www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Культурно-історичне підґрунтя української націогенези
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Культурно-історичне підґрунтя української націогенези

М.-Л.А. Чепа

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОГЕНЕЗИ

   Двісті років тому українська національна ідея формувалась і розпочиналась як ідея аристократична, лицарська, а українці заявили про своє право вважатись єдиними і законними спадкоємцями Східноєвропейської імперії з центром у Києві, обґрунтовуючи свої домагання неприйняттям варварських методів державного і суспільного управління в тогочасній самодержавній Російській імперії, протиставляючи останній конституційно-монархічну модель управління як більш притаманну соціально-психологічному строю української людини [1].
   Чому так багато часу потрібно було українцям, щоб усвідомити цей сутнісний і важливий етап історії становлення української національної ідеї? Очевидно, що не тільки через переможне утвердження в Європі та Північній Америці змагань до соціальної справедливості та демократії, а й через те, що протягом багатьох років вивчення української проблематики неупереджено і в повному обсязі, з дотриманням канонів академічної науки, було практично неможливим. Те, що дозволялося системою у колишньому СРСР, мало чітко визначені ідеологічні рамки; те, що можна було робити у західному світі, стримувалось закритістю комуністичного суспільства та дозованим системою доступом до першоджерел. Таке становище характерне для більшості наук гуманітарного циклу, а особливо для історії і споріднених з нею історичної психології та етнопсихології.
   Поділяючи, загалом, ту позицію О. Пріцака [2], “що “нація” - це дітище французької революції (1789) і що розвинулася вона в Західній Європі протягом XIX століття, як свідоме бажання спільноти жити спільно у майбутньому”, автор не зовсім розуміє, чому шановний професор дійшов висновку, “що процес формування української нації почався також у тому столітті”, а “вихідною точкою були Кирило-Мефодіївське братство, прозово-поетична пророча творчість Тараса Шевченка, відкриття української проблеми як політичної Михайлом Драгомановим та реалізація політичної думки його галицькими учнями, і, врешті, Визвольні змагання 1917-1923 pp.”. Невже з 1789 до 1848 рр. українці перебували у летаргійному сні і їх ніяк не зачіпали процеси, що відбувались у Європі та Російській імперії (скажімо, рух декабристів)?
   Така позиція О. Пріцака видається незрозумілою ще й тому, що, називаючи М. Драгоманова і М. Грушевського як авторів концепції про “селянство” України як одинокого носія ідеї “народу”, “нації” (“мужицький” народ, сільські “громади”, “плебейська нація”), він спеціально в цьому контексті наголошує: “Тому не дивно, що М. Грушевський обминув мовчанкою і не оцінив державницьку історіографію високоосвічених кіл “малоросійських просвітителів”, таких як Яків Козельський (1729-1823), князь Микола Рєпнін-Волконський (1778-1845), Ілля Тимковський (1772-1853), Василь Лукашевич (1783-1866) та ін., які відродили ідею “Малоросійської держави”. їх історіографія подана в “Історії Русів”, що була створена біля 1818-1822 pp. таємним патріотичним гуртком. Оці державно мислячі нащадки козацької старшини остерігали перед романтичним захопленням селянською “Україною” харків'ян [2, с 43].
   Отже, якщо державницька історіографія існувала на самих початках XIX століття, існував таємний патріотичний гурток державно мислячих українців, історіософія цього гуртка зафіксована “Історією Русів”, то чому б у цьому часі й не помістити “вихідну точку” формування української нації та української національної ідеї?
   Тут, очевидно, маємо справу з тим парадоксом мислення, коли історики, усвідомлюючи, що “Історія Русів” творилася з опорою на концепції, навіяні американською та французькою революціями, водночас трактують її як “останній зразок колегіальної апології Гетьманщини та козацьких прав і привілеїв” [3, с 236] або як останнійкозацький літопис [4, с. 322].
   Аби позбутись накинутих стереотипів, маємо на меті оприлюднити деякі маловідомі джерела, що мають відношення до українського націотворчого дискурсу. Це ті праці на які не посилаються навіть такі шановані українські етнопсихології, як М. Пірен [5], В. Павленко [6] та інші. Таким чином, пропонована стаття має на меті дещо доповнити джерельну базу української етнопсихології. Найперше хочемо звернути увагу на працю Я. Марковича “Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях” (1798 р.).
   Але на початку необхідно зробити деякі зауваження загального характеру. Перш ніж стати наукою, етнічна психологія, як і більшість гуманітарних наук, пережила період накопичення фактів, спостережень, перших узагальнень у працях філософів, літераторів, мандрівників та у буденній свідомості людей. Тільки у середині XIX століття була усвідомлена необхідність існування етнопсихології як науки.
   Вже перші спроби сформулювати основні проблеми нової науки засвідчили, що дослідження феномена етнічного потребують особливої делікатності, оскільки скороспілі висновки про ті чи інші психологічні особливості різних народів можуть завдати шкоди міжнаціональним відносинам, образити національні почуття людей. Методична грамотність, понятійна чіткість у вивченні народів є передумовою відвернення міжетнічних конфліктів.
   Донауковий період розвитку етнопсихологічних уявлень. Ще у стародавні часи, як на Заході, так і на Сході, люди помічали відмінності між представниками різних народів, що населяли Землю. Ці спостереження зустрічаємо у творах давніх літераторів, філософів, політичних діячів. Так, приміром, фрагменти етнопсихологічних знань наявні у працях Гіпократа, Геродота, Платона, китайських письменників і філософів тощо. Геродот залишив нам один з перших етнографічних нарисів про наших предків - скіфів. Багатий етнографічний та етнопсихологічний матеріал містять козацькі літописи.
   Перші спроби теоретичного обґрунтування понять “народ”, “національний характер” тощо зустрічаємо на сторінках праць мислителів XVI-XVIII ст. Ш. Монтеск'є, Ж.-Л. Бюффона, Д. Юма, Г. Гегеля, И. Гердера та ін.Ш. Монтеск'є та французькі просвітники першими ввели до широкого вжитку поняття “народний дух” і пояснювали його обумовленість найперше географічними факторами, кліматичними умовами, конфесіональними відмінностями тощо. Вважалося, що помірний клімат Західної Європи сприяє розвитку інтелекту, відваги народів, що її населяють, а натомість мешканці спекотливих країв ліниві, не здатні на подвиги.
   Певну данину природним умовам як чинникам, що визначають темперамент, традиції, характер народу, віддавав і англійський філософ Д. Юм у праці “Про національний характер”. Він першим вказав на визначальну роль у становленні національних особливостей соціальних та політичних відносин у суспільстві. За Юмом, різні соціально-професійні верстви мають свої специфічні психологічні риси, оскільки живуть у неоднакових умовах і мають різні способи діяльності. Спільні риси верстви формуються на основі професійного спілкування, що приводить до появи спільних нахилів, звичок, афектів. Групові риси різних соціальних верств мононаціонального суспільства мають тенденцію до взаємовпливу, що обумовлює їхнє зближення. Ця тенденція посилюється спільними інтересами нації у сферах торгівлі, оборони, управління, сприяючи становленню загальнонаціональних рис (мови, звичаїв, традицій).У “Феноменології духа” Г. Гегеля національний характер визначено як рису національної спільноти, тоді як темперамент -риса індивіда. За Гегелем, расові та національні відмінності - це прояви об'єктивного духу в певних природних умовах.
   Непересічний внесок у фундамент етнічної психології зробив Й.Г. Гердер, який пояснював специфіку психологічних відмінностей між народами спільною дією клімату, ландшафту, способу життя та виховання, суспільного ладу й історією народу. Душа народу, за Гердером, пізнається за його справами (“мовленим і робленим”), почуттями, через вивчення усної народної творчості.
   Як побачимо з цитованої нижче праці Я. Марковича (нам не пощастило віднайти її в українських бібліотеках, тому цитуємо її за працею О. Лазаревського “Прежние изыскатели малорусской старины” 1894 р. [7]), перші українські етнопсихологічні замальовки мають виразний відбиток ідей перелічених щойно мислителів. Характеристику українців Я. М. Маркович починає так: “Говорят, что дух человека есть зеркало окружающих его предметов, миниатюрный портрет страны, где он основал свое жилище; это справедливо и потому, что жители щастливой положением Малоросии не были никогда номадами и не могут быть варварами. Посмотрим, что говорят об них иностранцы”. У цьому місці Маркович цитує Фрібе (Ueber Russlands Handel, landwirtschaftliche Kultur etc., 1796): “В Малороссии видна великая степень промышленности. Дворяне занимаются разными до экономии и торговли касающимися предметами; и их примеру следует даже земледелец. Садик его с огородною зеленью и разного рода плодами служит доказательством его прилежности и исправного хозяйства. Правда, что сему благосостоянию способствует несколько хорошее свойство кряжа, однако в других странах, имеющих такое же преимущество, не замечено подобного расположения к домашнему хозяйству. Малороссияне важны, верны, открыты без рабского унижения и без подлой лести, меньше употребляют горячие напитки, нежели великоросияне, и любят музыку”. Далі цитовано Шерера (Annales de la petite Russie): "Малороссияне мужественны, проворны, великодушны, безкорыстны, неутомимы, смелы, храбры..."[7, с. 368].
   Наведені цитати дали змогу Я Марковичу акцентувати наступне: "Казалось бы, что всякий народ, имеющий столько в себе самом и в своей стране преимуществ, мог- бы уже некоторым образом возвышаться пред другими; но напротив того, малороссиянин от природы и кроток и добр; он имеет только важную наружность и, может быть, несколько тщеславия. С какою ласкою, с каким внутренним удовольствием принимает он всякаго приезжаго. Он рад, если в состоянии его накормить, помочь ему - и благородный дух его оскорбляется, когда предлагают ему за то награду. Бедность не доводит малороссиян до преступлений. В городах и селах построены шпитали или богодельни, где бедные и страждущие имеют спокойное пристанище. Всякой по достатку наделяет их пищею и одеждою... [7, с. 368].
   ...в нынешнем малороссийском языке ... видны ... оттенки и щасливаго климата и нежнаго свойства души образователей его. Естли выбросить из него все грубые слова, употребляемые простолюдином, изключить заимствованыя от немцев, французов, крымских татар - и судить тогда о нем, судить о духе его, то надобно признаться, что он нежен, приятен и наполнен патетическими выражениями, уменьшительными словами, кои произошли, конечно, не от другаго чего, как от тонкаго чувства его изобретателей. Можно назвать его языком любви, или по крайней мере весьма способным выражать живо чувства любви.
   Возьмем в пример малороссийския песни: в них помещены прекрасныя подобия и картины природы, простое, но пылкое изъяснение любви - и голоса их всегда соответствуют мыслям. Естьли содержание их трогательно, естьли представляет оно разлуку с милым или с мать-страною, то с разительною гармонией тонов изливается вместе самая сила чувства и выражений. Наученная одною природою певица заставляет и горевать с собою природу. Она расказывает свое нещастие всем окружающим ее предметам, просит летящих птичек донести известия о ней в милую ея родину, и музыка в устах ея бывает живою картиною всем томным движениям горюющей души. По врожденной склонности малороссиян к музыке, страна их в России то же, что в Европе Италия.
   ...Теперь разсмотрим характер малороссиян. Взгляните на жителей северной части, особливо, когда разсмотрели степных. В самой наружности первых не увидите вы той неги, какова у последних; в их духе найдется некоторый род апатии и холод, который, так сказать, переселяется туда из их мрачных лесов; и вы почувствуете всю справедливость мыслей Бюффона, что воздух и земля имеют влияние на вид человека и в стране, где воздух влажен, люди по большей части не столь пригожи и незамысловаты. Северный малороссиянин имеет, однако, и свои преимущества. Он более привязан к трудам и смелее южного, который, родясь, так сказать, среди неги и роскоши, почти не имеет случаев, кои бы принуждали его к тому. Но свойственные последнему живыя и нежныя чувства столь чужды для жителей лесной части, что оне не имеют почти никаких чувсвительных и приятных песен. - Они не так рослы и видны, как степные, что происходит частью от влажности и стужи, частью и от образа их жизни, ибо они не столь опрятны и употребляют грубую пищу. Их называют обыкновенно литвинами, и в самой Малороссии говорят о них столько же, как во Франции о гасконцах, в германии о швабах. Такова участь и наречия их, которое щекочет ухо малороссиянина степной и средней полосы. Избы у них, не смотря на излишество леса, построены непрочно и без труб, от чего живущие там, по причине всегдашнего дыма, часто подверженыглазным болезням. Литвины склонны к охоте, ловят на лыжах и нартах диких коз, сражаются с медведями и выучивают их плясать. Прочия упражнения их состоят в сидке смолы или дегтя, горшечном ремесле и строении речных судов, то есть байдаков, дубов, лодок и човнов. Украина, с своими богатыми степями, великим скотоводством и добродушными жителями, есть другая Швейцария. Поляки называют ее  молочною землею тому, что жители кормятся больше молочным и даже мужчины не стыдятся доить овец. Украинцы рослы и статны; в чертах лица их видна какаято важность, но в поступках кажутся изнеженными и раскошными, за что можно бы винить самую природу, естьлиб я мог произнести на нее хулу. Они наделены нужным для жизни и для самого удовольствия в жизни так обильно, что не знают многих забот и спокойны. Недостаток леса заменяют они употреблением соломы, нефорощи, тростника и кизяков, то есть сушенаго навоза. Жилища свои строят из хвороста и обмазывают так искусно, что издали кажутся каменными. Печи в сих мазанках с трубами, однак, не смотря на то, они теплее литовских изб. И так степной малоросиянин лучший архитектор, нежели лесной, потому что нужда лучший учитель, нежели изобилие. Жители средней части составляют как бы середину между литвинами и степовиками; однако они замысловатее первых и проворнее последних. Они занимаются торговлею, охотою, рыбною ловлею, разными ремеслами; и обыкновенные их упражнения не так однообразны, как у жителей лесной части. Наречие их лучшее и приятнейшее во всей Малороссии”.
   Не можна залишити поза увагою й те, як Я. Маркович змальовує українську землю. Ось що він пише: “Климат ее весьма умерен, но не имеет такой степени теплоты, какова в других, под равною широтою лежащих, землях, что происходит, как можно думать, от того, что поверхность в сей стране большей частью равна и нет в соседстве никаких высоких гор, кои бы защищали ее от северных и северо-восточных ветров... Поляки называли Малороссию молочною и медовою землею; можно именовать ее еще страною обилия и приятностей. Здоровый климат, красота местоположения, высокое плодородие земли и разнообразие произведений суть преимущества, по коим она заслуживает такое имя. На плодородной поверхности ея извиваются болыпия и малыя реки, кои обращены более к Черному морю и все посредством Днепра воное вливаются... С северной стороны губернии сей Малороссийской простираются большие леса, наполненные дичиною и разными зверями; в южной пестреют богатые степи, кои бывают, так сказать, покрыты стадами лошадей, коров, овец. По способностям климата и хорошего свойства земли плодовитыя деревья получают там лучшую доброту и разводятся до излишества. Хлебопашество - главный источник народного благоденствия - от самой природы в таком состоянии, какого только требовать можно. Без лишнего труда и тонкого искусства земледельцев пашни разводятся легко и обильную приносят жатву. Кто имеет чувствительное сердце, кто удовольствие духа своего полагает и находит в разсматривании природы, тот, обозрев Малороссию, конечно, назовет ее страною, где природа является в изящном великолепии. По крайней мере, я так называю ее в моем сердце!
   По местоположению и свойству земли страну сию разделить можно на три полосы: северную, южную и среднюю. В каждой из оных не только климат, свойство кряжа и произведения, но даже состояние и характер людей отличны.
   Северная полоса, где извиваются самые большие реки из всех текущих в Малороссии, покрыта во многих местах черным и красным лесом, почему и называется лесною стороною, или Полесьем... Она заключает то пространство, которое лежит между реками Днепром, Десною и Беседью. Поверхность там большей частью низка, болотиста и с тундрами; но по берегам больших рек простираются неправильныя возвышения или пригорки и холмы, содержащие разные глины, мел, известь, дикий камень и железную руду. - Вообще Малороссия в старину была лесом гораздо обильнее нынешняго. Всякий догадается, что главнейшая причина того есть винокурение, производящееся в ней еще с XIII века. Теперь самые большие боры и леса находятся в окружностях Стародуба, Мглина, Погара, Чернигова и Новгород-Сиверского, где рубят леса для корабельного строения и мачты, кои препровождаются либо в Ригу или вниз по Днепру, к черноморским портам...
   Южная часть лежит между реками Остром, Супоем, Днепрм и Ворсклою. Она известна под именем Украины, Степи и Полей, от чего и тамошних жителей называют украинцами, степовиками и полевиками. Поверхность ея, в сравнении с северною, возвышена, в некоторых местах с оврагами и холмами, скудна лесом и пересекается тремя большими реками и множеством ручьев, кои вообще текут медленно. Поэт могбы сказать, что они струятся тихо для того, чтобы более наслаждатся великолепием орошаемых ими степей. Исполины из царства растений и тираны из животных удалились отсюда. Природа не хотела здесь ни приводить в изумление, ни наводить ужаса, но только нравиться и пленить. Чтобы представить совершенную картину того великолепия, в каком она здесь видна, надобно иметь кисть Пуссена или перо Бюффона, кои хранятся в пантеоне безсмертных. - Здешнее хлебопашество, пчеловодство и скотоводство лучшее во всей Малороссии. В прочих местах землю сперва унавоживают, потом пашут сохою два и три раза; но степовик не заботится и о удобрении, орет плугом, который не разбивает земли так мелко, как соха - и должно удивляться, что на полях столь легко обрабатываемых растет почти всегда чистый и крупный хлеб...
   Средняя полоса лежит между двумя первыми и достаточна как лесом, так и полем. В ней поверхность выше и гористее, воздух от меныпаго числа лесов и болот чище и здоровее, а хлебопашество от лучшаго свойства земли превосходнее, нежели в северной части. Однако между Переяславлем и Нежином попадаются обширные болота, где растут некоторые травы, свойственные лесной части, а около Борзны простирается степь с лужами в некоторых местах...”[7, с. 367]Отож, маємо повне право стверджувати, що ще у донауковий період свого розвитку українська етнопсихологічна думка мала вагомий доробок, що (попри всі соціально-політичні негаразди) дало змогу вже українським науковим етнопсихологам зробити значний внесок у світову науку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Колесник І. І. Українська історіографія (XVIII - початок XX століття). - К.: Генеза, 2000. - 256 с
2. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. - Київ - Кембрідж, 1991. - 80 с
3. Когут 3. Російський централізм і українська автономія (ліквідація гетьманщини 1760 - 1830 pp.). - К.: Основи, 1996. -318 с.
4. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. - К.: Абрис, 1995. - 390 с
5. Пірен М. Основи етнопсихології. - К.,1996. - 385 с
6. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. - К.: Сфера, 1999.-408 с.
7. Лазаревский А. Прежние изыскатели малорусской старины/ТКиевская старина. - 1894. - Том XLVH. - С. 349 - 387.
8. Потебня А. Мысль и язык. - К.: СИНТО, 1993.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com