Отже, розвиток духовності особистості передбачає прояв власної активності людини, спрямований на самопізнання, саморозвиток (фізичний, емоційний, ментальний, соціальний), самовизначення та самовдосконалення.
   Процес духовного розвитку вчені пов'язують зі змінами у ціннісній сфері особистості через усвідомлення нею власної єдності з Всесвітом. На думку Ж. Юзвак, духовний розвиток є процесом розкриття когнітивно-інтелектуального, чуттєво-емоційного, вольового, креативного потенціалів, здійснення якісних і кількісних змін у ціннісних орієнтаціях особистості шляхом гармонії психічної сфери, подолання відчуження від природи, соціуму, самої себе через усвідомлення їх всезагальної єдності [20]. З точки зору Е.О. Помиткіна, духовний розвиток є процесом самоідентифікації особистості з власним “Я”, в ході якого вона підпорядковує свою біологічну та соціальну природу духовним ідеалам, цінностям і смислам, набуває духовного досвіду. У цьому процесі відбувається усвідомлення єдності Буття, життєвої місії та прийняття відповідальності за зміст свого життя і результати діяльності. Орієнтирами на шляху духовного сходження особистості є ідеали, цінності й смисли [17].
   В основі процесу духовного розвитку лежить дія комплексу чинників психічного розвитку особистості загалом. Зокрема, значну роль у цьому процесі відіграє мотиваційна сфера. Аналізуючи мотиваційну основу духовного розвитку особистості, дослідники звертаються до поняття “ставлення”, оскільки ставлення людини до будь-чого містить ціннісний компонент, а отже, визначається її ціннісними орієнтирами, а також потребово-мотиваційною сферою [5].
   Індивідуально-цілісна система суб'єктивних оцінних ставлень людини до дійсності є інтеріоризованим досвідом взаємин з іншими, а також досвідом різноманітної діяльності, важливою складовою особистості. Ставленням до навколишнього світу (яке виражається в мотивах і цілях) визначається природа людського вчинку. Система мотиваційних утворень особи (її потреби та мотиви) визначає вибір і реалізацію конкретного напряму її поведінки та діяльності, детермінує тенденції поведінки та дій і визначає, зрештою, обличчя людини в соціальному плані [2].
   Отже, становлення особистості, в тому числі й духовне, визначається насамперед розвитком її потребово-мотиваційної сфери, яка формується й розвивається шляхом безпосереднього включення особистості в систему суспільних відносин. Потребово-мотиваційна сфера особистості є утворенням, соціально детермінованим за своїм походженням, змістом і засобами реалізації. У процесі розвитку мотиваційної сфери відбувається розвиток потреб і мотивів, змінюється їх ієрархія. Відбувається ускладнення структури мотиваційної сфери, зміна співвідношення спонукань, які входять до неї, поява нових, більш зрілих, інколи суперечливих відношень між ними [15]. Мотив виступає в єдності внутрішнього та зовнішнього спонукання активності людини, в якому проявляється система цінностей людини.
   Будь-яка діяльність і поведінка людини є полімотивованою, тобто регулюється одночасно кількома мотивами або навіть усіма базовими потребами одночасно, адже людина в своїй діяльності об'єктивно реалізує цілу систему ставлень: до предметного світу, інших людей, суспільства і до самої себе [14, 16]. У людини виникає певна ієрархія мотивів, що взаємозумовлюють один одного. Одні мотиви - чинні - посідають провідне місце в ієрархії, здійснюють суттєвий мотиваційний вплив на діяльність людини, частіше актуалізуються. Інші мотиви - потенційні - мають слабкішу спонукальну силу та знаходяться внизу ієрархії мотивів, незначною мірою впливають на активність людини і часто взагалі не виявляються [1, 13, 14].
   Отже, різні мотиви роблять різний внесок у загальну мотивацію діяльності і поведінки, проте внесок кожного окремого мотиву в загальний рівень мотивації має велике значення. Тому й ієрархія мотивів попри її відносну стабільність не є абсолютно стійким психічним утворенням. Спонукальна сила, “вага” окремих мотивів може змінюватися під впливом різних соціальних та психологічних чинників, потенційні мотиви можуть актуалізуватися, набувати спонукальної дії, ставати чинними [7]. Вивчення мотивів поведінки й діяльності людини потребує проникнення в їх ієрархію, у внутрішню структуру мотиваційної сфери, адже це й визначає їх психологічну “валентність”. Абстрагована від структури мотиваційної сфери класифікація мотивів невідворотно перетворюється на звичайний перелік мотивів.
   Проблема джерел людської мотивації відноситься до числа найгостріших і найскладніших як у методологічному, так і в теоретичному відношеннях. Розглядаючи мотивацію людини як психологічний феномен, вчені зіткнулися з багатьма труднощами. Перш за все виникла термінологічна неузгодженість. Невизначеність поняття “мотивація” призвела до того, що в нього стали включати найрізноманітніші процеси детермінації активності людини або формування спонукання до дії чи діяльності. У це поняття можна включити все, адже детермінувати і спонукати може безмежна множина речей і явищ [10]. За влучним висловом Д. Д'юсбери, поняття “мотивація” використовується зазвичай як “сміттєвий кошик” для різного роду чинників людської поведінки, природа яких є недостатньо зрозумілою [8]. Дійсно, мотивацію пов'язують з потребами і мотивами, світобаченням людини та особливостями її уявлення про себе, особистісними якостями і функціональними станами, з переживаннями, знаннями про середовище і прогнозом його зміни, з очікуваними наслідками і оцінками інших людей [9].
   Не кращим чином виглядає картина з поняттям “мотив”. Цим словом називають найрізноманітніші психологічні феномени: уявлення та ідеї, почуття і переживання; потреби та потяги, спонукання і схильності; бажання, звички, думки та почуття обов'язку; морально-політичні настанови і помисли; психічні процеси, стани і властивості особистості; предмети зовнішнього світу; настанови і навіть умови існування [11]. Тільки у зарубіжній психології існує приблизно 50 теорій мотивації, в яких мотив тлумачиться найрізноманішим чином. Аналізуючи такий стан проблеми, О.М. Леонтьев наголошує на тому, що праці, присвячені проблемі мотивації, майже неможливо систематизувати через те, що поняття, які дослідники називають терміном “мотив” надзвичайно різні, і само це поняття перетворилося на “великий мішок”, що містить найрізноманітніші речі.
   В результаті такої термінологічної неузгодженості, практики, які мають справу з вихованням людей, стикаються з багатьма труднощами. Так, педагог Л.П. Кічатинов ставить обгрунтоване запитання: як педагогам за такої різноплановості тлумачення “мотиву” вийти на практичний шлях його формування? Л.П. Кічатинов слушно зауважує, що перетворення поняття “мотив” на “великий мішок” або “сміттєвий кошик” призводить до закриття низки педагогічних перспектив [11]. Виходячи з окресленого стану розробленості проблеми мотивації та мотиву і пов'язаної з цим складності застосування теоретичних розробок до практики виховання, доцільно зосередити увагу на розгляді ролі у процесі духовного розвитку людини її потреб, які є визначеними більш чітко.
   Сутність життя людини на Землі, на думку П.Р. Ігнатенка, полягає у задоволенні власних різноманітних потреб. Під потребою розуміють стан особистості, що вимагає вступати у взаємовідносини з навколишньою дійсністю для збереження свого існування, функціонування та забезпечення розвитку, успішної життєдіяльності, пізнання і освоєння світу, самореалізації в ньому. Як первинні потреби (біологічні - в їжі, житлі, одязі тощо), так і вторинні (соціальні, духовні - у знаннях, оволодінні соціальним досвідом, у праці, творчості, спілкуванні, самовизначенні, суспільному статусі тощо) виникають під впливом конкретних внутрішніх і зовнішніх умов та активізують пізнавальну, емоційну та вольову сфери особистості, спонукають її до дії, пошуку об'єктів для задоволення цих потреб. Потреби- це фундаментальна якість особистості, що визначає спосіб і спрямованість її життя, дій та поведінки, характер ставлення до дійсності [10].
   До розуміння сутності потреб як важливого компоненту мотиваційної сфери людини існує багато теоретичних підходів. Досі не створено повної класифікації людських потреб. Більш того, Вірджинія Н. Квінн стверджує, що завдання класифікації усіх потреб людини є завданням, яке неможливо розв'язати, оскільки потреби характеризуються розмаїттям і багатством видів і груп [12]. Однак, багато дослідників намагалися розв'язати цю задачу, виокремлюючи в основі мотивації поведінки й діяльності людини наступні потреби: матеріальні, духовні й соціальні; вітальні, соціальні та ідеальні; природні та культурні; матеріальні та духовні; суспільні та особисті; потреби у речовині, енергії та інформації; природні та духовні, соціальні [19]. При цьому, біологічні потреби (харчова, статева потреби, потреба самозбереження тощо) розглядаються як нижчі, а духовні, специфічно людські потреби (інтелектуальні, естетичні, творчі тощо), які мають іншу природу - соціальну, характеризуються як вищі [4, 14].
   У часовому ракурсі біологічні потреби є первинними, а духовні формуються пізніше. У структурно-функціональному плані духовні потреби є визначальними - вони не лише підпорядковують собі реалізацію біологічних потреб, вони є своєрідним індикатором рівня розвитку людини. Чим більшою мірою духовні потреби представлені у мотиваційній сфері людини, тим більш розвиненою вважається особистість.
   У детермінації активності людини біологічні та духовні потреби переплітаються доволі складним чином. Між ними може виникати певний конфлікт, що призводить до складних життєвих проблем. Недооцінка, зневажання природних потреб може призвести до відриву людини від базових складових її життя, до підміни реального життя ідеалізованими моделями. І, навпаки, втеча у прагматизм, відмова від вищих смислів значно збіднює існування людини, принижує її до рівня лише безпосередніх актуальних потреб, відсторонює від найвеличніших культурних досягнень цивілізації [18].
   Вважаючи людські потреби великим двигуном розвитку особистості, В.О. Сухомлинський надавав належного значення первинним, матеріальним потребам. У радянській і вітчизняній літературі часто зустрічається негативне ставлення до ролі і значення матеріальних потреб у житті людей: прагнення особи до матеріального благополуччя іноді вважається чимось негідним, ганебним. На думку ж видатного педагога, допоки люди живуть у суспільстві, де задоволення їх перших життєвих потреб залежить від заробітку, матеріальний стимул не може втратити для них значення, і тому опора лише на моральні стимули означає відрив від життя [19].
   Виходячи з цього, вельми важливою проблемою всебічного розвитку особистості педагог вважав виховання культури потреб. Завдання виховання В. Сухомлинський бачив не тільки в тому, щоб виховати різнобічні матеріальні і духовні потреби. Значно складнішим педагогічним завданням він вважав гармонійний розвиток матеріальних і духовних потреб. Як необхідну умову гармонійного розвитку особистості педагог розглядав наявність у житті людини діяльності, спрямованої на становлення і задоволення саме духовних потреб. Отже, не заперечуючи важливості матеріальних потреб, Василь Сухомлинський віддавав пріоритет потребам якісно іншого, вищого порядку -потребам духовним. В узвишші потреб він бачив шлях до розв'язання багатьох проблем, у тому числі і тих, що так гостро постають у сучасному соціумі.
   Таким чином, багато дослідників у основі духовного розвитку людини бачать розвиток її потреб від нижчих до вищих, під час якого відбувається трансформація свідомості та самосвідомості [16, 17]. Так, О.М. Леонтьев, окреслюючи шлях розвитку людських потреб, наголошує на тому, що цей шлях починається з того, що особа діє задля задоволення своїх елементарних, вітальних потреб, а далі в ході розвитку потреб вона починає задовольняти свої вітальні потреби для того, щоб діяти заради досягнення цілей, які відповідають її вищим потребам. Саме цей шлях є характерним для розвитку людини як особистості. Виходячи з цього, можна стверджувати, що саме актуалізація потреб вищого рівня виступає важливим джерелом розвитку духовності особистості.Найбільш розгорнуту класифікацію потреб і мотивів людини - ієрархічну модель мотивації у вигляді піраміди - вдалося створити, на думку В. Квінн, Абрахаму Маслоу [12]. Американський психолог розглядав потребову сферу людини як ієрархію різних потреб - від найпримітивніших, біологічних до потреб вищих рівнів, найтонших (таких, як прив'язаність до інших людей, потреба в повазі з боку інших і в повній самореалізації), впорядковуючи потреби відповідно до їх ролі в розвитку особистості.
   Теорія Маслоу акцентує на тому, що потреби, які знаходяться на верхівці піраміди, можуть впливати на поведінку людини лише після того, як задоволені потреби, що посідають нижчі рівні. Шлях до розкриття потенційних можливостей індивіда - до його самореалізації - відкривається лише після задоволення його біологічних потреб, вищі потреби можуть проявитися тільки після того, як задоволені більш примітивні. Отже, фізіологічні потреби виступають на перший план. За ними йде потреба у захищеності, безпеці (фізичній і психологічній), задоволення якої уможливлює розвиток потреби у належності та любові (в емоційних контактах, у доброму ставленні, любові, у прийнятті певним суспільством, в об'єднанні, належності до групи тощо). Задоволення потреб трьох згаданих категорій сприяє розвитку в індивіда самоповаги і поступово перетворює його на творчу особистість, здатну піклуватися про інших людей і про благополуччя людства. Таким чином особистість сягає стадії самореалізації (самоактуалізації).
   Самоактуалізація - прагнення людини якомога повніше виявити, розвинути та реалізувати свої можливості, прагнення бути тим, ким вона може бути. Потреба в самоактуалізації, згідно з А. Маслоу, відноситься до рівня духовної реальності в людині та є універсальною життєвою духовною цінністю. Вчений дійшов висновку, що чинником мотивації для людей, що досягають стадії самоактуалізації, є вищі, духовні цінності - істина, креативність, краса, доброта, цілісність, любов до життя, унікальність, справедливість і самодостатність.
   А. Маслоу окреслює ідеальний шлях саморозвитку, який може здолати лише незначна частина індивідів. Існують дані, що більш, ніж 90 % людей зупиняються на рівні пошуку захищеності та доброго ставлення, що спричинюється низкою чинників, одним з яких є вплив соціального середовища. Сучасна людина живе в певному соціумі, який виступає важливим чинником формування духовності особистості. Засновники гуманістичного підходу в психології А. Маслоу і К. Роджерс підкреслювали, що середовище, яке оточує особистість, може сприяти її руху в напрямі самоактуалізації або гальмувати його. К. Роджерс стверджував, що необхідно створювати умови, сприятливі для збереження духовності, духовного зростання людини та її самоактуалізації. Лише суспільство, структура якого сприяє повному розвитку кожного, здатне забезпечити можливість повної самореалізації найбільшій кількості його членів [6]. На жаль, у сучасних соціально-економічних умовах проблема розвитку особистості, реалізації потреби в самоактуалізації людей відступає на другий план, найактуальнішою задачею у багатьох категорій населення стає задоволення потреб більш низьких порядків. У зв'язку зі сказаним, чи не найголовнішим завданням педагогічної діяльності освітніх закладів є формування духовності підростаючого покоління. Будь-яке суспільство потребує високодуховних громадян, здатних мислити та діяти задля суспільного блага. Такі люди є стрижневим фондом нації та держави.
   Викладене дозволяє зробити наступні висновки. Значну роль у процесі духовного розвитку особистості відіграє мотиваційна сфера. Розвиток потреб і мотивів, зміна їх ієрархії, ускладнення структури мотиваційної сфери тощо лежать в основі процесу духовного зростання людини. Потреби є фундаментальною якістю особистості, що визначає спосіб і спрямованість її життя, дій та поведінки, характер ставлення до дійсності тощо. Духовні потреби у структурно-функціональному плані є визначальними: вони не лише підпорядковують собі реалізацію біологічних потреб, вони є своєрідним індикатором рівня розвитку людини. Чим більшою мірою духовні потреби представлені у мотиваційній сфері людини, тим більш розвиненою вважається особистість. Узвишшя потреб, гармонійний розвиток матеріальних і духовних потреб є необхідною умовою гармонійного розвитку особистості, зокрема, її духовного зростання.

Література

1. Алексеева М.І. Мотиви навчання учнів. - К., 1974. - 119 с
2. Алексеева М.І. Потребово-мотиваційна складова громадянської свідомості та самосвідомості особистості // Психологічні закономірності розвитку громадянської свідомості та самосвідомості особистості. - К., 2001.
3. Ананьев Б.Г. Психология и проблемы человекознания. Избранные психологические труды. - М., 1996. - 384 с.
4. Асеев В.Г. Об истоках человеческой мотивации // Проблемы формирования социогенных потребностей. - Тбилиси, 1974. - С. 8-10.
5. Боришевський М.Й. Духовність - міра зрілості особистості // Педагогічна газета. - 2006. - № 1.
6. Годфруа Ж. Что такое психология: в 2-х т. - T.I. - M.: Мир, 1992. - 496 с.
7. Додонов Б.И. Эмоция как ценность. - М., 1978. - 272 с.
8. Дьюсбери Д. Поведение животных: сравнительные аспекты.- М., 1981.-480 с.
9. Иванников В.А. Формирование побуждения к действию // Вопросы психологии. - 1985. -№ 3. -С. 113-122.
10. Ггнатенко П.Р. Аксіологія виховання: від термінології до постановки проблеми // Педагогіка і психологія. - 1997 - № 1 (14). - С. 118-123.
11. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. - СПб., 2002. - 512 с.
12. Квинн В. Прикладная психология. - СПб., 2000. - 560 с.
13. Колісник О.П. Діалог культур та саморозвиток особистості// Сучасна психологія в ціннісному вимірі: Матеріали Третіх Костюківських читань. - В 2-хт.-Т.1.-К., 1994.-С. 186-187.
14. Леонтьев А.Н. Потребности, мотивы и эмоции. - М., 1971. - 40 с.
15. Маркова А.К., МатисТ.А., Орлов А.Б. Формирование мотивации учения.-М., 1990.-192 с.
16. Маслоу А. Мотивация и личность. - СПб., 1999.
17. Помиткін Е.О. Психологія духовного розвитку особистості. - К., 2007. -280 с.
18. Семиченко В.А. Проблемы мотивации поведения и деятельности человека. - К., 2004. - 521 с.
19. Сухомлинский В.А. Избранные педагогические сочинения. Т. 2.- М., 1980.-384 с.
20. Шевченко Т.Т. Розвиток освіти та особистості в різних педагогічних системах. - Вінниця, 2002. - 430 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com