www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Методологічні підходи до розуміння соціалізації власника
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Методологічні підходи до розуміння соціалізації власника

Дембицька Н.М.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ВЛАСНИКА

   Стаття присвячена обговоренню методологічних підходів до вивчення процесу соціалізації особистості власника.
   Ключові слова: соціалізація особистості, суб 'єкт, системний підхід, вчинок.
   Актуальність проблеми. Навряд чи полемічною, але, не сумніваємось, актуальною є теза про те, що процеси становлення свідомості нового покоління українців в умовах трансформації економічних, політичних відносин в суспільстві, а сьогодні - і в умовах фінансово-економічної кризи, - це вже не тільки і не стільки проблема адаптаційних можливостей цього покоління. Для соціально-психологічної науки питання взаємодії людини зі світом в українському кризовому сьогоденні конкретизується у масштабну проблему швидше не пристосування до умов зовнішнього середовища (це питання набуває особливої гостроти, якщо пам'ятати усю стихійність, не прогнозованість трансформацій, які переживають відносини чи не в усіх сферах життя українського суспільства), а активного життєствердження в цих складних умовах, вибудовування власного життєвого середовища.
   Не виключенням є і економічна сфера життєдіяльності нашого сучасника, надто сфера відносин власності. Нас цікавить саме цей ракурс життєдіяльності людини економічної, оскільки, за визнанням як філософів, так і економічних психологів, власність є системоутворюючим чинником економічних відносин у будь-якому суспільстві. В Україні ж уже дев'ятнадцятий рік формально, юридично декларовані докорінні зміни у самих підвалинах нашої економіки - легітимізований інститут приватної власності. Що ж ми маємо “де-факто”: питання залишається відкритим як у справі захисту прав особистої власності, приватизації державного майна, землі, так і у становленні відносин інтелектуальної власності тощо. Можливо, левова частка негараздів у вирішенні цих та суміжних питань пояснюється психологією нашого сучасника як власника. Не зачіпаючи в даній статті 70-літню історію викорінювання з психіки українців будь-яких зерен почуття власника на рівні державної політики, наголосимо на тому, що для вітчизняної соціально-психологічної науки питанням номер один залишається те, яким має бути цей власник, який соціально-психологічний зміст вкладати у поняття “власність” тощо.
   Проведений нами теоретичний аналіз публікацій, які прямо чи опосередковано зачіпають це питання [5], а також інтерпретація емпіричних даних, отриманих на молодіжних вибірках, дозволяють стверджувати, що ядерними складовими як в образі “власника”, так і в образі “власності” є три основні частини -суб'єкт, об'єкт та способи володіння. Ми б сказали, що перед нами класичні складові комунікативного акту, і це хоча б частково переконувало б нас у правомірності говорити про соціально-психологічний зміст “власності”, якби не одне “але”. В цій схемі відсутній інший суб'єкт взаємовідношень.
   Щоправда, аналіз смислового змісту образів свідчить про глибоку соціально-психологічну сутність власності. Так, за результатами наших досліджень виявлено, що 48 % граничних смислів, які лежать в основі репрезентацій власності в свідомості молоді, становлять особистісно-орієнтовані смисли. Це може свідчити про те, що власність виступає своєрідним продовженням, втіленням особистості в світі. Інша справа - чи тільки у світі матеріальних предметів? Ті ж результати опитувань показали, що 39 % ціннісно-смислових тверджень становили соціально-орієнтовані смисли. Це може свідчити про те, що вагомість власності для особистості, а так само і визнання самоцінності як власника, можливі тільки у взаємодії з іншими людьми. Отже, смислове ядро образу власності в економічній свідомості опитаних молодих людей становить прагнення особистості розповсюдити, розширити свій вплив у зовнішньому світі; реалізувати, ствердити свою самість у взаємовідносинах з іншими людьми. Останнє є свідченням тісного зв'язку власності з суб'єктною природою власника.
   Таким чином, власність - суто соціально-психологічна категорія. Говорячи про власника, ми, очевидно, маємо на увазі комунікативну, інтерсуб'єктну сутність особистості, теоретико-методологічні підходи до її розуміння намагатимемось окреслити у даній статті.
   Соціалізація власника у системному підході. Методологічних ресурсів для вирішення вказаного завдання у рамках традиційної для вітчизняної соціальної психології “адаптивної парадигми”, очевидно, замало. Сьогодні на теренах вітчизняної науки за активної апробації ідеї системної організації процесу економічної соціалізації особистості [5-6; 12; 16] однією з центральних є проблема включення пострадянської людини у систему відносин власності. Але яким є це включення: адаптивно-пасивним, детермінованим соціальним впливом чи перетворюючо-активним, детермінованим внутрішно-особистісними чинниками? Розглянемо це питання у контексті процесу соціалізації особистості власника.
   Згідно з теорією економічної соціалізації, розробленою в лабораторії соціальної психології Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України, останню розуміємо як процес розвитку таких економіко-психологічних якостей особистості, які необхідні для її успішного включення у відносини власності. В кожен окремий момент цього процесу можна відстежити особливості його перебігу за конкретними результатами -показниками становлення економіко-психологічних якостей особистості власника. В такому разі можемо говорити про особливості її соціалізації в певний момент розвитку, тобто про економічну соціалізованість як результат процесу розвитку економіко-психологічних якостей особистості в окремі моменти. Якщо згадати той вектор, в якому, як ми передбачаємо, доцільно рухатись особистості, аби успішно стверджуватись у відносинах власності, то показником економічної соціалізованості власника, очевидно, буде рух особистості у бік поширення свого впливу у світі економіки, реалізації, ствердження своєї самості у взаємовідносинах з іншими суб'єктами володіння.
   Згідно з системним підходом, а також традиційно в рамках теорії економічної соціалізації, економіко-психологічні якості особистості у кожен окремий момент соціалізації становлять цілісне інтегральне утворення - економічну культуру особистості, яка функціонує і перетворюється в процесі розвитку певної об'ємної системи (економічної культури суспільства), якостями якої вона наділена. Відповідно до такого підходу розвиток економічної культури на рівні особистості власника може бути зрозумілим тільки в контексті законів розвитку системи, що її породжує (економічної культури суспільства).
   Однак таке бачення соціалізації власника видається нам досить однобічним, враховує тільки об'єктну її складову. Ми втрачаємо той її аспект, який означає саморух, самоствердження, активізацію усієї системи самістних процесів у становленні власника як справжнього суб'єкта своєї життєдіяльності у сфері економіки: відповідального самоствердження у відносинах купівлі-продажу (і успішну реалізацію в ролі справжнього покупця чи продавця), монетарних відносин, інвестування, власника “своєї справи” тощо.
   Отже, процес соціалізації власника в адаптивній парадигмі представляється як такий, що детермінується тільки зовнішніми чинниками. В нашому кризовому економічному сьогоденні дуже легко погодитись з подібною логікою пояснення тих моделей економічної поведінки людини, щодо яких справедливими є вислови типу “я - продукт своєї епохи” або “живу, як живеться”, “пливу за течією”.
   Суб'єктний вектор у дослідженні соціалізації власника. Поміж тим, положення про те, що включаючись у систему об'єктивних зв'язків і відношень, людина як суб'єкт економіки сама виступає в ролі найважливішої детермінанти економічних процесів, а в нашому випадку чинником формування економічної культури суспільства, є чи не одним з провідних у системному погляді на соціалізацію власника. Такий ракурс використання системного підходу означає акцент на суб'єктній складовій економічної соціалізації - не на тому, з ким в першу чергу відбуваються зміни, але на тому, хто є суб'єктом включення у економічну культуру суспільства, хто є носієм тих економіко-психологічних якостей, які забезпечують його успішну самореалізацію в просторі відносин власності. Подібний, суб'єктний погляд на процес соціалізації, взагалі, і, зокрема, власника (К.О. Абульханова, О.Ф. Бондаренко, А.В. Брушлинський, В.О. Васютинський, Т.В. Говорун, Н.М. Дембицька, О.А. Донченко, В.В. Знаков, І.К. Зубіашвілі, Н.Ф. Каліна, З.С. Карпенко, В.О. Лабунська, А.А. Лузаков, В.В. Москаленко, С.Л. Рубінштейн, 3.1. Рябікіна, О.О. Сергієнко, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєва, Ю.М. Швалб). Він, на думку 3.1. Рябікіної [18, с. 51], дозволяє долати дефіцитарність детерміністського підходу в інтерпретації психіки і особистості, соціалізації як процесу і соціалізованості як її результату.Сучасні прикладні і фундаментальні соціально-психологічні дослідження все частіше виконуються в суб'єктній парадигмі [2-4; 8-10; 12-13; 16-19]. І це не випадково, оскільки цей підхід дає можливість по-іншому поглянути на становлення соціальності людини як на процес “нададаптивний”, “надситуативний”, “ініціативний”, “інноваційний”, що цілковито відповідає “векторові”, в якому мав би здійснюватись процес становлення особистісних якостей власника. Дуже влучними в цьому контексті видаються слова А. Маслоу [15, с 256] щодо нашої забудькуватості про “автономну самість”, до якої не можна ставитись як до простого знаряддя адаптації. Завдяки їй людині притаманна “здатність підніматися над оточенням, бути незалежною від нього, перероблювати його” [15, с 222].
   Принагідно зазначимо, що знаменним у становленні соціально-психологічної науки є методологічний поворот в усвідомленні дослідниками ролі суб'єктних факторів у всіх соціальних процесах. Може тому науковці все частіше звертаються до психологічних особливостей суб'єкта досліджуваних явищ і процесів. Не виключенням є і теорія соціалізації.
   Логіка попередніх міркувань виводить нас на необхідність переглянути акценти у розумінні сутності як самого процесу соціалізації, так і її результату. Вимагає уточнення таке: чим у процесуальному і результативному плані є соціалізація власника, який має жити в кризовому суспільстві? Чи таким само залишається погляд на соціалізовану людину епохи перебудов, криз і суспільних трансформацій, яким він був за часів стабільного суспільства.
   Очевидно, самі об'єктивні умови становлення соціальності представника сучасного українського суспільства диктують інший кут зору як на зміст соціальності, так і на процес її становлення. Такими умовами є непередбачувані стихійні, часто різноспрямовані і, головне, різномасштабні зміни на усіх рівнях функціонування суспільства. Вони можуть бути як перманентними, поверхневими, так і глибинними, докорінними, маючи характер руйнівних трансформацій, в тому числі - в суспільній свідомості. Навіть у рамках традиційної детерміністично-адаптаційної парадигми, яка поки що по інерції превалює на теренах вітчизняної науки, закономірно постає питання про необхідність переглянути методологічні засади розуміння психічних процесів, в тому числі - соціалізаційних. До того ж, окремі праці радянських вчених вже містили подібні ідеї.
   Так, С.Л. Рубінштейн пропонував визначати психіку не тільки як відображення реальності, але наголошував і на породжуючій функції, підкреслював властиву психіці здатність протидіяти здійснюваним на неї впливам, а також вступати з ними в активну взаємодію [18]. Вчений окреслив таке розуміння функцій психіки через категорії суб'єкта і людського буття. Онтологія особистості стає більш чіткою, коли остання не замкнена у внутрішньому просторі психічного, а “взята” у просторах об'єктивних явищ, існуючих поза індивідуальною психікою, у всіх її взаємозв'язках і взаємовідношеннях зі світом. Такого погляду на особистість, включену у “простори її реалізацій” або буттєві простори, які можуть реорганізовуватись нею ж згідно з її потребами і смислами, бракує сьогодні для більш повного розуміння того, що має бути ідеальним змістом економічної соціалізації сучасної життєстійкої молодої людини.
   Справді, чи не через систему різноманітних відношень людини з економічною дійсністю може бути зрозумілою сутність її економічної соціалізації? Відповідно, навряд чи поза онтологічно (конкретно) обґрунтованою категорією суб'єкта можна шукати психологічні основи включення особистості у відношення з економічною дійсністю. І як продовження цих міркувань закинемо наступне: чи не здатність людини не тільки залучатись, але і активно вибудовувати різноманітні відношення зі світом втілює в собі вищевказаний суб'єктний вимір процесу її соціалізації.
   Привертає увагу те, що, як у західних теоріях особистості, які базуються переважно на основі психоаналітичної практики (А. Адлер, Ж. Лакан, А. Маслоу, К. Роджерс, К. Юнг), так і у вітчизняних (Л.І. Анцифферова, А.В. Брушлинський, Д.М. Завалі-шина та ін.), категорія суб'єкта з'являється там, де актуалізується потреба дослідника пояснити психічні феномени, які виникають в процесах взаємодії людини зі світом [2], в процесі співвіднесення і узгодження зовнішньої (об'єктивних вимог і обставин) та внутрішньої (власних можливостей, цінностей тощо) реальностей. Суб'єктність людини, на думку В.В. Знакова [11, с 26], означає, що вона невіддільна від світу, включена у нього, але разом з цим свідомо протистоїть поводженню з собою як з бездушною річчю, об'єктом маніпуляцій.Саме суб'єктові як індивідові, який соціалізується, А.В. Брушлинський відводить “відвічно активну роль” [3, с 7].
   Вказуючи на необхідність зміни масштабів одиниць аналізу психіки у бік їх більшої інтегративності (таких, які б відображали цілісні фрагменти людського буття, наприклад, події, досвід тощо), В.В. Знаков перш за все наводить приклад щодо суб'єкт-суб'єктних та суб'єкт-об'єктних відношень. Він зазначає, що “взаємодія суб'єкта і об'єкта фактично призводить до включення пізнаючого у пізнаване. Людина парадоксальним чином і протистоїть як дещо зовнішнє об'єктивним обставинам свого життя, і сама є їх внутрішньою умовою. Суб'єкт не тільки пасивно фіксує, розуміє природні і соціальні ситуації, але й намагається активно впливати на них. Внаслідок цього він перетворює не тільки світ, але й себе у світі [10, с 17].
   Отже, функцією суб'єкта є інтегративне єднання [9, с 50.] зовнішньо- і внутрішньо особистісних явищ в єдину систему. Але, про що скажемо нижче, функцію інтеграції суб'єкт виконує і на внутріособистісному рівні. Ми бачимо сутність цієї ідеї в тому, що суб'єкт, з одного боку, забезпечує цілісність і взаємопов'язаність “внутрішніх” психічних властивостей і станів між собою; забезпечує підтримку системної організації всіх внутрішньоособистісних процесів у відповідних системних відношеннях. З іншого ж боку, суб'єкт відповідає за активну організацію взаємовідношень особистості зі світом. В контексті активного включення суб'єктом внутрішньоособистісної системи будь-якого рівня і модусу (як окремих психічних явищ та інтегративних психічних утворень, так і конкретних процесів в рамках індивідуальної психіки) у позаособистісну надсистему ми наполягаємо саме на використанні терміну “взаємовідношення” як констатації системного взаємозв'язку “особистість - світ”, соціально-психологічним засобом, інструментом якого і стає суб'єкт.
   Взаємність цих зв'язків уже зумовлює співіснування двох світів - індивідуального і соціального, в яких лище одна співприсутність викликає взаємні зміни. Отже, весь процес соціалізації особистості власника уже не може розглядатись як однобічна детермінація змін в особистості як об'єктові впливу з боку соціального середовища, зокрема, іншого суб'єкта володіння.
   Адже тільки вступивши у ці відношення, індивід не просто підпорядковується дійсності, але і втілює у ній самого себе [12, с 34]. Реалізуючи різні відношення, один і той само індивід виявляється суб'єктом різних життєвих проявів, зокрема, сприйняття, мислення, переживань, діяльності і реалізує відповідні функціональні можливості (властивості, якості, ролі і т.п.). В цей момент індивід виступає творцем власного життєвого простору, він, за висловом К.О. Абульханової, організує (реорганізує, спрямовує і т. ін.) свою активність [14, с 48]. Наголосимо, що саме із можливостями особистості самореалізуватись ми пов'язуємо основну ціль соціалізації, оскільки вибудовувати відношення з дійсністю, в тому числі включаючись у соціально-економічні зв'язки, індивід здатен тільки в процесі розпорядження власними ресурсами, власною соціальністю, отже, в процесі становлення його як суб'єкта соціальних якостей.
   Головною ознакою особистості як суб'єкта, на думку тієї ж авторки, є її здатність інтегруватись у системні відношення зі світом. Отже, суб'єкт забезпечує взаємодію особистості з дійсністю у різних формах активності (діяльності , пізнанні, спілкуванні). Він встановлює зв'язки між цими формами активності, не тільки ситуативні, але й пролонговані; “суб'єкт здійснює стратегічні напрями взаємодії зі світом, через сукупність яких він і прокладає лінію життя особистості” [14, с 50].
   Отже, суб'єктний вимір соціалізації власника актуалізується в момент необхідності узгоджувати функціонування особистості як системи не тільки з її внутрісистемними (індивідуальними) особливостями, а також із зовнішніми умовами та вимогами (з іншими суб'єктами та об'єктами привласнення). На думку К.О. Абульханової, “саме в момент їхнього “стикування”, узгодження або розв'язання суперечності між ними й утвориться той позаособистісний простір (між особистістю і дійсністю), що повинен бути організований суб'єктом заново як нова система. Для того, щоб така система виникла, необхідна активність особистості як суб'єкта” [14, с 50].
   Активність при цьому виступає як “особлива якість взаємодії суб'єкта з об'єктивною реальністю, такий спосіб самовираження і самоздійснення особистості, за якого її якість як цілісного, самостійного і саморозвиваючогося суб'єкта або досягається, або ні [8]. Саме у терміні “суб'єктність” (до речі, на відміну від “суб'єктивності”) підкреслюється “активно-перетворююча сутність” [11, с 26] людини як суб'єкта, “активна позиція людини” [19, с 48]. Таким чином, ще однією функцією суб'єкта є активність, спрямована на перетворення світу. В суб'єктності втілена здатність перетворювати зовнішнє за законами внутрішнього, реорганізовувати буття [1].
   На ідеї вагомості для становлення суб'єкта у взаємозв'язках зі світом, а саме на можливостях вільного творення світу і себе в цьому світі, можливості бути автором свого життя, також засноване трактування категорії суб'єкта В.О. Татенком [20].
   І в цьому - ще одна принципово важлива функція суб'єкта -творення власне “свого” світу, власного буття у цьому світі, автором якого стає сама особистість, забезпечення авторства ще одному (і не одному) буттєвому просторові особистості, “об'єктивація у світі своєї людської творчої сутності” [1, 32.]. Чи не в цій ідеї знайдемо обґрунтування тому, що у власності людина шукає можливість розширити свою присутність у світі. Підтвердження цим тезам знаходимо в концепції С.Д. Дерябо [7, с 12], згідно з якою в основі процесу наділення об'єктів і явищ світу суб'єктністю лежить прагнення людини зробити світ “своїм”, створити свою реальність.
   Соціалізація власника з точки зору психології буття. В обґрунтуванні правомірності і необхідності використання категорії “буття” в цьому контексті посилаємося на позицію 3.1. Рябікиної [19, с 55.]. Авторка показує: при тому, що буття, протиставлене свідомості як ідеальній сутності - об'єктивне, однак особистісне буття, на її думку, будучи наслідком активності людини, обмежене у часі і виступає втіленням структури і змісту її внутрішнього, суб'єктивного світу в об'єктивній реальності. В цьому сенсі особистісне буття завжди суб'єктивне, є результатом того відношення, в яке вступає конкретна людина з об'єктивною сутністю буття. Отже, буття людини є реальністю, співвіднесеною з психологічними характеристиками суб'єкта [19, с 55.], це буття, перетворене людиною [10]. Розвиваючи ці тези, скажемо, що особистісне буття - це цілісне, системне утворення на межі внутрішнього і зовнішнього світу людини, яке виникає тоді, коли проявляється активність особистості по встановленню взаємовідношень із зовнішнім світом. Результатом цих взаємовідношень є втілення суб'єктності особистості в об'єктивній реальності, в різних просторах об'єктивного буття людства; є об'єктивація суб'єктивного світу.
   Підкреслимо наявність теоретичних передумов для диференціації особистісного буття на різні простори. Б.Г. Ананьев та його послідовники користувались цим прийомом, показуючи можливість різноманіття прояву суб'єктності людини в різних просторах (суб'єкт діяльності, пізнання, відношення тощо). Про атрибутивну властивість суб'єкта - суб'єктність як динамічне його продовження рівнями активності в різних площинах життєздійснення говорить і З.С. Карпенко [13, с. 158]. Авторка визначає особистість через категорію інтегрованого суб'єкта, “суб'єкта співвіднесення різних модусів людського існування, деякий мігруючий центр зав'язування смислових вузлів у неосяжному просторі морфо генетичного розвою потенціалу буття” [13, с 171].
   Здійснені нами спроби обґрунтувати особистісне економічне буття власника як втілення його суб'єктності в системі взаємовідношень з іншими суб'єктами володіння актуалізують потребу розглядати його як спів-буття, а власність і всі відношення стосовно неї - як втілення цього буття.
   Справді, особистість вимушена організовувати свої взаємини щодо об'єктів володіння не просто з такою абстракцією, як “світ”. Вони конкретизуються у відношеннях з іншими людьми, які претендують на ті ж об'єкти володіння, втілюючи свої смисли, створюючи своє буття в просторі тих само предметів і подій в той само час. Отже, відношення зі світом власності співорганізовуються, оскільки власні буттєві простори співузгоджуються з відповідними просторами інших суб'єктів. На рівні суб'єктів має місце взаємна дія, взаємний вплив різних індивідуальних буттєвих просторів, найвищим рівнем яких вважаємо спів-буття як своєрідну систему взаємовідношень між різними суб'єктами, як особливу цілісність, організовану спільним інтерсуб'єктним простором, як особливу реальність, яка вже не зводиться до індивідуальних реальностей, які її утворюють, і в якій не те що розмиваються індивідуальні суб'єкти, але народжується нова суб'єктність - спільна.
   Про те, що суб'єктність проявляється, реалізується в інтерсуб'єктній, суб'єкт-суб'єктній взаємодії, говорить В.В. Москаленко [16]. Важливим з точки зору теорії соціалізації є наголошування авторки на тому, що в результаті такої взаємодії утворюється нова реальність, яка становить ядро суб'єкт-суб'єктного простору. Інтеріоризація нових структур, які утворюють цей простір, розглядаються як процес соціалізації особистості [16, с 33].
   Додамо, що в такому ключі схильні й ми розглядати не тільки міжособистісні взаємовідношення, але і взаємовідношення різних модальностей, які може вибудовувати особистість (на рівні груповому, міжгруповому, соцієтальному; на рівні взаємодії особистісної культури з культурою суспільства тощо).
   Очевидно, можна говорити про певний “сухий залишок”, конкретний “приріст” на рівні кожного з учасників такого спів-буття. Ним і будуть, на нашу думку, ті соціально-психологічні надбання, які забезпечуватимуть життєстійкість особистості і становлять зміст її соціальності як власника. Отже, процес соціалізації доцільно розглядати у діалектиці процесів взаємної детермінації між суб'єктами в різних системах відношень, наприклад, “особистість-інша особистість”, “особистість - група” тощо.
   Суб'єктно-вчинковий вектор у вивченні соціалізації власника. У психології суб'єкта одним із найбільш гострих питань є співвідношення свідомого і неусвідомлюваного, відповідно, відповідальності - безвідповідальності за наслідки перетворюючої діяльності. На рефлексивності, здатності особистості усвідомлювати здійснювані нею вчинки як вільні моральні діяння, за які вона несе відповідальність перед собою і суспільством як одному з основних критеріїв суб'єкта, наполягають А.В. Брушлинський, В.В. Знаков, О.М. Волкова, Н.Ю. Волянюк, В.О. Татенко та інші.
   Суб'єктом, як вважає В.В. Знаков, можна назвати тільки внутрішньо вільну людину, яка приймає рішення про способи своєї взаємодії з іншими людьми, перш за все, на основі свідомих моральних переконань [11, с 23]. В цьому контексті говорити про людину як про суб'єкта власності можна тільки за такого розуміння нею власного буття, за якого вона, усвідомлюючи об'єктивність і складність своїх проблем, в той же час відзначається відповідальністю і силою для їх вирішення.
   К.О. Абульханова-Славська [11] стверджує, що у процесі становлення особистості як автора свого життя її відповідальність зростає, і навпаки, відповідальність є вищим рівнем активності особистості і одним з провідних критеріїв її суб'єктності. На підтвердження цієї тези звернемось до міркувань В.О. Татенка про те, що бути суб'єктом - це не тільки хотіти і могти, але самопричинно відповідально діяти у напрямі реалізації своїх інтенцій і актуалізації своїх потенцій [19, с 348].
   Отже, викристалізовується ще одна грань суб'єктності як основної ознаки власника - відповідальність, висока моральність. В.О. Татенко, посилаючись на думку М.М. Бахтіна, стверджує, що справжня буттєвість набувається у вчинкові [19, с 342]. Саме вчинок є способом автентичного буття [19, с 343]. Одночасно саме він є логічним “осередком” суб'єктного в людині [19, с 344]. Суб'єктність, як показує В.О. Татенко, має в собі, з одного боку, наукове знання про сутнісний онтопсихологічний проект автентичного людського буття, а з іншого - фіксує такі сутнісні ознаки людської активності, як автономність, самодостатність, цілісність і гармонійність, зорієнтовує на пошук внутрішніх джерел та рушійних сил розвитку людської істоти, підкреслює її авторське право, спроможність починати причинний ряд із самої себе, а тому нести персональну відповідальність за вдіяне і скоєне [19, с 349]. В.О. Татенко взаємопов'язує суб'єктність і вчинковість, наполягаючи на тому, що вчинкове довизначення людини як суб'єкта життєдіяльності, суб'єкта індивідуального психічного життя надає йому необхідної і достатньої сутнісної конкретизації, оскільки наповнює індивідуальне природним для людини соціокультурним змістом і смислом [19, с 349]. Це ж стосується і самого процесу формування і розвитку соціальності особистості власника. Мета цього процесу стає більш масштабною, набуває соціокультурного виміру: розвиток системи соціальних якостей, що забезпечують продуктивне аутентичне функціонування у системі економічних взаємовідношень. Найвагомішим ефектом цих процесів є досягнення переживання особистістю автентичності свого буття у будь-якій сфері своєї життєдіяльності. Якщо взяти за приклад отримання права на певну інтелектуальну власність, то таким ефектом стануть переживання своєї суб'єктності, об'єктивованої у авторському здійсненні самою людиною сутнісного проекту свого індивідуального буття.
   Підкреслимо головне - усі ці процеси ведуть до самоперевершення суб'єктом своїх попередніх станів, переживань, до досягнення ним нового рівня у розвиткові, уможливленим тільки завдяки наявності Іншого, тільки за посередництва і активної співучасті Іншого, у взаємно-відповідальному бутті. Отже, увесь цей рух особистості як суб'єкта власності, до себе оновленої, самотворення - це завжди співрух, співтворення в єдиному просторі з Іншим.
   Ця частка “спів-”, на наше глибоке переконання, - завжди на межі “Я” - “Ти”, але не є означенням їх розмежування, вододілом між двома світами. Нею позначаємо інтегративний простір “Ми”, в якому втілюється і “Я”, і “Ти”. В конструктивістській парадигмі цьому феноменові відповідала б гуссерлівська “інтерсуб'єктивність” як “своєрідне поле текстів і дискурсів, змістів і значень, комунікативних форм тощо, яке єднає і опосередковує взаємодію індивідів, що в нього входять” [19, с 340]. На картограмі інтегральної суб'єктності З.С. Карпенко територія “Ми” - це арена, на якій розігрується драма вчинку, “бо тільки тут особистість знаходить різновалентні об'єкти для різних утілень своїх творчих інтенцій” [13, с 161]. Мало того, тільки тут вона реалізує себе “у зв'язку з наявністю іншої людини” [17, 12], у зв'язку з останньою як “способом, знаряддям або як моральною метою “моєї” діяльності” [Там само].
   У вчинкові, на думку В.А. Роменця [17, с.22-28], особистості не тільки перехрещуються, а зливаються воєдино. Комунікація між ними - основна умова вчинку, оскільки внаслідок неї виникає соціальна спільність, єднання всередині неї. І навпаки, “вчинок, усвідомлений як продуктивний обмін духовними змінами між своєрідними особистостями, становить живу прогресуючу комунікацію” [17, с.29], оскільки таким чином уможливлюється досягнення основної мети вчинку -життєствердження власної суб'єктності не за рахунок іншої суб'єктності, але в опорі на неї, в єдності з нею.
   Можливо, завдяки цій тезі більш зрозумілою стає позиція Еріха Фромма щодо категорії "володіння", яка набуває рамочного значення завдяки філософській опозиції "бути - володіти" (вконтексті нашої розвідки - "бути власником" чи "володіти, мати власність") [20]. Природа володіння річчю витікає з самої природи приватної власності (від лат. "privare" - "позбавляти"), коли власник наділяється всією повнотою влади позбавляти інших можливості скористатись власністю для своєї користі чи задоволення. За такого способу існування людина дійсно втрачає здатність суб'єкта-творця світу. Модус володіння виключає всі інші. По кінцевому рахунку, на думку Е. Фромма, твердження "Я [суб'єкт] володію О [об'єктом]” означає визначення “Я” через моє володіння об'єктом. Тобто суб'єкт - це не “я як такий”, а “я як те, чим я володію”. Моя власність створює мене, мою ідентичність. Такий спосіб існування встановлюється не через посередництво продуктивного процесу між власником і об'єктом володіння; він, за виразом Е. Фромма, перетворює на речі і суб'єкта, і об'єкт. Такий зв'язок між ними смертоносний, а не животворний. В світлі сказаного стає зрозумілим, не плідна в науковому плані втрата у дослідженнях відносин власності суб'єктного ракурсу проблеми.
   Лише в міру нашої відмови від володіння ми перестаємо пов'язувати свою безпеку і почуття ідентичності з тим, що ми маємо, триматися за свою власність, може виникнути новий спосіб існування - буття. Хіба можна уявити собі власника, який віддає, поділяє з кимось належні йому речі? Насправді, акція відмови - суто психологічна, на рівні усвідомлення онтологічних засад свого існування як власника майна: моє покликання - не в залежності від того, чим володію, а у здатності вийти за його рамки, використавши його як засіб для того, щоб "відбутися", відбувшись як носій ще більших особистісних можливостей, а власність використати тільки як місце прикладання своїх сил і реалізації своїх потенцій.
   В методологічному плані цим розкривається можливість поглянути на власника більш об'ємно, представити його як суб'єкта власного буття, представити його як активно-творче начало відносин власності й самоздійснення, самореалізації в ній. А повертаючись до теорії вчинку, скажемо, що в феноменологічному відношенні цим же досягається освоєння світу і найбільш ґрунтовне самоствердження в ньому на основі утворення спільності з іншими індивідами у пошуку “трансцендентної” опори індивідуального існування. Змістом вчинку є розширення впливу власника не тільки на предмети володіння, а й на себе як суб'єкта володіння, стати спроможним на буттєвість у майново-грошових відношеннях, піднятись над прагненням “мати” як самоціллю. Вважаємо, що про таку “драму моральності і аморальності” у вчинкові говорив В.А. Роменець, адже такі відносини як з іншими, так і з самим собою “починаються з виникнення простих залежностей і завершуються здійсненням свободи в соціальній комунікації” [17, с 26-27].
   Досягнення такого єднання - це шлях до “абсолютного суб'єкта”. Останнього З.С. Карпенко представляє культуро-творчістю людини, що реалізує її цільове призначення як бути і жити “для” в ареалі її вчинкування.
   Постмодерністський погляд на автентичного суб'єкта дає змогу помислити про його еволюцію аж до “анонімного (такого, що піддався розсіюванню) суб'єкта чи суб'єктів, свого роду деякий контекстуальний агрегат споріднених вольових устремлінь багатьох людей, що репрезентує себе через громадську думку, колективні уявлення, атитюди та інші феномени масової свідомості” [13].
   У канонічній психології В.А. Роменця уся сукупність показаної феноменології і її наукові кореляти уміщаються у вчинкові як логічному осередкові суб'єкта, здійсненням якого завжди є справжня подія в житті, очевидно, не однієї людини. В результаті такої події відбувається “духовне зростання, переображення, встановлення нових відношень до світу” [17, с 35].
   Означений спектр методологічних підходів до розуміння соціалізації дає можливість представити її як процес розвитку соціальних якостей, що забезпечують продуктивне аутентичне функціонування особистості у системі соціальних взаємовідношень. В цьому процесі діалектично поєднуються як детермінуючий, розвиваючий вплив зовнішніх чинників, так внутрішньо особистісний потенціал, що уможливлює авторське здійснення самою людиною сутнісного проекту свого індивідуального буття.
   Логіка наших міркувань втілює спробу подолати монополію адаптаційно-детерміністичного канону психології становлення соціальності людини і запропонувати суб'єктно-вчинковий вектор у поясненні проблем соціалізації особистості, можливий при посиленні його системною методологією.

Література

1. Абульханова К.А., СлавскаяА.Н. Предисловие // С.Л.Рубинштейн. Бытие и сознание. Человек и мир. - М., 2003. - С. 6-33.
2. Анцыферова Л.И. Психологическое содержание феномена субъект и границы субъектно-деятельностного подхода // Проблема субъекта в психологической науке. - М.: Академический проект, 2000. - С. 27-42.
З. Волянюк Н. Рефлексивність як детермінанта суб'єктності тренера-викладача // Соціальна психологія. - 2005. - № 2 (10). - С. 114-127.
4. Дембицька Н.М. Концептуальні засади дослідження соціально-психологічних детермінант становлення суб'єкта економічної соціалізації / Н.М. Дембицька // Проблеми сучасної психології : Збірник наукових праць Кам'єянець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. - Вип.. 3. - Кам'янець-Подільський: Аксіома. - 2009. - С. 100-111.
5. Дембицька Н.М. Соціально-психологічні проблеми економічної соціалізації української молоді (початок) / Н.М.Дембицька // Соціальна психологія. - 2008. - № 2 (28). - С 49-59.
6. Дерябо С.Д. Феномен субъектификации природних объектов. Автореф.дис. канд.психол.наук. - М.: Смысл, 2000.
7. Джидарьян И.А. Категория активности и её место в системе психологического знания // Категории материалистической діалектики в психологии - М.: Наука, 1988.
8. Завалишина Д.Н. Субъект профессиональной деятельности: динамический аспект // Психология субъекта профессиональной деятельности. Вып. 2. - Москва-Ярославль, 2002. - С. 42-64.
9. Знаков В.В. Понимание как проблема психологии человеческого бытия // Психологический журнал. - 2000. - Т.21. -№5.-С. 16-22.
10. Знаков В.В. Психология субъекта и психология человеческого бытия / Субъект, дичность и психология человеческого бытия. - М., 2005. - С. 9-44.
11. Идея системности в современной психологии / Под ред.В.А.Барабанщикова. - М., 2005. - 496 с.
12. Карпенко З.С. Картографія інтегральної суб'єктності: пост-постмодерністський проект // Людина. Суб'єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії. - К.: Либідь, 2006. - С. 157— 175.
13. Людина. Суб'єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В.О. Татенка. - К.: Либідь, 2006. - 360 с
14. Маслоу А. Психология бытия. - М.: Рефл-бук, 1997.
15. Москаленко В.В. Особливості дослідження соціалізації особистості в інтерсуб'єктній парадигмі /В.В.Москаленко // Соціальна психологія. - 2009. - № 6. - С 22 - 36.
16. Роменець В.А. Вчинок і постання канонічної психології // Людина. Суб'єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії. - К, 2006. - С 11-36.
17. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. Человек и мир. -Спб.: Питер, 2003
18. Рябикина З.И. Личность как субъект формирования бытийных пространств // Субъект, дичность и психология человеческого бытия. - М.: Изд-во “Институт психологи РАН”, 2005. -С.45-57.
19. Татенко В.О. Суб'єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології // Людина. Суб'єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії. - К.: Либідь, 2006. - С.316-357.
20. Фромм Э. Величие и ограниченность теории Фрейда. -М.: ООО “Издательство ACT”, 2000. - 448 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com