www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Політологія як наука
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Політологія як наука

Реферат

   ВСТУП
   Політичні знання та культура політичної поведінки необхідні кожній людині, незалежно від її віку та професії. Кожна людина вступає у взаємодію з іншими людьми, партіями, суспільними організаціями та державою і без політичної освіти людина стає об’єктом манiпулювання.
   Утворення демократичного суспільства неможливе без відповідної політичної культури, бо від активності більшості громадян залежить доля країни, доля всіх її громадян.
   Політична наука займає одне із значних місць у сучасному суспільствознавстві. Її велике значення визначається першорядною роллю політики у житті суспільства. Протягом усієї історії людства політика і, насамперед, держава дуже суттєво впливали на долі країн та народів, а також на буденне життя людини.
   Що ж уявляє собою наука про політичну сферу життя суспільства ?
   Для того, щоб це з’ясувати , розглянемо в лекції такі питання :
   1. Виникнення, розвиток та основні парадигми політології.
   2. Предмет, методи та функції політології.

   1. ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ ПОЛІТОЛОГІЇ
   Термін "політологія" походить від двох грецьких слів: politike - державні і суспільні справи і logos - вчення, наука, тобто політологія - наука про управління державою.
   Кожна суспільна наука, у тому числі і політологія, проходить три ступеня розвитку - філософський, емпіричний та стадію ревізії емпіричного стану. Перший, філософський період розвитку політології продовжувався приблизно з часів Аристотеля до громадянської війни в Америці (1861 - 1865 рр.). Це період накопичення філософського знання про суспільство та політику. У цей період зроблені найвагоміші відкриття у політиці. Уже в Стародавній Греції Аристотель дав визначення політичних режимів і ввів такі терміни, як "монархія", "аристократія", "олігархія", "демократія" та інші. З того часу політична філософія стала невід’ємною частиною духовного життя суспільства.
   Дуже важливий вплив на майбутню політологію мала творчість італійського мислителя епохи Відродження Н.Макіавеллі (1469 - 1527рр. ). Макіавеллі одним з перших розглянув вчення про політику як самостійну царину знання. В центрі його політичного вчення була проблема державної влади, а всі його дослідження підкорені рішенню практичних завдань державного життя.
   Другий, емпіричний період продовжувався від Громадянської війни в Америці до закінчення Другої світової війни. Дослідженням політичної дійсності був наданий науковий характер. Почалося вивчення поведінки людей у зв’язку з їх участю у державному управлінні , виникли наукові установи, що вивчали політичні відносини.
   З другої половини ХХ ст. науку, що виробляє теоретичні уявлення про державне управління, почали називати політологією.
   Третій період розвитку політичної науки почався після закінчення Другої світової війни та продовжується по наш час. Тобто, живемо у такий період, коли проходить ревізія емпіричного стану знань про політику.
   Ця стадія визначається критичним переосмислюванням усього арсеналу накопичених емпіричних та теоретичних знань та їх подальшим заглибленням.
   Сучасного вигляду політологія набула у другій половині Х!Х ст. Цьому сприяли об’єктивні причини, перш за все, розвиток демократії на Заході і у Північній Америці, активізація політичного життя породжувала потребу в політичних знаннях, які сприяли успішній боротьбі за владу та розв’язанню соціально-політичних конфліктів. Як самостійна наукова дисципліна, політологія виникла у США - країні , де на той час установи і норми демократії мали більш глибоке коріння ніж, у Європі.
   Перша кафедра історії та політичної науки створена у 1857 р. у Колумбійському коледжі США . А у 1903 р. політологи США об’єднались в Американську асоціацію політичних наук. Політологія почала розвиватись як самостійна навчальна дисципліна.
   Американська політологія і сьогодні має значний вплив на розвиток політичних досліджень. Досить сказати, що від половини до 2/3 учасників міжнародних політологічних конгресів - представники США. Разом з тим, суттєве значення для розвитку політичної науки мають дослідження європейських учених. У 1895 році в Англії засновано Лондонську школу економічної політичної науки, а у 1912 році - кафедру політики в Оксфорді.
   На початку ХХ ст. процес виділення політології у самостійну дисципліну в основному, був завершений. Ще у 1948 році Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури рекомендувала курс політології для вивчення у вищих навчальних закладах країн, що є її членами. Практично всі країни Заходу прислухались до цієї рекомендації. Але у республіках СРСР до другої половини 80-х р. на політології лежала ідеологічна заборона. Вона трактувалася як лженаука та буржуазна наука. Тільки у 1989 р. в нашій країні з’явились перші кафедри політології, а з 1990 р. цей предмет викладають у вищих навчальних закладах.
   Таке становище зовсім не означає, що вітчизняна політологія розвивається на "вільному місці". Окремі політичні дослідження здійснювалися у рамках історичного матеріалізму, наукового комунізму та історії КПРС. Проте їх наукові можливості обмежені догмами офіційного марксизму. Досить довгий час між політикою та наукою знаходилась ідеологія, формуючи такі версії наукових теорій, що відповідали не істині, а інтересам відповідних соціальних груп.
   Зараз політологія поступово займає належне їй місце у системі суспільствознавства та робить помітний вплив на реальні політичні процеси. У розпорядженні вітчизняних політологів - великий світовий політологічний матеріал.
   Сучасна політична наука - одна з царин наукового знання, що має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Як показує дійсність, прийняття політичних рішень - процес складний та багатогранний. Він передбачає наявність різноманітних знань про соціальну дійсність. І те, що тепер називається політикою як цариною практичної діяльності, насамперед, є результатом аналітичних зусиль мережі дослідницьких інститутів, кафедр та груп, наслідком колективної праці багатьох людей. У 20-х роках нашого сторіччя американський вчений Т. Кун ввів у науковий обіг термін "парадигма" (від грець. paradeigma - приклад, зразок), який характеризує своєрідну логічну модель постанови та вирішення пізнавальної проблеми. Сучасні дослідники вважають, що певна парадигма панує у науці певний час, а зміна пануючої новою розглядається як наукова революція.
   Наукова парадигма - засіб вибору об’єкту дослідження та пояснювання фактів, які мають відношення до нього у формі обгрунтованих принципів та законів.
   Вважається, що фундаментальне значення для сучасної політичної науки мають тільки ті парадигми, які тлумачать сутність та природу політики та інтерпретують джерела її розвитку.
   Достатньо умовно парадигми підрозділяють на: теологічні, натуралістичні, соціальні, раціонально-критичні. Розглянемо сутність цих парадигм.
   Теологічна парадигма. На ранніх етапах існування суспільства панувало надприродне тлумачення політичної влади, бо люди ще не могли обгрунтувати внутрішні та зовнішні фактори політичних явищ. Таке тлумачення політики важко називати концептуально - теоретичним. Тому вважається, що інтерпретація теологічної парадигми політики затвердилася, починаючи з праць Фоми Аквинського.
   Аквинський виходив із того, що існує три елемента влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший виходить від Бога, то другий і третій - від колективного людського розуму, від народу. Божественне право , на його думку , дає владу не одній людині, а множині. Могутність влади виходить від бога, а роль і призначення людини складаються з необхідності найточнішого та повного відображення у своїй поведінці визначень всевишнього.
   Сучасна політологія вважає, що тоталітарні режими точно скопіювали логіку політичних взаємовідносин людей та влади, запропоновану середньовічним філософом. Теологічна парадигма виходила з того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі визначення Бога і тому влада несе у собі вічну нез'ясованість, загадку, з'ясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом.
   Нежиттєвість та непродуктивність цієї парадигми роблять її у сучасний період суто умоглядною конструкцією, що не здатна вирішувати будь-які політичні проблеми.
   Натуралістична парадигма. Намагається з'ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення факторів, які мають несоціальний характер: територіальні, економіко-географічні, фізично-кліматичні та інші явища.
   Тому натуралістична група парадигм включає у себе географічну, біологічну та психологічну парадигми. Найбільш суттєвими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні концепції.
   Засновником географічної парадигми є Жан Боден (XVI ст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на політичну поведінку людей. Він писав, що народи помірних країв більш сильні та менш хитрі, ніж народи Півдня; вони більш розумні та менш сильні, ніж народи Півночі і найбільше підходять для управління державою. Тому великі армії прийшли з Півночі, тоді як окультизм, філософія та математика прийшли від південних народів.
   Наприкінці ХІХ ст. ці уявлення плюс ідея про порівняння історії людства та історії природи, оформились у самостійний науковий напрямок в політичній науці - політичну географію.
   Біологічна парадигма та біополітика. Уходить корінням у доктрину Ц.Ламброзо, М.Нордау про біологічну природу пануючого класу. Біометодологія у політичній науці будується на визнанні наявності загальних для людини та тварин початків та понять. Для суспільствознавства нашої країни прийняття таких теорій дуже важке, оскільки марксизм, який багато років панував у нашому житті, заперечував вплив біологічних факторів на галузь політики.
   Сутність біопарадигми складається у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства.
   Психологічна парадигма доводить, що основний фактор, який пояснює політичний та соціальний розвиток суспільства - психологічні властивості людей. Її автори зводять усі політичні явища до дії психологічних якостей людини.
   Соціальна група парадигм представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя, або соціокультурних властивостей політичного суб'єкта. Ця група парадигм оперує соціальними, зовнішніми, відносно політики, величинами. Природа та походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспільного життя і соціокультурними властивостями соціальних суб’єктів.
   Наприклад, широко відоме теоретичне положення марксизму, яке пояснює походження та природу політики визначним впливом економічних відносин. При такому підході політична надбудова підкорена дії тенденцій, пануючих у матеріальному виробництві.
   Поряд із такими інтерпретаціями політики, поширені і спроби розглядати у якості породжуючої її причини - право, культуру, релігію.
   Багато прихильників соціальної парадигми політики розглядають політику тільки як продукт діяльності людей і тому різні політичні явища ставлять у залежність від якостей людини, що були здобуті у процесі соціальної еволюції.
   Раціонально - критична парадигма. Її сутність полягає у прагненні пояснити природу політичної взаємодії людей не зовнішніми ,відносно політики, факторами, а її внутрішніми причинами, властивостями та елементами.
   Раціонально-критична парадигма складається з різних теоретичних підходів, які виходять з того , що політика - цілком самостійне соціальне явище , яке виникає та розвивається згідно із своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися дуже плідними. Тому зараз існує багато концептуальних підходів, що пояснюють політику як самостійне явище.
   Наприклад, парадигма конфлікту - базується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Засновники цієї парадигми - К. Маркс, А Бентлі, та ін. Вони не розглядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, бо конкуренція - це джерело руху та еволюції політичних організмів. При цьому ніяким конфліктам не надається антагоністичного характеру.
   Знаменням нашого часу вважається повільний перехід від групових до індивідуальних цінностей. Такий підхід до конфліктів стимулює їх безперервний вияв та урегулювання. А це, у свою чергу , є гарантією не тільки розвитку суспільства і політики, а й запобігання їх від схованих джерел напруження та підриву балансу соціальних і політичних сил.
   Парадигма згоди (консенсуса). У протилежність парадигмі конфлікту у політичній науці склався напрямок, основним методом якого є згода. При такому підході соціальні та політичні конфлікти мають підкорене значення у порівнянні із цінностями, які розподіляє більшість населення.
   Парадигма згоди виникла наприкінці ХIХ ст. і не мала переважного впливу перед теорією конфлікту. Але у 70 - 80 рр., які принесли значні ускладнення політичних зв'язків у суспільстві , розповсюдження ідеалів соціальної держави, був даний поштовх теоретичному зближенню конфліктної та консенсусної парадигми. Парадигма консенсусу (згоди) не заперечує ролі та важливості конфлікту, але акцент робиться на їх вторинності.
   Таким чином, виділення основних парадигм дає змогу пояснити зв'язок політологічних теорій з найбільш загальними науковими та соціально-філософськими дослідженнями, побачити, як змінюються уявлення про політичну картину світу.
   Очевидно, що аргументи надприродного пояснення життя та світу , як і положення біополітичних вчень у сучасних умовах володіють малою переконливістю у порівнянні з раціональними та соціокультурними концепціями.
   Крім того, виділення основних парадигм політології дає можливість побачити зв’язок політичної науки із загальними науковими теоріями, простежити еволюцію уявлень про політичну сферу суспільного життя.
   Усю сукупність політичної проблематики, що вивчає сучасна політологія можливо підрозділити на декілька частин та згрупувати на певні підрозділи. Головними елементами структури політичної науки є :
   - теорія політики, що являє собою введення в політичну науку і розглядає філософсько - методологічні засади політики та політичних відносин, розвитку політичної влади у сучасному суспільстві;
   - історія політичних вчень та політична ідеологія, що вивчає витоки джерела політичної науки, зміст різних соціально-політичних доктрин та концепцій;
   - теорія політичних систем та їх елементів - держави, суспільних об’єднань та партій,політичних режимів тощо ;
   - теорія управління соціально-політичними процесами ,що вивчає цілі, завдання та форми управління суспільством;
   - теорія міжнародних відносин, що розглядає міждержавні аспекти влади та реалізації владних відносин.
   Сучасна політологія допомагає людині не тільки орієнтуватися у подіях, але й мати свою точку зору на те , що відбувається у суспільстві.
   Життя показує, що у вирішенні політичних питань не варто покладатись на "може", а треба пам’ятати пораду Н.Макіавеллі - видобувати з історії та досвіду принципи політичної поведінки. Багатьох помилок , що сталися з нами у минулому можна було б уникнути , якщо б ми більше використовували політичний досвід , накопичений поколіннями людей, знання вітчизняних та зарубіжних вчених, політичну науку взагалі.

   2. ПРЕДМЕТ, МЕТОД ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ
   У визначенні предмета політології на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлено багатозначністю терміна "політика" і можливістю різноманітних засобів його характеристик.
   У загальній формі політологія - наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством. Можна також сказати, що політологія - система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства.
   Як всі науки, політологія має об’єкт та предмет пізнання. Зараз існує три основних підходи до визначення предмета політології:
   - перший підхід полягає у тому, що політологія розглядається лише як одна з наук про політику нарівні із політичною філософією, політичною психологією та іншими науками;
   - другий підхід ототожнює політологію та політичну соціологію як найбільш загальні науки про політику;
   - третій підхід визначає політологію як загальну інтеграційну науку про політику в усіх її проявах, що включає в себе і політичну соціологію, і політичну філософію, і теорію держави та права та ін. Така позиція здобула найбільше визнання серед сучасних дослідників політичних процесів.
   Що таке об’єкт науки ? Це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. Предмет науки - сторони, ознаки та відносини об’єкта, що аналізуються.
   Що ж є об’єктом політології ? Сучасні дослідники вважають, що об’єктом політології є політична дійсність, або політична сфера сучасного суспільства.
   Політична сфера суспільства - царина суспільних відносин, що пов’язана із взаємодією багатьох спільностей людей - соціальних груп, класів, націй, народів. До неї входять соціальні інститути та організації, найважливішою з яких є держава. Участь у справах держави, визначення задач та змісту діяльності держави і є політика, яка є головним змістом діяльності людей у політичній сфері.
   Але політичну сферу життя суспільства вивчають і інші дисципліни - філософія, соціологія, теорія держави, історія. Кожна з них розглядає процеси, що проходять в політиці під своїм кутом зору, тобто мають свій предмет вивчення.
   Під яким же кутом зору вивчає політичну сферу суспільства політологія? Специфіка політології полягає в тому, що всі соціальні явища та процеси вона розглядає відносно політичної влади. Без влади немає політики. Влада є засобом її реалізації.
   Отже, предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку та її використання у суспільстві.
   Сучасні політологи вважають, що межі політології постійно змінюються , а іноді навіть важко визначаються. Постійно збільшується число тем, які вивчає політологія. Це відбувається тому, що сучасна політика застосовується в дуже широкому колі царин людської діяльності.
   Загальна характеристика політології вимагає визначення системи її понять та категорій. Це дуже важливо тому, що поняття та категорії відображають суттєві зв’язки та відносини реальної дійсності. Вони є головним конструктивним елементом будь - якої науки.
   Поняття та категорії політології можуть бути розділені на ті, що мають відношення до загальної теорії політики та ті, що відображають процеси змін та розвитку політичної дійсності.
   До перших відносяться - політика, політична влада, політичні відносини, політична система суспільства, політичний інститут, держава, політична партія, політична ідеологія, політична культура, політична свідомість, суспільний рух та інші.
   До других - політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, реформа, революція, політичний конфлікт, політична роль, політична участь та інші. Крім того, в політології дуже широко використовуються поняття та категорії інших дисциплін.
   Як вже було сказано, політологія - самостійна наука і має свій специфічний предмет дослідження. Завдяки цьому вона і стала самостійною дисципліною. Але змістовно політологія пов’язана практично з будь - якою із соціальних наук . До таких наук відносяться, насамперед, філософія, теорія держави та права, політична економія, політична історія, соціологія, соціальна психологія, географія.
   Філософія - це загальнометодологічна дисципліна. Її методи універсальні і є необхідною умовою вирішення завдань політології. Філософія розглядає загальні питання політики , навіть є такий напрямок - філософія політики. Отже, політологія використовує філософське обгрунтування політики для визначення методології та спрямованості аналізу політичних явищ.
   Політологія та теорія держави співпадають в частині дослідження ролі держави як суспільного інституту та головного елемента політичної системи суспільства. Але предметом політології є теорія політики в широкому розумінні і у зв’язку із цим, відносно теорії держави, політологія є методологічною базою.
   Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя суспільства. Політична наука допомагає створювати теоретичну базу аналізу еволюції політичних процесів. З другого боку , історія та сучасна практика - не тільки критерій теоретичних висновків політології, але й основа нових висновків та узагальнень.
   Із соціологією політологія пов’язана найбільше. Така область соціології як політична соціологія дуже схожа об’єктом та методами на політологію. Але, є дуже суттєва різниця у предметах досліджень цих дисциплін. Наприклад, політологія розглядає політику як процес, що підкорюється певним закономірностям. Соціологія політики вивчає процес не сам по собі, а тільки його "людський вимір". Соціологія по-перше за все цікавиться тим, як політика впливає на розвиток людських спільнот.
   Соціальна психологія вивчає соціально-психологічні явища сучасного суспільства. Її предметом є суспільно-психологічні явища у сфері політики. Тому політологія та соціальна психологія - партнери у вивченні політики. Знання психологічних закономірностей дозволяє розкривати суть психологічних явищ, тоді як знання психологічних закономірностей дозволяє зазирнути в глибини політичних процесів.
   Зараз на межі політології та соціальної психології створений та успішно розвивається самостійний науковий напрямок - політична психологія.
   Навіть географія, яка на перший погляд слабко пов’язана з політологією, є її важливим партнером . Ще з давніх давен відомо, що географічні та кліматичні умови впливають на політичні процеси. Тому будь - який політологічний аналіз повинен враховувати дані географічної науки. У сучасній політології досить часто застосовується термін "геополітика" і навіть існує науковий напрямок з такою назвою.
   Політологія взаємодіє не тільки з цими науками, але й з антропологією, демографією, логікою, кібернетикою, статистикою та багатьма іншими суспільними та природничими науками.
   Які ж головні завдання вирішує політологія?
   По-перше, розробляє основні напрямки, форми та методи демократизації політичної системи.
   По-друге, знаходить правильні шляхи до правової держави.
   По-третє, виявляє оптимальне співвідношення загальнолюдських та державних інтересів у міжнародних відносинах.
   По-четверте, знаходить умови та шляхи об’єднання суспільно-політичних сил.
   Якими методами користується політологія при вирішенні дослідницьких завдань? Умовно їх можна поділити на три групи:
   Перша - загальні методи дослідження політичних об’єктів (підходи). До них відносяться:
   - соціологічний підхід - заснований на визнанні соціальної зумовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології та культури. Цей підхід широко наданий у марксистських трактуваннях. Він являє собою сукупність заходів та методів конкретних соціологічних досліджень, що спрямовані на збирання та аналіз фактів реального політичного життя.
   - системний підхід, якому політологи надають особливу пізнавальну цінність. Засновниками підходу є Т.Парсонс та Д.Істон. В рамках цього підходу політика розглядається як цілісний, складно організований та саморегульований механізм , що знаходиться у безперервній взаємодії з оточуваним середовищем через вхід та вихід системи.Неповторність та цінність цього методу полягає в цілісному розумінні об’єкта дослідження та всебічному аналізі зв’язків між окремими елементами цілого.Цей метод широко застосовує як вітчизняна так і зарубіжна політологія.
   - культурологічний підхід, що орієнтується на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури;
   -  нормативно - ціннісний підхід, що з’ясовує значення політичних явищ для суспільства та особистості ;
   - функціональний підхід , що потребує вивчення залежностей між політичними явищами ( наприклад, між рівнем економічного розвитку та політичним ладом, ступенем урбанізації та політичною активністю населення та ін );
   - поведінковий підхід (біхевіоризм - від англ. behaviour - поведінка ) полягає у застосуванні до політики методів, що використовуються у природних науках та конкретній соціології. Вирішальними факторами поведінки визнаються психологічні мотиви, які і є основним предметом політологічного вивчення. Головна увага приділяється підбору емпіричних даних, дотримуванню дослідницьких процедур, використанню засобів природних та точних наук. Засновниками біхевіоризму вважаються Є.Торндайк, Дж.Уотсон, Вудро Вільсон. Біхевіоризм є одним з головних дослідницьких напрямків американської політології. Його особливості зводяться до того, що: а) об’єктом дослідження вважаються не законодавчі інститути, політичні програми і закони, а дії людей, спрямовані на досягнення політичної мети; б) науковою цінністю вважаються не теоретичні ідеї, а оброблені емпіричні факти; в) застосування методів інших наук, в тому числі природних; г) необхідною умовою науковості дослідження проголошується можливість емпіричної перевірки або спростування дослідницьких процедур.
   - інституційний підхід , орієнтований на вивчення політичних інститутів суспільства. До початку ХХ ст. був пануючим у політичній науці.
   - антропологічний підхід, що виходить з постійності родових якостей людини як розумної істоти, яка одвічно володіє свободою. Універсальності та єдності людського роду та невід’ємності істотних прав людини, їх пріоритету відносно законів та діяльності держави.
   - порівняльний підхід , заснований на зіставленні однотипових політичних явищ ( систем, партій та ін.). Він дозволяє шляхом порівняння двох або більше політичних об’єктів, виділити загальні тенденції розвитку політичних процесів.
   - історичний підхід ,що потребує вивчення політичних явищ у їх послідовному часовому розвитку.
   Друга група методів політології - група загальнологічних методів, до яких відносяться
   - аналіз та синтез;
   - індукція та дедукція;
   - абстрагування;
   - моделювання;
   - математичні, прогностичні, кібернетичні та інші методи.
   Третя група методів політології - група методів емпіричних досліджень. До них відносяться:
   - використання електоральної статистики;
   - анкетний опит;
   - теорія ігор;
   - спостереження;
   - аналіз документів;
   - лабораторний експеримент.
   Всі ці методи дозволяють політології виділити певні закономірності політичного життя. Сучасні дослідники підрозділяють всі закономірності політології на чотири групи.
   Першу групу складають політико-економічні закономірності, які відображають співвідношення між економічною базою суспільства та політичною владою. Ця група закономірностей була виділена ще К.Марксом і зараз не всі дослідники розподіляють цей погляд на зв’язок політики та економіки. Існує ствердження, що політична влада має певну самостійність, а іноді і визначає курс економічного розвитку суспільства. Але ми вважаємо, що при всій самостійності політичних явищ в житті суспільства вони є відображенням економічних інтересів , хоча і впливають на них.
   Друга група - соціально - політичні закономірності. Вони характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи з певною логікою та структурою. Ця група закономірностей зумовлює функціонування політичної влади заради стабілізації суспільства . Головна тенденція цієї групи - врахування інтересів та потреб всіх елементів соціальної структури суспільства. Треба зазначити, що у різноманітних політичних системах ці закономірності реалізуються по - різному. Авторитарній політичній системі притаманні максимальна концентрація влади та насилля. Демократична система спирається на принципи заохочення та згоди, прийняття рішень з урахуванням моделей опозиції. В нашій вітчизняній політології ця група закономірностей вивчена недостатньо. Тому демократизація нашого суспільства здійснюється при використанні стороннього досвіду або методом спроб та помилок.
   Третя група - політико-психологічні закономірності , які відображають взаємовідносини між особистістю та владою. До цієї групи входять процеси соціалізації особистості, формування ціннісних орієнтацій, а також формування політичних лідерів та завоювання ними влади.
   Четверта група закономірностей політології - закономірності функціонування та розвитку політичного процесу. Ось, наприклад , деякі з них:
   - закон загальносоціального історичного прогресу - розширення сфери політичного життя та підвищення її ролі у суспільстві;
   - закон суперечної єдності загальносоціального та класового у політичній сфері, політика - як засіб реалізації загального інтересу;
   - закон різноманітності форм взаємовідносин суб'єктів політичного життя;
   - (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція;
   - нейтралізація та ін.);
   - закон циклічності політичних режимів;
   - закон залежності політичної діяльності від свідомості соціальних суб'єктів;
   - закон організації політичної діяльності як закон існування політичного життя та ін.
   Сутність політології проявляється у її функціях. Розглянемо головні з них.
   Теоретико-пізнавальна функція - що означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення і оцінку політичних явищ. Завдяки цій функції політологія знаходить об’єктивні тенденції соціально-політичного та економічного розвитку суспільства та дає оцінки політичним ситуаціям. Результатом теоретичної функції є політична теорія - цілісне, достатньо вірогідне та систематизоване знання про зв’язки та закономірності явищ та процесів політичної сфери суспільства. Теоретичне знання - найбільш удосконалена форма наукового обгрунтування практичної політичної діяльності.
   Методологічна функція політології - охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політичної сфери і практичної реалізації здобутих знань. За допомогою цієї функції розкриваються загальні закономірності політики , різних політичних систем, політичних відносин, створюється база для розвитку приватних політичних теорій. Результатом цієї роботи є система соціально опрацьованих принципів та засобів раціонального пізнання політичної діяльності.
   Аналітична функція полягає у накопиченні, вивченні, систематизації фактів та явищ політичного життя. Крім того, це пошук відповідей на питання політичного життя .Ця функція політології дозволяє аналізувати та оцінювати діяльність всіх елементів політичної організації суспільства, а її результатом є судження та висловлювання, що стверджують або заперечують будь - що про політичні явища. Аналітична функція робить можливим перехід від спостереження явищ до виявлення їх причин.
   Прогностична функція - полягає у передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Прогностична функція шукає відповідь на питання якою буде дійсність у майбутньому та коли відбудуться зазначені події. За допомогою цієї функції здійснюється передбачення політичних процесів. Частіше за все результатом цієї функції є створення прогнозів - гіпотез, які спираються на вже відомі тенденції розвитку політичних явищ.
   Функція політичної соціалізації забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.
   Через світоглядну функцію затверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної системи, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню консенсусу у суспільстві.
   Таким чином, зазначені функції тісно пов’язані із загальними функціями політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перше місце.

   ВИСНОВКИ
   Суспільне життя людства складне і різнобічне, знаходиться у постійному русі, має довгу історію. Політичне життя, політика займає особливе місце в діяльності і взаємодії людей. В ньому зосереджений механізм регуляції всіх громадських справ. Політологія - наука, об’єктом якої є політика та її взаємовідносини з особистістю і суспільством.
   Політологія - молода наука ХХ ст., вона належить до суспільних дисциплін та концептуально з ними взаємодіє. Змістовний діапазон політології різноманітний і є предметом дискусій. Сьогодні в світі існують різні напрямки, школи політології зі своєю методологією і методикою. Сутність предмету дослідження науки розкривається у певних категоріях, а політологія як наука здатна виконувати об’єктивно корисні для людини і суспільства функції.
   Завдання курсу політології - формування у студентів знань про політичне життя людства, своєї країни, надання можливості розібратися в сучасних політичних реаліях не на звичному для багатьох людей рівні інтуїції, чуття, інших позараціональних чинників, а виходячи з теоретичних тлумачень.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Введение в политологию. Учеб.пособ. / Под ред. Н.И.Горлач. - Х., 1994, Ч.1.
2. Введение в политологию. Уч. Под ред. В.П.Пугачева и А.И.Соловьева, М., "Аспект пресс", 1997.
3. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - М., "Логос", 1997.
4. Зеркин Д.П. Основы политологии. - Р - на / Д., "Феникс", 1996.
5. Мальцев В.А. Основы политологии. Учебн. для вузов. - М., ИТРК РСПП, 1997.
6. Мельник В.А. Политология. Учебн.- Мн., "Вышейшая школа", 1996.
7. Основы политологии. Учебн. / Под ред. Н.И.Сазонова. - Х., "Основа", 1993.
8. Основы политологии. Учеб.пособ. / Под ред В.П.Пугачева и Г.А.Белова.- М., 1994.
9. Политология. / Под ред. М.Н.Марченко. - М., 1997.
10. Політологія. / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К., Видавничий центр "Академія", 1998.
11. Енциклопедичний політологічний словник. - К., Вища школа, 1997.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com