www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Потреба в самореалізації як форма прояву духовності
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Потреба в самореалізації як форма прояву духовності

О.М. Коропецька

ПОТРЕБА В САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ЯК ФОРМА ПРОЯВУ ДУХОВНОСТІ

   Стаття присвячена проблемі саме/реалізації, яка розглядається у контексті таких понять як самоактуалізація, самоздійснення, саморозвиток, розкриваються погляди на проблему самореалізації зарубіжних і вітчизняних дослідників, розглядається взаємозв 'язок між поняттями “самореалізації” і “духовність”.
   Ключові слова: особистість, самореалізація, самоактуалізація, самоздійснення, духовність.
   Постановка проблеми. У нинішньому українському суспільстві в умовах глобальних змін та пошуку нових сенсів і цінностей актуалізується проблема духовності. Наше сьогодення, переживаючи гостру соціально-економічну кризу, потребує докорінних змін не лише в економіці і культурі, але й у сфері освіти, де мають місце світоглядний хаос, орієнтація на бездуховний інтелектуалізм, прагматизм, споживацтво та інші негативні явища. Водночас, у сучасних умовах утвердження української державності, інформаційної і культурної свободи, в умовах утвердження нових сенсів і цінностей, особливо актуальною постає саме проблема духовності, втрата якої може призвести до занепаду не лише самого суспільства, але й людського в людині.
   Актуальною є дана проблема і у контексті самореалізації особистості, в тому числі професійної. Спробуємо розглянути окремі аспекти цієї проблеми, зокрема розкрити зміст понять “духовність” та “самореалізація”, розкрити взаємозв'язок між ними.
   Аналіз наукових джерел вказує, що проблема духовності вивчалася мислителями різних епох і культур, різних поколінь та наукових поглядів. Найбільш повно дане поняття представлене у філософсько-педагогічній літературі.
   Так, зокрема, Арістотель ще в часи античності, намагаючись пояснити душевний світ людини, ввів поняття “ентелехія”, яке розумів як певну причину, рушійну силу, активне начало, спрямованість душі, що веде людину до певної мети, перетворює можливість у дійсність.
   Український просвітник Г. Сковорода, підкреслюючи індивідуальну духовну природу людини, вказував, що кожна людина наділена совістю -голосом Бога, який і пригадує їй шлях та мету життя і спрямовує її на відповідну діяльність. Вчений був переконаний, що розкрити свою глибинну духовну сутність, виявити свої здібності, своє покликання людина може лише у процесі самопізнання [11].
   Доповнюючи Г. Сковороду, сучасний дослідник духовності М.В. Савчин зазначає, що це суб'єктивне буття, ця первинна реальність для особистості... є більш справжня, вагома і значуща, ніж об'єктивна дійсність... Там, де відсутнє усвідомлення цієї інтимної реальності, ми маємо справу з втратою особистості, її духовним вмиранням і паралічем [10, с 11].
   Таким чином, прагнення до активного етичного, в тому числі і духовного самовдосконалення закладається у людській природі разом з волею до життя. Воно вроджене, вміщує свій зміст у собі самому. Ми не знаємо, яким чином дане прагнення закладене, його неможливо пояснити логічно, раціонально, однак, коли людина прагне більше усвідомити справжню істину, справжній сенс життя, тоді вона неминуче виходить на духовні орієнтири [10, с 13].
   Аналіз останніх досліджень і публікацій дає підстави стверджувати, що проблема духовності, духовного потенціалу, виховання духовних цінностей сьогодні активно розробляється як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями.
   Водночас, аналіз зазначених вище джерел дає підстави стверджувати, що розуміння поняття "духовність" сьогодні далеке від однозначності, а трактування самого поняття в більшій мірі залежить не від суті питання, а, швидше, від прихильності того чи іншого автора до певного методу дослідження, до певної світоглядної, ідеологічної чи політичної орієнтації. У зв'язку з цим, сьогодні маємо таку велику кількість поглядів і підходів як на природу духовності загалом, так і на такі її аспекти, як рушійні сили, фактори та умови розвитку. Разом з тим, важливо звернути увагу на те, що майже зовсім не розроблялася проблема духовності у контексті самореалізації особистості, в тому числі професійної. Саме тому, на наш погляд, піднята нами проблема є актуальною, і потребує більш глибокого обгрунтування.
   З цією метою нами була здійснена спроба віднайти визначення даного поняття у сучасних психологічних і філософських енциклопедичних виданнях та словниках. Як виявилося, навіть у найновіших виданнях поняття “духовність” відсутнє, а представлені там терміни, такі як “дух”, “душа”, “дух часу”, “душевність”, “духовна культура”, “духовні цінності”, “духовна творчість” та ін. свідчать, що феномен “духовність” використовується або у літературі релігійно-філософського змісту, де духовність розглядається як чинник самовизначення віруючої людини, або ж розкривається у контексті таких категорій як ціннісні орієнтації, норми співжиття, продукти діяльності, тощо, які трактують дане поняття у площині марксистсько-ленінської методологічної парадигми.
   Як бачимо, більшість наукових психологічних і філософських джерел підтверджує, що значна частина дослідників продовжує, як і за радянських часів, розглядати духовність, головним чином, крізь призму свідомості, мислення й інтелекту людини, як вираження її внутрішнього світу, тоді як цілісна особистість залишається поза їх увагою. Розглянемо деякі з них.
   Так, наприклад, у психологічному словнику за редакцією А.В. Петровського та М.Г. Ярошевського, духовність визначається як специфічна людська якість, що характеризує мотивацію та сенс поведінки особистості, являє собою позицію ціннісної свідомості, характерну для всіх її форм -моральної, політичної, релігійної, естетичної, художньої, але особливо суттєву у сфері моральних відносин [8, с 87].
   У психологічному словнику за редакцією В.І. Войтка, духовність визначається як специфічно людська риса, що виявляється у багатстві духовного світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності, може бути усвідомлена, осмислена як вияв інтелігентності. Може бути частково неусвідомлена - про таких людей кажуть: сердечний, добрий, щирий від природи [7, с 48].
   У найновішій філософській енциклопедії, що вийшла в пострадянський період духовність визначається як специфічна властивість життєдіяльності людини, що виражається у турботливому ставленні до себе і до оточуючого світу, на основі якої формуються нематеріальні цінності, які характеризуються стійкістю до девальвації [6].
   Електронний психологічний словник містить таке визначення духовності: це - вищий рівень розвитку і саморегуляції зрілої особистості, коли мотиваційно-смисловими регуляторами її життєдіяльності виступають вищі людські цінності...Для духовного внутрішнього світу індивіда притаманні цілісність телеологічність (цілеспрямованість і інтенціональність). Духовність не структура, але разом із свободою і відповідальністю, вона є способом існування людини, що досягнула рівня особистісної зрілості [14].
   Як слушно зазначає В.Д. Шадріков, психологія і сьогодні залишається наукою безособистісною, оскільки вона вивчає функції і процеси, властивості і стани, спонуки і вчинки, а не цілісну особистість. Психологи, зосередившись на вивченні душевності, залишили поза межами наукових інтересів проблему духовності. Вивчаючи людину, психологи відійшли від вивчення людяності, яка складає сутність самої людини [13, с 3].
   Сьогодні ситуація поступово змінюється. Сучасними дослідниками здійснюються спроби розробити теоретичні і методологічні засади наукової духовної психології.
   Так, наприклад, В.І. Слободчиков, сучасний російський дослідник, зазначає, що людина має від Бога і від природи певний спосіб тілесного існування, особливу форму душевного життя і інтегруючий людську реальність принцип духовного буття. Власне у взаємопоєднанні вони утворюють цілісність, яку можна представити як індивідуальний дух. Будь-яка теорія і педагогіка, яка не враховує цієї реальності, намагаючись ігнорувати особистісну визначеність, самодіяльність і самоцінність людської істоти, стає на шлях неправди і приреченості... Власне з культивування індивідуального, особистісного духу починається творчість і зростання якості життя. Людина є духовною настільки, наскільки об'єктивний і абсолютний дух стали її суб'єктивним, індивідуальним духом [12, с 380-395].
   Індивідуальний дух, доповнює думку В.І. Слободчикова М.В. Савчин, проявляється у вищих переживаннях і у “духовній діяльності”, зокрема, у житті людини з Богом і реалізується у прагненні до духовного; в любові до світу і до інших людей; у прагненні до гармонії як у внутрішньому світі, так і до встановлення гармонійних стосунків з зовнішнім оточенням, до рефлексії та трансценденції, виходу за межі власного “Я”; у людській творчості, в якій реалізується прагнення до розширення себе, бажання вийти за межі власного “Я”... [10, с 15].
   Сучасний український дослідник духовності М.Й. Боришевський вважає, що науковий підхід до вивчення духовності можливий за умови переведення наукового розгляду даного феномену у контекст психології особистості. Поза цим контекстом, тобто у відриві від особистості, наголошує вчений, важко, а то й неможливо збагнути феномен духовності як соціально-психологічну реальність. Лише у особистісному контексті, у реальній канві активності особистості, її поведінки, діяльності духовне набирає реалістичних обрисів - як у теоретичному, так і прикладному аспектах [3, с 61].
   Водночас, наголошує учений, в якості об'єкта психологічного дослідження, даний феномен слід розглядати як багатовимірну систему утворень у свідомості та самосвідомості людини, в яких віддзеркалюються її найбільш актуальні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності і до себе самого як соціального індивіда. Специфічною ознакою цих утворень, що виступають у формі ціннісних орієнтацій, певних особистісних характеристик, є їх поєднання з провідними життєвими цілями, прямий чи опосередкований зв'язок із моральністю [2, с 147].Саме тому, за одиницю виміру духовності, як особистісного утворення, М.Й. Боришевський пропонує вибрати ціннісні орієнтації, які безпосередньо чи опосередковано пов'язані з моральністю, тобто чим тісніше пов'язаний зміст ціннісних орієнтацій з моральністю, чим вагоміше в них виявляється зв'язок з категорією добра, тим вищим може бути рівень духовності [4, с 51].
   Без сумніву, під духовністю, перш за все, слід розуміти орієнтацію людини на ідеали абсолютного буття, яка вільна від вітальної і соціальної детермінації і відповідальна за свої вчинки перед абсолютним буттям, особливо у ситуаціях вибору і прийняття рішень. Тільки у такому розумінні ми можемо говорити про духовний рівень буття. Вочевидь, сенс і духовний вимір буття кожна людина реалізує у численних і багатогранних щоденних взаємозв'язках з іншими людьми і щасливою себе почуває тоді, коли її життя відповідає її духовному вибору.
   У цьому контексті М.В. Савчин наголошує, що духовна реальність відкривається людині саме у досвіді спілкування, що саме під час взаємодії “Я” і “Ти” утворюється нова реальність - “Ми”, яка є розширенням “Я”, виходом за його первинні і природні межі. У “Ми” ми маємо справу з духовною реальністю... У духовно-психологічному “Ми” реальність мого “Я” виражається у надіндивідуальній формі [10, с 14].
   Одночасно, важливо зазначити, що життя людини - це процес безперервного духовного пошуку, засобом якого є самопізнання. Пізнай свою природу (тобто душу), - закликав свого часу Г. Сковорода, - прислухайся до неї, бо лише вона знає твоє покликання, підкаже, що для тебе є корисним і сама поведе до успіху. Вона пробуджує талант, запалює до діла і робить працю солодкою, бо Душа - це Бог, творча Сила в Людині, її внутрішнє щастя і блаженність ... [11, с 55-58].
   У самопізнанні та творчій активності людини виявляється не лише її духовна сутність, але й одночасно прагнення до самореалізації. Саме із здатністю до самопізнання пов'язана ідея "сродної праці" Сковороди. Філософ був переконаний, що принцип “сродності” притаманний усьому світові, що саме через “сродну працю” пролягає шлях до самореалізації.
   Праця, згідно із Г. Сковородою, є не лише джерелом самопізнання, але й джерелом моралі і духовності. Вона є, водночас, і потребою людського тіла, і потребою духовною. Наголошуючи на величезному значенні праці в житті людини, філософ навчає: “Как птица рождена летать, так і человек работать”, “Человек живет лишь тогда, когда занят трудом”, “Праздность єсть не что иное как смерть й погребение человека живого” [11].
   Одночасно Г. Сковорода підкреслює, що успіх у діяльності зумовлюється не лише здібностями людини, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, бадьорість духу, а також гуманізм та милосердя.
   М.Й. Боришевський, підтримуючи мислителя, наголошує, що саме ставлення людини до праці, до себе як до суб'єкта праці, діяльності загалом є одним з найвиразніших особистісних вимірів сили й дієвості духовності. Така особистісна характеристика як працьовитість за певних умов виступає однією з найважливіших характеристик особистості... і є невичерпним джерелом її духовного збагачення [4, с 55].
   Із зазначеного вище зрозуміло, що такі поняття як самопізнання, духовність і самореалізація тісно пов'язані між собою. Самопізнання, як духовна потреба людини і як спосіб саморозкриття, не лише допомагає усвідомити свою сутність, виявити свої здібності, віднайти свій талант, але й водночас спонукає до відповідальності не розгубити їх, реалізувати себе у земному житті, виконати свою духовну місію.
   Усвідомлення визначальної ролі самореалізації у життєдіяльності людини вказує на необхідність її наукового обгрунтування, вивчення феномену самореалізації як психологічної проблеми. Хоча проблема самореалізації і займає важливе місце в системі наук про людину, статус психологічної вона здобула порівняно недавно. Окремі сторони проблеми самореалізації, починаючи з часів античності і завершуючи найсучаснішими розробками, вивчали філософи, соціологи, педагоги.
   Щодо психології, то слід визнати, що тут інтерес до вивчення даної проблеми виник порівняно недавно, а саме в 30-х роках XX століття, коли у психології з'явився новий підхід - гуманістичний, який докорінно змінює погляд як на природу людини, так на її можливості і призначення.
   У радянській психології проблема самореалізації як предмет наукового дослідження не вивчалася, проте у контексті досліджень психології особистості безпосередньо чи опосередковано окремі її сторони у своїх працях розглядали Б.Г. Ананьев, Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, Б.Ф. Ломов, С.Л. Рубінштейн, П.Р. Чамата.
   Аналіз сучасних психологічних джерел вказує, що на даний час не існує єдиної парадигми самореалізації особистості.
   Пояснення самого терміну не є сталим і незмінним, навіть у одних і тих самих виданнях. Так, наприклад, поняття “самореалізація” (self-realization), яке вперше з'явилося у Оксфордському філософському і психологічному словнику на початку XX ст. (1902 р.) трактувалося як здійснення можливостей розвитку власного Я, то в кінці століття (1989 р.) у цьому ж таки виданні значення цього поняття дещо розширюється, зокрема самореалізація розглядається не лише як реалізація людиною власних зусиль, можливостей розвитку Я..., але й згідно з християнським світоглядом, додається у словнику, самореалізація це - не вершина досягнень людини, а Божий дар”.
   Серед сучасних вітчизняних джерел, пояснення даного терміну можна знайти у довіднику з психології Г. Бенеша за редакцією В.О. Васютинського, де вказано, що “самореалізація” це - “увічнення самого себе” [1, с 199].
   У психологічному словнику-довіднику за редакцією П.П. Горностая та Т.М Титаренко самореалізація (походить від лат. realis) означає: 1) здатність людини об'єктивувати багатство свого внутрішнього світу в будь-якій формі діяльності (праця, гра, пізнання, спілкування тощо); 2) процес здійснення (перетворення) здібностей і особистісних потенцій (планів, установок тощо) як в діяльності, так і в іншій людині; 3) прагнення розвивати сильні сторони своєї особистості. Далі автори довідника вказують, що пошук наукового пояснення прагнення людини до психологічного вдосконалення себе та свого життя призвів до появи численних термінів, що за своєю суттю подібні до терміну “самореалізація”, зокрема такі як “інтенція” (Ш.Бюлер), “індивідуація” (К.Юнг), “самоактуалізація” А.Маслоу та ін. [9, с 111-112].
   Порівняння цих термінів, з одного боку, вказує, що за змістом вони досить близькі, проте між ними є певна відмінність. Так, зокрема термін “самореалізація” дуже близький до терміну “самоактуалізація”, зокрема у тому його аспекті, що стосується саморозвитку, розкриття латентних потенцій особистості. Проте, вони не ідентичні, оскільки не кожна людина, яка має потребу в “самоактуалізації”, здатна втілити її в життя, тобто реалізувати. За таких умов можна стверджувати, що у неї при наявності потреби у “самоактуалізації” відсутня потенційна здатність її реалізації.Термін “самореалізація” запозичений з англійської мови (self-realization) і дослівно перекладається як реалізація самого себе. Етимологічно слово “самореалізація” походить від слів “реалізація”, “реалізувати”, що у Великому тлумачному словнику сучасної української мови означає: реалізація свого творчого потенціалу.
   Досить часто у науковій літературі зустрічається і термін “самоздійснення”, який найчастіше пояснюється як завершений кінцевий результат самореалізації, тобто повна реалізація можливостей особистості.
   К. Юнг ввів поняття “індивідуація”, яке пояснюється ним як тривалий процес психологічного дозрівання, що дає людині можливість визнати і інтегрувати скриті сторони своєї особистості, як на несвідомому, так і на усвідомленому рівні.
   A. Маслоу, ввівши поняття “самоактуалізація”, пояснює його як здоровий розвиток здібностей людини, як можливість стати тим, ким вона може стати, щоб жити осмислено і уповні.
   B. Франкл, у свою чергу був переконаний, що проблема самореалізації тісно пов'язана з проблемою “самотрансценденції” - здатності виходити за межі власного Я, в умінні знаходити сенс у конкретній справі або діяльності. Саме сенс у В. Франкла визначає сутність самореалізації і самоздійснення.
   Е. Фромм, розглядаючи проблему самореалізації, зазначає, що суть самореалізації особистості полягає у пошуку гармонії зі світом і з собою. На його думку, лише особистість, яка володіє спонтанною творчістю, яка прагне любові і продуктивної праці, здатна до самовираження і самореалізації. Водночас, Е. Фромм вважає, що розвиток ніколи не буває повним, навіть за найкращих умов реалізується лише частина людських можливостей.
   Згідно з поглядами К. Хорні, кожна людина хоче і може вдосконалювати свій потенціал. Самореалізацію вона пов'язує з самоаналізом, вважає, що умовою самореалізації людини є внутрішня гармонія.
   Деякі з дослідників вважають термін “самореалізація” як більш загальний варіант у відношенні до термінів “самоактуалізація”, “самоутвердження”, “саморозвиток”. Інші - пов'язують відмінність у вживанні цих термінів з розстановкою акцентів щодо особистості: суб'єктивний, внутрішній план і об'єктивний, зовнішній план. “Самоактуалізація” відображає реалізацію головним чином у внутрішньому плані особистості, а “самореалізація” - це вираження свого істинного Я у зовнішньому плані.
   Є.В. Галажинський розглядає самореалізацію як форму прояву самоорганізації людини, що є тим інтегруючим фактором, з яким пов'язані розв'язання проблем життєвого самовизначення, вибору життєвого середовища, найбільш адекватного для здійснення і формування життєвих стратегій.
   І.П. Смірнов вважає вирішальним фактором самореалізації не природні задатки самі по собі, а сформовані під впливом зовнішнього середовища, особистісні якості.
   О.В. Сєлєзньова, наголошуючи на значущості спілкування, взаємодії, вказує, що людина може самореалізуватися тільки завдяки зустрічі з іншим. Катаев наголошує, що основною умовою самореалізації є розвинена самосвідомість і рефлексія, здатність пізнавати себе і навколишній світ, реальні і потенційні здібності, інтереси, цінності, перспективи професійного і особистісного росту.
   Л.О. Коростильова, P.O. Зобов, В.Н. Келас'єв виокремлюють два види факторів самореалізації: особистісні або ті, що залежать від людини (ціннісні орієнтації, готовність до самоформування, гнучкість мислення, воля та ін.) і ситуативні, що не залежать від людини (соціальна ситуація, рівень життя, матеріальна забезпеченість, екологічне середовище, вплив засобів масової інформації) [5, с 67].
   Таким чином, представники різних психологічних теорій, з одного боку, одностайно розглядають самореалізацію як певне вольове зусилля духовної сторони особистості, що здійснюється усвідомлено і цілеспрямовано з метою розвитку своїх потенційних можливостей та встановлення гармонійних взаємозв'язків як з самим собою, так і з зовнішнім світом, а з іншого, кожен, все-таки, розуміє даний феномен по-своєму.
   Співставивши погляди згаданих вище дослідників, можна стверджувати, що, загалом, згідно з думкою більшості, серцевиною проблеми самореалізації є мотиваційно-потребова та ціннісно-смислова сфери, саме тому, однією з найважливіших сторін самореалізації є саме проблема духовності. У цьому контексті не можемо не погодитися з думкою К.О. Абульханової-Славської, яка у контексті досліджень стратегій життєвого шляху особистості стверджує, що самореалізація особистості можлива лише за умови сформованого уявлення про свої здібності, коли у неї сформований свій образ Я і здатність будувати свої взаємин зі світом, тобто коли у неї сформована особистісна готовність до забезпечення усіх зовнішніх умов самореалізації. У іншому випадку матимемо справу не з самореалізацією, а лише з зовнішнім її проявом, який може реалізуватися у кар'єрному рості, а не особистісному зростанні.

Література

1. Бенеш Г. Психологія: довідник. - К.: Знання -Прес, 2007. - 510 с
2. Боришевський М.Й Духовні цінності в становленні особистості громадянина / Педагогіка і психологія № 1 (14) 1997. Науково-теоретичний та інформаційний журнал АПН. України. - С. 144-150.
3. Боришевський М.Й. Духовність в особистісних вимірах // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. Т. X, ч. 4.-К., 2008. - С 61-69.
4. Боришевський М.Й. Соціально-психологічна сутність та генеза духовності особистості // Збірник наукових праць Інституту психології їм. Г.С Костюка АПН України. Т. XI, ч. 5. - К., 2009. - С 50-59.
5. Коростылева Л.А. Психология самореализации личности: затруднения в профессиональной сфере. - СПб.: Изд. “Речь”, 2005. - 222 с.
6. Новая философская энциклопедия. - М.: Мысль, 2000- Т. 1-4.
7. Психологічний словник/ За ред В.І. Войтка - К.: Вища школа, 1996. -С. 48.
8. Психология. Словарь. - М: Политиздат, 1990. - 494 с.
9. Психологія особистості: словник-довідник. - К.: Рута, 2001. - 320 с.
10. Савчин М.В. Духовний потенціал людини - Івано-Франківськ, 2001. -203 с.
11. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. - Львів: Світ, 1995. - 528 с
12. Слободчиков В.И. Реальность субъективного духа// Психология личности в трудах отечественных психологов. - СПб., 2000. - С. 380-395.
13. Шадриков В.Д. Происхождение человечности. М.: Логос, 1999. - 200 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com