www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Актуальні проблеми кримінального провадження у справах неповнолітніх
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Актуальні проблеми кримінального провадження у справах неповнолітніх

Т.В. Кушнірова,
Н.А. Тітова

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ НЕПОВНОЛІТНІХ

   Проблема злочинності неповнолітніх була і залишається однією з найбільш болючих для суспільства будь-якої держави в різні історичні епохи. Особливої актуальності вона набуває в період кризових етапів розвитку певного суспільного утворення. Адже в час, коли втрачаються стабільні ціннісні орієнтири, діти найпершими реагують на ці зміни, що впливає на їхню свідомість і поведінку.
   На жаль, Україна не стала винятком. Дані статистики свідчать про те, що кожний восьмий-дев'ятий злочин в Україні вчинюється неповнолітнім. Останнім часом злочини, скоєні неповнолітніми, стають більш жорстокими і цинічними.
   Рівень злочинності неповнолітніх, загрозливі тенденції у її структурі вимагають нових підходів до профілактики і ефективної протидії цьому небезпечному суспільному явищу. Особливо актуальним це питання постає в умовах реформування сучасної системи кримінально-виконавчого права, зокрема, у відношенні до дітей.
   Можливо є нагальним ставити і вирішувати питання про необхідність побудови в Україні ефективної системи ювенальної юстиції, яка буде у змозі забезпечити всебічний захист прав та охоронюваних законом інтересів неповнолітніх осіб, а також буде враховувати індивідуальні особливості неповнолітніх, їхньої кримінальної поведінки та подальшого життя у соціумі. Створення такої системи має на меті переорієнтацію в боротьбі із суспільне небезпечними діяннями неповнолітніх, головним чином, на заходи щодо попередження скоєння ними таких дій.
   Окремим питанням є проведення роботи з неповнолітніми відповідно до міжнародних норм, правил та стандартів, які наполягають на необхідності застосування виховного впливу з метою максимального збереження особистості дитини, мінімізації психотравмуючих факторів, формування її свідомості у напрямку забезпечення нею дотримання загально визначених правил поведінки і життя у суспільстві.
   Ці тенденції посилюють увагу до вивчення даного питання, і вданий час назріла необхідність розглянути сучасний стан кримінального провадження у справах неповнолітніх та визначити кримінально-правовий статус неповнолітніх, який є процесуальною складовою ефективної системи дитячого правосуддя, як необхідної базової передумови його вирішення.
   Неповноліття як юридичний факт-стан істотно позначається на регламентації правового статусу неповнолітніх у праві взагалі та в окремих його галузях зокрема. Г.М. Міньковський, А.П. Тузов наголошували, що реалізація, зокрема кримінально-правових положень, пов'язана з віком й обумовлена особливостями особи неповнолітнього та його соціальним становищем [1, с 141]. Такий вплив знаходить своє вираження через встановлення певних обмежень щодо участі у правовідносинах або навіть повного невизнання неповнолітніх як суб'єктів ряду галузей. При цьому міра обмежень враховує аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості особи [2, с 234]. У будь-якому разі правовий статус неповнолітніх включає правові положення стосовно прав людини, закріплені в основних міжнародно-правових актах (Конвенція ООН “Про права дитини”, ст. 2 Закону України “Про охорону дитинства”). У статті 1 Конвенції про права дитини говориться, що “підлітком або дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, застосованому до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше” [3, с 71].Використавши “неповноліття” як характерну ознаку виду, у рамках кримінально-процесуального статусу особи необхідно відокремлювати кримінально-процесуальні статуси повнолітніх та неповнолітніх осіб. Останній буде відрізняти, а разом з тим об'єднувати усіх неповнолітніх у кримінальному процесі, визначати їх особливе процесуальне становище. Ця особливість, як зазначає О.Х. Галімов, полягає зазвичай у тому, що можливість участі неповнолітніх у судочинстві в якості якого-небудь суб'єкта визначається відповідно до психологічного, а не вікового критерію, а також у тому, що власні права вони реалізують за допомогою представників [5, с 38].
   Те, що неповнолітні у кримінальному процесі мають (принаймні повинні мати) специфічне становище, підтверджується аналізом як міжнародно-правових актів з питань прав дітей (Конвенція про права дитини, Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила), так і відповідних статей КК України, КПК України (Розділ XV КК, ст. 6, 7, 9, 52, 69, 159, 168 КПК, Розділ 8 КПК). Зв'язок загального (кримінально-процесуального статусу особи) і спеціального (кримінально-процесуального статусу неповнолітньої особи) вказує на те, що спеціальний вид статусу містить у собі в певній частині (як основу) - загальний. Отже, будь-який неповнолітній, безвідносно до майбутньої ролі (індивідуального кримінально-процесуального статусу), наділяється загально-процесуальними правами (наприклад, правом на недоторканність особи тощо).
   Окремим питанням є те, що під час кримінального провадження у справах неповнолітніх повинні бути враховані їх індивідуальні, в тому числі і вікові особливості що, безумовно, має знайти своє закріплення у нормативному вигляді, як відповідні складові кримінально-процесуального статусу неповнолітньої особи. Тобто необхідно вести мову про те, що процесуальне становище таких осіб у кримінальному процесі повинно складатися із двох основних компонентів: загально процесуального та спеціально процесуального.
   Характеризуючи перший компонент, вважаємо його кримінально-процесуальним статусом особи. Стосовно другого, маємо на увазі кримінально-процесуальний статус власне неповнолітньої особи, з притаманним саме йому змістом та особливостями. Пояснимо таку позицію. Так, Конституція України у ст. 52 закріплює: “Діти є рівними у своїх правах (виділено нами.) незалежно від походження ...” [6]. Вважаємо, що це може розглядатися як узагальнена норма щодо наділення неповнолітніх “своїми правами”, саме тими, які б відповідали специфіці їх участі у правових відносинах та відображували особливості цих осіб.
   В той час, міжнародно-правові акти з питань прав дітей акцентують увагу не взагалі на загальновизнаних правах людини, а безпосередньо на правах неповнолітніх (безумовно, права цієї групи населення базуються на загальних правах людини), і саме через це існування поняття “права дітей” (“права неповнолітніх”) повинно мати місце, у тому числі і шляхом законодавчого їх закріплення.
   Таку позицію підтримують, зокрема В.М. Трубніков та А.О. Яровий [7, с 88]. Так, Н. Крестовська пропонує виділити окрему галузь права - ювенальне право. У ньому, на її думку, вже тепер можна окреслити межі окремих інститутів, а саме: інститут прав дитини; інститут гарантій дотримання прав дитини; інститут обов'язків дитини, інститут правопорушень та інститут юридичної відповідальності неповнолітніх [8, с 100-104]. Відсутність всебічної юридичної регламентації, на наш погляд, є показником недостатньої уваги з боку держави до проблем дітей. Що стосується кримінально-процесуального статусу неповнолітніх, то ще раз наголосимо, що неповнолітні у кримінальному процесі, поряд із загально-процесуальними правами, обов'язками, повинні наділятися і спеціально-процесуальними правами та обов'язками.
   В історичному аспекті можна відзначити, що правова захищеність неповнолітніх, що вчинили неправомірне діяння, у кримінальному провадженні багатьох держав протягом тривалого часу була майже відсутня [9; 112]. Як підкреслила Е.Б. Мельникова, античний світ та середньовіччя головну увагу приділяли вирішенню питань про покарання дітей та підлітків, а процесуальний статус цих осіб став цікавити юристів значно пізніше [10, с 29].
   Історично в праві, поступово змінюючи один одного, діяв ряд принципів щодо залучення неповнолітніх до кримінального провадження. Перший принцип - прощення, виправдане неповноліттям, був закріплений зокрема, у Законі XII таблиць. В його основу покладено вчення про дієздатність особи, де за римським правом особи віком до 10 років не визнавались деліктоспроможними, адже огляду на свій вік не могли розуміти характеру злочинного акту, а тому і не підлягали застосуванню покарання, а отже, і не залучалися до кримінального процесу. Цей принцип діяв упродовж тривалого часу в країнах, що сприйняли римське право [10, с 29].
   У наш час особи віком до 11 років не розглядаються як такі, що здатні до власних дій і їх цілком виправдано можна вважати повністю недієздатними. У кримінальному процесі України їх участь має виключний характер (п.5 ч.І ст.6, ч.4 ст. 7 КПК), така тенденція простежується і у проекті нового КПК (ч. З ст. 166 проекту Кримінально-процесуального кодексу України). Другий принцип передбачав можливість запровадження винятків із принципу прощення, виправданого неповноліттям, та застосування до неповнолітніх навіть смертної кари. Цей принцип ґрунтувався на постулаті, що “злий намір поповнює недолік віку” [11, с 195]. У наш час проявом цього принципу можна вважати ч.2 ст. 22 КК України. Інакше кажучи принцип розширює коло неповнолітніх, що скоїли злочин, та дозволяє залучити їх як суб'єктів кримінального процесу на загальних підставах.Наступний принцип — це принцип розуміння. На відміну від двох попередніх він більшою мірою мав охоронний характер і суттєво впливав на все кримінальне провадження [10, с 123-125]. В його основу покладено врахування недостатнього рівня психофізіологічного розвитку неповнолітніх, але вже тих, хто, як правило, досяг віку кримінальної відповідальності. Е.Б. Мельникова наголошує, що цей принцип акцентував увагу на розумінні, усвідомленні неповнолітнім скоєного діяння та його наслідків, що і розглядалося судом як підстава щодо кримінальної відповідальності.
   І.Я. Фойницький відзначав, що при визначенні питання про те чи діяв неповнолітній з розумінням чи без, увага повинна звертатись на ступінь розумового та морального розвитку такого обвинуваченого та на усвідомлення ним злочинності вчиненого, а також на причини, що призвели його до вчинення злочину [12, с 505]. Застосування цього принципу обумовило поділ провадження у справі на дві взаємопов'язані частини. Перша - провадження про розуміння, яке, наприклад, за Статутом Кримінального Судочинства Російської Імперії (ст. 356) було обов'язковим у будь-якій справі неповнолітніх віком від 10 до 17 років, а друга - власне судове провадження про винність особи та її покарання [12, с 504-505].
   На нашу думку, можна вважати, що саме цей принцип сприяв запровадженню диференціального підходу при провадженні у справах про злочини неповнолітніх. Але його центральним моментом, як і у двох попередніх, було питання про можливість кримінальної відповідальності неповнолітніх. Ці особи хоча і розглядалися як специфічні суб'єкти кримінального права, але у разі визнання такими, що діяли із розумінням, залучалися до провадження у кримінальній справі саме на загальних підставах, з урахуванням ряду особливостей провадження (закритий судовий розгляд, обов'язковість призначення захисника, залучення батьків, можливість видалення неповнолітнього із залу суду) [12, с 506]. Тобто в цілому, забезпечуючи можливість непритягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності, вводячи низку правових гарантій, цей принцип все-таки не закріплював їх процесуального становища як особливих суб'єктів кримінального процесу.
   Останнім принципом, що застосовувався відносно неповнолітніх, був принцип здатності до сприйняття виховного впливу, який істотним чином позначився як на концепції застосування покарання, так і на процесі вирішення питання про його застосування. Він базувався на двох ідеях, по-перше, підлітки за рівнем свого розвитку не здатні в повній мірі усвідомлювати свої вчинки, щоб відповідати за це в повній мірі, по-друге, вони ще піддаються впливу та їх можна перевиховувати [13, с 37].
   Взагалі, як підкреслила Е.Б. Мельникова, цей принцип, що покладений в основу ювенальної юстиції багатьох країн, виник під час створення судів у справах неповнолітніх [10, с 129]. Зміст його полягає в тому, що до неповнолітніх, з огляду на їх особисту специфіку, повинні застосовуватися заходи не кримінального покарання, а переважно виховного впливу. Це і обумовлює запровадження інституту примусових заходів виховного характеру із заснуванням відповідного виду провадження у межах кримінального процесу. Тут знов-таки має місце виключно зміна правового режиму провадження (безумовно, вона більшою мірою сприяє захисту неповнолітніх, відмежовуючи їх від негативних наслідків кримінальної репресії). Але, як нам видається, в цьому випадку неповнолітній усе ж таки є пасивним одержувачем впливу з боку відповідних органів, йому не відводиться активна роль у цьому процесі. Тому можна вести мову про те, що неповнолітні, незважаючи на суттєву зміну характеру процесуальної діяльності, не отримують відповідної правової регламентації свого процесуального статусу або, якщо це і має місце, то на загальних, вироблених кримінально-процесуальним правом положеннях щодо осіб, які вчинили злочин.
   Підсумовуючи викладене, ми дійшли висновку, що у праві поступово набула визнання важливість особливого підходу до вирішення питань покарання неповнолітніх та їх судового захисту. Це починалося із часткового виведення найменших вікових груп цих осіб з під карального меча держави (прощення, виправдане неповноліттям), через встановлення можливості неповнолітнім усвідомлювати протиправність своїх дій (принцип розуміння), до майже повної заміни самої парадигми впливу на тих неповнолітніх, які порушили закон (принцип сприймання виховного впливу).
   Так, І.Я. Фойницкий, як на етапи визнання цього підходу, вказував на конкретні наміри і дії: реформу у застосуванні покарань щодо неповнолітніх (виведення їх із загальних пенітенціарних установ; зміну самої сутності покарання, виховання замість відплати; відокремлення неповнолітніх від дорослих ще на судовому провадженні; визнання непристосованості процедури провадження у загальному суді для неповнолітніх (з огляду на пріоритетність попереджувального впливу на неповнолітніх) і, як наслідок цього, необхідність реформи самого суду, створення особливих судів для неповнолітніх із особливою процедурою, пристосованою саме для неповнолітніх [12, с 507].
   Зазначаємо, що кримінально-процесуальний статус неповнолітніх, які скоїли злочин, повністю збігається із статусом дорослої особи (повнолітнього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного) і знаходить своє відображення у відповідних статтях КПК України, що закріплюють зміст елементів статусу цих суб'єктів кримінального процесу (зокрема, ст. 43!, 43, 135, 142, 148, 151, 263, ч. 1 ст. 272 КПК України та ряд ін.). Але, враховуючи специфіку загального впливу неповноліття, як юридичного факту-стану, неповнолітні у кримінальному процесі взагалі і неповнолітні, що скоїли злочин зокрема, у порівнянні з повнолітніми учасниками кримінально-процесуальної діяльності, як загальне правило, фактично обмежені у своїй правосуб'єктності (право - та дієздатності). Компенсація існуючих обмежень здійснюється завдяки участі додаткових суб'єктів - захисника та законного представника, а також завдяки запровадженню додаткових гарантій захисту їх прав і законних інтересів з боку держави (особливості розслідування кримінальних справ про злочини неповнолітніх). Узяті разом вони, ґрунтуючись на принципах правового протекціонізму, позитивної дискримінації, соціальної насиченості, державної опіки відносно дитини, виступають як прояв охоронного режиму щодо неповнолітніх [8, с 102; 10, с. 15-16] та доповнюють обмеженість їх кримінально-процесуального статусу.Звідси випливає, що неповнолітні, які скоїли злочин, у кримінальному процесі України наділені обмеженим кримінально-процесуальний статусом. Враховуючи нерозривний діалектичний зв'язок обмеження-компенсації (як правовий наслідок впливу неповноліття), можна вести мову про кримінально-процесуальний статус-комплекс неповнолітніх, що скоїли злочин. В цілому зазначимо, що це є результатом того, що у кримінально-процесуальному праві України не визначені на законодавчому рівні питання кримінально-процесуальної правосуб'єктності суб'єктів процесу. Визнання повної чи обмеженої дієздатності неповнолітніх суттєво вплине на зміст елементів їх процесуального становища та взаємовідносини із захисником і законним представником.
   Беручи до уваги ряд попередніх висновків стосовно перспективи розвитку кримінального провадження, відзначимо, що теоретична модель кримінально-процесуального статусу неповнолітніх, що скоїли злочин, повинна врахувати:
   - особливості прояву психофізіологічного рівня розвитку неповнолітніх відносно їх участі у кримінально-процесуальній діяльності;
   - правові наслідки, що з одного боку пов'язані з існуючими правовими обмеженнями, а з другого - зі встановленням додаткових юридичних засобів захисту прав і законних інтересів таких осіб;
   - існування зв'язку “загальне-спеціальне” у тому сенсі, що неповнолітні у кримінальному процесі, поряд із загально-процесуальними правами, обов'язками (як суб'єкти кримінального процесу), повинні наділятися і спеціально-процесуальними правами, обов'язками (саме неповнолітніх як суб'єктів кримінального процесу).
   Підсумовуючи вищевикладене, процесуальний статус неповнолітнього, що скоїв злочин, повинен являти собою змінений кримінально-процесуальний статус звичайного (повнолітнього) підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, який відповідає можливостям його сприйняття, усвідомлення (на інформаційному рівні), реалізації саме неповнолітнім, і відповідно, включати не тільки загально відомі процесуальні права та обов'язки, а й виключно - спеціальні (скажімо так: спеціальні-неповнолітні).
   Таким чином, підсумовуючи вище викладене, провадження в кримінальних справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, визначається як особливим підходом до захисту їх прав, так і колом обставин, які необхідно обов'язково встановити, а також особливостями їх особистісного та вікового статусу. Це зумовлює необхідність проведення комплексних досліджень у сфері кримінального провадження у справах дітей та встановлення специфіки даного процесу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Галимов О.Х Малолетние лица в уголовном судопроизводстве.- СПб: Питер, 2001. - 224 с.
2. Конвенція ООН “Про права дитини” // Омельяненко Г.М. Провадження у справах про злочини неповнолітніх як диференціація кримінальне процесуальної форми. - К.: Атіка, 2002. - С. 57-75.
3. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996.- № 30. -С. 141.
4. Коченов М. М., Ефимова Н. Й., Кривошеее А С, Ситковская О. Д. Изучение следователем психологии обвиняемого: Методическое пособие. - М., 1987. - 52 с.
5. Крестовська Н. Становлення ювенального права в Україні // Юридичний вісник. - 2003. - № 3. - С. 100-104.
6. Левендаренко О.О. Кримінальне судочинство у справах неповнолітніх: історичний аспект // Закон і підліток: Матеріали обласної науково-практичної конференції. Донецьк, 27 жовтня 2000 року/ Гол. ред. Ю.Л. Титаренко. - Донецьк: ДІВС, 2001. - С 193-202.
7. Мельникова З.Б. Ювенальная юстиция: Проблеми уголовного права, уголовного процесе й криминологии. - М.: Дело, 2000. -272 с.
8. Миньковский Г.М., Тузов А.П. Профилактика правонарушений среди несовершеннолетних. - К.: Политиздат Украины, 1987. - 215 с.
9. Трубников В.М., Яровой А.А. Уголовное правосудие в отношении несовершеннолетних: каким оно должно быть // Право і безпека. -2002. - № 1.- С. 88-96.
10. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. - СПб.: Альфа, 1996. -Т. 2. -552с.
11. Чувилев А.А. Новые основания прекращения уголовных дел в отношении несовершеннолетнего// Законность. - 1998. - № 2. -С. 22-25.
12. Ювенальные суды в России // Аспект. - 2001. - № 4(5).  -С. 37-38.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com