www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Проблема соціальної дезадаптації неповнолітніх у парадигмі девіантології
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблема соціальної дезадаптації неповнолітніх у парадигмі девіантології

Н.Ю. Максимова

ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНОЇ ДЕЗАДАПТАЦІЇ НЕПОВНОЛІТНІХ У ПАРАДИГМІ ДЕВІАНТОЛОГІЇ

   Останніми роками в зв'язку із перехідним станом нашого суспільства, що спричинив загальну кризу в багатьох сферах життя, проблема девіантної поведінки набула надзвичайної актуальності. Це обумовило розвиток теорії психології девіантної поведінки з урахуванням умов сьогодення в пострадянських країнах, розбудову її практичного аспекту, а також необхідність знання її основ широким колом фахівців: психологів, соціальних працівників, педагогів, представників правоохоронних органів тощо.
   Актуальність дослідження проблеми соціальної дезадаптації в парадигмі девіантології обумовлена сучасними потребами психологічної науки та практики, зокрема необхідністю глибокого пізнання шляхів корекції соціально дезадаптованої поведінки. Вирішення зазначеної проблеми має не лише теоретичне значення. Проблема порушень соціальної адаптації у дітей та підлітків тісно зв'язана з глибинними відхиленнями в особистісному розвитку, формуванням симптомокомплексів, які породжують схильність до вживання наркотичних речовин, девіантної та кримінальної поведінки.
   У зарубіжній науці психологія девіантної поведінки склалася як самостійна наукова і навчальна дисципліна. У пострадянських країнах ця наука поки що на шляху становлення. Тим не менше ні у зарубіжних, ні у вітчизняних авторів немає єдиної точки зору на цей термін. Поряд із терміном “девіантна поведінка” також використовують такі, як: делінквентна, адиктивна, дезадаптивна, асоціальна, неадекватна, деструктивна, акцентуйована, агресивна, конфліктна. Часто ці терміни використовують як синоніми, хоча насправді вони визначають окремі види поведінки, що відхиляється від нормативної. Це свідчить про невизначеність того, яку поведінку слід вважати за девіантну. Одні дослідники вважають, що має йтися про будь-які відхилення від соціально схвалюваних; інші пропонують розглядати тільки порушення правових норм; треті - різні види соціальної патології (кримінальні злочини, алкоголізм та наркоманію тощо); четверті - навіть соціальну творчість. Проте спільним є уявлення про те, що девіантна поведінка завжди пов'язана з якоюсь невідповідністю вчинків, дій людини тим нормам, правилам поведінки, ідеям, стереотипам, очікуванням, настановам, цінностям, які розповсюджені в суспільстві або в певних соціальних групах.
   Проблема порушень соціальної адаптації у дітей та підлітків тісно зв'язана з глибинними відхиленнями в особистісному розвитку, наявністю симптомокомплексів, які породжують схильність до вживання наркотичних речовин, делінквентної та кримінальної поведінки.
   Аналіз сучасного стану розроблення проблеми свідчить, що питання психологічної корекції соціально дезадаптованих неповнолітніх вивчено недостатньо. Знайдені тільки принципові напрямки вирішення цієї проблеми, але визначення особистісних новоутворень, які є чинниками виникнення девіацій у поведінці неповнолітніх, та створення відповідних загальних засад та програм корекційної роботи ще має бути здійснено. Необхідно також виявити симптоми у розвитку особистості, що передують появі соціальної дезадаптації, з метою їх своєчасної нейтралізації як складової частини запобігання соціальній дезадаптації та корегування відхилень на ранніх стадіях їх виникнення. Практично невивченими є специфічні особливості такої діяльності в умовах сьогодення з урахуванням реалій пострадянського суспільства. Саме на виконання цих завдань спрямована діяльність колективу лабораторії психології соціально дезадаптованих неповнолітніх.
   Авторським колективом лабораторії за час її існування виконувались дослідження за темами “Порівняльне вивчення психічного розвитку соціально адаптованих та дезадаптованих дітей різного віку (1996-1999 pp.), “Психологічні фактори соціальної дезадаптації неповнолітніх” (2000-2004 pp.). У 2007 році завершено виконання НДР “Психологічні критерії соціальної дезадаптації дитини” (2005-2007 pp.).
   Установлені основні проблеми підлітків з дезадаптивною поведінкою: емоційна нестабільність, низький рівень самоконтролю, суперечливість самооцінки і рівня домагань, деформація ціннісно-нормативних уявлень (системи внутрішньої регуляції, референтних орієнтацій). Встановлено, що феномен локусу контролю може розглядатися як ключовий у контексті становлення підлітка як особистості. Орієнтир на тип сформованого локусу контролю (як показника регулятивної функції самосвідомості) дозволяє передбачати прояви особистості в ситуаціях вибору, емоційної напруги, необхідності приймати рішення. Визначено, що низький рівень розвитку психологічних детермінантів саморегуляції поведінки може слугувати критерієм соціальної дезадаптації школярів. Експериментально вивчено зв'язки між рівнем розвитку психологічних механізмів саморегуляції поведінки та рівнем адаптивності учнів молодших класів. Виявлено порушення смислової регуляції поведінки у соціально дезадаптованих підлітків, яке проявляється, по-перше, у зниженні загального рівня осмисленості життя, і по-друге, в посиленні фрустрації та ригідності у даної категорії учнів. Визначено, що смислові структури підлітків та юнацтва, схильних до адиктивної поведінки, відрізняються від смислових структур осіб контрольної групи того ж віку. Доведено, що одним з потужних чинників девіантної поведінки є несформованість ціннісно-мотиваційної регуляції: особою асимілюються переважно цінності малих асоціально спрямованих угрупувань, а суспільні цінності залишаються неінтеріоризованими. Встановлено зв'язок сугестивності з індивідуально-особистісними характеристиками, що впливають на формування соціальної дезадаптації неповнолітніх, а також зв'язок емпатії з схильністю до соціальної дезадаптації. Створено та апробовано відповідні методики визначення особистісних новоутворень, що спричинюють відхилення у поведінці.
   Отже, основний доробок авторів полягає у визначенні структурних компонентів особистості, що можуть бути найбільш небезпечними для подальшого особистісного розвитку дитини і на основі яких випрацьовуються критерії соціальної дезадаптації. Важливим здобутком є розроблена типологія соціально дезадаптованої поведінки, що побудована на основі психологічних детермінант соціальної дезадаптації. З'ясовано, що дезадаптивна поведінка є результатом несприятливого життєвого досвіду, що призводить до порушення соціалізації, і, як наслідок, недотримання дитиною соціальних норм.
   Діалектика феномену “порушення соціальних норм” полягає в тому, що девіантна поведінка може виступати як негативна (деструктивна), так і позитивна (революційна) тенденція. Історичний досвід доводить, що особи, вчинки яких суперечили традиційним уявленням і стереотипам, зазнавали багато прикрощів, були гнані та переслідувані, потім визнавалися нащадками як герої. Можна навести багато прикладів, коли люди, яких вважали небезпечними для суспільства, насправді сприяли його розвитку, оскільки їх вчинки ламали застарілі уявлення і ціннісні орієнтації. Отже, феномен девіантної поведінки є неоднозначним: відхилення від загальноприйнятих стереотипів та норм поведінки можуть бути ознакою непересічною, видатної людини, навіть якщо це буде визнане після її смерті, а може й бути ознакою необхідності застосування до неї корекційних заходів, з метою допомоги в оптимізації процесу входження цієї особи в соціальне середовище.
   Критерієм визначення позитивного чи негативного значення факту порушення особою соціальних норм є особистісні риси цієї людини. Головними параметрами в цьому плані виступають гармонійність та особистісна зрілість людини. Гармонійна особистість - це людина, яка не має внутрішніх конфліктів (наприклад, високий рівень домагань та невпевненість у собі), вона може розібратися із своїми суперечливими мотивами, ставленнями та амбівалентними почуттями, тобто це людина, яка живе в злагоді (гармонії) із собою, зі своїм внутрішнім “Я”. Особистісна зрілість означає здатність людини свідомо ставитися до прийняття рішень, прогнозувати наслідки своєї поведінки і нести відповідальність за результати своїх вчинків. Особистісно зріла людина завжди виступає як суб'єкт своєї життєдіяльності. Тільки на основі зазначених компонентів можлива подальша самоактуалізація особистості, її творча діяльність, яка проявляється в різних сферах життєдіяльності, включаючи вплив на розвиток суспільства в цілому. Саме про них кажуть надалі, що їх намагання змінити суспільство і було проявом самоактуалізації та творчого ставлення до життя.
   Девіантна поведінка, яка, навпаки, негативно впливає на соціальне оточення, детермінована особистісними утвореннями, що мають зовсім іншу природу. Складність цих детермінант зумовлює необхідність вивчення їх елементів та співвідношень між ними, що і є предметом наших досліджень.
   Перетворення людського індивіда (як представника homo sapiens) в особистість відбувається в процесі соціалізації. Соціалізація, тобто процес входження дитини в соціальне середовище, включає в себе засвоєння мови, норм поведінки, моральних цінностей, - загалом усього того, що складає культуру суспільства. Процес входження дитини в соціальне середовище під керівництвом дорослої людини називається вихованням. Виховання являє собою комплекс впливів, що забезпечують соціалізацію індивіда. Основним завданням дорослого тут є передання дитині тих моральних цінностей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства. Якщо ж дитина не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися щодо зразків поведінки та вимог вихователя (який у даній ситуації уособлює для дитини соціум у цілому), то процес соціалізації порушується, а поведінка дитини стає соціально дезадаптованою.
   На наш погляд, термін “важковиховуваність” є найбільш удалим, оскільки семантика цього слова відбиває сутність процесу соціальної дезадаптації особистості, що формується, включаючи в себе три елементи: вихователь, дитина та їхня взаємодія. Важковиховуваність виявляється в опорі дитини педагогічним впливам дорослого; вона є наслідком недостатнього засвоєння позитивного соціального досвіду. Водночас, відзначаючи важковиховуваність учня, ми ще не маємо права робити висновок щодо наявності відхилень у його моральному розвитку, оскільки його опір педагогічним впливам може породжуватись іншими чинниками: самим вихователем або характером взаємодії вихователя і об'єкта виховання. Ще менше підстав ми маємо для того, щоб напевно робити висновки відносно відхилень у розвитку особистості або розвитку психіки важковиховуваного учня. Більше того, наші дослідження показують, що далеко не всі діти, що не піддаються педагогічному впливу та порушують норми поведінки (тобто за всіма ознаками соціально дезадаптовані), є важковиховуваними. І, нарешті, ступінь важковиховуваності учня далеко не завжди визначається частотою негативних проявів, їх демонстративністю та яскравістю.
   Зв'язок соціально дезадаптованої поведінки та її основного прояву - важковиховуваності - неповнолітніх з відхиленнями в психічному та, зокрема, особистісному розвитку вельми своєрідний. У деяких випадках соціальна дезадаптація спричинюється патопсихологічною симптоматикою, в інших випадках поведінка підлітків, що за своїм розвитком належать до психічної норми, настільки соціально дезадаптована, що викликає серйозну тривогу оточуючих.
   У вітчизняній та зарубіжній психології існує ряд концепцій, кожна з яких розглядає порушення особистісного розвитку як наслідок досить різноманітних причин: генетичних, фізіологічних (наприклад, ускладнення процесу пологів), соціальних (засвоєння неадекватних форм поведінки батьків) тощо. Серед батьків та педагогів ще й досі панують уявлення про те, що соціально дезадаптована поведінка є однорідним явищем, коріння якого полягає насамперед у відсутності чи нестачі педагогічних впливів. Тому вважається, що питання соціальної дезадаптації дитини можна вирішити, посиливши педагогічний вплив на неї. Справді, зовнішні форми поведінки важковиховуваних дітей усім відомі: вони безвідповідально ставляться до навчання, конфліктують з однокласниками, а то й з педагогами, не виконують вимог дорослих, пропускають уроки, а інколи здійснюють і більш серйозні проступки - втечі з дому, крадіжки, хуліганство, зловживання алкоголем чи наркотиками і т.ін. Оскільки набір цих негативних проявів повторюється у всіх соціально дезадаптованих дітей, різновиди девіантної поведінки здаються схожими, тобто такими, що відрізняються лише ступенем вираженості відхилень від соціальних норм. Існуючі класифікації девіантної поведінки здебільшого підтримують зазначений підхід, оскільки побудовані відповідно до ступеню глибини соціальної дезадаптації людини. Отже, не дивно, що в педагогів складається думка, що “важкі” учні всі однакові, й виховувати їх треба за однією схемою, хіба що одних слід карати більше, а інших поки що менше. Проте справа тут набагато складніша.
   Наші дослідження дали змогу побудувати таку структуру девіантної поведінки (див. рис.1).
   Як представлено на схемі, девіантна поведінка включає три рівні проявів. Перший рівень стосується тих відхилень, які порушують стереотипні уявлення суспільства про ті чи інші норми поведінки. Слід підкреслити, що йдеться саме про звичні стереотипи, а не моральні норми. Тобто особи, поведінка яких відхиляється від цих стереотипів, ніяким чином не зачіпають права оточуючих людей. Просто їхні дії незвичні для оточуючих і тому можуть викликати здивування, а у декого й обурення. Наприклад, деякі прояви порушень психічного розвитку (гіперкінези, заїкання) або прояви певних форм підліткової субкультури (пірсінг, угрупування рокерів, толкіністів та інші) викликають у деяких людей негативні емоції, проте безпосередньо не зачіпають оточуючих. До цього ж рівня відносяться й ті люди, яких вважають диваками, оригіналами, тобто нестандартна поведінка яких зумовлена особистісними рисами.
   Другий рівень девіантної поведінки, прояви якого (якщо йдеться про дітей) найбільш відомі як важковиховуваність, іноді навіть ототожнюється з девіантною поведінкою в цілому. У цьому разі йдеться про порушення моральних норм, тобто вчинки людини з девіантною поведінкою цього рівня зачіпають права інших. Отже, тут йдеться вже про соціальну дезадаптацію. Зрозуміло, що стосовно цих осіб необхідно застосовувати засоби психологічної корекції. Слід зазначити, що переважно контингент соціально дезадаптованих складають діти, підлітки, тобто неповнолітні. Це зумовлено тим, що соціальна дезадаптація виявляється, як правило, починаючи з молодшого підліткового віку, але в дорослому віці вона вже перетворюється у такі форми поведінки, що є порушенням правових норм. Саме це і є третій рівень девіантної поведінки. Як показано на схемі, сюди входять особи з кримінальною поведінкою. Корекція їх поведінки не обмежується лише психологічною, а включає й кримінальні санкції; особи з делінквентною поведінкою, до яких застосовуються перш за все психологічна корекція, але можливе й їх притягнення до кримінальної відповідальності. Спеціальну групу складають особи з адиктивною поведінкою, до яких можна застосовувати як зазначені види корекції, так і їх сполучення з наданням медичної допомоги.

Рис. 1

   Окрему групу складають особи, які порушують соціальні норми в позитивному плані (дисиденти, герої), оскільки вони вже їх “переросли”.
   Слід зазначити, що першим кроком в психологічній корекції девіантної поведінки є визначення природи наявних відхилень, тобто відокремлення тих осіб, які вже “переросли” існуючі соціальні норми і намагаються змінити суспільство, від таких людей, які, навпаки, ще не змогли в достатній мірі адаптуватись до вимог суспільства.
   Розглянемо більш докладно кожну зі складових структури девіантної поведінки.
   Стосовно осіб з порушенням психофізичного розвитку, детермінанти складових їх девіантної поведінки були визначені в руслі концепції Л. Виготського. Згідно з цією концепцією ми розрізняли дві групи дефектів. До первинного дефекту належать часткові та загальні порушення центральної нервової системи, а також невідповідність рівня розвитку віковій нормі (недорозвиток, затримка), викривлений психічний розвиток, асинхронії розвитку, явища ретардації, регресу та акселерації, порушення міжфункціональних зв'язків. Вторинний дефект виникає вході розвитку дитини з порушеннями психофізичного розвитку в тому випадку, якщо соціальне оточення не компенсує цих порушень, а, навпаки, детермінує відхилення в особистісному розвитку.
   Психічний недорозвиток є прерогативою дефектології, проте на початку шкільного навчання це відхилення важко відокремити від затримки психічного розвитку. Отже, реально ці діти входять в одну групу.
   Затримка психічного розвитку - це уповільнення темпів розвитку, яке виражається в недостатності загального запасу знань, незрілості мислення, переважанні ігрових інтересів, швидкій пересичуваності в інтелектуальній діяльності. Затримка психічного розвитку є пограничним станом між нормою та дебільністю.
   Ушкоджений психічний розвиток - це розвиток дитини з органічним ураженням центральної нервової системи. До ушкодженого психічного розвитку можна віднести такі стани, як мінімальна мозкова дисфункція, порушення міжпівкульової взаємодії, локальні ураження головного мозку, епілепсія, прогресуючі органічні ураження ЦНС.
   Психопатичний та невротичний розвиток можна об'єднати поняттям викривлений, тобто дисгармонійний психічний розвиток - це така форма порушень розвитку, для якої характерна недостатність розвитку емоційно-вольової та мотиваційної сфери особистості при відносній збереженості інших структур. Нерідко ці стани проявляються в стійких поведінкових порушеннях. Поєднання динамічних розладів емоційної сфери: підвищеної збудливості, лабільності, інертності, в'язкості афекту й переважаючої негативної модальності емоцій (жаху, гніву, суму і т. ін.), - породжує багатоманітність конкретних варіантів дисгармонійного розвитку особистості.
   Другий рівень девіантної поведінки - соціальну дезадаптацію -можна розподілити на такі чотири групи, що складають свою типологію цього явища:
   1) Діти, у яких опірність педагогічним впливам зумовлена несформованістю особистісних структур, низьким рівнем розвитку моральних уявлень та соціально-схвалюваних навичок поведінки (педагогічна занедбаність). Особистісні особливості підлітків, що належать до педагогічно занедбаних, вирізняються саме несформованістю, незрілістю, що пояснюється відсутністю правильного педагогічного керівництва, належної організації життєвого простору, недостачею уваги, любові й підтримки з боку значущих дорослих, насамперед батьків. Засвоївши негативні стереотипи стосунків у батьківській сім'ї (відсутність емпатії, довіри, взаємоповаги, емоційної підтримки, почуття захищеності тощо), учень неусвідомлено переносить їх на спілкування з однолітками, що призводить до нерозуміння з боку дітей, вони бояться й цураються його, або перетворюють в об'єкт нехтування та глузування.
   2) Діти, у яких опірність педагогічним впливам зумовлена особливостями в розвитку психічної діяльності (акцентуації характеру, емоційна нестійкість, наслідки ММД тощо, тобто ті випадки, коли соціальна дезадаптація виступає як вторинний дефект. Безумовно, наявність первинного дефекту не є фатальною детермінантою подальшої соціальної дезадаптації. Саме в цьому разі головна роль належить впливу соціального оточення. Чим молодший вік дитини, тим більш вірогідно, що правильні педагогічні впливи будуть сприяти нівелюванню первинного дефекту. Навіть в тому разі, коли дитина в силу своїх психофізичних особливостей не може засвоїти соціальних норм, психологічна корекція дає можливість виправити це та забезпечити нормальне входження дитини в соціальне середовище. Отже, психологічна корекція для дітей зазначеного типу девіантної поведінки відіграє вирішальну роль у їх подальшому житті.
   3) Діти, у яких опірність педагогам і/чи батькам викликана невмілими виховними діями (оманлива чи ситуативна важковиховуваність). Наприклад, дослідження психологів доводять, що значна кількість конфліктів та інших форм соціально дезадаптованої поведінки підлітків часто ніби спровоковані самими дорослими. Тобто можна визначити типи негативної поведінки, зумовленої реакцією підлітка на дії вихователя. Підлітків, яким властива така поведінка, ще не можна назвати важковиховуваними, оскільки їхні негативні прояви не пов'язані з відхиленнями в розвитку особистості, а викликані незалежними від них причинами. Для коригування поведінки таких учнів немає необхідності застосовувати які-небудь засоби впливу на дитину, навпаки, в цьому випадку саме дорослий мусить переглянути свою поведінку.
   4) Діти, у яких соціальна дезадаптація детермінована негативними функціональними новоутвореннями особистості. Це є найскладнішим типом соціальної дезадаптації в розумінні встановлення контакту й подальшої роботи з підлітком. Оскільки ця різновидність соціально дезадаптованої поведінки пов'язана з виникненням стійких особистісних утворень, цей вид важковиховуваності здебільшого виникає уже в підлітковому віці, а в більш молодших дітей практично не спостерігається. Цей тип опору педагогічним впливам ми відносимо до власне важковиховуваності тому, що причина тут справді криється в особистості самого підлітка, але водночас не пов'язана із відхиленнями в розвитку вищих психічних функцій. Соціально дезадаптована поведінка в даному випадку детермінується негативними особистісними утвореннями, що стали свого роду функціональними органами, які спотворюють інформацію, що поступає, і таким чином спрямовують дії підлітка.
   Формуванню цього типу соціальної дезадаптації найчастіше сприяє виховання за типом гіперпротекції потурання, альтернуючого виховання, неконгруентність поведінки дорослих. Крім того, власне важковиховуваність часто виникає як реакція на первинний дефект, як ускладнення ситуативного варіанта дезадаптованої поведінки.
   Головним каталізатором зазначених зрушень виступає можливість задоволення дитиною її актуальних соціальних потреб. Якщо ці потреби не задовольняються, прагнення дитини залишається нездійсненним, що викликає болючі емоційні переживання. Проте ці переживання не тривають довго, оскільки спрацьовують захисні механізми особистості, що виштовхують у підсвідомість згадку про психотравмуючу ситуацію. Дитина знову відчуває спокій, до неї повертається дитяча легковажність, вона може радіти розвагам та чуттєвим задоволенням тощо. Проте соціальні потреби, що залишилися незадоволеними, поступово утворюють афектогенні зони, які надалі утруднюють процес соціальної адаптації. Фіксація афектогенних зон, стереотипів реагування дитини на психотравмуючі ситуації призводить до формування негативних особистісних новоутворень. Тепер вже вони стають регуляторами її поведінки. Наші дослідження дали змогу виявити такі новоутворення: розбіжність ставлень, уникаюча мотивація, відмова від суб'єктності, неефективність психологічного захисту, а також стверджувати, що існують певні структурні компоненти особистості, які є більш сенситивними до негативних впливів соціального середовища. При цьому соціальні детермінанти відхилень у поведінці неповнолітніх можуть впливати на дитину з різним ступенем інтенсивності, проте особистісні зміни відбуваються далеко непропорційно силі цих впливів, а мають свої закономірності розвитку.
   Для розробки програми корекції особистості девіантів необхідно насамперед знати закономірності особистісного розвитку таких дітей, уміти визначати тип соціальної дезадаптації, його витоки та наслідки. Тільки тоді можна визначити заходи, які дозволять послабити вплив негативних чинників та призведуть до ресоціалізації дитини.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com