www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Діалектика смислу і значення
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Діалектика смислу і значення

В. В. Жовтянська

ДІАЛЕКТИКА СМИСЛУ І ЗНАЧЕННЯ

   В статті розглядаються особливості вживання та обсяги понять значення і смислу знакових повідомлень. Проведено аналіз різних методологічних підходів до визначення природи змісту знака. Показано, що психологічний ракурс дослідження значення приводить до появи категорії смислу, яка відповідає онтології існування значення як аспекту суб'єктивного відображення. Зроблено висновок про те, що взаємозв'язок значення і смислу відповідає діалектиці процесу і результату психічного відображення, що проявляється в діалектиці суб'єктивного і об'єктивного, індивідуального і соціального в функціонуванні змісту знака.
   Ключові слова: значення, смисл, знак, суб'єктивне відображення.
   Постановка проблеми. Знаки та їхні змісти є предметом вивчення цілої плеяди гуманітарних наук: лінгвістики, семантики, філософії, культурології, соціології та ін. Це і не дивно, адже знак, і передусім слово, є наріжним каменем людської культури, а також і основним опосередковуючим інструментом пізнання. Кожна з наук досліджує знаки під власним кутом зору, розробляючи власний метод і термінологію. Центральним поняттям, що має безпосереднє відношення до функціонування знакових систем, традиційно виступає значення, тобто зміст знаку. Але поряд з ним часто вживається термін “смисл”, який є особливо поширеним у деяких розділах філософії, а також психології. Виникає питання, чи є ці поняття взаємозамінними, синонімічними, чи за ними все-таки стоять різні аспекти функціонування знаків. Це питання є актуальним не тільки з точки зору коректного вживання термінів у науковому обігу, хоча це є також важливим методологічним аспектом, особливо зважаючи на те, що концепт смислу є часто дуже розмитим і не завжди достатньо відрефлексованим у гуманітарному пізнанні. Та більш важливим є те, що сама спроба зіставлення різних наукових підходів, що стоять за різними термінами, може бути плідною для вивчення такого складного об'єкта як зміст знаку. Тому подальший аналіз буде зосереджено не скільки на формально-методологічних традиціях вживання вказаних понять, скільки на самій природі функціонування знакових змістів, що і є предметом даного теоретичного дослідження. Крім того, взаємовідносини значень та смислів будуть розглядатися здебільшого на прикладі вербальних знаків, оскільки саме слово стоїть у фокусі дослідницьких інтенцій різних наукових напрямків та парадигм.
   Зокрема, одна з поширених дефініцій радянської філософії та лінгвістики свідчила, що слово має білатеральну природу: воно містить, з одного боку, матеріальну звукову оболонку, а з іншого - ідеальне значення [1, 2]. І справді, сприймаючи відомий для нас знак, ми здатні виділити в ньому матеріальний носій - неважливо, звуковий чи візуальний, і власне зміст, тобто значення. Але надалі виникло розуміння того, що якщо слово вже несе в собі значення, то мова вже сама по собі здатна мислити і відображати дійсність, що, звичайно, є нонсенсом [3]. Іншими словами, в даній дефініції був упущений суб'єкт, лише для якого слово з матеріального звукового комплексу здатне перетворюватися в осмислений знак. Цю замкненість природи знака на суб'єкті як носії психічного ясно розумів родоначальник структурної лінгвістики Ф. Соссюр. Він вважав, що лінгвістика повинна стати частиною семіологіі - науки, що вивчає життя знаків у рамках життя суспільства, яка розглядалася б як частина соціальної, “а отже, і загальної психології” [4, с 54]. Тобто вивчення реальної функції знака неможливе без звернення до природи психіки та психічного життя суб'єкта, здатного розпізнавати знаки і розуміти їхній зміст, а також і життя соціуму, в якому ці знаки породжуються і функціонують.
   Інша справа, що якщо ми здатні бачити в деякому матеріальному (не обов'язково звуковому) об'єкті саме знак, то ми вже свідомі того, що цей об'єкт має своє значення. Що ж являє собою те, на що вказує знак або, іншими словами, - в чому полягає природа значення? Деякі лінгвісти і філософи вважають, що це ідеальний образ реальності, інші - що це і є сама реальність, точніше, деяка її частина.
   Для вирішення даної проблеми слід звернутися до відомої роботи Г. Фреге “Смисл і денотат”, у якій вперше було обґрунтовано розведено зміст знака, який автор називає смислом, і матеріальний об'єкт, який співвідноситься з цим змістом - денотат знака [5]. Фреге вважає, що смислом є те, що відображає спосіб представлення позначеного даним знаком. На прикладах, які в подальшому стали класичними, Фреге показує, що один і той же денотат може бути вербально визначений по-різному. Так “ранкова зірка” та “вечірня зірка” вказує на один і той же об'єкт, але в різний спосіб. І справа тут не в формальному розходженні термінів. До певного часу люди не знали, що мова йде про одне й те саме астрономічне тіло і вкладали в ці терміни різний зміст. Суб'єктивно для них це були два різних об'єкта: зірка, яка з'являється вранці, і зірка, яка з'являється ввечері.
   Сам Фреге ототожнював значення з денотатом, але подальша традиція закріпила термін “значення” з тим, що у Фреге іменувалося “смислом”. Теорія Фреге послужила поштовхом для рефлексії, яка дозволила відокремити суб'єктивний зріз реальності, представлений у мові, і саму реальність. Причому виявилося, що значення являє собою не просто двійник або зліпок з цієї реальності, а є певним підходом, що дозволяє її виділити.
   Схожу думку можна знайти і у Л. С. Виготського, який вважав, що слова дитини збігаються зі словами дорослого в своїй предметній віднесеності, тобто в плані денотата, але не в своєму значенні, оскільки слово може вказувати на предмет різними способами. Дорослі, як правило, виділяють значення на основі суттєвого регулярного зв'язку предметів, діти ж на рівні так званого комплексного мислення користуються випадковими і ситуативно-конкретними зв'язками [6].Отже, ми з'ясували, що значення має психічну природу, або, як часто говорять філософи, - “ідеальний образ предмета” або ж -“образ, що знаходиться в голові людини” [3, 7]. Але що, власне, являє собою цей ідеальний образ, нібито “розташований” в нашій голові? Згадуючи психофізичну проблему, ми розуміємо, що, строго кажучи, ніякого образу в голові бути не може - йому не місце поряд з нейронами, судинами і т.д. Саме за метафоричні “ідеї” і “образи” критикують так званий менталістській погляд біхевіорісти. Відкидаючи подібні ідеалістичні конструкти, вони розробляли теорію значення в рамках поняття диспозіції, тобто схильності до певних реакцій. їхня логіка цілком зрозуміла: “Якщо ми дотримуємося матеріалістичних позицій, то ми повинні постулювати матеріальні події для значення, а потім дослідити теоретичні наслідки з цього постулату” [8, с 681]. Такою матеріалістичною подією для біхевіорістов, як відомо, виступає відкрита для спостереження поведінка, тому рішення будь-якої психологічної проблеми для них можливе лише в термінах зовнішньої дії або реакції. Але пояснювати поведінку людини, не звертаючись до конструктів її внутрішнього світу, тобто образів і переживань, дуже складно, і позитивістські налаштовані психологи змушені вводити так звані проміжні змінні, щоб розімкнути безпосередність зв'язку “стимул-реакція”. Але тут з'являється нове запитання - який онтологічний статус цих змінних, і зокрема - що являє собою “диспозиція” - Чим вона краще за “образ”?
   Будемо виходити з припущення, що строгий науковий аналіз можливий і поза біхевіоризмом. Тим не менше, поняття “ідеального образу” вимагає свого уточнення. Важливо пам'ятати, що це процес і результат суб'єктивного відображення, а не фотографічний знімок реальності, який висить десь у повітрі і сам по собі має онтологічний статус. Повною мірою це стосується і значення, яке за визначенням А.А. Леонтьева є не річчю, а процесом. При цьому семантичні ознаки значення розглядаються як критерії вибору слова з довготривалої пам'яті [9]. А. Шмельов вважає, що будь-яке значення виступає алгоритмом лише часткової категоризації. [10]. Це означає, по-перше, що з процесуальної сторони значення є відносно незалежним від слова, а, по-друге, що воно характеризується тим чи іншим ступенем визначеності по відношенню до репрезентованої реальності. З останнім твердженням корелює теорія Л. Заде, в якій значення розглядається в категорії нечітких множин [11]. Дійсно, константність значення є досить ілюзорною, що можна помітити, звернувшись до будь-якого тлумачного або білінгвістичного словника: одне слово розкривається через різні значення або смислові відтінки в залежності від ситуації або характеру його вживання. І мова йде не про омоніми - не про різні значення в межах одного знака, а скоріше про багатомірність і навіть нечіткість денотативної області, що визначається даним знаком і співвідноситься з даним значенням.
   З приводу проблеми багатозначності слова існують різні думки [12]. Відповідно до однієї з них, між окремими значеннями багатозначного слова існують ієрархічні відносини. У той же час відомо, що в пам'яті людини не можуть бути дискретно зафіксовані всі варіанти значень з його словникового запасу [13]. Далі передбачалося, що існує якесь загальне, стрижневе значення слова, а інші значення суть його варіанти. Але більш поширеною є думка, згідно з якою стрижнем виступає не окреме значення, а семантичні елементи, які є спільними для всіх значень багатозначного слова [10, 14]. Тут ідеться про певний семантичний базис, який довизначається в залежності від ситуації вживання слова, формуючи його багатозначність. Тобто значення отримує визначеність тільки усередині деякого контексту, деякої денотативної області, у зв'язку з якою воно застосовується.
   Представляється цікавим зіставити дані положення з діалектикою смислу і значення як вона дана в класичній роботі Виготського “Мислення і мовлення”. Якщо на початку цієї роботи центральним конструктом виступає саме значення, що розглядається як одиниця і спілкування, і узагальнення, то в її кінці змістові акценти переносяться вже на смисл, а осмислене слово постає як мікрокосм людської свідомості в цілому [6]. Виготський розуміє, що не зважаючи на важливість словесного опосередкування для формування когнітивних узагальнень, сама думка не зводиться до вербального виразу і ніколи не вичерпується ним. Крім того, закони її формування відмінні від законів мовленнєвої діяльності. Розуміння відпочатково є симультанним і синтетичним, воно розгортається від цілого до частини. Те, що в думці було дано цілісно, у мовленні розгортається послідовно, сукцесивно, причому від частини до цілого. Для того, щоб розкрити цей суб'єктивний аспект мислення, який не зводиться до словесного значення, хоча і опосередковується ним, Виготський і вводить поняття смислу.
   Ми бачимо, що категорія смислу, введена таким чином, як раз і відображає процесуальну сторону значення, про яку йшлося вище. Це робить зрозумілим і відносну незалежність останнього від слова. Крім того, смисл, по Виготському, - це дещо не до кінця визначене й не чітко відокремлене: “смисли як би вливаються один в одного і як би впливають один на одного так, що попередні як би містяться в наступному або його модифікують” [6, с 349]. Вище йшлося як раз про не повну визначеність і розмитість значення. Таким чином, розглядаючи значення як процес відображення, ми виходимо на категорію смислу, що виражає реальний акт оперування знаком в індивідуальній свідомості. Зміст та значення відображають тут діалектику внутрішнього психічного процесу і зовнішнього об'єктивованого результату.
   Ця ж діалектика була виявлена і в емпіричних дослідженнях мислиннєвих процесів, зокрема при вирішенні логічних завдань. Тут мова йшла про згорнуте недиз'юнктивне розуміння і послідовне раціональне обґрунтування. Так, А. Брушлинській та ін. описували взаємозв'язок інтуїтивного аспекту мислення, коли рішення просто стає очевидним, тобто безпосередньо даним для досліджуваного, та логічного аспекту мислення, який опосередкований розгорнутим виведенням з використанням силогізмів. З одного боку, мислення неможливе без такого опосередкування, з іншого боку - не вичерпується ним. Іноді відкриття відбувається інсайтом, а вже потім відшукується об'єктивне обґрунтування для інтуїтивно отриманого результату, іноді ж логічне обґрунтування здійснюється разом з відкриттям та невідривно від нього [15]. Інтуїтивний аспект мислення Брушлинській розглядав як живий психічний процес, недиз'юнктивний за своєю суттю. Логічний же аспект є за визначенням диз'юнктивним і пов'язувався ним з мисленням як діяльністю.
   Нерефлексований аспект мислиннєвої діяльності досліджувався також О. Тихоміровим, який відкрив феномен так званого емоційного передрішення. В процесі вивчення шахової гри було виявлено, що один і той самий елемент ситуації може виступати для досліджуваного в різній якості залежно від етапу обмірковування завдання. Ця специфіка бачення ситуації була названа автором невербальним операційним смислом. “Невербальним” - тому, що рефлексія і озвучування цих смислів виникали не одразу і не завжди. Смисли передують інсайту рішення, який в подальшому піддається оцінці і перевірці. Причому ще до процесу рішення виникали різкі зміни ШГР, пов'язаної з неусвідомлюваною емоційною реакцією [16].
   Дослідження Тихомірова дозволяють доповнити те, що розумілося під смислом Виготським, тобто невербальний аспект мислення, живим зв'язком з емоційним аспектом психіки. Ця ж специфіка проявилася і в процесах категоризації, які мають безпосереднє відношення до формування значень.
   Підхід до значення як фіксованої через знак категорії, або тієї ж одиниці узагальнення, є класичною в психології. Мається на увазі, що словарне значення, як правило, відсилає не до одиничного об'єкту чи явища дійсності, а до деякого класу об'єктів і явищ (якщо навіть мова йде про одиничний об'єкт, то це просто означає, що даний клас складається з одного елемента). Для того, щоб розсортувати ряд об'єктів, потрібні деякі підстави, пов'язані з властивостями цих об'єктів. Набір значущих для класифікації ознак часто виступає підґрунтям для емпіричного виділення значення. Найбільшу увагу цьому підходу приділялося в когнітивної психології. Тут утворення понять розглядалося як деяка раціональна діяльність, а знаходження системи формуючих його ознак - як відповідь у вирішенні інтелектуальних завдань.
   Інший підхід запропонували біхевіористи. Ідея полягала в тому, щоб визначати значення через ряд суб'єктивно близьких до нього значень. При цьому семантичний склад слова відтворювався на основі наданих на це слово асоціацій. Треба сказати, що спосіб виявлення значення на основі ассоціаціатівного експерименту є суто психологічним, а не логічним: йдеться про суб'єктивну співвіднесеність досліджуваного значення з іншими значеннями, а не про строге його визначення. У той же час вважається, що за характером асоціацій можна відновити семантичний склад слова-стимула. Це припущення, знову-таки, спирається на розуміння значення як набору відрізняючих ознак: мова йде про те, що множина асоціацій до слова-стимула повинна містити весь такий набір [17]. Один з варіантів асоціативного експерименту полягає в тому, що на слова-асоціації накладаються обмеження: скажімо, це можуть бути тільки прикметники, або, в більш загальному випадку, - будь-які характеристики слова-стимула. Але ці характеристики є більш або менш вираженими, а отже ступінь цієї вираженості може бути оцінена досліджуваним. Таким чином, до процедури асоціативного експерименту додається процедура так званого суб'єктивного шкалювання. В результаті будь-яке значення може бути зіставлене з рядом чисельно виражених характеристик, або ознак. Отриманий числовий масив залучається до математичної обробки, метою якої виступає виділення так званих головних факторів, що “лежать” за семантично представленими ознаками. Це дозволяє усунути синонимічність останніх і виявити незводимі один до одного параметри, за якими, власне, і здійснюється суб'єктивне оцінювання об'єкта.
   Виявилося, що фактори, виділені на різних об'єктах і на різних групах досліджуваних тяжіють до інваріанти “оцінка” - “сила” - “активність”. Це дало можливість побудувати спільний простір оцінювання для різних об'єктів. Інваріантність виділених факторів вказує на універсальний характер їхнього прояву у суб'єктивних репрезентаціях. Звичайно, різні об'єкти оточуючої дійсності можуть набувати своїх особливих параметрів оцінювання, проте класичний набір факторів можна вважати репрезентативним у межах різних денотативних областей. Це означає, що отримані шкали мають неспецифічний (поліденотативний) характер, вони не залежать від природи оцінюваного об'єкта. Тобто існує така собі суб'єктивна “нечуттєвість” до специфічних ознак різних об'єктів на певному рівні репрезентації: об'єкти різної природи можуть бути визначені поза їх денотативними характеристиками. Крім того, спільність факторів для різних об'єктів означає, що напрямок оцінювання у даному випадку заданий не об'єктом. Специфічні ознаки останнього на певному рівні не викликають цікавості.
   Метод семантичного диференціалу, таким чином, виявив неспецифічну реакцію, яка лежить в глибині суб'єктивного сприйняття значення. Його шкали, які на відміну від специфічних денотативних характеристик іноді називають конототивними, відображують не стільки ті критерії, за якими виділяється значення, скільки суб'єктивне ставлення до об'єкта.
   Те, що в результаті процедури емпіричного виділення значення було отримано суб'єктивне ставлення, пояснюється, в першу чергу, особливостями методу збору даних, тобто асоціативного експерименту: слова-асоціації задають усе-таки суб'єктивно-психологічну, а не понятійно-логічну близькість значень. І все ж залишається питання: чому така реакція розкриває не об'єктивні, сутнісні ознаки саме цього об'єкта, а суб'єктивне ставлення до нього. Це досить цікаво, якщо врахувати, що в значенні традиційно вбачається засіб і результат усвідомленого ставлення людини до світу. Усвідомлення ж передбачає здатність сприймати об'єкт безвідносно до індивідуальних мотивів і потреб, тобто таким, яким він є “сам по собі”. Значення як соціально-історичний феномен, що затвердився в мові, по суті позаситуативно і лежить поза конкретних індивідуальних ставлень. Тому засвоєне значення завжди відокремлює об'єкт від суб'єкта, а суб'єкта - від ситуації. І в той же час вільний опис значення в ознаках знову повертає йому цю пристрасність.
   Щоб пояснити це ми знову маємо повернутися до психологічного статусу функціонування значення. Виступаючи соціально-історичним феноменом у плані філогенезу, у своєму актуальному існуванні значення можливе тільки як аспект суб'єктивного відображення реальності.
   Функціонуючи в індивідуальній свідомості і утворюючи тканину цієї свідомості [17, 18] значення не відокремлюване від цілісності психічного життя, а значить і мотивів, потреб, ставлень. Тому якщо я навіть і знаю об'єкт як “сам по собі”, то одночасно він існує і як об'єкт “для мене”. Цей аспект значення як воно існує “для мене” А.Н.Леонтьев називав особистісним смислом [18]. Таким чином, співставлення та протиставлення значення і смислу в даному випадку відображає діалектику не тільки об'єктивного і суб'єктивного, але й індивідуального і соціального у змісті слова.
   Вище було розглянуто розгортання значень і смислів у мовленнєвому вираженні думки. Не менш цікавою психологічної проблемою виступає зворотне завдання - процес розуміння мови. Раніше зазначалося, що більшість слів розмовної мови є багатозначними. Тим більше неодназначним може бути цілий вербальний вираз - недарма такою складною є проблема автоматичного перекладу з однієї мови на іншу. Текст, пропущений через електронний перекладач зазвичай буває абсурдним, тому що програма “не знає” який з можливих варіантів значення потрібно обрати. Як же відбувається декодування слів і виділення потрібних значень при сприйнятті мови в живому міжсуб'єктному спілкуванні? З усіх можливих значень слова людина обирає те, що робить осмисленим ціле повідомлення. Тут ми потрапляємо в замкнуте коло: для того, щоб зрозуміти смисл окремого слова, потрібно розуміти смисл цілого виразу або тексту; але смисл виразу і тексту сам базується на розумінні смислу окремих слів. Отримане протиріччя відоме як проблема герменевтичного кола.
   Психологічні дослідження міжособистісної комунікації говорять про те, що декодування мовленнєвого повідомлення відбувається через послідовне висування та перевірку гіпотез реципієнтом. Цей процес спрямований на виявлення серед безлічі значень доречних і як правило є згорнутим і неусвідомлюваним. Провідним фактором відбору при цьому виступає контекст [19]. Але як вже зазначалося, необхідним критерієм релевантності завжди є наявність загального смислу. І це цілком зрозуміло, тому що контекст завжди пов'язаний з суб'єктивною інтерпретацією, а значить суб'єктивною осмисленістю ситуації.
   Примітно, що класики філософської герменевтики на основі інтуїції (традиційний метод в рамках даного напрямку) прийшли до подібного способу вирішення проблеми герменевтичного кола в контексті взаємодії цілого і частини, окремого твору і літературного жанру. Так В. Дпьтей вважав, що вказане ускладнення в інтерпретації текстів на практиці найкраще вдалося вирішити Ф. Шляйермахеру: “Він розпочав з огляду структури, який можна було б порівняти з поверховим читанням, шукаючи навпомацки, він охоплював увесь контекст, вісвітлював утруднення, уважно спинявся на всіх місцях, що давали ключ до розуміння композиції” [20, с 49].
   При цьому Дільтей зазначає, що будь-яка інтерпретація тексту є відносною, будь-яке його розуміння не може бути абсолютно вичерпним.
   I справа тут не тільки і не стільки в багатозначності окремих слів, а перш за все в неоднозначності тлумачення тексту як цілого. Це ще одна класична проблема герменевтики. Як усвідомлена філософсько-теологічна колізія вона виникає вже для ранніх християнських теологів, які розуміють, що в будь-якому тексті можна знайти як прямий, так і “прихований”, алегоричний смисл. Вважається, що саме спроба розібратися в такій хиткій неоднозначності вперше стала причиною для розведення термінів значення та смислу по відношенню до знакових повідомлень. При відповіді на запитання: чи має текст одне або кілька можливих значень було вирішено, що текст має одне значення, але кілька смислів [21].
   Ще більш опукло проблема смислової неоднозначності проявляється по відношенню до літературних текстів. “Що хотів сказати своїм твором автор?” - питання, яким мучаться школярі та літературні критики. І якщо вірити, що воно все-таки коректне, то відсутність єдиної правильної і вичерпної відповіді на нього є очевидною. Так само очевидним є те, що виявлення смислу художнього твору виходить за рамки семантичного дискурсу, про яке, власне, йшла мова в цій статті: глибини смислу, які відкриваються в справжньому літературному тексті, не лежать в площині знакових інтерпретацій. Твір мистецтва співмірний самому життю, його мало пізнати, його потрібно пережити. Обсяг поняття “смисл”, таким чином, якісно розширюється, переходячи з когнітивної категорії в ціннісну. Але і в цій площині саме суб'єктивний ракурс сприйняття та інтерпретації тексту виходить на перший план.
   Висновки. Як по відношенню до слова, так и по відношенню до тексту, категорія смислу з'являється, коли виникають сумніви у визначеності знакового змісту, в його незалежності від суб'єктивних інтерпретацій. За смислом прихована онтологія функціонування значення, яка являється аспектом процесів психічного відображення. Смисл з'являється, коли значення втрачає статус квазіоб'єкта, функціонуючого “самого по собі”. Значення і смисл, таким чином, розділені не в плані онтології, а в плані гнозиса, а їхній взаємозв'язок відображує діалектику процесу и результату психічного відображення, що проявляється в діалектиці суб'єктивного и об'єктивованого, індивідуального і соціального в функціонуванні змісту знака.

ЛІТЕРАТУРА

1. Степанов Ю.С. Семиотика. - М.: Наука, 1971. - 146 с
2. Касевич В.Б. Семантика. Синтаксис. Морфология. - М.: Наука, 1988. - 309 с
3. Востоков Б.И. О значений слова// Проблема знака и значения. - М., 1969.
4. де Соссюр Ф. Труды по языкознанию. - М.: Прогресе, 1977. - 696 с
5. Фреге Г. Смысл и денотат// Семиотика и информатика. - 1977. - Вып. 8. - С. 181-210.
6. Выготский Л.С. Мышление и речь // Собрание сочинений: В 6 т. - М.: Педагогика, 1983. - Т. 2. - 504 с.
7. Нарский И.С. Проблема значения “значения” в теории познания // Проблема знака и значения. - М.: МГУ, 1969. - С. 5-55.
8. Osgood Ch.E. Method and Theory in Experimental Psychology. -N.Y.: Oxford University Press, 1953. - 800 p.
9. Леонтьев А.А. Психологическая структура значения // Семантическая структура слова. - М.: Наука, 1971. - С. 7-19.
10. Шмелев А.Г. Введение в экспериментальную психосемантику: Теоретико-методологические основания и психодиагностические возможности. - М., 1983. - 157 с.
11. Заде Л. Понятие лингвистической переменной и его применение к принятию приближенных решений. - М.: Мир, 1976. - 165 с.
12. Левицкий В.В. Экспериментальные данные к проблеме смысловой структуры слова // Семантическая структура слова. - М.: Наука, 1971.- С. 151-167.
13. Брудный А.А. К теории коммуникативного воздействия // Теоретические и методологические проблемы социальной психологии. - М., 1977. - С. 32-50.
14. Гак А.А. Семантическая структура слова как компонент семантической структуры высказывания // Семантическая структура слова. - М., 1971. - 214 с.
15. Мышление: процесс, деятельность, общение. - М.: Наука, 1982. - 387 с.
16. Тихомиров O.K. Психология мышления. - М.: Изд-во МГУ, 1984. - 270 с.
17. Петренко В.Ф. Введение в экспериментальную психосемантику: исследование форм репрезентации в обьщенном сознании. - М., 1989. - 176 с.
18. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М., 1975. - 304 с.
19. Краусс Р. Познание и общение // Познание и общение. - М.: Наука, 1988. - С. 81-94.
20. Дільтей В. Виникнення герменевтики // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. - К.: Ваклер, 1996. - С.31-51.
21. Леонтьев Д.А. Психология смысла: природа, строение и динамика смысловой реальности. - М.: Смысл, 1999. - 487 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com