www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Феноменологічний та соціально-психологічний аспекти дослідження проблеми дезінформації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Феноменологічний та соціально-психологічний аспекти дослідження проблеми дезінформації

М.Л. Костенко

ФЕНОМЕНОЛОГІЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ДЕЗІНФОРМАЦІЇ

   У статті розкрито феноменологічний та соціально-психологічний аспекти дослідження проблеми дезінформації зарубіжними та вітчизняними вченими у психологічній науці. Зазначається, що неправда є деяким психічним актом і продуктом психічної діяльності окремо узятої особистості. Вона представляє собою повідомлення недостовірної, на думку брехуна, інформації, спрямованої на досягнення якої-небудь його мети за допомогою введення в оману адресата даного повідомлення.
   Ключові слова: інформація, дезінформація, неправда, брехун.
   Психологічне вивчення дезінформації має порівняно невелику історію. Перші наукові публікації, прямо присвячені психології неправди, належать до кінця XIX - початку XX століть. Це, насамперед, статті “Про дитячу неправду” П.Б. Каптєрєва [1]; великі теоретичні роботи: “Психологія брехні” К. Мелітана [2]; “Неправда” Ж. Дюпра [3]; “Вивчення показань свідків” В. Штерна [4], “До філософії брехні” С Петропавлівського [5]. У цей період проводилися й деякі емпіричні дослідження неправди. Вчені намагалися емпіричним шляхом розкрити психологічні особливості облудності дітей і підлітків, з'ясувати її причини і знайти педагогічні можливості для профілактики зловживань неправдою. Головною метою цих робіт був цілісний опис явища неправди у безпосередній взаємодії людей і його інтерпретація з позицій психології. При цьому основу інтерпретації складав, як правило, розгляд таких проблем, як: психологічна сутність неправди та її визначення як психологічного феномену; класифікація видів і форм неправди у житті людей; психологічні причини породження (виникнення) неправди; психологічні чинники, які визначають її характер і зміст.
   Постановка зазначених проблем і спроби їхнього вирішення на основі психологічної науки того чіасу сприяли помітному розвитку психологічних уявлень про неправду як складного і специфічного явища реальності. Що ж стосується самих цих уявлень, то багато з них не втратили свого теоретичного і практичного значення й сьогодні. Тому, незважаючи на те що авторам названих вище робіт притаманна надмірна умоглядність, тенденція пояснювати емпіричні факти з позицій “здорового глузду”, невиправдана глобальність суджень і висновків, доцільно зупинитися на їх основних теоретичних положеннях. Зокрема, заслуговують на увагу визначення неправди та її класифікація, запропоновані К. Мелітаном. “Брехати, - зазначав він, - завжди значить ставити на місце дійсності який-небудь кращий для того, хто бреше, вимисел, і заміняти факти, які дійсно відбувалися, такими, якими їх хотілося б бачити” [2, с 13]. Іншими словами, сутність явища неправди за К. Мелітаном полягає у довільній і з вигодою для себе підміні брехуном тих або інших обставин відображуваної ним реальності вигаданими обставинами. При цьому мають місце неправда, яка цілком складається з “вимислів”, і неповна неправда (або перекручення істини), що у свою чергу ділиться на три види: опущення, перебільшення і прикрашання. Відчуття полягає у тому, що при повідомленні про деяку подію, той, хто говорить, замовчує про який-небудь суттєвий, але невигідний для нього факт. При перебільшенні мовець повідомляє більше, ніж він у дійсності бачив, перебільшує “числа, відстані, приписує собі пригоди, подвиги. Перебільшити можна також і шляхом зменшення - видавати просто маленький предмет за мікроскопічний або зводити тривалість якої-небудь події до однієї секунди, коли у дійсності вона тривала кілька хвилин” [2, с 14]. Мета перебільшення - справити на слухачів можливо більший ефект. Неправда за допомогою прикрашання містить у собі елементи і опушення, і перебільшення. Вона “полягає у тому, що розповідають факти, які, виправляються, деякі, які не подобаються або неприємні подробиці відкидаються і прибавляються інші, які добре підходять до дійсності. З погляду вигоди у такій неправді люди знаходять собі відмінний засіб завжди бути правими у своїх поглядах, адже достатньо злегка змінити деталі фактів, і тоді вони будуть придатні для підтвердження будь-яких поглядів” [2, с 16]. Визначивши неправду як “кращий вимисел для того, хто бреше”, К. Мелітан підійшов до важливих критеріїв її виділення, а саме: усвідомленості, інструментальності (засіб досягнення мети) і можливої корисності даної помилкової інформації для індивіда-брехуна. Однак наступного необхідного кроку у з'ясуванні психологічної сутності цього явища (напевно, головне - не сам вимисел брехуна, а введення в оману його партнера по спілкуванню), К. Мелітан проте не зробив. Звідси нечіткість його суджень про породження і функціонування неправди у житті людей. З одного боку, він відзначає, що “суспільство вимагає відомої частки скритності і неправди... Це необхідно... тому, що у нас є багато почуттів, які ми не можемо висловити, разом з тим не шокуючи, не дратуючи або не ображаючи навколишніх нас людей”. З іншого боку, усі люди, на його думку, діляться на дві категорії: на “обмежуваною тією мінімальною дозою неправди, яка настійно приписується громадським життям, і на звиклим брехати більш, ніж потрібно, брехати щораз, як цього вимагає їхня вигода” [2, с 8-9].
   Якщо слідом за К. Мелітаном визнати, що люди дійсно не завжди можуть або хочуть бути повністю щирими зі своїми партнерами по спілкуванню, то стає незрозумілим, чому ж багато хто з них усе ж таки не переходять тієї незримої грані, що відокремлює “припустиму” неправду від морально засуджуваної? Тим більш, що, за К. Мелітаном, “брехати помалу стає так легко, що при найменшій спокусі збрехати ми піддаємося їй і брешемо” [2, с 11]. Це питання є, очевидно, цілком правомірним і, більш того, таким, що зачіпає сутність феномену неправди у міжособистісному спілкуванні. Адже у цьому випадку мова йде не про якийсь окремий акт неправди, а про реалізацію деякої закономірності даного явища.Більш розгорнуте і більш продуктивне у проблемному аспекті визначення неправди, порівняно з визначенням К. Мелітана, дає Ж. Дюпра. “Неправда, - на його думку, - є актом вселяння, за допомогою якого одна особа намагається ввести до розуму іншої поняття, незгодне з тим, яке перша особа вважає істиною. Неправда є явище психофізіологічне, що підтверджується нервово-м'язовими змінами, які помічаються особливо у дітей, і у той же час психосоціологічне, яке доводиться випадками неправди, які обумовлюються соціальними причинами. Неправда перебуває у тісному зв'язку особливо з роботою уяви; але тому, що ця функція розуму завжди є залежною від свідомих похилостей або від бажань та антипатій прихованих, то неправда повинна вивчатися у зв'язку з явищами афективного характеру” [3, с 4]. У даному визначенні виявилися намічені основні напрямки вивчення неправди, якими у тому або іншому ступені керувалися усі наступні дослідники цього феномену, а саме: психофізіологічний напрямок, у якому головною проблемою виступає взаємозв'язок неправди з фізіологічними компонентами емоцій; індивідуально-психологічний напрямок, де на перший план виступають взаємні зв'язки неправди: з одного боку, із процесами уяви, мислення, мови, пам'яті, волі тощо, і, з іншого боку, із психічними властивостями особистості; соціально-психологічний напрямок, у якому неправда розглядається як деякий акт і результат психологічного впливу і взаємодії людей в процесі спілкування.
   Класифікація неправди, запропонована Ж. Дюпра, також є більш складною. Крім видів неправди, в основному відповідних класифікації К. Мелітана, він розглядає також дві форми неправди або два способи вселяння неправди. Перший спосіб -“позитивний”, полягає у створенні різного роду вимислів; другий спосіб вселяння неправди - “негативний”, полягає у повному приховуванні або запереченні обставин, які можуть привести до істини. До першого способу належать “вигадки всякого роду (наклеп, неправдиве обвинувачення, підробка, лжесвідчення), удавання, збільшення, перекручення, перебільшення; до другого -повна скритність, заперечення, утаювання показань, пропуски, перекручування істини, зменшення” [3, с 2]. У даній класифікації поряд з розпізнавальною ознакою ступеня перекручування реальних фактів (повна або неповна неправда) виступає і такий критерій, як активність або пасивність брехуна. На думку Ж. Дюпра, різні люди обирають ту або іншу форму неправди насамперед залежно від власних індивідуально-психологічних особливостей. Так, “до брехливого заперечення схильні люди тихі, апатичні, меланхоліки, схильні до повільних рухів, а до помилкових вимислів, навпаки - особи, які відрізняються швидкістю рухів, різноманітною і багатобічною діяльністю” [З, с 4]. Однак, навіть допускаючи, що у цих спостереженнях міститься більша частка істини, неважко уявити собі ситуацію, у якій “тиха, апатична” людина, зважившись увести в оману свого партнера, буде змушена удатися до активної, “позитивної” форми неправди. Таким чином, потрібно визнати, що вплив чинника індивідуально-психологічних особливостей брехуна на його поведінку далеко не завжди буде визначальною. Очевидно, існують й інші чинники (наприклад, поведінка об'єкта неправди), які у тому або іншому ступені можуть вплинути на вибір форми реалізації неправди у кожному конкретному випадку.
   Помітний слід у вивченні неправди залишив В. Штерн. Йому належить наступне визначення: “Неправда є свідомо невірним показанням, яке служить для того, щоб шляхом обману інших досягти певних цілей. Дійсній неправді властиві, отже, на відміну від інших видів невірних показань, наступні три ознаки: усвідомлення хибності, намір обдурити, доцільність. Двома першими ознаками неправда відрізняється від ілюзій спогаду, третьою - від фантастичного невірного показання” [4]. У даному визначенні виділяються вже достатньо чіткі ознаки неправди як достатньо специфічного явища. Однак тут, так само як і в ряді інших визначень, увага дослідника приділяється головним чином брехунові, у той час як об'єкт неправди виступає зовсім пасивним об'єктом впливу. Другим суттєвим недоліком визначення неправди В. Штерна представляється те, що вона розглядається лише як деяка дія у рамках діяльності брехуна при повному абстрагуванні від спілкування контактуючих при цьому людей.
   Оригінальний для свого часу погляд на природу неправди висловив С. Петропавловський [5]. “Що неправда, - писав він, -які б не були форми її прояву, має місце тільки у взаємних відносинах людей, що вона являє собою феномен соціального світу - це факт емпіричний і, як такий, навряд чи підлягає заперечуванню”. Але неправда разом з тим “належить до ідеального класу відносин, тому що вона, за винятком неправди зловмисної, яка таємно або явно переслідує цілі корисливого порядку, зацікавлена лише у нав'язуванні про людську особистість уявлень та образів, їй не відповідних, і притому свідомо вигаданих” [5, с 6-7]. На думку С. Петропавлівського, є два види соціальних відносин між людьми - відносини матеріальні та ідеальні. У відносинах матеріальних інші люди цікаві суб'єктові у зв'язку з тим, що вони можуть дати або відняти. У відносинах ідеальних “важливі не тільки користь або шкода, а характер і зміст того, що інші думають про суб'єкта і говорять, тобто важлива цінність ідей та уявлень ближнього про суб'єкта [5]. На його думку, саме соціальні відносини породжують ту неправду, що у надрах людської природи має альтруїстичне походження -бажання показати іншому, що ти розділяєш його уявлення про нього самого і що ти сам відповідаєш його уявленню про тебе [5, с. 5]. З наведеного опису “альтруїстичної” неправди випливає, що вона використовується з метою досягнення (або збереження) позитивних взаємин брехуна та об'єкта неправди. Але при цьому виникає думка, що аналогічна мета переслідується брехуном також у багатьох випадках “зловмисної” неправди. Принаймні тоді, коли його спілкування з конкретним партнером повинне тривати без явного погіршення їхніх відносин. Таким чином, можна говорити про подвійну націленість неправди: на досягнення безпосередньої користі для брехуна і на підтримку (або розвиток) бажаних відносин з об'єктом неправди. Очевидно, останнє міркування вже прямо пов'язане з розумінням ролі неправди як одного з регуляторів міжособистісного спілкування.
   Значні кроки у справі психологічного вивчення неправди були зроблені О. Ліпманном [7] і О.Р. Лурія [8], для яких характерні тенденції до експериментального дослідження неправди і до більш чіткого, ніж у їхніх попередників, осмислювання емпіричних даних. О. Ліпманн визначив неправду як “вольове діяння, спрямоване на результат”, тобто як вольовий акт, мета якого не збігається з кінцевою метою або мотивом діяльності брехуна, що має місце, а лише опосередковує їхнє досягнення. При цьому суттєвою психологічною ознакою неправди є факт свідомого подолання брехуном того або іншого внутрішнього бар'єру -“гальма” в процесі досягнення мети. “Гальма як і цілі, - відзначав О. Ліпманн, - можуть носити всілякий характер. Гальмом для брехливого, такого, що вводить в оману способу дії, особливо для відтворення у словах суб'єктивного брехливого комплексу уявлень (Л), є одночасно присутній у брехуні і визнаний ним самим вірним комплекс уявлень (В). Гальмуючим чином можуть діяти також пов'язані з неправдою відчуття невдоволення, що є симптомом того, що в особистості якось діють загальні, такі, що забороняють неправду моральні норми - не так сильно, однак, щоб норми ці могли перемогти. Якщо усі ці явища відсутні, то всяке висловлення є не тільки об'єктивним, але також суб'єктивним, і навіть свідомо брехливе не буде неправдою у психологічному сенсі” [7]. Даючи таке визначення, О. Ліпманн тим самим відмежовує неправду у “психологічному сенсі” від таких її видів як фантазування та умовна, або конвенціальна, неправда, а також від омани. При фантазуванні має місце збіг мотиву і мети неправди (“фантазування є діянням, яке своїм змістом має потяг”).
   У випадку конвенціальної неправди відсутні характерні для “вольового діяння” гальмові моменти. При омані ж комплекс Л збігається з комплексом В, тобто брехун сам не підозрює про цю свою роль.
   Таким чином, за О. Ліпманном, явище неправди у психологічному сенсі має місце лише тоді, коли у результаті свідомого вибору між правдою і неправдою надається перевага усе ж таки неправді, що стає знаряддям впливу на партнера з метою “отримання вигоди або відхилення від неприємності”. У свою чергу причиною виникнення неправди у кожному конкретному випадку є така оцінка ситуації суб'єктом діяльності, при якій “які-небудь інтереси ставляться вище інтересів спільності (мається на увазі спільність із партерами по спілкуванню), ці вище оцінені інтереси можуть бути егоїстичного порядку, можуть вони, однак, носити й альтруїстичні риси (жаль та інші) і навіть соціальні, коли той, хто бреше, почуває свою приналежність до іншого кола спілкування, ніж той, котрим він жертвує” [7].
   З інших позицій підійшов у своїх ранніх дослідженнях до визначення неправди О.Р. Лурія. Вважаючи неправду особливим видом мислення, яке має свої специфічні закономірності, він зосередив увагу на аналізі мовленнєвих і моторних дій брехуна безпосередньо в емоціогенних умовах неправди. Звичайно прийнято думати, зазначав він, що немає нічого більше випадкового, примхливого і такого, що не підкоряється ніяким законам, ніж неправда. Однак таке уявлення є невірним. Неправда, як і всяке мислення, побудоване за іншим принципом, має свої форми, свої варіанти, свої прийоми. Людина, яка бреше, прибігає завжди до певних законів мислення, до певних законів логіки [8, с 92]. У ході експериментів, які моделювали ситуацію допиту обвинувачуваного або свідка і технічних засобів, які включали у себе застосування деяких технічних засобів (в експериментах О.Р. Лурія використовувалися датчики, які забезпечували одночасну реєстрацію мовленнєвих і моторних реакцій випробуваного) вчений виявив ряд особливостей функціонування мислення, мовлення, пам'яті у брехуна в процесі дезінформовування. Зокрема, було встановлено, що якщо неправда стосувалася значимих переживань випробуваного, то відбувалися певні збої у протіканні його мовленнєвих і моторних реакцій - порушувалася їхня синхронність, з'являлися неадекватні відповіді і т.п. Частково це було наслідком пережитих випробуваним емоцій у зв'язку із прагненням не допустити свого викриття. Однак крім емоційної напруги тут позначався і двоїстий характер психічної діяльності випробуваного-брехуна, який повинен був давати швидкі мовленнєві і моторні відповіді на усі слова-стимули, які пред'являлися йому, і одночасно із цим приховувати своє дійсне відношення до найбільш значимих з них. Останнє ж було можливим лише при своєчасному придушенні випробуваним своїх безпосередніх мовленнєвих та емоційних реакцій на кожний значимий стимул і непомітній для експериментатора підміні їх вторинними, помилковими по суті реакціями. Ці дії випробуваного-брехуна й складали як би другий план його психічної діяльності в ході експерименту, який був відсутній у діяльності тих випробуваних, яким не було потрібно що-небудь приховувати.
   Опираючись на результати експериментів О.Р. Лурія, можна припустити, що наявність другого плану діяльності брехуна у ситуації, чреватої викриттям, обумовлює не тільки “подвійну” роботу його психіки, але й подвійний зміст сприйманих їм зовнішніх стимулів. При цьому один смисл стимулу пов'язаний з неправдою і захистом брехуна від викриття, інший зміст - з його фоновою діяльністю. Причому у природній ситуації спілкування як стимули з подвійним смислом брехуном можуть розглядатися, мабуть, не тільки ті висловлення і дії потенційного “викривателя” неправди, які прямо націлені на її виявлення, але якоюсь мірою й інші висловлення і дії даної людини і навіть, видимо, вона сама у цілому як джерело можливої небезпеки.
   Представляється, що такий напрямок у вивченні неправди, коли об'єктом діяльності брехуна виступає конкретна людина, міг би виявитися достатньо перспективним. Разом з конкретизацією об'єкта неправди постають питання про його діяльність, взаємодію і взаємини із брехуном, що у свою чергу сприяє подоланню однобічності у психологічному аналізі феномену неправди. Однак ні О.Р. Лурія, ні інші дослідники того періоду не пішли цим шляхом. Фактично наукова розробка даного напрямку почалася пізніше.
   Завершуючи розгляд розглянутих вище психологічних концепцій неправди, необхідно відзначити, що кожна з них відображає лише окремі сторони цього явища реальності і навіть в усій сукупності вони не створюють цілісного уявлення про його психологічну природу. Проте, якщо узагальнити основні ідеї згаданих вище авторів щодо психології неправди, то можна прийти до наступного уявлення про дане явище. Насамперед неправда - це повідомлення недостовірної, на думку брехуна, інформації, спрямованої на досягнення якої-небудь його мети за допомогою введення в оману адресата даного повідомлення. Причиною неправди виступає деякий мотив, безпосередня реалізація якого у даній ситуації без допомоги дезінформування партнера представляється брехунові утрудненою або взагалі неможливою. Неправда є результатом роботи мислення, уяви, мовлення та інших пізнавальних процесів брехуна, оскільки саме цим шляхом він створює у своїй і чужій свідомості більш-менш виразний і більш-менш правдоподібний образ перекрученої їм реальності. З іншого боку, неправда є наслідком вольового акту (або власне вольовим актом), який виражається в ухваленні рішення про її використання всупереч усім внутрішнім перешкодам морального, інтелектуального та емоційного аспектів. При цьому процес подолання зазначених перешкод супроводжується, як правило, емоційними проявами, що дозволяє у ряді випадків використати цю непряму ознаку неправди для її діагностики. Характер і зміст дезінформації в якійсь мірі пов'язані з окремими якостями особистості та іншими індивідуальними особливостей брехуна. З даного узагальнення модна зробити висновок про те, що, будучи деяким психічним актом і продуктом психічної діяльності окремо взятої особистості, неправда залежить винятково від її сваволі. Однак реальна практика людського спілкування такого висновку не підтверджує. Можна з великою впевненістю припустити, що оскільки ситуація, у якій виникає і реалізується неправда, - це ситуація взаємодії принаймні двох особистостей, то дуже багато чого буде залежати як від їхніх особистісних особливостей, так і від характеру їхніх взаємин і від усієї ситуації взаємодії у цілому. Тому без врахування даних чинників не можна розраховувати ні на значне просування у вивченні психології неправди, ні на ефективне застосування наукових даних у рішенні відповідних практичних завдань.

ЛІТЕРАТУРА

1. Каптерев П.Ф. О детской лжи // Русская школа. - 1900. - №12. -С.63-95.
2. Мелитан К. Психология лжи. Пер. с фр. - М., 1903. - 30 с
3. Дюпра Ж. Ложь. Пер. с фр. - Саратов, 1905. - 115 с.
4. Штерн В. Психология свидетельских показаний // Вестник права. Кн. 3. - 1902.
5. Петропавловский С. К философии лжи. - СПб., 1906.
6. Леви Л. Лъжата. - София: Наука и шкуство, 1975.
7. Липманн О. Психология лжи. - Харьков, 1926.
8. Лурия А.Р. Психология в определении следов преступления // Научное слово. - 1928. - №3.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com