www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Гендерна ідентичність як проблема психологічної теорії (“анатомія” та “доля”)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Гендерна ідентичність як проблема психологічної теорії (“анатомія” та “доля”)

Цешнатій О.Б.

ГЕНДЕРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ПРОБЛЕМА ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ (“анатомія” та “доля”)

   В статті здійснено огляд сучасних психологічних досліджень гендера. На відміну від поширеного біологізаторського підходу до досліджень гендерних відмінностей пропонуєтьсяконструкціоністський підхід. Проблема гендерної ідентичності висувається як спеціальна проблема психологічної теорії. В якості дослідницьких інструментів пропонується використовувати концепцію “doing gender”, в якій гендер розглядається як сукупність перформативних актів. Також: пропонується використовувати нові досягнення теорії ідентичності. “Виробництво гендера” розуміється як конструювання так званої “аварійної ідентичності”. Вказується на деякі потенційні загрози такого типу психологічного захисту.
   Ключові слова: гендер, гендерна ідентичність, психологічна теорія, Дж.Батлер, П.Берк, “аварійна ідентичність”.
   Високі темпи та масштаби соціальних змін є джерелом численних нових форм соціальної поведінки, а також призводять до істотних змін більш звичних форм такої поведінки.
   Привертає увагу усе більше розмаїття ідентичностей, що відповідають за такий або інший вибір соціальної поведінки особистості. Фактично є визнаним навіть патогенний потенціал соціальних чинників. Як слушно зауважив Я. Сатті, психічне є соціальним, а суспільство є психічним (mind is social and society is mental) [13].
   Кожен психолог стає все більшою мірою соціальним психологом, тому що йому доводиться мати справу із соціогенними за своєю природою, індивідуалізованими за способом існування та тільки частково усвідомлюваними ідентичностями. Вони у сутності є актами соціального несвідомого, які відповідають за такі дезадаптуючі особливості із приводу яких і звертаються до психолога.
   Таке становище вимагає від практичного психолога підвищеної компетентності щодо структури та механізмів формування ідентичностей.
   Однією з таких ідентичностей, яка здається найбільшою мірою перевантаженою несвідомо засвоєними соціально-рольовими стереотипами, є гендерна ідентичність. Хоча ще з 1935-го року з досліджень М. Мід [9] стало зрозумілим, що гендерна ідентичність не тотожна ні біологічній статі, ні еротичним уподобанням особистості (отже, ні стать, ні гендер не мають відношення до сексуальної орієнтації або обрання партнера), а є окремим психологічним феноменом. Численні та різноманітні публікації, що з'явилися відтоді, не спромоглись розв'язати питання про сутність та структуру гендерної ідентичності. Залишається тільки покладатися на прокламовану самою особистістю оцінку власної гендерної ідентичності.
   Гендер як об'єкт психологічного дослідження повинен стати особливою предметністю. Для психолога проблема гендера існує, або принаймні має існувати як проблема ідентичності. Предметом теоретичного дослідження в гендерній психології, таким чином, має бути насамперед структура гендерної ідентичності, розглянута через призму сутності та структури спектру ідентичностей особистості.
   У якості теоретико-методологічної бази такого дослідження доцільно було б використати роботи, виконані в конструкціоністській традиції, яка фактично є узагальненням концепцій, що виникли на теренах від символічного інтеракціонізму та до семіотичних варіантів психодинаміки. Цей підхід був вдало названий В.В. Івановим семіотичною культурною антропологією.
   Ще Л.С. Виготський писав про кризовий стан психологічної науки взагалі [3]. Якщо тепер маємо деякі позитивні зміни, то вони, здається, найменш помітні в галузі соціально-психологічних досліджень [10, 11]. Поява відносно нових сфер діяльності психолога дає уяву про активну проліферацію соціальної психології як дослідницької так і практичної діяльності. Проте, та сама проліферація веде до мультиплікації пояснювальних гіпотез і, відповідно, теорій, які у свою чергу виступають не як комплементарні, а як конкурентні.
   Справа не тільки у тому, що натура людини не може бути вичерпано будь-якими дескрипціями, адже вона завжди є горизонтом будь-якого психологічного розмірковування. Справа також не у тому, що соціально-психологічним феноменам суттєво притаманна швидка динаміка, за якою не завжди встигає наукова інтерпретація, що мала б інтегрувати їх у певний єдиний контекст. Справа навіть не у тому, що науковий прогрес стоїть у зворотному співвідношенні до кількості наукових видань, як колись мав добру нагоду висловитись фахівець із теорії науки М.М. Шульман. Не так уже й важливо постійне порушення правила, відомого як “лезо Оккама”, що призводить до спроб дескрипції структурно й семантично єдиних психологічних феноменів у роздрібних теоретичних схемах, які залежать передусім від симпатій їх авторів, а також до використання істотно різних термінологічних систем. Усе це породжує ілюзію відмінностей там, де предметом досліджень мали б стати повторюваність та гомогенність, тобто відображення закономірності явища, яке досліджується.
   Насправді коренем проблеми є так звана “конвенція мовчання”. Цей термін визначає ситуацію, коли дослідник, який ретельно відпрацьовує дескрипцію того чи іншого феномена чи пояснювальної схеми, мовчки припускає, що базова дефініція предмета його дослідження інтуїтивно зрозуміла колегам, студентам і публікуму взагалі. Але ж передусім ця базова дефініція якимось чином безумовно (проте також інтуїтивно) зрозуміла йому самому. Звісно, що така “базова дефініція” лишається індефінітною. Л.С. Виготський визначив би таку “дефініцію” як комплекс — тобто ні образ, ні поняття [4].
   Таку дослідницьку диспозицію треба було б визначити як “наївний реалізм”, який неухильно породжує ілюзію “вочевидь зрозумілого розуміння” предмета. Відповідно до цієї наївно-реалістичної диспозиції усе, що залишається потрібним — це тільки “теорія”, тобто певна дескриптивна система, підтримана більш-менш бездоганними експериментами. Таким чином з'являється ще один елемент корпусу наукових текстів, який фактично є черговим новим поясненням кількох рис (traits) індефінітного феномена, й лише потенційно може бути певною теоретичною схемою, спроможною генерувати наступні верифікуючі та фальсифікуючі експерименти.
   Наївно-реалістична практика, не може бути позбавлена від запитання: який саме предмет ця теорія та її експериментальний потенціал намагаються пояснити? Інакше кажучи, що є вочевидь зрозумілим для дослідника, і, найважливіше, чому це є вочевидь зрозумілим?
   Гендерна психологія, оскільки вона ще порівняно невеликий час почала позиціювати себе у якості галузі психологічних досліджень, сама є прикладом наведеної вище “конвенції мовчання”.
   Термін “гендер” існує достатній час для того, щоб поставити питання про психологічну дефініцію поняття гендера. Інакше психологія гендера ризикує залишитися пре-конвенціональними теренами окремих конкурентних пояснювальних схем без ретельного вивчення базових понятійних передумов інтегруючого дослідження.
   Відмінності між статями вважаються настільки очевидними, що дослідження цих відмінностей дійсно може здаватися наївним. З іншого боку, констатацією цих відмінностей займалися протягом історії людства. Диференціальні психологи традиційно виходили з концепції “статевого диморфізму”. Т.В. Бендас [1] вказує, що до акцепції терміна “гендерна психологія” дослідження в цій галузі називалися саме так. Численні фахівці з міждисциплінарних “гендерних досліджень” здебільш стурбовані, за думкою П.І. Берн [2], скоріше етико-ідеологічними та прагматичними результатами. Так, наприклад, існує точка зору, що фундаментальним є питання про те, яким чином дотепер зберігається гендерна нерівність, навіть в умовах, коли інші структурні характеристики суспільства радикально змінюються. Зрозуміло, що і теоретична, і практична робота набуває таким чином переважно ідеологічно ангажованого характеру, зневажаючи справедливим припущенням, що за так званою гендерною нерівністю стоять вкрай складні психологічні механізми, які передусім потрібно ретельно вивчати.
   І. Кльоцина підкреслює, що для досліджень гендера у сучасних умовах найголовнішим є гендер психологічний, тобто соціальний, який задає схему гендерної поведінки, навіть у тих випадках, коли статева приналежність індивіда не є важливою [6].
   Отже, проліферація досліджень, асоційованих зі статтю, в останні роки, вказує на те, що проблема, покладена очевидністю різниць, залишилася.
   Справді, що, власне, по-різному? Якщо згадати відомий вислів 3. Фрейда про те, що анатомія є долею, то критерієм відмінностей повинні були б виступати відомі анатомічні особливості статей — але для них, по-перше, характерна висока варіативність, і, по-друге, існують ефективні (до речі, не тільки анатомічні) можливості корекції.
   З більш широкої загальбіологічної позиції варто було б визнати, що існує принаймні більше, ніж дві біологічні статі, що робить уявлення про статевий диморфізм якнайменш кількісно застарілим.
   Проте безумовно не варто необгрунтовано критикувати результати, яких було отримано в диференціальній психології — так само, як результати, отримані фахівцями з психології розвитку, хоча і повинні періодично переглядатися для урахування масштабних соціокультурних змін, що впливають на формування особистості та розвиток психічних функцій, але не можуть бути відкинуті як такі, що втратили концептуальне значення. Відомо, що психологія розвитку за останні 25 років значно змінилася. Підставою цього є радикальні зміни в соціально-психологічних обставинах, що призвели до зміни самої концепції дитини та дитинства. Діти XXI сторіччя набагато менше відрізняються від дорослих, ніж 50 років тому.
   Аналогічним образом результати диференціальної психології зберігають свою концептуальну значущість — але при цьому вони залишаються результатами у відношенні однієї з багатьох індивідуальних різниць і їх варто тлумачити саме в цьому контексті. У. Шадель, Д. Червоне та С. Єнциус справедливо стверджують, що фактори, які стосуються особистості, повинні оцінюватися концептуально відмінно від факторів, що стосуються фізіологічних властивостей індивіда [20].
   У цьому сенсі не здається доцільним створення спеціалізованих по статі психодіагностичних методик, як це пропонує Т.В. Бендас. Більшість із застосовуваних у практичній психології діагностичних методик з гарною репутацією вже мають вбудований апарат для урахування диференційно-психологічної змінної статі — досить згадати ММРІ, 16PF та ін.
   Очевидно, що в психологічному дослідженні нас можуть цікавити не стільки диференціальні особливості індивіда, скільки особливості особистості, що її диференціюють.
   Якщо Л.С. Виготський стверджував у свій час, що соціальна психологія не може бути нічим іншим, як психологією особистості [5], то, можливо, прийшов час стверджувати, що зворотне також вірно [19]. Авторитетне видання Американської Психологічної Асоціації зазначає, що наприкінці XX століття проблеми самоідентичності вийшли на передній план як предмет соціально-психологічного дослідження [26]. Тому в інтересах психологічного дослідження необхідно враховувати такі зв'язані зі статтю аспекти поведінки, що є соціально значущими, являють собою ті або інші соціальні дії за М. Вебером й у такий спосіб конституюють соціальні інтеракції, у які вступає особистість у своїй якості особистості (тобто соціальної якості, що здобувається в процесі серії ідентифікацій, які формують, підтримують та проявляють безперервність та внутрішнє розмаїття ідентичності суб'єкта соціокультурної практики). Такі соціально значущі аспекти особистості, пов'язані зі статтю, прийнято називати “гендером”.
   У п'ятому розділі сьомого видання свого академічного підручника з соціальної психології Д. Майєрс [8] дає визначення гендера як якості, що її люди асоціюють із чоловіками та жінками, тобто як сукупності характеристик, що зазнали біологічного або соціального впливу, по яких відрізняються чоловіки та жінки.
   Це академічно коректне на перший погляд визначення є результатом (або ж містить у собі можливість) тієї самої конвенції мовчання, про яку йшлося вище. Що, власне, являє собою гендер? Чи біологічно він обумовлений чи соціально? Д. Майєрс цілком впевнено визначився із відповіддю: усе соціальне і психологічне є, врешті-решт, біологічне.
   Тим не менш залишається не досить зрозумілим, чим є з психологічної точки зору ці “чоловік” і “жінка”, тому що точка зору Д. Майєрса, певна річ, є суто біологічною. Чомусь не здається дивним, що Д. Маєйрс не згадує С. де Бовуар, яка задовго до сьомого видання його підручника, у 1949 році, стверджувала, що жінками не народжуються, а стають.
   Можна було б сказати, що сучасні дослідження, у тому числі в нейробіології, підтримують цю концептуальну невизначеність. Одна з точок зору полягає у тому, що жіночий мозок переважно біологічно пристосований (hardwired) до емпатії, а чоловічий мозок переважно пристосований до розуміння та побудови систем. Однак за іншою вважається, що “поведінка” синапсів у ранньому дитинстві формується під впливом оточення дитини, і в такий спосіб саме процес соціалізації формує гендер-асоційовану “зумовленість” звичних нервових зв'язків мозку.
   Д. Хейг [22] повідомляє, що багато вчених-біологів вживають термін “гендер” замість терміна “стать” (“sex”) у тому числі для того, щоб уникнути пов'язаних із останнім терміном коннотацій про копулятивний акт. Таким чином, можна зазначити, що навіть така цілком природнича наука, як нейробіологія, видається неспроможною ігнорувати соціокультурні аспекти проблеми гендера.Звісно, певні біологічні передумови, які повинно враховувати гендерне дослідження, дійсно існують. Цілком очевидно, що той факт, що деякі організми продукують яйцеклітини, а деякі (інші) організми — сперматозоїди, є, як правомірно думав Дж. Мані, непереборним критерієм статевих відмінностей організмів. Але це, мабуть, єдиний біологічно надійний критерій. Можна з достатньою долею впевненості стверджувати, що спроби знайти “пристосованість” (wiredness) людського мозку до “чоловічого” або “жіночого” очікує доля пошуків біологічних основ шизофренії. Д. Роггенбау ще в 1936 році, підсумовуючи відомі йому спроби в цьому напрямку, стверджував відсутність значущих біологічних змін при цьому психічному розладі. Він дійшов висновку, що нейробіологічні феномени, що спостерігаються при шизофренії, не мають диференційно-діагностичного значення [7]. Відтоді спроби продовжуються, а відсоток стійких ремісій високої якості залишається незмінним.
   Розмірковуючи про гендер, доводиться брати до уваги вихідну концептуальну невизначеність терміна і тому неповну сформованість поняття. У цьому сенсі обговорюване питання нагадує дебати про свободу волі: в остаточному підсумку, тільки від вільної волі дослідника залежить, якого роду концепцію він приймає. Наукова об'єктивність і неупередженість, про необхідність яких у гендерних дослідженнях нагадує Т.В. Бендас [1], реалізуються в даному випадку у свідомому й обґрунтованому виборі вихідних визначень, що дозволяють сконструювати експериментальний апарат дослідження.
   Оскільки мова йде про особистість як про передусім (і навіть — виключно) соціально-психологічний феномен, слід, ймовірно, відмовитись від біологічного есенціалізму. Більш доречними виявляються конструкціоністські концепції на теренах від класичного символічного інтеракціонізму через сучасні рецепції культурно-історичної теорії Л.С. Виготського і до пост-марксистської психодинаміки О.Н. Леонтьева включно.Крім суто гуманістичних переваг, ці концептуальні терени, судячи з чисельних робіт з семіотичної культурної антропології, вже виявилися найвищою мірою практично продуктивними. У цьому контексті гендер розглядається як символічний соціальний конструкт, структуру якого ще має бути прояснено. Тому зв'язок гендера з так званою біологічною статтю є щонайбільш деяким структурним компонентом гендера. Як зауважила Дж. Батлер, її цікавить, чому людям потрібно віднаходити причини їх бажаної поведінки всередині біологічної машини як чогось даного: саме ця потреба неконструктивна ні в теоретико-психологічному сенсі, ні в практичному [16].
   Сексуальність традиційно розглядається як компонент гендера, що є похибкою процесу концептуалізації. Наприклад, особистість буде поводитись “гіпергендерно” (наприклад, “гіпермаскулінно” для чоловіків) в умовах соціального середовища із жорсткими рольовими очікуваннями, або гіпогендерно (наприклад, “маскулінно” для жінок) у співтовариствах із м'якими рольовими очікуваннями, тоді як у приватнім житті та ж сама особистість може демонструвати цілком іншу, незалежну від публічно-явного гендера, сексуальну поведінку.
   Усе це, звісно, збігається з відомою концепцією Дж. Батлер, яка, наприклад, указувала на те, що не тільки “виконання” гендера (doing gender), але і статева диференціація (“sexuation” за Ж. Лаканом) є також соціальним конструктом “природно-біологічних” тілесних властивостей.
   Дж. Батлер працює на тих самих теренах семіотичної культурної антропології, про які було згадано вище. Передусім, на Дж. Батлер вплинула конструкціоністська теорія мовних актів за версією Дж. Серла [25]. Ця теорія виходить з логічного прояснення того добре відомого психотерапевтам факту, що соціальна реальність не дана, але безупинно створюється, подібно до об'єктивної ілюзії, за допомогою різноманітних символічних соціальних знаків. Дж. Батлер пояснює це так, що гендер як об'єктивна природна річ не існує. Реальність гендера є перформатив. Перформатив — це мовна (ширше кажучи — символічна) практика, яка робить те, що іменує [17].
   Поняття перформативу, яке використовують Дж. Серл та Дж. Батлер, йде від концепції перформативного висловлення, впровадженої Дж. Остином.
   Дж. Остин звернув увагу на той факт, що традиційне уявлення про висловлення, що стверджують або заперечують деякі властивості (якості) предмета і тому здатні оцінюватися як “істинні” або “хибні”, не охоплює велике коло мовних практик, що не є ні дескриптивними, ні констатуючими, і в цьому сенсі не претендують на так звану “істинність” або “хибність”.
   Відповідно до концепції Дж. Остина перформативні висловлення є реалізацією певного роду дій. Такі висловлення скоріше “вдалі” або “невдалі” (“happy” або “unhappy”). Наприклад, “я беру цю жінку за дружину за законами Божими і людськими” — висловлення, що нічого не описує та нічого не констатує. Це висловлення породжує деяке “становище справ”, тобто соціальну ситуацію як основу для соціально-рольових відносин, що може бути “вдалим” або “невдалим” (“happy” або “unhappy”).
   На відміну від Дж. Остіна, Дж. Серл припустив, що перформативи всеж-таки можуть бути оцінені з погляду істинності або хибності в тому сенсі, що успішна реалізація перформативного мовного акту, що приводить у відповідність слова і “становище справ”, робить зміст перформативного висловлення істинним [25]. Варто було б бути більш послідовним і мати на увазі, що висловлення, яке є причиною певного “становища справ”, не відповідає йому, а створює його. Це “становище справ” може бути більш-менш “вдалим”, але ніколи не “істинним” або “хибним”.
   Так само наше уявлення про жінку або чоловіка може бути більш-менш конкретним, тобто враховувати всю повноту можливих значущих для цього уявлення зв'язків, проте жоден індивід будь-якої статі не може бути ані конкретним, ані абстрактним — він може просто бути. Перформативні висловлення породжують певну соціальну онтологію, простіше кажучи — створюють певну картину реальності, у якій люди здійснюють символічні інтеракції. Усередині цих символічних інтеракцій вони реалізують свою здатність до самоідентифікації шляхом “онтологічного уточнення”, тобто шляхом постійного підтвердження або спростування значущих характеристик людини.
   О. Оуэн [24] наводить цікавий приклад такого онтологічного уточненн: її респондент позиціонує себе не як чоловіка і не як жінку, але як “фемініста”, проте при поглибленні інтерв'ю він вказує на те, що цей гендер обрано ним здебільш з політичних міркувань в певній ситуації. Таким саме чином М.К. Мамардашвілі визначав свою національну приналежність як “європеєць”.
   Гендер ніяким чином не прив'язаний до матеріальних тілесних факторів, але являє собою цілком соціальний конструкт. Не існує ні сутності, що гендер собою виражає, ні об'єктивного ідеалу, до якого він прагне. Різноманітні акти гендера створюють ідею гендера, і без цих символічних актів не було б узагалі ніякого гендера. гендер є, таким чином, соціальним конструктом, що ретельно приховує свій власний генез. Отже, навіть тіло стає гендер-асоційованим тільки через серію символічних актів. гендер постає актом соціального конструювання, що конструює соціальну фікцію психологічного внутрішнього світу [18].
   Більш того, навіть відмінностей між приватним і публічним Я не більш ніж об'єктивні ілюзії, оскільки їх сконструйовано нашими повсякденними символічними актами, спрямованими на підтримку соціально-прийнятного status quo: наші найбільш особисті акти розвертаються за сценаріями пануючих соціальних конвенцій. Здається доцільним погодитись з ідеєю, яка була висловлена П. Берком, що ідентичність є сенси, що формуються як осмислення власних та чужих ролей, і вона виражається у соціально значущій поведінці [15].
   Теорія ідентичності, яку розвиває П. Берк, підкреслює осмислене вироблення (performance) ролі та її вчинкові наслідки щодо самовідношення та соціальної взаємодії [16]. Подальший розвиток теорії П. Берка, ймовірніше за все, не тільки надасть психологу нові інструменти дослідження спектра ідентичностей, але й здобуде додаткові підтвердження гіпотези [12] наявності в структурі ідентичності соціального за походженням та культурального за змістом образу значущого Іншого.
   Перформативи найчастіше є “трансформативами”, що створюють безперервну зміну суб'єктивно-особистісного або соціально-публічного статусу. Наприклад, “я приймаю Ваші вибачення” (підтверджена зміна суб'єктивно-особистісного статусу), “я присуджую Вас до страти” (підтверджена зміна суб'єктивно-особистісного статусу), “я прошу вибачення” ( зміна суб'єктивно-особистісного статусу), “війну оголошено” (підтверджена зміна “становища справ” і, відповідно, численних соціально-публічних статусів).
   Еврістично цінним є концепт “перформативного інтервалу”, який було введено А. Гріном [21] в 2007 році. Перформативний інтервал є проміжок між тим, що робить суб'єкт перформативу і тим, чим цей суб'єкт насправді є. Цей недавній винахід добре відображає потребу повернути поняття суб'єктивності в галузь гуманітарних досліджень і, особливо, в галузь психологічних теорій. Справді, жодне виконання ролі, незалежно від того, наскільки воно, за допомогою тих або інших процесів ідентифікації, інкорпороване в структуру ідентичності, ніколи не виражає особистість повністю. Дж. Батлер говорить у цьому випадку про “перформативну невдачу”. Це співпадає із концепцією Дж. Остіна, і, до речі, І. Гоффмана, який попереджав, що жодна соціально-рольова категорія не може перетворитися повністю в невід'ємну властивість людського Я.
   С. Мітчел вважає, що в сучасному досвіді самоідентичності відбулася Енштейніанська зміна парадигм, пов'язана із переходом до “реляційної моделі” (relational model), в якій стосунки з іншими розглядаються як ґрунтівні елементи психічного життя: поза матрицею відношень із іншими, в ізоляції не існує особистості в психологічно значущому сенсі [див. 13].
   Проте онтологічна реальність Я зберігається у якості, так би мовити, “гравітаційного центру”. Гравітаційний центр є, безумовно, абстракцією, тобто теоретичною фікцією, але він залишається онтологічно реальним. Це є досить вдалою спробою зберегти досягнення семіотичного підходу Дж. Батлер і в водночас розрізнити автентичну (“гравітаційну”) і соціально-рольову (у даному випадку — гендерну) ідентичності.
   До аналогічних висновків приходить практикуючий психоаналітик А. Грюен, коли говорить про те, що підміна автентичної ідентичності, пов'язаної із визнанням Іншого як іманентної структури власного внутрішнього досвіду (незалежно від його афективного наповнення), приводить до формування “хибної ідентичності”, яка ґрунтується на зовнішніх маркерах соціальних досягнень.
   Слід, однак, мати на увазі різні функції ідентичності. Досить операціональним є відокремлення автентичної (“гравітаційної”) ідентичності від ідентичності аварійної (emergency identity). Змістом аварійної ідентичності є засвоєні раніш гетерономні конвенції щодо символічного порядку інтеракцій, який забезпечує збереження досягнутого рівня відчуття соціального комфорту.
   В. Волкан трактує соціальну ідентичність як насамперед (і головним чином) аварійну [27]. Вона актуалізується та стає вкрай важливою для особистості в тих випадках, коли соціальна ситуація сприймається як фізично загрозлива або Его-деструктивна — наприклад, в умовах напружених конфліктів.
   Цікаво, що при такому підході будь-яка аварійна ідентичність є врешті-решт дихотомічно організованою (“Ми маємо намір бути такого виду і відрізняємося від Них на підставі речей, що значать для Нас щось спільне”).
   Таким же чином поводиться і гендерна ідентичність. Будь-хто з психологів-практиків знає, яким іноді дивним чином проявляються несвідомі стереотипи — афективні, когнітивні чи поведінкові — у співбесіді з клієнтом.
   У зазначеному контексті влучно зауважила О.Оуен, що коли ми говоримо про гендер, ми говоримо як про індивідуальну ідентичність, так і про загальнолюдський досвід [24].
   Таким чином, соціальна ідентичність є суб'єктивним за походженням та об'єктивно-ілюзорним за засобом існування фактом реальності (“становища справ”).
   Таке розуміння ідентичностей особистості відповідає класичній теоремі У. Томаса [23] — якщо люди визначають деяку ситуацію як реальність, наслідки такого визначення стають реальністю.
   Ці передумови задають теоретичну основу подальшого дослідження гендерної ідентичності.
   Повертаючись до зв'язку анатомії та долі, можна побачити, що людина в процесі розвитку особистості постійно вирішує задачу формування власних ідентичностей, як автентичних, так і “анатомічних”, що визначають її соціальну долю.

Література

1. БендасТ.В. Гендерная психология. - СПб.: Питер, 2006. -431с.
2. Берн Ш. Гендерная психология. - СПб.: Прайм-Еврознак, 2001.-320 с.
3. Выготский Л.С. Исторический смысл психологического кризиса // Собр.соч. в 6 т. Т 1. - М.: Педагогика, 1982. - С. 92-436.
4. Выготский Л.С. Нарушение понятий при шизофрении (к проблеме психологии шизофрении). - М., 1956. - С.481-496.
5. Выготский Л.С. Психология искусства. - М.: Педагогика, 1987.-334.
6. КлёцинаИ.С. гендерный подход в системе психологического образования // гендерные исследования: Феминистская методология в социальных науках. Материалы 2-й Международной Летней Школы по гендерным Исследованиям (Фарос -1998). -Харьков: ХЦГИ, 1998. - С. 193-215.
7. Клиническая психиатрия. - М.: Медицина, 1967. - 832.
8. Майерс Д. Социальная психология. - СПб.: Питер, 2008. -794с.
9. Мид М. Культура и мир детства. - М.: Наука, 1988. - 429с.
10. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии. - М.: ИНФРА-М, 1998. - 528 с.
11. Шихирев П.Н. Современная социальная психология. - М., 2000. - 448с.
12. Borodulin V., Vasiliev A. The Meta-Theory of Consciousness and Psychiatric Practice // Analecta Husserliana. - Vol. XLVIII -Dordrecht: Kluwer Publishers, 1996. - PP.319-328.
13. Brothers D., Tailing Backwards: An Exploration of Trust and Self-experience. -N.Y. : Norton, 1995. - 260 Pp.
14. Burke P., Stets, J. “Identity Theory and Social Identity Theory” // Social Psychology Quarterly, 2000- No.63 - PP.224-223.
15. Burke P., Stryker S. “The Past, Present, and Future of an Identity Theory” // Social Psychology Quarterly, 2000 - No.63 -PP.284-297.
16. Butler J. “There Is a Person Here”. An Interview // International Journal of Sexuality and Gender Studies, 2001 - Vol.6 -Nos.l/2-PP.7-23.
17. Butler J. Bodies That Matter: On the Discursive Limits of 'Sex'. - L.: Routledge, 1993. - 288 pp.
18. Butler J. Performative Acts and Gender Constitution: An Essay in Phenomenology and Feminist Theory // Performing Feminisms: Feminist Critical Theory and Theatre. - Baltimore: John Hopkins University Press, 1990. - PP.270-282.
19. Callero P. The Sociology of the Self. // Annual Review of Sociology. - Vol.29 - 2003. - PP.115-133.
20. Cervone D., Jencius S., Shadel W. Social-Cognitive Theory of Personality Assessment // Personality and Social Psychology Review. -Vol. 5-NO.1-2001-PP.33-51.
21. Green A. Queer Theory and Sociology: Locating the Subject and the Self in Sexual Studies.//Sociological Theory - Vol. 25 - No.l -2007.-PP.26-45.
22. Haig D. The Inexorable Rise of Gender and the Decline of Sex: Social Change in Academic Titles, 1945 - 2001// Archives of Sexual Behavior - No.33 - 2004. - PP.87-96.
23. Merton R. The Thomas Theorem and the Matthew Effect. // Social Forces - Vol. 74 -No. 2 - December 1995 - PP.379-424.
24. Owen O. Multiple Manifestations of Masculinity (and their Intersections with National/Ethnic Identities). - Amsterdam: School for International Training, 2007. - 120 pp.
25. Searle J.R. The Construction of Social Reality. - N.Y.: The Free Press, 1995.-240 pp.
26. Social Psychology: Once Overlooked, Now a Staple. -АРА monitor online- Vol.30 - No. 11 - December 1999.
27. Volkan V. Psychoanalysis and Diplomacy Part I: Individual and Large Group Identity // Journal of Applied Psychoanalytic Studies. - Vol. 1 - No. 1 - January 1999. - PP.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com