www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Кризи професійного становлення (професійної соціалізації), методи та моделі їх подоланя, як чинники активізації особистісного саморозвитку вчителя
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Кризи професійного становлення (професійної соціалізації), методи та моделі їх подоланя, як чинники активізації особистісного саморозвитку вчителя

Шикер Л.В.

КРИЗИ ПРОФЕСІЙНОГО СТАНОВЛЕННЯ (ПРОФЕСІЙНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ), МЕТОДИ ТА МОДЕЛІ ЇХ ПОДОЛАНЯ, ЯК ЧИННИКИ АКТИВІЗАЦІЇ ОСОБИСТІСНОГО САМОРОЗВИТКУ ВЧИТЕЛЯ

   В статті розглядаються кризи професійного становлення вчителя в контексті співвідношення дефініцій “соціалізація” та “розвиток” як чинники активізації особистісного саморозвитку, проаналізовано методи та моделі подолання криз.
   Ключові слова: соціалізація, розвиток особистості, професійне становлення вчителя, кризи професійного становлення.
   Життєвий шлях людини, відображення нею соціально-психологічної реальності завдяки її активності перетворюється в складну двосторонню взаємодію особистості та соціального життя. Процес взаємовпливу одне на одного - складний і є джерелом розвитку та становлення індивіда.
   З погляду психології активність індивіда зумовлена людською потребою належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою.
   На стадії переходу взаємовідносин і зв'язків стереотипні вимоги групи до поведінки індивіда спонукають його до вироблення відповідної лінії поведінки особи й вибору конкретного її варіанта.
   Процес входження індивіда в суспільство - це і є соціалізація особистості (від лат. socialis - суспільний), активне засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в даному суспільстві. У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, відповідні навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин [3].
   Соціалізація відбувається як за умов стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за умов цілеспрямованого формування особистості. Основа соціально-психологічного розуміння соціалізації особистості базується на характеристиці соціально-психологічного типу особистості як специфічного утворення, продукту соціально-психологічного відображення соціального життя, соціальних відносин.
   Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування. Але формування соціально-психологічного типу відбувається насамперед за допомогою власного досвіду спілкування в безпосередніх соціальних контактах, де людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього - і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей.
   Людина прилучається до тієї чи іншої групи часто-густо саме задля того, аби стати її частиною, осягнути почуття “Ми” й почуття “Я” серед “Ми”, що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукує до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.
   Таким чином двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне відтворення цих зв'язків. Тобто людина не лише адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, але й перетворює їх у власні цінності, орієнтації, установки завдяки власній активності.
   В широкому розумінні соціалізація - це визначення походження й формування родової природи людини. Йдеться про історичний процес розвитку людства, філогенез. У вузькому -соціалізація це процес залучення людини до соціального життя шляхом активного засвоєння його норм, цінностей та ідеалів [3].
   Виходячи із тлумачення соціалізації як результату засвоєння людиною умов соціального життя й активного відтворення нею соціального досвіду, її можна розглядати як типовий та одиничний процеси.
   Перший визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей і пов'язаний з формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація ж як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду і як результат - становленням індивідуальності.
   Є взаємозв'язок між поняттями “соціалізація”, “становлення” та “розвиток”. Якщо під соціалізацією розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками набуває якостей, що необхідні їй для життєдіяльності в суспільстві, то в такому розумінні соціалізація - це процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості.
   З іншого боку, розвиток особистості, ототожнюючи із соціалізацією, подають як процес входження людини в нове соціальне середовище та інтеграції в ньому в результаті цього процесу. Звужує поняття соціалізації обмеження цього процесу певним віковим періодом, наближуючи його до поняття “зростання”. Характеризуючи реальні біологічні, соціальні, моральні та інші процеси, варто розглядати щось одне (розвиток чи становлення) в ролі пріоритетного, провідного.
   Так, з погляду фізіологічного зростання індивіда, цей процес розглядається передусім як розвиток - моменти становлення новоутворень тут виступають як другорядні, як такі, за допомогою яких здійснюється фізіологічний розвиток; водночас процес перетворення людського індивіда в особистість є процесом становлення, а потім уже розвитку.
   Отже, фізично людський індивід переважно розвивається, особистісно - переважно стає. Така логіка викладу матеріалу може бути прийнятною і в розгляді співвідношення дефініцій “соціалізація” та “розвиток”. Якщо в ролі пріоритетного розглядати розвиток особистості, то дане поняття можна вважати дещо ширшим за змістом, оскільки воно охоплює не лише соціально-моральні, а й психофізіологічні характеристики.
   Розвиток - це процес безперервних змін у психіці й організмі людини, що відбувається не лише під впливом соціальних чинників, а й за чіткої зумовленості біологічними чинниками: закономірностями дозрівання, функціонування і старіння організму [3].
   Спільною ознакою соціалізації та розвитку є їхня зумовленість соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінність полягає в тому, що для розвитку властива ще й наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін.
   Загалом поняття “соціалізація” та “розвиток” не протиставляються й не ототожнюються, а взаємодоповнюються одне одним: саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різного роду взаємодій з оточенням; знання цих особливостей допомагає успішно здійснювати процеси навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.
   Розвиток особистості вчителя в процесі його професійного становлення стикається з певними проблемами щодо знання певних етапів, зокрема, періодів та стадій, криз професійного становлення, вміння належним чином проходити ці етапи, вдосконалюючись і набувати необхідний дослід [6].
   Міжнародна комісія з освіти у XXI столітті дійшла висновку про те, що майбутній прогрес людства залежить не скільки від економічного росту стільки від рівня розвитку особистості, що ще більше підкреслює значущість педагогічної діяльності, основним завданням якої є розвиток особистості дитини. При цьому зрозуміло, що повноцінно розвивати учнів може лише вчитель, який є “зразком особистості”, постійно перебуває у процесі саморозвитку.
   Професійне становлення вчителя зумовлено вимогами відповідати потребам суспільства у випереджальній освіті і професійно-особистісному розвитку вчителів - основної ланки шкільної освіти, активних суб'єктів культури, соціально-історичного процесу своєї життєдіяльності і життєтворчості. Ці вимоги до вчителя визначаються:
   - технічним прогресом, що вимагає оволодіння складним комплексом знань, умінь і навичок у професійній і соціальній діяльності;
   - розвитком інформаційних технологій, а це збільшує інформаційне навантаження і потребує постійного самовдосконалення;
   - необхідністю вміти “працювати в команді”, готовністю до співпраці;
   - необхідністю розвивати такі якості, як відповідальність, гнучкість, толерантність до невизначеності, здатність самостійно думати і мислити в складних умовах соціальних трансформацій [6].
   Проблема професійного становлення фахівця, в тому числі, і вчителя, була предметом дослідження вчених: Б.Г. Ананьева, 0.1. Бондарчук, Н.Ю. Волянюк, ЕФ. Зеєра, Р.А. Зобова, Л.М. Ка-рамушки, Є.О. Климова, Н.Л. Коломінського, Н.В. Кузьміної, К.М. Левітана, С.Д. Максименка, Л.М. Мітіної, В.А. Семиченко, Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєвої, та ін.
   Аналіз періодизацій професійного становлення особи свідчить про те, що процес професійного розвитку полягає в послідовній зміні певних стадій. Багато авторів вважають, що перехід від однієї стадії професійного становлення до іншої супроводжується кризами.
   У сучасній психології не склалося на сьогоднішній день єдиної думки з приводу кризових періодів або вікових криз. Певна частина психологів вважає, що криза - це ненормальне, болісне явище, результат неправильного виховання, інша -вбачає в кризах конструктивну функцію і вважає їх закономірним, неминучим явищем, яке зумовлюється біологічними чинниками, зокрема статевим дозріванням.
   Свого часу 3. Фройд підкреслював, що криза - це результат суперечностей між сексуальним розвитком і суспільним обмеженням.
   К. Левін пов'язував кризові періоди в житті людини із зміною її соціального статусу [3].
   Л. Виготський розглядав чергування кризових і стабільних періодів як закон психологічного розвитку. Він зазначав, що в критичні періоди не припиняється конструктивна робота людини, а руйнівна діяльність здійснюється у зв'язку з тим, що вона викликається необхідністю розвитку нових властивостей і рис особистості.
   Перехід до вищої вікової фази нерідко викликає сповільнення темпів розвитку особистості, що дало змогу Л. Виготському висунути гіпотезу про відсутність збігу між трьома складовими дозрівання людини в підлітковому віці - статевого, загального й соціального [7].
   На думку Т.М. Титаренко криза, це тривалий внутрішній конфлікт з приводу життя в цілому, його сенсу, основних цілей і шляхів їх досягнення. І переживання людиною кризи тісно пов'язане зі ступенем усвідомлення кризового стану, із рівнем особистісної зрілості, із здатністю її до рефлексії. Відповідна вікова криза готується зсередини, час її приходу визначається тим, наскільки людина засвоїла все те, що треба було опанувати на цій віковій сходинці [3,4].
   Найбільш впорядкований і точний опис криз професійного становлення ми знаходимо у ЕФ. Зеєра [1].
   На думку автора, першою кризою професійного становлення особи є криза учбово-професійної орієнтації, яка зв'язується Е.Ф. Зеєром з процесом формування професійних намірів, переоцінкою учбової діяльності, із зміною мотивації з учбовий-пізнавальної діяльності на учбовий професійну. Суть кризи представляється авторові в неминучому зіткненні бажаного майбутнього і реального сьогодення.
   Далі, як стверджує Е.Ф. Зеєр, слідує криза вибору професії, що виразно виявляється в перший і останній роки професійного навчання. Зміст даної кризи, на думку автора, полягає в переживанні і розчаруванням студента в отримуваній професії. По завершенню професійного навчання настає час реального виконання професійних функцій. Перехід від учбовий-професійної до власне професійної діяльності породжує неспівпадання реального професійного життя з уявленнями, що сформувалися, і очікуваннями.
   Дане неспівпадання приводить до виникнення кризи професійних експектацій. Як наступну Е.Ф. Зеєр виділяє кризу професійної кар'єри, яка характеризується наявністю суперечностей між бажаною кар'єрою і її реальними перспективами. На думку автора, передостанньою кризою професійного становлення є криза соціально-професійної самоакту-алізації, яка характеризується незадоволеністю собою, навколишніми людьми, обставинами і професією. Е.Ф. Зеєр відзначає, що дана криза характерна для професіоналів, які актуалізують потребу в самореалізації і самоздійсненні і додає, що ця криза не є нормативною, оскільки не кожен професіонал здатний піднятися на рівень майстерності.
   Як останню Е.Ф. Зеєр виділяє кризу втрати професії. Необхідність засвоєння нової соціальної ролі і норм поведінки, звуження соціально-професійного поля і контактів, зниження фінансових можливостей, з одного боку, і бажання продовжувати трудову діяльність з іншою - породжують кризу втрати професії. Кожна розглянута автором криза відрізняється своєрідністю професійної ситуації, має свою специфіку, проте всі ці кризи виникають і протікають усередині стадій професійного становлення [1].
   Е.Е. Симанюк в різних роботах, аналізуючи проблему криз професійного становлення і результативності їх переживання, відмічає наявність двох способів подолання професійно обумовлених криз: конструктивний і деструктивний [8].
   Е.Е. Симанюк узагальнюючи представлення різних авторів, відзначає, що конструктивне подолання припускає серйозну перебудову свідомості і діяльності, перехід особи на вищий рівень розвитку.
   Автор характеризує конструктивне розв'язання як “активне, творче подолання кризових суперечностей, направлене на продовження або відновлення перерваної кризою лінії професійного становлення.
   Далі, автор відзначає, що деструктивний вихід з кризи спричиняє за собою регрес особистості і затверджує наявність пасивного неадекватного реагування особистості на кризу, що спричиняє за собою відхід від відповідальності, відхід від активної професійної діяльності або різку зміну професії. Е.Ф. Зеєр також виділяє ще один вид розв'язання подібних криз -професійно-нейтральний.
   Професійно-нейтральний спосіб вирішення кризових протиріч автор характеризує наявністю пасивної стратегії долаючої поведінки, що не робить впливу на професійну діяльність [8].
   Теоретичний аналіз проблеми професійного становлення особистості приводить до розуміння значущості даного стадіального процесу для розвитку особи впродовж зрілого віку. Розвиток особистості в рамках процесу професійного становлення за допомогою проходження певних стадій, а також проходження особою відповідних професійно обумовлених криз припускає її професійною самореалізацію. Отже, поняття “Професійне становлення” і “професійний розвиток” є синонімічним рядом (становлення припускає розвиток). Проте, розвиток це не що інше, як якісні і кількісні в цілому необоротні зміни, які, у свою чергу, можуть бути як прогресивними, так і регресивними.
   Проблема прогресивного і регресивного способів професійного розвитку особливо актуальна для професійного становлення особистості вчителя. Очевидно, що якість професійного становлення вчителя залежить від характеру його відношення до власної професії, іншими словами, від наявності або відсутності у педагога потреби до саморозвитку, самовдосконаленню і самореалізації в просторі педагогічної діяльності. На наш погляд Л.М. Мітіна внесла найбільш істотний внесок до розробки проблеми відношення вчителя до власної професійної діяльності [2].
   Положення С.Л. Рубінштейна про два способи життя послужило методологічною основою для побудови Л.М. Мітіною двох моделей праці вчителя: моделі адаптивної поведінки вчителя і моделі професійного розвитку вчителя.
   1. Адаптивна модель, при якій в самосвідомості вчителя домінує тенденція до підпорядкування педагогічної праці зовнішнім обставинам у вигляді виконання розпоряджень, алгоритмів рішення професійних задач, правив, норм.
   2. Модель професійного розвитку, яка характеризується здатністю особи вчителя вийти за межі практики, перетворити свою діяльність на предмет практичного перетворення і тим самим подолати межі своїх професійних можливостей. На думку Л.М. Мітіної, дані моделі, відображають характер протікання професійного становлення педагога, його потенційний і реальний результат [2].
   Л.М. Мітіна вказує, що адаптивна модель відображає становлення педагога, який є носієм професійних знань, умінь і досвіду. При адаптивній поведінці в самосвідомості вчителя домінує тенденція до підпорядкування професійній діяльності зовнішнім обставинам у вигляді виконання соціальних вимог, очікувань і норм. При цьому вчитель, як правило, керується постулатом економії сил і користується, головним чином, напрацьованими алгоритмами рішення педагогічних ситуацій, перетвореними на штампи, шаблони, стереотипи. У співвідношенні із стадіями професійного становлення, приведеними вище, очевидно, що подібна модель не дозволяє досягти вищої стадії даного процесу. Модель професійного розвитку характеризує педагога, що володіє професійною діяльністю в цілому, здібного до її самопроектування і вдосконалення.
   Друга модель відображає відношення педагога до професійної діяльності з позиції людини саморозвитку, що реалізовує процес.
   Реалізація процесу саморозвитку дає можливість вчителеві внутрішньо приймати, усвідомлювати і оцінювати труднощі і суперечності педагогічного процесу, самостійно і конструктивно вирішувати їх відповідно до своїх ціннісних орієнтацій, розглядати трудність як стимул подальшого розвитку, як подолання власних меж. Усвідомлення вчителем своїх потенційних можливостей, перспективи особового і професійного зростання надихають його до постійного експериментування, що розуміється як пошук, творчість, можливість вибору [2]. У запропонованій Л.М. Мітіною моделі професійного розвитку вчителя рушійною силою є процес саморозвитку, що розуміється як внутрішня активність вчителя по якісному перетворенню себе самого, самозміні. На думку Л.М. Мітіної, про професійний розвиток можна говорити лише в тих випадках, коли вчитель усвідомлює свою участь і відповідальність за все, що відбувається з ним, його учнями (і школою в цілому), і намагається активно сприяти або протидіяти зовнішнім обставинам, планувати і ставити цілі професійної діяльності, змінювати ради їх досягнення себе самого [2].
   Професійний розвиток вчителя автор визначає як зростання, становлення, інтеграцію в педагогічній праці професійно значущих особистих якостей і здібностей, професійних знань і умінь, але головне - активне якісне перетворення вчителем свого внутрішнього світу, таке, що приводить до принципово нового його ладу і способу життєдіяльності [2]. Це визначення має безпосереднє відношення до категорії суб'єктності як здібності до саморозвитку, самоактуалізації і самореалізації.
   Очевидно, що у визначенні Л.М. Мітіної міститься діалектична єдність розвитку особи вчителя взагалі і його професійного розвитку, оскільки з одного боку йдеться про професійне зростання, становлення, ідентифікацію з професією, з іншої - про перетворення внутрішнього світу вчителя і його особове зростання. Услід за Л.М. Мітіною, Б.И. Сарсенбаєва відзначає, що “професійний розвиток невіддільно від особового -в основі і того і іншого лежить принцип саморозвитку, детермінуючий здатність особи перетворювати власну життєдіяльність на предмет практичного перетворення, що приводить до вищої форми життєдіяльності особи - творчої самореалізації” [5].
   Висновки. Професійне становлення людини відбувається протягом великого періоду її життя, переважно в зрілому віці і є провідною формою його особистісного розвитку.
   Дане положення приводить до розуміння того, що особливості і механізми саморозвитку особи в зрілості, вивчені і описані в психології розвитку застосовні до процесу професійного розвитку особи вчителя.
   Проблема професійного становлення вчителя у складних умовах сьогодення досліджена недостатньо. Науковий аналіз проблеми професійного становлення вимагає необхідність структуризації та систематизації цього періоду, поділу цього багатоетапного та багатоаспектного процесу на періоди і стадії, визначення всіх можливих, відокремлення або узагальнення найбільш важливих із них, уточнення та вивчення психологічних проблем професійного становлення, зокрема криз професійного становлення вчителя, опанування методами та моделями їх подолання засобами активізації особистісного саморозвитку вчителя.
   Сприяти розв'язанню цих проблем, на наш погляд, можливо у процесі спеціально організованого психологічного навчання вчителів у системі післядипломної педагогічної освіти.
   In the article the crises of the professional becoming of teacher are examined in the context of correlation of definition “socialization” and “development” as factors of activation of personality self-development, methods and models of overcoming crises are analysed.
   Keywords: socialization, development of personality, professional becoming of teacher, crisis of the professional becoming.

Література

1. Зеер Э.Ф. Психология профессий. - Екатеринбург, 1999.
2. Митина Л.М. Психология профессионального развития учителя. - М.: МПСИ, "Флинта", 1998.
3. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія. Підручник: У 2кн. К.1: Соціальна психологія особистості і спілкування. - К.: Либідь, 2004. - 576 с
4. Основи практичної психології. - К., 2003. - 536 с
5. Сарсенбаева Б.И. Психология личностного и профессионального самосовершенствования будущих педагогов. - М., 2005.
6. Семиченко В.А. Психологія педагогічної діяльності. - К.: "Милле-ниум", 2004.
7. Соціальна робота в Україні: теорія і практика. Посібник для підвищення кваліфікації психологів центрів соціальних служб для молоді: 5 ч. / За ред. А. Я. Ходорчук. - К.: ЦСССМ, 2003. -264 с.
8. Сыманюк Э.Э. Психология профессионально-обусловленных кри-зисов. - М., 2004.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com