www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Теоретико-методологічні засади психологічної системи духовного саморозвитку особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Теоретико-методологічні засади психологічної системи духовного саморозвитку особистості

О.П. Колісник

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ СИСТЕМИ ДУХОВНОГО САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

   Відновлення спілки людини з природою відбудеться на оперті становлення єдиної складної системи, динамічними складниками якої не лише людина і природа, а й наука, культура і суспільство. Нелінійна духовна взаємодія людини із Всесвітом розширяє межі можливостей саморозвитку цієї системи в напрямку вирішення глобальних проблем людства. Особистість із пробудженим духовним потоком психіки холістично та спонтанно взаємодіє із Всесвітом, а для цього просвітлення потрібний перехід пересічної особистості на нову парадигму світовзаємодії, чому може допомогти активізація використання духовних практик.
   Ключові слова: саморозвиток, парадигма, потік психіки.
   Постановка проблеми. Поняття “парадигма” [1] дебютувало в методології науки для покриття собою набору стрижневих настанов, цінностей і понять, якого дотримуються співучасники будь-якого наукового товариства в теорії та практиці. Переломні зміни парадигми призводять до революцій у науці, які радикально міняють наукову картину світу. В традиційній науковій парадигмі світ є простором, який наповнений матеріальною речовиною, тому опис світової системи є для цієї парадигми об'єктивним та строго детермінованим; в ній всі процеси входять у якийсь стійкий режим функціонування. Класична наукова парадигма мала за мірила науковості об'єктивність, істинність, інтерсуб'єктивність, всеосяжність, відтворюваність, достовірність та досвід. Серед цих мірил дуже важливою стає досвідна практика, яка підтверджена експериментом. Західна культура послідовно і довго відсторонювала своїх носіїв від холістичного переживання свого буття у світі: з біблейських часів і доби Платона стартувало протиставлення матеріального ідеальному, з епохи М. Коперніка західна філософія і наука відсторонили людину від космосу, з періоду Р. Декарта розпочалося більш інтенсивне відчуження людини від буття та постав розрив психіки з тілом, з часів І. Канта стартувало усвідомлення відмінності між світом і пізнаною картиною світу. Традиційна західна наукова парадигма, яка монологічно і фіксовано замкнена на собі, раціонально розриває світ на складники дискретними поняттями та розглядає його статичним і сегментованим. Закономірності реального світу відкриваються людині не через її обмежене сприймання органами відчуттів, а через створені нею математичні теорії. Позитивістська раціональність спрямована на досягнення достовірного знання, яке Грунтується на вимірюванні, наборові норм і схем дослідження, логічності та несуперечливості. Суб'єкт-об'єктні стосунки є провідними у ході пізнання світу класичною наукою, для якої природа адекватно віддзеркалюється у картині світу людини, яка є взірцем реальності.
   В західній картині світу закони, які відкриває людський розум, вважаються притаманними самим речам. Для всіх стадій розвитку техногенної цивілізації, стрижнем розвитку якої стає наука, притаманна ідея перетворення світу і підкорення природи через використання інноваційних способів взаємодії людини зі світом. Здобутками цієї техногенної цивілізації стали втілення у життя ідей прогресу, демократії, свободи, особистісної ініціативи, відповідальності за скоєне. Від науки пересічні представники західної парадигми очікували вирішення більш фундаментальних проблем свого буття у світі, що виявилося для неї непосильним і викликало розчарування, оскільки науково-технічний прогрес перетворив ріст виробництва у наростання споживацтва та капіталу. Вибудувана на оперті класичної наукової парадигми західна антропоцентрична цивілізація, своїм спрямуванням людини як особистості на підкорення світу, спільноти, іншої людини і самої себе, породила низку глобальних проблем, поглиблення яких загрожує існуванню людства на планеті Земля. Прикладом таких глобальних планетарних проблем є опустошения та забруднення середовища; ерозія Грунтів; парниковий ефект та потепління клімату; озонові дірки; загроза ядерної війни; вичерпування невідновлюваних ресурсів; зникання певних видів флори і фауни; демографічний бум у бідних країнах та депопуляція населення у багатих; наростання наркоманії, алкоголізму, злочинності, шлюбних розлук, неповних сімей, суїцидів, психічних недуг у країнах розвинених та багатих.
   Причиною появи планетарних проблем став світоглядний розрив між світом людини і світом природи у вигляді суб'єкт-об'єктного протиставлення, поділу наук на науки про природу і науки про культуру, який заклала традиційна парадигма. Людина не народжується суб'єктом. Неможливо відірвати природу від суб'єкта, котрий її пізнає. Витоки планетарної кризи в протиставленні людини природі, в позбавленні природи сакральності, душі, смислу. Віра людей західної культури у всесильність розуму танула в міру того як у цій культурі зникала ідея Бога.
   Східна картина світу будується не на законах, які відбивають об'єктивний світ. Мораль Сходу зосереджується не на відповідальності людини за скоєне, а на породженні життєвих актів. Добро виникає із пізнання людиною себе на цьому шляху. Дійсна відповідальність опирається на силу та уміння. Для східної парадигми та парадигми постнекласичної науки спільною є ідея єдності та узгодженості світу, в якому все є взаємопов'язаним. Жива єдність не в послідовному зв'язкові подій, а в співрозташування випадкових подій у мить спостереження. Саморозвиток має внутрішню життєву енергію, яка черпається із джерела, яким є Дао як природний порядок у світі, згідно якого всі речі і явища в ході упорядкованої взаємодії тягнуться до гармонії. Ідеалом східної раціональності є прагнення до якнайменшого стороннього втручання в природний перебіг процесів. Даоське правило “у-вей”, яке пропонує не втручатися в хід природних процесів, починає все більш широко застосовуватися у постнекласичній науці. Для буддизму все на світі є процесом, який підтримується універсальною енергією, яка обнімає світ. Всі форми життя є процесом прояву цієї всезагальної енергії. Людина як частинка природи є спалахом цієї енергії. Східна парадигма процесуальної світовзаємодії дуже нагадує новітню парадигму постнекласичної науки, народження якої змінило напрямок наукової думки.
   Ми ставимо собі за мету побудову психологічної системи духовного саморозвитку особистості, яка є відповідною постнекласичній науці і в якій особистість є активним складником системи взаємодії людини із Всесвітом, який спрямований на холістичну взаємодію із іншими складниками системи. Об'єктом нашого розгляду є становлення постнекласичної науково-психологічної парадигми холістичної взаємодії людини з Всесвітом. Предметом розгляду є психологічна система духовного саморозвитку особистості, яка здійснює перехід на постнекласичну наукову парадигму і в якій особистість холістично та спонтанно взаємодіє із іншими складниками системи в напрямку її все більш адекватної самоорганізації. В своїй гіпотезі ми припускаємо, що духовний саморозвиток особистості є відповідним постнекласичній науці і що він вписує особистість у систему “людина-Всесвіт” та радикально вирішує глобальні планетарні проблеми.
   Розгляд проблеми. Саморозвиток особистості розпочинається тоді, коли ця особистість прогне щось зробити на межі доступного та недоступного. Постановка цілей особистістю визначається її ієрархією смислів та компетентністю, а ієрархія смислів, в свою чергу, залежить від уже наявних цілей та компетентності. Як пізнання світу, так і його перетворення особистістю долає роз'єднаність між суб'єктивною ієрархією смислів та картиною світу з одного боку та реальністю із другого боку. Саморозвиток особистості спостерігається на взаємних переходах між відповідними провідним смислам життєвими актами, доцільними діями та адекватними обставинам операціями, коли завдяки взаємодії між смислами, цілями, та напрямками побудови особистістю своїх взаємовідносин із світом стосунки між згаданими складниками діяльності вибудовуються за принципами перетворення одного в інше: усвідомлений смисл стає метою; набування метою ознак спонукання перетворює її у смисл; мета позбувшись актуального усвідомлювання, але зберігаючи ознаки актуальної контрольованості, стає напрямком породження операції. Саморозвиток особистості відбувається також тоді, коли вона вільно та відповідально ставить надмірні, стосовно вихідних обставин, цілі; коли результат дійства буде непередбачуваним; коли породжує нададаптивні, некорисливі та ризиковані, життєві акти.
   В ході онтогенезу, соціалізації, інкультурації та персоналізації на становлення особистості як ієрархії смислів впливає багато чинників, що породжує проблему її внутрішньої єдності. Існує єдиний неперервний потік буття людини у світі, в якому умовно можна вирізнити три потоки психіки і дванадцять ступенів психічного самоупорядкування в залежності від міри духовного розвитку. З метою включення у предмет наукової психології змінених станів психіки, а також духовних практик і парапсихології, котрі також є безперечною психічною реальністью, ми у єдиному неперервному психічному потоці життя розрізняємо неусвідомлений буттєвий, усвідомлений рефлексивний та надсвідомий духовний потоки психіки.
   Психіка людини протікає одночасно кількома неперервними потоками: буттєвим (відносно неусвідомленим, довербальним, докогнітивним, доособистісним, пристосувальним), рефлексивним (відносно усвідомленим, вербальним, когнітивним, особистісним, індивідуалізуючим) та духовним (відносно надсвідомим, надвербальним, надкогнітивним, надособистісним, єднальним), кожний із яких вибудовується чотирма ступенями духовного розвитку. Потоки психіки постають в ході персоналізації послідовно (сукцесивно), але у зрілої особистості вони можуть текти одночасно (симультанно), хоча з різною мірою розвиненості кожного, що виявляється у наявності та якості ступенів духовного розвитку. Відсутність внутрішньої єдності та гармонії у великої частини особистостей породжує соматичні, психічні та психосоматичні недуги, незадоволеності, невпевненості, нестійкості у переживаннях, думках і діях.
   Ступенем духовного розвитку є міра наростання переживання контакту з надособистісними цінностями, міра трансформації їх у смисли та міра зусиль при породженні відповідних цим смислам життєвих актів, якими ця особистість їм служить.
   Смислове поле є проявом ієрархії смислів на чолі із найзагальнішим провідним смислом, який визначає інтенційний зміст зв'язку зі світом і структурує під себе ієрархію. Термін “поле” увів у категоріально-понятійний корпус психології і найбільш розробив видатний представник гештальтпсихології Курт Левін [2]; цей напрямок близький до феноменологічній психології. В динамічному психічному полі поведінки всі його складники є взаємозв'язаними і зрівноваженими, тому наростання напруженості на одному його відтинку урівноважується послабленням напруження на іншому. Предмети переживаного індивідом життєвого простору стають мотивами його поведінки, оскільки здатні задовольнити його потребу чи “квазіпотребу” (намір). Потреби в структурі психіки є взаємопов'язаними, знаходяться у певній ієрархії, можуть обмінюватися енергією одна із одною. Ця енергетична комунікація робить поведінку людини гнучкою, дозволяє долати перепони, вирішувати зіткнення, знаходити вихід із нелегких обставин. Поле поведінки детерміновано всією системою енергетичного напруження, оскільки спрямовано на відновлення рівноваги. Як зовнішні, так і внутрішні зміни поля спрямовані на уникнення напруження. Поведінка людини є функцією життєвого поля. Психічна енергія потреб переноситься на предмети довкілля, які стають валентними і смисловими, що проявляється їх здатністю притягати чи відштовхувати людину. Будь-яка смислова валентність має свій афективний знак. Поле життєвого простору людини є такою психічною реальністю, яка вбирає у себе всеосяжність можливих фактів і подій, які здатні вплинути на поведінку людини. Зміни в життєвому полі впливають на зовнішній світ і навпаки. Особистість є складною енергетичною системою, напруження у якій призводить до внутрішніх та зовнішніх змін. Психічна енергія мобілізовується як для повернення зрівноваженості стосунків людини із світом, так і для добровільного гетеростатичного порушення їх гомеостазису в ході інтенційно-діалектичної взаємодії із світом. Семантично-смислове поле є формою буття, в якій реалізується єдність простору і часу, відбувається інтенційна взаємодія людини із довкіллям в ході діалектичного розвитку. Духовний саморозвиток особистості має як свої спонукання у вигляді смислового поля, а й свої внутрішні, переломні для смислового поля наявного ступеня розвитку, переживання.
   В ході онтогенезу, соціалізації, інкультурації та персоналізації у людини послідовно постає схема тіла, психіка, свідомість і “Я” як смислове поле на психофізіологічному ступені розвитку, чуттєвий образ світу і “Я-образ” як смислове поле на психоонтичному ступені розвитку, парадигмальний образ світу з вписаним у нього образом базової особистості референтної спільноти виконує роль смислового поля на психоментальному ступені розвитку буттєвого потоку психіки. Система звичних рефлексів, яка забезпечує адаптаційну взаємодію із оточенням, виступає у якості смислового поля людини на психопрактичному ступені розвитку; уявленнєво-понятійна картина світу стає смисловим полем особистості психогностичного ступеня розвитку, статус в стосунках функціонує як смислове поле для особистості на психосоціальному ступені розвитку; “Я-концепція” стає смисловим полем для особистості егопсихічного ступеня розвитку рефлексивного потоку психіки. Спонтанна ієрархія смислів, яка забезпечує безпосередню взаємодію із світом, діє як смислове поле особистості психоіндивідуального ступеня розвитку; безпосередня взаємодія із внутрішнім світом іншої особистості стартує смисловим полем особистості на психогуманному ступені розвитку; цілісна взаємодія системи “людина-світ” дебютує смисловим полем особистості на психохолістичному ступені розвитку; функціонування складної системи “людина-Всесвіт” виступає у якості смислового поля особистості психотрансперсонального ступеня розвитку.
   Зіткнення в ієрархії смислів особистості найчастіше є неузгодженням потоків психіки, їх дисгармонією, котра є суперечністю в ієрархії смислів. Неузгодженість смислів у їхній внутрішній ієрархії, яка є відкритою і цілісною системою, призводить до переієрархізації смислів, що може відбуватися як у напрямку психічного захисту, так і у напрямку саморозвитку. У випадку саморозвитку відбувається зміна найзагальнішого і найвищого в ієрархії смислів сенсу виконання себе як особистості у світі; цей смисл перебудовує під себе всю ієрархію в напрямку збільшення міри безпосередності переживання контакту з надособистісними цінностями, чим модифікує смислове поле взаємодії зі світом. Нададапативна переміна смислового поля засвідчує перехід на новий, більш високий ступінь духовного розвитку, що підвищує порядок в ієрархії смислів. Зміна провідних смислів ієрархії, орієнтованих на неусвідомлені чи усвідомлені цінності, заново перебудовує під себе всю ієрархію. В міру нарощення ладу в системі ієрархії смислів зменшується вплив зовнішніх чинників.
   Будь-який ступінь духовного розвитку належить до одного із потоків психіки, наближає особистість до реалізації в породжуваних життєвих актах певного особистісного смислу взаємодії із світом, окреслюється, визначається і характеризується:
   - своїм суб'єктним смисловим полем, яке є проявом певного потоку психіки, екзистенційним переживанням з'єднує особистість зі світом у кожну конкретну мить життя, реалізує певний найзагальніший провідний сенс ієрархії смислів, котрий трансформує смислове переживання і мобілізовану ним енергетичну напруженість у спрямовану на певний предмет кінцеву мету, спроможний перебудувати під себе усю ієрархію і, одночасно, є простором безпосередньої, даної в переживаннях та інтенціях психіки, онтологічної взаємодії суб'єкта зі світом;
   - своїм переломним переживанням, яке ставить під сумнів здатність особистості реалізувати свою ієрархію смислів як задум життєвого шляху, яким він відгукується на порушення фізіологічних констант, соціальних та психічних норм, духовних цінностей і власних стандартів, трансформованих у смисли, котрим мимовільно та компульсивно змінює смислове поле на більш духовно нижче, або ж вимагає від особистості творення більш духовно високого смислового поля та спочатку вольового зусилля для його реалізації на життєвому шляху;
   - своєю принципово новою метою як новим ідеальним смислом, який постає в уяві, піднімається над переломним переживанням пропозицією нового смислового поля, ще не увійшов у присутню спонтанну ієрархію смислів і тому до входження в оновлену ієрархію смислів має нестачу спонукання до саморушного породження відповідних собі життєвих актів (предметних діяльностей чи соціальних вчинків), а тим паче для перебудови наявної ієрархії смислів, але який все ж призводить до перебудови всієї ієрархії смислів, конверсії особистості і її переходу до наступного ступеня духовного розвитку; нестача спонукання змушує особистість на перших породженнях дій і вчинків застосовувати вольове зусилля, яке поповнює згадану нестачу спонукання для принципово нового ідеального смислу аж до його переходу у звичний смисл із ієрархії, черпаючи для цього внутрішнього зусилля спонуки від найзагальнішого і найвищого в ієрархії смислів провідного сенсу виконання себе як особистості у світі;
   - своїм психічним операційним механізмом духовного саморозвитку особистості як звичною дією, яка у вигляді набору необхідних ресурсів постає після переходу вольової дії у вузькому розумінні терміна (з усвідомленням цілі та з переживанням вольового зусилля) у вольову дію в широкому розумінні терміну (лише з усвідомленням цілі і без переживання вольового зусилля), яка актуально не усвідомлюється, але актуально контролюється; він вводить новий смисл в ієрархію, після чого той стає ординарним, поступово переводить вольове породження життєвого акту, відповідного провідному сенсу ієрархії смислів, у спонтанне, робить можливим стабільний перехід до наступного ступеня духовного розвитку; перетворення вольової дії в смислову діяльність чи у машинальну операцію з часом заміняє вольове зусилля;
   - своїм уже наявним у практичній психології набором методик і технік для цілеспрямованого становлення необхідного психічного механізму саморозвитку особистості в ході психологічної допомоги чи самодопомоги;
   - своєю відповідною смисловому полю наявного ступеня розвитку концепцією особистості, уже репрезентованою у психології, спрямованою на розгляд особистості, яка утверджує певну, характерну для конкретного ступеня, надособистісну цінність як сенс, котрий вибудовує під себе всю ієрархію смислів та самодетермінує смислове поле взаємодії особистості як ієрархії смислів зі світом.
   Першим, основним і базовим, найбільш загальним механізмом зміни смислових полів, олюднення та саморозвитку особистості є механізм ототожнення-розототожнення з певним смисловим полем; він змінює смислові поля. Під час ототожнення індивідом себе з новим смисловим полем і розототожнення з дотеперішнім нове поле визначає напрямок інтенції психіки, а попереднє втрачає провідну функцію і підпорядковується новому. Ідентифікація є базовим механізмом соціалізації людського індивіда, який задовольняє крім потреби безпеки ще і важливу потребу афіляції (приєднання, спілкування, розуміння, любові). При допомозі ідентифікації індивід здійснює співставлення об'єктів і їх класифікацію, через неї він пізнає себе шляхом емоційно-когнітивного ототожнення з об'єктом, на оперті емоційно-ідентифікаційного зв'язку він розуміє іншу людину чи групу, завдяки ідентифікації він може переживати іншу людину як самого себе, на Грунті ідентифікації засвоюються норми і зразки поведінки, постають ролі і, головне для саморозвитку, на основі ідентифікації відбувається привласнення цінностей та трансформація їх у смисли. Ідентифікація також є одним із механізмів соціального контролю і совісті. Ідентифікація як базовий психічний механізм саморозвитку особистості відбувається через зняття суб'єкт-об'єктного протиставлення у вигляді переживання суб'єктом своєї тотожності із об'єктом.
   Ідентифікація є механізмом цінністно-смислового єднання між одними індивідами через становлення між ними афективного зв'язку, вона є також процесом цінністно-смислового єднання індивіда з групою. Ідентифікація, будучи реалізатором принципово нової мети як нового ідеального смислу та, одночасно, базовим психічним механізмом олюднення і саморозвитку, може проявлятися в інших, дочірніх, психічних механізмах, якими є інтеріоризація, проекція, антиципація, рефлексія, децентрація, емпатія, інтроєкція, счамотрансцен денція.
   Основним операційним чинником особистісного росту є психічний механізм саморозвитку особистості, який здатен творити цілу систему можливостей і цим забезпечити фактичний перехід особистості з одного ступеня духовного розвитку на інший, більш високий. Таких системотворчих психічних механізмів саморозвитку, на наш погляд, є дванадцять груп:
   - психіка та мобілізаційне тонічне напруження життєвої енергії на психофізіологічному ступені; самість та ототожнення з архетипними символами на психоархетипному ступені; міжособистісний статус, "Я-тотожність" та ототожнення з еталонним особистостями на психоонтичному ступені; соціальні ідентичності як ототожнення з референтними культурними стереотипами та відповідний їм настановчий життєвий стиль на психоментальному ступені розвитку буттєвого потоку психіки;
   - мобілізаційне інтенційно-спрямоване адаптивне психічне напруження та свідома його релаксація, котра поєднується з прагматичним смислом умовними та оперантними рефлексами на психопрактичному ступені; рефлексія та картина світу на психогностичному ступені; соціальний статус, його антиципація (еспектація та каузальна атрибуція) на психосоціальному ступені; "Я-концепція" (самооцінка і рівень домагань), її самоаналіз особистістю на его динамічному ступені рефлексивного потоку психіки;
   - вольове зусилля і децентрація на психоіндивідуальному ступені; проникливість та емпатія на психогуманному ступені; інтуїтивне розуміння та гештальтне воління на психохолістичному ступені; медитація, спонтанність та самотрансценденція на психотрансперсональному ступені духовного потоку психіки.
   Висновки. В епоху глобальних загальнолюдських проблем, від вирішення яких залежить виживання людства на планеті Земля, духовний саморозвиток особистості уже не є її власною справою, а стає всезагальною проблемою цілісного процесу саморозвитку Всесвіту. Нинішня ситуація у світі диктує необхідність становлення духовної особистості, яка здатна системно поєднати і реалізувати у своїй життєдільності процеси макрокосмосу і мікрокосмосу.
   Ключовим ідеями постнекласичної наукової психології, яка включає у свій предмет і духовний потік психіки, стають холістичне світобачення, системність, нелінійність, незворотність, нестійкість, складність, взаємодія, самоорганізація і саморозвиток, різноманітність, всезагальний процес розвиваючих змін, синхроністичність та духовна особистість, яка відмовилася від суб'єкт-об'єктного протиставлення та дуалістичного світосприймання, від ролі спостерігача, яка мислить динамічно і конструює істину, переживає та осягає свою єдність зі світом у ході діалогу з ним.
   Світ для постнекласичної наукової психології є плюралістичним, тому його неможливо описати універсально. Якщо для пересічної людини світ є матеріальним, то для духовної особистості з постнекласичною парадигмою світ є системою упорядкованих потоків енергії, які в ході своєї взаємодії породжують нові ходи розвитку та самоврядні явища. Класична картина світу є атомістичною та перервною, в той час як постнекласична картина світу враховує зв'язки між Землею і Всесвітом, між людиною і природою, між людьми, між психікою і тілом, між свідомістю та несвідомим, між самосвідомістю і свідомістю. Для класичної картини світу природа є механізмом, а новітня парадигма приймає природу у якості організму. Пересічна особистість сприймає свій соматичний чи психічний недуг як злам відповідно тілесного чи психічного механізму, а непересічний духовний носій новітньої картини світу осягає тіло і психіку як цілісність. Традиційна наука спрямована на досягнення економічного прогресу, а постнекласична наука віддає пріоритет цінності біосфери та ноосфери, примиренню людей із іншими живими істотами, взаєморозумінню між людьми. Класична культура Заходу проповідує антропоцентризм і пропонує конкуренцію між людьми, новітня культура має бути антропокосмічною і пропонувати людям співробітництво.
   Сучасна психотерапія плідно працює над єднанням розколотих аналітичною традиційною науковою психологією сторонами природної системи, якими є людина і Всесвіт. Психотерапія психодинамічного напрямку спрямована на долання конфлікту між усвідомленою “Я-концепцією” особистості та її власним несвідомим; феноменологічно-гуманістична психотерапія спрямована на відновлення автентичності та конгруентності цілісної особистості; феноменолонічно-екзистенційний напрямок психотерапії піднімається до ствердження людської особистості і світу як єдиної системи; аналітична психотерапія К.Г. Юнга, пихосинтез Р. Асанджолі та новітня трансперсональна психотерапія включають у предмет психологічної допомоги змінені стани психіки як надособистісні діапазони переживання єдності буття особистості і трансцендентного; духовні практики чистого досвіду свідомості єднання, такі як індуїзм, буддизм, суфізм, ісихазм, осягають тотожність особистості із Всесвітом.

Рис. 1

   Кожен ступінь духовного розвитку характеризується своїм смисловим полем; своїм переломним переживанням; своєю принципово новою метою як новим ідеальним смислом, який ще не увійшов у ієрархію смислів і тому має нестачу спонукання для породження життєвого акту; своїм психічним механізмом саморозвитку особистості; своїм набором методик і технік для цілеспрямованої постановки потрібного психічного механізму саморозвитку; своєю концепцією особистості.
   Юнгіанський аналіз, психосинтез, психотехніки трансперсонально! психотерапії, раджа-йога, різні види медитації активують обсяг надособистісного спектра психіки, будять трансперсональні процеси як надособистісне “Я”, яке тотожне Всесвіту.
   Наша концепція духовного саморозвитку особистості вважає, що концепції особистості різних напрямків розглядають особистість неоднакового ступеня духовного розвитку і що психічні проблеми особистості перебувають на різних ступенях духовного розвитку особистості, тому не клієнта потрібно підганяти під психотерапії, котрим володіє психотерапевт, а вид психотерапії має відповідати проблемі клієнта.
   Запропонована психологічна система духовного саморозвитку особистості не пропонує єдиного джерела причинності, є генетичною, архітектонічною, узгодженою, холістичною, синергічною, діалектичною, феноменологічною, децентричною та інтерактивно-контекстною.
   Освоєння більшістю людства новітньої парадигмальної картини світу, яку пропонує авангардна наука, яку завжди пропонували духовні практики і яку втілюватиме психологічна допомога клієнтам, буде суттєвим внеском психологів у справу вирішення глобальних проблем людства, оскільки духовний саморозвиток особистості спрямовує її на служіння надособистісним смислам через спонтанне породження холістичних життєвих актів, які єднають особистість із світом, із спільнотою, із іншою людиною та із самою собою.

Література

1. Кун Т. Структура научных революций. - М.: Прогресе, 1977. - 300 с
2. Левин К. Теория поля в социальных науках: Пер. с англ. - СПб.: Ювента, 2000.-406 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com