www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Аутизм як форма девіантної поведінки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Аутизм як форма девіантної поведінки

Д. Скрипник,
Т. Скрипник

АУТИЗМ ЯК ФОРМА ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

   Девіантна поведінка може виявлятися у різноманітних формах активності особистості, при цьому її головними ознаками є: відхилення від соціальної норми, деструктивність, тотальність та дезадаптація, тобто існування моделей поведінки, що не сприяють повноцінній адаптації людини у суспільстві та повторюються у більшості ситуацій, в яких вона опиняється.
   Поведінку, що відхиляється від соціальної норми (як сукупності вимог і очікувань певної соціальної групи), можна класифікувати за різними підставами. Так, якщо визначати спрямованість девіантної поведінки, то можна виокремити експансивні і неекспансивні форми. Експансивні девіації характеризуються вторгненням у сфери життя і діяльності навколишніх людей, схильністю ігнорувати їхні інтереси і навіть посягати на їхні свободи (наприклад, агресивна поведінка, сексуальні аномалії тощо).
   Неекспансивні девіації вирізняються самознищувальним для людини характером, коли неадекватна і неефективна діяльність призводить до особистісної деградації чи блокування особистісного зростання. При цьому людина своєю поведінкою формально може не зачіпати інтереси навколишніх. Існує уявлення, що до такого різновиду девіантної поведінки відноситься (окрім порушень харчової поведінки) і аутизм [3]. Однак зразу слід зазначити, що "аутизм" є первазивним (наскрізним) розладом розвитку і охоплює досить широкий спектр інколи неоднозначних порушень на різних психофізичних і психічних рівнях [1]. І поряд з такими найвідомішими виявами аутичного типу розвитку, як відстороненість і перебування у власному просторі, часто зустрічаються і такі прояви, як гіпертовариськість, безтактне поводження аутичної особи (на тілесному і мовленнєвому рівнях) серед інших людей, чи навіть агресія, що перетворює її поведінку вже на експансивну девіацію. Характерність аутичних проявів полягає не у гіпо- і не у гіперкомунікаціях, а у їх неадекватності щодо контексту певної ситуації.
   Тому, на наш розсуд, аутичний спектр порушень коректніше відносити до психопатологічної форми девіантної поведінки, а саме, до такої, що склалася через певні розлади розвитку людини.
   Якщо розглядати аутизм на рівні поведінкових проявів, то доречно застосувати парадигму біхевіорального (поведінкового) напряму психології. За визначенням біхевіоральної психології аутизм - це синдром поведінкових дефіцитів та надлишків, які можуть змінюватись під впливом спеціальних ретельно спланованих, конструктивних взаємовідносин з навколишніми людьми. При цьому, дефіцитом поведінки названо те, що дитина не робить або робить недостатньо, а надлишком - рухи і дії дитини, які часто виявляються і перетворюють її поведінку на неадекватну та неефективну, заважаючи конструктивній взаємодії з оточенням [5].
   У дітей з аутичним типом розвитку частіше за все спостерігаються такі дефіцити, як:
   - комунікація;
   - соціально адаптивні навички;
   - ігрові навички;
   - побутові навички;
   - генералізація навичок.
   При цьому у дитини можуть бути досить розвинені окремі психічні процеси, і навіть мовлення. За науковими дослідженнями [1, 2, 4] 30 відсотків аутистів мають інтелект, що не відстає від вікової норми, а інколи випереджає її . Але навіть ті діти з аутичними порушеннями, які мають достатньо сформоване (інколи - вишукане і багате за словниковим запасом) мовлення, не здатні повноцінно спілкуватися, вступати у справжній діалог: вони не дивляться в очі, не розуміють контекст ситуації (чи цікаво для інших, або чи доречно те, що вони говорять), не можуть бути гнучкими і послідовними щодо тематики розмови і складається таке враження, що вони не зважають на співбесідника, "не чують" його. Неспроможність використовувати мовлення, міміку і жести з комунікативною метою є загальною рисою дітей з аутизмом незалежно від ступеню їхнього інтелектуального розвитку.
   Так само, аутична дитина здатна маніпулювати предметами; інколи це заняття настільки її захоплює, що вона не помічає, не чує, не відчуває нічого іншого. При цьому характер маніпуляцій є дивним, незвичним, не схожим на те, як поводять себе інші діти. Досить типовим є викладання як ігрових (машинок, кубиків), так і неігрових (тапок, коробок) матеріалів у ланцюжок, чи надзвичайно тривале розглядання деталей чогось, наприклад, машинки, під різними кутами зору, шерхотіння целофановими пакетами, постукування по різним поверхням чи крутіння мотузки, носіння за собою повсюди певних предметів тощо.Щодо соціальної та побутової адаптації можна зазначити, що діти з аутизмом надзвичайно довго лишаються інфантильними, начебто не здатними до самообслуговування. Вони можуть свідомо використовувати дорослих для досягнення власних цілей, але також дивним чином. Так, типовою є наступне: дитина бере руку дорослого за кисть і веде його, наприклад, до холодильника, чи до стола на кухні для того, щоб дорослий дістав печиво, пляшечку з водою тощо. При цьому є речі, які дитина відмовляється брати своїми руками і вимагає, щоб тільки дорослий тримав їх, наприклад, пляшку з соком чи ложку тоді, коли вона п'є чи їсть.
   Категорія "надлишку поведінки", своєю чергою, охоплює такі прояви, як:
   - агресія (самоагресія);
   - істерика;
   - аутостимуляція;
   - стереотипні дії.
   Йдеться про те, що у багатьох дітей з аутичними розладами можуть бути агресивні, а ще частіше - ауто- чи самоагресивні прояви, які подібні на вияв гніву звичайних дітей, але за інтенсивністю і тривалістю набагато перевищують їх. Так, аутична дитина може кусати, дряпати інших, намагатися штовхнути, вдарити ногою . Але типовішою є аутоагресивна поведінка, коли дитина кусає чи щипає свою руку, б'є себе по підборіддю чи по чолу, підстрибує і падає на підлогу боком тощо. І агресивні, і аутоагресивні прояви у контексті психічних особливостей аутичної дитини мають свої підстави: частіше за все вони є реакцією на дискомфорні обставини, серед яких - зміна звичної ситуації, втома дитини, голосні звуки, нові люди тощо. Інколи те, що спочатку приваблює дитину, стає згодом джерелом її сильного роздратування і відповідної реакції. Істеричні ж реакції, на наш розсуд, у аутичних дітей нічим не вирізняються від подібних проявів у неаутичних дітей, а саме - носять такий самий демонстративний, маніпулятивний характер. Але одна справа, коли дитина виявляє істеричні прояви у двох-, трьохрічному віці, а інша (як у випадку аутизму) - у сім-вісім років і старше.Типовим поведінковим проявом у дітей з аутизмом є так звана аутостимуляція - активне вибіркове відтворення приємних сенсорних відчуттів. Це схоже на певну "сенсорну гру", яка виконує певну функцію: стимулює периферійний зір, слух або дотикові відчуття. Вважається, що цим дитина несвідомо насичує себе певними інформаційними сигналами, з одного боку, а з іншого - заглушує неприємні обставини зовнішнього світу. Тому йдеться про те, що під час аутостимуляції дитина не взаємодіє з довкіллям, а виокремлюється від нього. Так, дитина може без кінця відкривати і закривати дверцята і ящики, швидко перегортати сторінки книг, кидати книги та іграшки; ходити по колу або по якійсь іншій певній траєкторії; відтворювати дивні звуки, скандовано повторювати певні емоційно заряджені слова, фрази; співати. Характерним є також зосередження на тілесних відчуттях, коли дитина напружує певні м'язи і суглоби, змахує руками, заламує руки; стрибає, махає головою, кружляє, розгойдується, ходить навшпиньки; механічно дратує очі і вуха тощо. Все це посилюється, коли дитина помічає якісь зміни у звичних для себе обставинах, вторгнення у її гру, або чує звернення до себе. Поступово ці прояви аутостимуляції формуються у так звані моторні стереотипії.
   Зрозуміло, що такі діти практично увесь час зазнають величезних труднощів у спілкуванні з іншими людьми, що частіше за все викликає нерозуміння з боку навколишніх, засудження і навіть відторгнення. Наслідком страху перед появою в суспільних місцях формується вторинна аутизація усієї родини. У результаті цього велика частина аутичних дітей за відсутності своєчасної діагностики і адекватної допомоги, доброзичливої підтримки соціально не адаптується і визнається ненаучуваною.
   Слід ще особливо зазначити, що соціально несхвальна поведінка, як правило, виникає у дитини з аутизмом у місцях накопичення людей (супермаркетах, вокзалах, у гостях), але інколи її проблемні прояви з'являються неочікувано (з якихось непередбачуваних чинників) і у начебто вже звичних для неї ситуаціях, у яких до того не виникало напруження.Поведінка дитини, що є соціально небажаною і носить частіше за все деструктивний чи самодеструктивний характер називається проблемною. На думку представників біхевіорального напряму, більшість випадків проблемної поведінки у дітей з аутизмом відбувається через відсутність певних навичок. Так, дитина за відсутності комунікативних навичок починає виявляти себе небажаним чином: наприклад, хоче пити, але, не маючи навички просити, починає плакати чи виявляти аутостимуляцію.
   Процес формування нових навичок найчастіше легший і успішніший, аніж трансформація сталих проблемних навичок. Тому завдяки орієнтиру на навчання з самого початку створюється позитивне тло для подальшої роботи із проблемною поведінкою. Процедури для навчання заздалегідь структуровані й точно визначені. Наприклад, спеціальному психологу або батькам не потрібно чекати чергового прояву проблемної поведінки, щоб почати з цим роботу. У такому випадку це є технікою запобігання; окремо опрацьовується план роботи у разі появи критично-проблемної поведінки (за необхідності).
   Одним з найефективніших та найрозповсюдженіших методів роботи з аутичними дітьми щодо позитивного перетворення небажаних поведінкових проявів є прикладний аналіз поведінки {applied behavioral analysis), автором якого є І. Ловаас [5]. Цей метод базується на головних засадах біхевіоральної терапії. Прикладний аналіз поведінки дозволяє визначити чинники і наслідки поведінки, які викликають, контролюють і закріплюють дану поведінку. Проаналізувавши виявлені чинники і наслідки, фахівець може будувати взаємодію з дитиною таким чином, щоб змінити її небажану поведінку на соціально прийнятну. Відомо, що тим чи іншим поведінковим проявам передують певні зовнішні стимули, які роблять можливим виникнення саме такої поведінки. Своєю чергою, те, що відбувається після конкретних поведінкових проявів, може збільшити або зменшити вірогідність появи даної поведінки у майбутньому. Тут йдеться про застосування додаткового стимулу, який виконує спонукальну функцію для дитини. Для цього використовують так звані підкріплення, або заохочення. За його допомогою вирішуються наступні завдання: 1) формування нового стереотипу поведінки; 2) посилення наявного бажаного стереотипу поведінки; 3) ослаблення небажаного стереотипу поведінки; 4) підтримка бажаного стереотипу поведінки у природних умовах.Зв'язок між заохоченням та поведінкою можна виразити формулою „частіше повторюються дії, які підкріплюються". Отже, підкріплення - це певний стимул, який виникає за поведінкою і збільшує вірогідність появи цієї поведінки у майбутньому. Щдкріплювальні стимули розрізняються за параметрами "приємний - неприємний". Позитивне підкріплення (positive reinforcement) - це пред'явлення стимулу, що викликає позитивно забарвлену емоційну реакцію, а негативне - це видалення стимулу, який викликає негативно забарвлену емоційну реакцію. Обидва види підкріплень сприяють посиленню певних поведінкових реакцій. Негативне підкріплення не використовується у прикладному аналізі.
   Існує декілька типів позитивних підкріплень:
   Соціальні, за яких нагородою для дитини стає увага психолога (педагога). Є безліч способів виявити увагу: посміхнутися, обійняти, полоскотати, поцілувати, поаплодувати, підбадьорити, похвалити дитину.
   Предметні - дати потримати улюблену ляльку, повозити іграшкову вантажівку, подивитися книжку тощо.
   Активні. Існує потреба в активності, як потреба в їжі або воді. Іноді досить дати дитині побігати упродовж 10 секунд, пострибати, покричати. Наприклад, можна дозволити дитині встати зі стільця на 10 секунд як винагорода за те, що вона тихо сиділа і добре працювала. Інші варіанти занять: слухати музику, грати в улюблену гру, піти на прогулянку, спекти печиво, поборотися на підлозі, подивитися телевізор... Звичайно, заохочення такого роду найкраще підходить більш розвиненим дітям, які можуть трохи почекати обіцяної нагороди. Якщо існує проблема з виконанням певної вправи чи небажання її виконувати, можна змінити матеріали, які використовуються для проведення даного завдання. Систематичність виконання вправ є необхідною умовою для отримання позитивного результату роботи з дитиною.
   Їстівні. Цей вид підкріплення найзручніший і найрозповсюдженіший, особливо на перших етапах навчання. За правильно виконане завдання психолог дає дитині її улюблені ласощі, але дуже маленькими порціями.
   Щоб підкріплення було ефективним необхідно виконувати наступні правила:
   • Доречність: тільки дитина може показати, що є для неї підкріпленням. Наприклад, обійми далеко не для кожної дитини будуть підкріпленням.
   • Негайність: підкріплювальний стимул повинен йти відразу за поведінкою, упродовж 0-3 сек.
   • Обумовленість: спочатку дитина закінчує поведінку, потім йде заохочувальний стимул.
   • Сталість: потрібно підкріплювати тільки бажану поведінку, і підкріплювати її постійно.
   • Процес вибору підкріплення:
   • Дати дитині вільний доступ до різних речей (6 і більше іграшок або видів їжі) або активних дій і спостерігати, що дитина робить або що бере частіше.
   • Записати, які іграшки і їжу дитина вибирає частіше, коли в неї є вибір.
   • Повторювати цю процедуру упродовж дня або коли помітно, що дитина втрачає інтерес до занять.
   Коли поведінка є новою, режим підкріплення повинен бути безперервним і досить інтенсивним. Давно вироблені поведінки можна підкріплювати в змінному режимі й не настільки інтенсивно.
   У контексті поведінкової терапії наголошується на тому, що у процесі роботи з дитиною доречною є така послідовність кроків: від навчання навичкам готовності вчитися (контакт очима, відгук на ім'я, здатність виконувати прості інструкції, імітація дій тощо) до перших кроків адекватних мовленнєвих проявів, розвитку пізнавальних здатностей та формування навичок самообслуговування.
   Слід зазначити, що якщо стосовно більшості аутичних проявів прикладний аналіз поведінки можна використовувати як один з ефективних підходів корекції розвитку, то щодо таких деструктивних поведінкових проявів, як аутостимуляція, поведінкова терапія не може бути достатньою. Аутостимуляція відноситься до так званої фіксованої форми поведінки і є одним з афективних психопатологічних проявів, специфічним ритуалізованим комплексом “виживання” для осіб з аутизмом у психотравмуючій ситуації, що має для них вітальне значення. Тому долання аутостимуляції відбувається поступово і має безпосередній зв'язок з позитивними змінами щодо усього психічного розвитку дитини. Є якнайменше три способи реагування на аутостимуляційні прояви: переключати дитину на приємні афективні враження (гру з водою, конструктором, співи тощо); ігнорувати аутостимуляцію, спрямовуючи зусилля на збагачення емоційного життя дитини, розвиток нових афективних механізмів [2]; наділяти такі прояви позитивним смислом та програвати їх з дитиною, створюючи соціально схвальний контекст.
   Таким чином, своєчасно виявлене у дитини порушення розвитку за аутичним типом дозволяє правильно скоординувати зусилля спеціальних психологів і батьків у напрямі корекції її розвитку. У контексті біхевіоральної психології терапевтичним завданням є формування у дитини необхідних, але відсутніх, навичок та зменшення так званих надлишків поведінки. У результаті такої подвійної роботи досягається головна мета модифікації поведінки аутичних дітей - допомогти їм стати здатними до навчання, самостійними та соціально адаптованими.

ЛІТЕРАТУРА

1. Каган В.Е. Аутизм у детей. - Л.: Медицина, 1981. - 223 с.
2. Лебединский В.В., Никольская О.С, Баенская Е.Р., Либлинг М.М. Эмоциональные нарушения в детском возрасте и их коррекция. - М.: Изд-во МГУ, 1990. - 197 с.
3. Менделевич В.Д. Психиатрическая пропедевтика. - М.: МЕДпресс информ, 2004. - 528 с.
4. Питере Т. Аутизм: От теоретического понимания к педагогическому воздействию. - М., 2003. - 240 с.
5. Teaching Developmentally Disabled Children: The Me Book by O. Ivar Lovaas, University Park Press; (April 1981).

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com