www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Персоналізм як основа вітчизняної традиції психологічної
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Персоналізм як основа вітчизняної традиції психологічної

Л.Ф. Щербина

ПЕРСОНАЛІЗМ ЯК ОСНОВА ВІТЧИЗНЯНОЇ ТРАДИЦІЇ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ

   Величезна кількість напрямів психологічної допомоги, які створені сьогодні, не виявляє прямого зв'язку з рівнем її ефективності. На так званому пострадянському просторі найбільш розповсюдженими є „завезені" методи, розроблені та апробовані за рубежем. їх синтез із східнослов'янськими світоглядними позиціями не завжди гармонійний, що призводить до складнощів різного рівня та змісту. Даються взнаки „особливості ґрунту": не всі зерна він приймає з готовністю.
   Якщо відволіктись від технологічної складової і подивитись на проблему у найзагальнішому вигляді, то можна сказати, що в даному контексті можливості вибору варіантів психологічної допомоги зводяться до двох альтернативних. Перша -використання „завезених" методів, що базуються на відповідній методології, друга - виявлення або створення своєї, „сродної" (термін Г.С. Сковороди) методології.
   Можна, звісно, говорити і про третю можливість: адаптація створених за рубежем методів допомоги з урахуванням вітчизняних особливостей культури, світогляду, менталітету тощо. Однак слід зауважити, що адаптувати можна окремі технології, але не методологію, тісно пов'язану із філософською чи релігійною традицією, котра „явно чи неявно закладена" в основі практично будь-якого із сучасних підходів психологічного консультування та психотерапії [1]. Небезпечність застосування технологій допомоги без розуміння методологічних її основ нині не викликає сумнівів у професійній спільноті психологів та психотерапевтів, тому не потребує додаткової аргументації.
   Очевидно, що одним із першочергових завдань вітчизняної системи психологічної допомоги є відкриття (створення, виявлення) вітчизняної ж традиції, яка б лягла в основу нової методології допомоги. При детальнішому вивченні питання виявляється, що існує не лише вітчизняна традиція, але й відповідна їй методологія допомоги.
   Про вітчизняну традицію допомоги говорять вчені, які займаються різною проблематикою, використовують різні методи дослідження. Однак відповідь на питання про специфіку вітчизняних способів психологічної допомоги у загальних рисах схожа.
   О.Ф. Бондаренко провів психосемантичне дослідження масиву текстів (обсягом близько мільйону слів) православних богословів та представників класичної російської філософії для виявлення основних понять руської (не російської, а саме руської) психотерапевтичної традиції. З допомогою контент-аналізу було виділено основні поняття цих текстів, об'єднані між собою семантичними зв'язками у єдиний понятійний тезаурус традиції, яку автор називає етичним персоналізмом. Ця власне руська традиція, на думку дослідника, синтезувала та інтегрувала у собі весь ареал східнослов'янської візантійської соціокультурної матриці суспільної свідомості.
   Результати цього дослідження такі. Базисними категоріями нашого східнослов'янського „ґрунту" є: розум, мораль, життя, любов, душа і дух, синтезовані у базисних словосполученнях „розумна душа" та „моральна цінність". Вони у єдності й приводять людину до спасіння, а людство - до розвитку. А найважливішими факторами нашої ментальності є логічна послідовність, цінність пізнання як діяльності, влади й незалежності, безумовна моральна цінність любові та обов'язок як божественна сутність людини.
   Відштовхуючись від результатів цього дослідження, закономірно поставити питання: наскільки якісною буде психологічна допомога, яка здійснюється засобами хоч і зрозумілими та цікавими, але такими, що не приймаються тими, кому вона надається? Висловлюючись метафорично, питання може формулюватись так: що проросте, якщо засіяти на ґрунт, удобрений цінностями безумовної любові та обов'язку, сім'я у вигляді, наприклад, ідей про пріоритетне значення сексуальності у житті людини або про необхідність індивідуалістичної за своєю природою свободи від всіх та усього?
   Відповідь очевидна: або не проросте нічого, або виросте щось не прогнозоване й непередбачуване. Але саме такі процеси відбуваються у становленні вітчизняної системи психологічної допомоги. Якщо повернутись до персоналістичного світогляду, то помітимо, що традиційно засівається інше сім'я. Людина як особистість справді вільна, але вона вільна обирати чи відкидати і саму свободу в ім'я чогось вищого. У нашій ментальності цей вибір завжди зважений. Що ж стосується значення сексуальності, то воно ніколи не було центральним для вітчизняної психологічної культури: у центрі стояли моральна та духовна її складові.
   Перша російська методологія психотерапії була створена А.І. Яроцьким. Вона повністю відображає „власне руську" традицію психотерапевтичної допомоги [4]. В основі арететерапії А.І. Яроцького лежить метод натхнення людини ідеєю її особистого відродження заради великої мети. Грецьке слово “arete” означає доблесть, доброчесність, прагнення до здійснення високих ідеалів та морального вдосконалення. Це поняття стояло у центрі уваги давньогрецьких філософів, включаючи Сократа. У арететерапії А.І. Яроцького панівне місце відводиться вищим проявам духовного життя, моральним сторонам людської особистості.
   А.І. Яроцький обґрунтовував позицію про надзвичайно важливу роль морального боку духовного життя людини у розвитку та перебігу її хвороби [4]. У цьому підході постулюється, що етичні (ідеалістичні) сторони особистості обумовлюють не лише поведінку людини та її життєвий шлях, але й особливості перебігу фізіологічних процесів в організмі. Тому причини хвороби, за переконанням А.І. Яроцького, знаходяться в глибоких верствах духовного життя, з чим він і пов'язував роль запропонованого ним методу у збереженні та відновленні здоров'я людини.
   Логічним продовженням першої російської методології психотерапії є сучасний напрям психотерапії та психологічного консультування „діаналіз" [2, 3]. Цей напрям оснований на синтетичній філософії особистості А.Ф. Лосева.
   У діаналізі (автор - В.Ю. Зав'ялов) „ідея особистого відродження названа „терапевтичною ідеєю". Вона „виводиться" методами пентадної діалектики із проблемного поля самого клієнта і втілюється у поведінці, що справляється. Пентада абсолютної діалектики А.Ф. Лосева є основним логічним інструментом діаналізу [2, 3].
   Основний внесок діаналізу у вітчизняну систему психологічної допомоги можна визначити так. По-перше, у діаналізі чітко сформульовано постулати - світоглядні позиції, які складають підґрунтя методу. Саме вони визначають специфіку та особливості технологічного корпусу цього практичного підходу до допомоги людині, виділяючи його серед безлічі інших підходів як власне „свій", „сродний" метод. По-друге, у діаналізі запропоновано принципи допомоги. Вони є екстрагованими із узагальненого досвіду світової психотерапії та можуть використовуватись у роботі практичного психолога та лікаря-психотерапевта. Принципи допомоги дають можливість уникнути помилок у визначенні та постановці цілей, аналізі процесу та оцінці результатів психологічної допомоги. По-третє, у діаналізі окреслено форми -психотерапевтичні стратегії допомоги. їх виведено за законами пентадної діалектики. Внутрішня будова кожної із цих стратегій також підпорядкована принципам пентадної діалектики А.Ф. Лосева.
   У діаналізі здійснено інтеграцію світових досягнень у сфері психотерапії та психологічного консультування у систему споріднених слов'янській ментальності постулатів допомоги.
   У центрі уваги діаналітика знаходиться особистість, яка живе у неминучих суперечностях. Саме суперечність (протиріччя) складає логічну основу будь-якої проблеми.
   Крім постулювання проблеми як неповного синтезу протилежностей, автор визначає такі постулати допомоги: персоналізм, символізм, діалектика.
   Саме про персоналізм як вітчизняну традицію психологічної допомоги говорить і український психолог О.Ф. Бондаренко [1].
   Діаналіз використовує персоналізм як макротехніку - основну світоглядну позицію, яка визначає, формує, „контролює" технологічне різноманіття способів допомоги. Персоналізм - це водночас основна традиція („мета-традиція"), яка ув'язує інші відомі традиції допомоги людини людині.
   Персоналізм - це вчення про особистісне буття людини. Це певна світоглядна позиція, а не наукове уявлення про людину. Але завдяки такій позиції консультанта чи психотерапевта людина мислиться як Ціле, яке не розпадається на окремі процеси. Окремі процеси, в свою чергу, можуть досліджуватись та розумітися з допомогою наукових методів.
   У контексті християнського персоналізму людина у цілому, а не як частина чогось іншого (природи, суспільства тощо) завжди є особистістю. Як таке неподільне ціле, особистість не підкоряється ніяким законам: ні законам природи (їм підкоряється індивід), ні законам соціуму (їм підкоряється „соціальний індивід" — соціальні ролі та правила). Людина як особистість вільна від всіх законів і залежить лише від себе самої. У християнському персоналізмі абсолютна основа (духовний центр) - це безсмертна особистісна основа. Одночасно вона є індивідуальним втіленням Абсолютної Особистості, яке ніколи не може бути осягнуте повністю, хоча й мислиться й переживається людиною. Це „кореневий Суб'єкт", який є, грубо кажучи, „центром збірки" різноманітних об'єктів: думок, висловлювань значущих людей, образів, картин пам'яті про різні події та ситуації, досвіду, всього різноманіття „інтроектів". Усе це переживається як „Я" - об'єкт свідомості та мислення.
   В онтологічному персоналізмі А.Ф. Лосева поняття особистості розуміється як синтез Суб'єкта та Об'єкта, причому у цьому синтезі не зникають ні об'єктивне, ні суб'єктивне в особистості. У традиційному ж науковому підході у відомих теоріях особистості суб'єктивне „розчиняється" у об'єктивному. Таким чином, дослідник особистості насправді досліджує процеси, стани, властивості тощо -інше особистості (частини, характеристики, але не саму особистість). Особистість не досліджується науковими методами, а відтак неможлива єдина, остаточна теорія особистості. Тому автор діаналізу пропонує натомість розроблювати теорію допомоги („теорія допомоги" - одне з авторських визначень діаналізу).
   Таким чином, основна світоглядна позиція, сформульована у контексті вітчизняної традиції психологічної допомоги, — це нерелігійний християнський онтологічний персоналізм.
   Психотерапія та психологічне консультування - це синтетичне ув'язування існуючих традицій допомоги людини людині.
   В.Ю. Зав'ялов виділяє п'ять таких традицій:
   1) сократичний діалог;
   2) арете-терапія;
   3) реалізм міжособистісного спілкування;
   4) принципова несерйозність,
   5) здоровий глузд.
   1) Сократичний діалог. Одне з розумінь діалектики - це мистецтво вести бесіду, „розумна розмова людини з людиною", а також практика самопізнання через строгу систему понять та розмірковувань. Сократичний діалог є методологічною основою другої форми допомоги у діаналізі - дискусії: терапії визначеністю. Психотерапевт, який не вміє мислити нелінійно, парадоксально, навряд чи зможе якісно допомагати клієнту долати „тупикові", „безвихідні" ситуації (саме так сприймають клієнти життєві труднощі, з приводу яких звертаються за психологічною допомогою).
   2) Арете - терапія. Традиція веде історію свого існування з часів давньогрецьких філософів та софістів. У центрі уваги стоїть доблесть, доброчинність, зібраність духу (як у бойових мистецтвах). Результат арете-терапії - посилення духу, етичного та особистісного начала у людині. Нагадаємо, що за А.І. Яроцьким, саме ідеалізм (смисл, а не слово) є лікувальним фактором. Головною метою психотерапії та психологічного консультування у діаналізі визнається посилення особистості.
   3) Реалізм. Це традиція точного розрізнення речі та імені речі, факту та смислу. Психотерапевт чи консультант не повинен ставати співучасником викривлень сприйняття світу клієнтом. Необхідно допомагати людині зосереджуватись на реальних об'єктах, не підтримувати „паратаксиси" (Стак Саллівен) - спрямованість на нереальні об'єкти, наприклад, звернення до померлої людини. Реалізм - один із постулатів допомоги у діаналізі.
   4) Принципова несерйозність. Мова йде про традицію сприйняття усього, що відбувається, як вільної гри культурного смислу та сил природи. Гра та сміхова культура є проявами свободи, і, таким чином, слугують головному завданню психологічної допомоги
   - посиленню особистості. Адже сутність особистості (у персоналізмі)
   - це абсолютна свобода. Тому „несерйозний" формат допомоги як умова вияву свободи є суттєвою ознакою високого її рівня.
   5) Здоровий глузд. За Г.С. Сковородою, здоровий глузд - це своєрідний посередник між вірою та знанням, або їх синтез. Психотерапія та психологічне консультування не можуть ґрунтуватись лише на вірі чи лише на знанні. Саме відповідність чи невідповідність здоровому глузду є для людини критерієм вірного чи невірного рішення (а не відповідність навіть перевіреним теоріям чи власній вірі, не підкріпленій знанням). Одне із авторських визначень діаналізу - методологія здорового глузду. У виділених А.Ф. Лосевим способах філософствування, розмислювання здоровий глузд є першим, своєрідною першоосновою мислення: тільки на цій основі виникають наукове, містичне, діалектичне та міфологічне мислення [3].
   Повернемось до постулатів допомоги, заявлених у діаналізі. Крім персоналізму - мета-традиції та основної світоглядної позиції - діаналіз опирається на вчення про символ (символізм) та філософський реалізм.
   Символізм пояснює всеєдність різноманітних форм вираження особистості. Мова йде про те, що у будь-якому поведінковому вияві, симптомі, реакції особистість втілена повністю, як у краплі відображається вся ріка. Строго кажучи, інтерпретувати, розуміти консультант чи психотерапевт може лише символи особистості, а не саму особистість, яка є тайною. Символізм - це психотехніка діаналізу: усі психотехнічні засоби, які використовує консультант (психотерапевт), по суті є роботою із символом - словом, мімічним проявом, жестом, продуктом творчості тощо.
   Третій постулат діаналізу - філософський реалізм. У цій світоглядній позиції постулюється, що реальність людини - це осмислена та іменована дійсність: для людини реальне лише те, про що вона може щось сказати. Якщо людина не може нічого сказати про якусь річ, то для неї її й не існує. Іменування передбачає мисленнєву діяльність. З іншого боку, важливим є те, що для людини реальне все те, що вона може іменувати, включаючи те, що не можуть іменувати інші. Людську реальність можливо осягнути лише у контексті розумного ставлення до дійсності, спілкування-у-розумі. Лише у такому „розумному спілкуванні" можна виокремити суттєві для клієнта теми та способи їх обговорення, уникнути постановки „нереальних" цілей. Комунікативний реалізм - це мікротехніка діаналізу.
   Логічні ж наслідки постулатів теорії допомоги такі:
   1. Проблема - це спроба розв'язання неминучих суперечностей у житті людини. Однак проблему можна лише зрозуміти, але не розв'язати. Розв'язується ж задача, умови якої визначаються при ідентифікації проблеми.
   2. Особистість - це носій проблеми, а не її джерело. Сама особистість не продукує проблем.
   3. Реальність - це джерело проблем. Лише у самій реальності існує протиборство інтересів, прагнень, тенденцій, сил тощо. Людина також є частиною цієї реальності, оскільки входить у безліч протиборчих груп, угруповань. Тому вона й стає носієм проблем.
   4. Символ - це виразник проблеми. Проблема може бути представлена у особистості лише в якомусь символічному вигляді - словесному, тілесному тощо.
   Описані вище базові припущення діаналізу - аксіоми - не доводяться, а приймаються на віру як деякі вихідні передумови мислення. їх тяжко довести або спростувати. Тому можна або прийняти їх як базові позиції допомоги або не приймати на користь інших припущень. В останньому разі психологічна допомога буде відповідати іншому підходу, іншій модальності.
   Розуміння природи людини, представлене у постулатах діаналізу, істотно відрізняється від прийнятого в інших підходах, і, в першу чергу, у психоаналізі. У діаналітичному підході людина мислиться як внутрішньо неконфліктна, вона- не джерело конфліктів, а їх носій, так звані внутрішні конфлікти є вираженням і відображенням конфліктів зовнішніх.
   Проблема, розглянута поза контекстом „особистість-реальність-символ", перетворюється на культурну цінність. Проблемою вона залишається лише в означеному контексті. Консультант може допомогти клієнту за рахунок здатності „розмислювати" проблему на абстрактному рівні (поза контекстом). Коли сприйняття її „очищене" від емоційного переживання, проблема може бути зрозумілою, а отже, може бути чітко сформульована задача, розв'язання якої принесе бажане покращення життєвої ситуації клієнта.
   Постулати теорії допомоги - діаналізу - логічно зв'язані із східнослов'янським світоглядом, що складався протягом тривалого часу, із його культурними та психологічними константами.
   Що стосується принципів допомоги, то у їх виявленні не існує ніяких „національних" обмежень. У світовому досвіді психотерапії міститься величезний „багаж" вдалих підходів, тактик, рішень тощо. Було б нерозумно відмовлятися від цього досвіду. Однак цей великий багаж для його максимально повного й адекватного використання потребує упорядкування та організації. Система принципів діаналізу -декалог - є результатом такого упорядкування.
   Автором діаналізу - В.Ю. Зав'яловим - було виділено 10 принципів психологічної допомоги.
   1. Діада - створення терапевтичних стосунків між терапевтом та клієнтом.
   2. Діагнозис - пізнання життєвої ситуації клієнта удвох, об'єднаною свідомістю, створення терапевтичної ідеї.
   3. Діалогу - терапевтичний засіб персоналізації терапевтичної ідеї.
   4. Дилема - терапевтична процедура створення ситуації вибору, де особистість клієнта проходить своєрідне “хрещення”, дорослішає.
   5. Динаміка - терапевтична динаміка, реалізація ідеї, плану одужання.
   6. Діалектика - терапевтична логіка, скріплення плинності буття у цілісну смислову картину необхідних перетворень, сюжету одужання.
   7. Диверсифікація - терапевтичне перенесення позитивного досвіду, отриманого під час консультування, у інші сфери особис-тісного буття клієнта.
   8. Дивергенція - терапевтичне розширення зв'язків із іншими людьми.
   9. Дієтетика - терапевтичне споживання, здорова споживча поведінка, раціональне споживання всього, що споживає людина як особистість.
   10. Діатриба - терапевтичне виправдання та захист здорового способу життя.
   Основним психотехнічним прийомом у діаналізі визнається синтез. Мова йде про синтез протилежностей, виявлення яких допомагає ідентифікувати сутність життєвих труднощів клієнта.
   Автор діаналізу пропонує п'ять форм (психотерапевтичних стратегій) психологічної допомоги, які відповідають п'яти способам розмислювання, виділеним А.Ф. Лосевим:
   1. Інтерв'ю - терапія очевидністю (відповідає наївно-натуралістичному мисленню або здоровому глузду).
   2. Дискусія - терапія визначеністю (відповідає феноменологічному, доказовому мисленню).
   3. Діаналітична іммагінація - терапія безперервністю (відповідає містичному, алогічному мисленню).
   4. Реорганізація - терапія упорядкуванням (відповідає діалектичному, практичному мисленню).
   5. Ампліфікація - терапія творчим розширенням (відповідає міфологічному, символічному, художньо-поетичному мисленню).
   Розмислювання проблеми та розв'язування задачі відбувається за рахунок знаходження локального синтезу протилежностей, що складають суперечність, яка, у свою чергу, є логічною основою проблеми.
   У терапії очевидністю синтез протилежностей досягається на основі здорового глузду; у терапії визначеністю - на основі спільного поняття; у терапії безперервністю - на основі єдиного образу; у терапії упорядкуванням - на основі спільної організації; у терапії творчим розширенням - на основі єдиного сюжету.
   Як бачимо, система психологічної допомоги „діаналіз", яка продовжує вітчизняну традицію допомоги, містить набір чітко визначених постулатів, принципів та способів (психотерапевтичних стратегій) допомоги і, таким чином, включає в себе всі необхідні складові методології.
   У цілому, можемо зафіксувати такі положення:
   - вітчизняна традиція психологічної допомоги пов'язана із християнськими релігійними позиціями і у відношенні професійної діяльності психолога/психотерапевта може бути названа „нерелі-гійний християнський онтологічний персоналізм".
   - професійна діяльність психолога/психотерапевта поза вітчизняною традицією психологічної допомоги обмежує психотерапевтичний потенціал допомоги, оскільки не враховує повною мірою духовні, культурні та психологічні особливості „отримувачів" допомоги.
   - система допомоги „діаналіз" є варіантом завершеної та цілісної методології, основаної на вітчизняній традиції психологічної допомоги.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бондаренко А.Ф. Понятийный тезаурус этического персонализма как русской традиции в психотерапии // Журнал практикующего психолога. - 2005. - В. П.- С. 39-48.
2. Завьялов В.Ю. Элементарный ученик дианализа. - Кировоград: “Полиум”, 2003.-480 с.
3. Завьялов В.Ю. Смысл нерукотворный: Методология дианалитичес-кой терапии и консультирования. - Новосибирск, 2007. - 286 с.
4. Яроцкий А.И. Идеализм, как физиологический фактор. -Юрьев, 1908. - 302 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com