www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Духовна сутність людини
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Духовна сутність людини

Т.В. Мамунчак

ДУХОВНА СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ

   Стаття присвячена проблемі духовної сутності людини. В ній розкриваються наукові, релігійні та езотеричні підходи до розуміння духовності і природи людини.
   Ключові слова: духовність, дух, душа.
   Постановка проблеми. Сьогодні наша цивілізація переживає глибинну кризу, що виражається в економічній нестабільності, політичних протиріччях, соціальній нерівності, екологічних катаклізмах, національному розбраті, релігійному протистоянні. Причиною кризи суспільства, на нашу думку, є неправильне розуміння природи людини і відхід від загальнолюдських цінностей. Саме цій актуальній проблемі присвячена наша стаття.
   Основний зміст роботи. Тривалий час людина була відчужена від власної духовної сутності, що призвело до знецінювання духовно-етичних ідеалів, зневаги до культури. Домінування матеріального світу над духовним викривило уяву про загальнолюдські чесноти. Сьогодні необхідно відроджувати вічні, тобто духовні цінності. Тільки за умови, що вони стануть органічною і невід'ємною частиною нашого життя, ми зможемо відродити культуру і набути свого істинно людського статусу.
   Роль освіти, як інституту розвитку духовного потенціалу особистості, є визначальною, про що задекларовано в Національній доктрині розвитку освіти: “Освіта - основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства” [12, с 6]. Визначення освіти приоритетною сферою життєдіяльності зумовлено вимогами глобалізації світу і потребує центрального акценту на людину в освіти, “особливо тепер, коли вся гуманітарна наука стурбована світовою проблемою кризи духовності [8, с 17]. За мудрим висловом відомого вченого Василя Кременя, “В цей період особлива відповідальність лягає на освіту, система якої, побудована на вимогахсучасності, має зберегти духовно-культурні цінності людини й утвердити нові, вибудувати й утвердити імперативи, які структурують реальність, перетворюють світ із “хаосу” на “космос”, внести у свідомість людини життєстверджуючі світові орієнтири” [8, с 18].
   Освіта, в ідеалі, і є тим середовищем, яке повинно відкривати людині істинні цінності та висвітлювати образ для наслідування, а педагоги мають бути, насамперед, не простими передавачами інформації, а носіями духовності і культури. За висловом відомого психолога Івана Беха “духовність особистості спирається на її внутрішні цінності та ідеали” [4].
   Як ми розуміємо сьогодні ідеальний образ людини? Що являє собою її духовність? На думку відомого психолога-гуманіста Абрахама Маслоу, “у кожного століття, за винятком нашого, був свій ідеал -святого, героя, аристократа, лицаря. У нас залишилася тільки “людина без проблем”, яка вміє добре пристосовуватися, блідий і сумнівний сурогат ідеалу”. “Хворі люди створені “хворою” цивілізацією. Значить, “здорових” людей створює “здорова” цивілізація. Водночас не менш істинним є й інше: “хворі” індивіди роблять свою цивілізацію ще більш “хворою”, а здорові - більш “здоровою” [10].
   Протягом тисячоліть людство намагалось зрозуміти духовну сутність людини, звести її до однозначного визначення, поняття. В літературі не існує однозначного тлумачення поняття “духовність”. Духовність розглядають як всебічний розвиток особистості, формування високоморальної, естетично розвиненої особистості, що вміє творити за законами краси; як внутрішню якість особистості, один з чинників свідомості людини. Духовність розуміють, як творчу здатність особистості до самопізнання, самовдосконалення і самореалізації. Під духовністю також розуміють такий рівень розвитку інтелектуальної, емоційної і вольової сфер, який надає людині можливості для формування і реалізації потреби у цілеспрямованому пошуку та пізнанні істини, усвідомлення єдності зі Всесвітом, усвідомлення і ствердження загальнолюдських етичних та естетичних цінностей.
   Оскільки духовність є багатовимірним феноменом, на наш погляд, її не можна визначити за допомогою звичайної логічної дефініції -через рід і видові ознаки. Духовність виступає як ідеал, до якого прагне людство, і виявляється у потребі творити Добро, Красу, відкривати Істину і набувати Мудрості.
   “Ідеал у загальному його трактуванні означає первообраз, взірець досконалості, кінцеву, вершинну ціль людських устремлінь” [16]. То що ж є Первообразом? Відповіді на це питання сучасна освіта не дає. Кожна історична епоха висуває свій образ ідеальної людини. Проте, на наш погляд, є Первообраз і вічні загальнолюдські цінності, вічні, як саме життя.
   Ще з дохристиянського періоду наші предки виховували дітей на засадах Віри і Правди, Добра і Любові, Справедливості і розуміння Бога як Абсолютного Вічного Духу, Вищого Розуму, слідкували за чистотою Духу. Бо “Дух є подих Бога в людині. Він освітлює життя, дає всьому сущому силу, потрібну для того, щоб набути духовності”. А талант людини возвеличували як “дар Божий”, “іскра Божа” [16].
   Видатний український філософ, мислитель, письменник, педагог, музикант, мовознавець Григорій Сковорода створив оригінальне філософське вчення, спрямоване на вдосконалення духовного світу особистості, побудоване на описі двох натур - внутрішньої, тобто істинної, та зовнішньої - тимчасової і мінливої. Він запевняв: “Голова людських справ є дух людини, думки, серце.” Буття людини здійснюється у трьох світах: макрокосмосі (універсум), мікрокосмосі (людина) і символічному світі (Біблія). Природа цих світів подвійна: видима і невидима, матеріальна і духовна. Пантеїстичне вчення Григорія Сковороди про “три світи” і “дві натури” є підвалиною його філософської системи, тим підґрунтям, на якому, властиво, і розгортається концепція “істиннаго чоловіка”. Людська діяльність буде успішною тільки за умови самопізнання своєї сутності, “невидимої натури”. Від пізнання самого себе лежить шлях до пізнання всього сущого, до пошуку щастя людини. А людське щастя і полягає у пізнання духовного світу [13].
   Микола Бердяев також розглядає людину не тільки як соціальну істоту. “Людина є також і духовною істотою, - бо вона належить двом світам. І пізнати справжнє добро людина може лише як істота духовна” [2]. “Не тільки розсудок, а й розум не міг би відкрити можливості пізнання істини”, говорить філософ, - “це виконує виключно дух. По-грецьки “ноос” є не тільки розум, а й дух. Дух не перебуває у протистоянні раціонального та ірраціонального. Справжня екзистенціальна філософія є філософією духу” [3].Роберто Ассаджіолі, автор техніки трансформації індивідуальності людини, відомої як “психосинтез”, знаний у світі як лікар-філософ, який приділяв значну увагу духовному розвитку людини, ввів до психології поняття Надсвідомого [1]. Він розкрив природу вищих проявів психічної діяльності людини через розуміння єдності людини і Всесвіту та закономірності духовного розвитку людини.
   Відомий італійський психолог, філософ Антоніо Менегетті наголошує: “Людина, як індивід, складається із душі і тіла”. “Ніхто ніколи не бачив справедливості, права, ненависті, свободи, тощо, проте всі знають, що це значить: поняття про кожне з них є загальним, проте детерміністичним. Люди розуміють і розробляють нематеріальні поняття і вони здатні на це, тому що є духовною причиною” [11]. Тобто людина дуальна за своєю природою.
   Виходячи із дуальності людини можна глибше зрозуміти дві категорії мотивації діяльності, які виділив Абрахам Маслоу -“дефіцитарні” мотиви і мотиви “зростання” (“метамотиви”). Дефіцитарні мотиви побуджують до забезпечення фізіологічних потреб, потреббезпеки і захисту, потреб належності до групи і любові, потреби самоповаги. Метамотиви пов'язані із прагненням людини до самоактуалізації.
   Абрахам Маслоу висунув припущення згідно якого лише задоволення дефіцитарних потреб є умовою усвідомлення людиною метапотреб, проте він допускає, що можуть бути виключення із даної ієрархії потреб. Абрахам Маслоу охарактеризував самоактуалізацію як бажання людини стати тим, ким вона може стати і висунув припущення, що більшість людей, якщо не всі, потребують внутрішньої досконалості і шукають її. “Люди повинні бути тим, ким вони можуть бути. Вони повинні бути вірними власній природі” [25].
   Основоположник феноменологічного напрямку психології - Карл Роджерс прийшов до висновку, що людина за своєю сутністю орієнтована на рух уперед до креативності та зрілості. Коли люди “функціонують повністю”, коли ніщо не заважає їм проявляти свою внутрішню породу, вони виявляють себе як позитивні і розумні створіння, які прагнуть жити в гармонії з собою і світом [26]. Карл Роджерс висунув гіпотезу про те, що поведінка людини надихається і спрямовується певним мотивом - “тенденцією до актуалізації”, під яким вчений розумів процес реалізації людиною протягом всього життя власного потенціалу. Тобто людина “самоактуалізує” власні творчі сили з метою якнайповніше реалізувати свою істинну сутність. “Повноцінно функціонуючою” Карл Роджерс називав ту людину, яка, використовуючи свої таланти і здібності, реалізовує власний потенціал і рухається у напрямку самопізнання, актуалізує і максимально реалізовує себе [27]. Він установив п'ять основних характеристик, що є спільними для “повноцінно функціонуючих людей: “відкритість переживанням” -здатність реально усвідомлювати власні думки, емоції і почуття, “екзистенційний образ життя” - тенденція найбільш повно і насичено переживати кожну мить буття, “організмічна довіра” - здатність приймати рішення відповідно до істинного “Я”, “емпірична свобода” -можливість і здатність відповідати за власний вибір, “креативність” -реалізація власної глибинної потреби в творчості. Тож можна зробити висновок, що “повноцінно функціонуюча людина” не є проявом певного суспільства, хоча і є його членом, вона є проявом і виявом власної духовної сутності.
   Відомий психолог  Альфред Адлер, визнаючи значення спадковості і середовища у формуванні особистості також визнавав, що індивідуум є дещо більше ніж продукт цих двох впливів [22]. На його думку, людина спрямовується творчою силою, яка впливає на всі аспекти людського буття: сприйняття, пам'ять, уяву, фантазії і мрії, і перетворює людину на “самовизначений” індивідуум. На наш погляд, кожна людина є вільною від народження і свобода їй дана для вибору щодо визначення напрямку розвитку духу. Яка ж сила змушує людину йти шляхом самовдосконалення?
   Цей вічний рух від недосконалості до досягнення найбільшого з можливого, до досконалості Альфред Адлер розглядав як головний мотив поведінки людини, і вважав, що цей вічний потяг до вищих досягнень і є саме життя. Потяг до “вищості” є фундаментальним законом буття, це “дещо, без чого життя людини неможливо уявити” [22].
   На наш погляд, “потяг до досягнень” можна розглядати в двох контекстах: як бажання перемагати за будь-яких обставин і будь-якою ціною (тобто прояв егоцентризму) - такий шлях веде до деградації людського в людині і як потяг до вищості (тобто до Творця Всесвіту) -напрямок зростання духовного начала в людині, шлях еволюції, саме про такий потяг і говорить Альфред Адлер.
   З точки зору видатного психолога Карла Густава Юнга людина протягом життя постійно набуває нових знань і вмінь, досягає нових цілей і реалізовує себе більш повно, тобто прагне до “самості”, яка є результатом інтеграції особистості. Кінцева мета життя за Карлом Юнгом - повна реалізація “Я”, тобто становлення єдиного, неповторного і цілісного індивіда. Таким чином людина має можливість максимально реалізувати свої потенційні можливості, цей процес він назвав “самореалізацією”. Карл Юнг стверджував, що “душа” складається з трьох окремих, але взаємодіючих структур - “его”, “персональне неусвідомлюване”, “колективне неусвідомлюване” [24]. “Его” містить все, що людина усвідомлює - думки, почуття, відчуття, завдяки яким відчуває свою цілісність - все, що є основою самосвідомості. “Персональне неусвідомлюване” містить пригнічені, або витіснені емоції, почуття, думки. “Колективне неусвідомлюване містить духовну спадщину людської еволюції, що відображається в структурі мозку кожного індивідуума” [23]. “Колективне неусвідомлюване” записане на генному рівні, містить архетипи і є однаковим для всього людства. Архетипи є найбільш давніми та універсальними формами мислення, що виявляються у свідомості у вигляді величезної кількості колективних образів (Бог, Аніма, Анімус, Мудрець, Персона, Тінь, Самість, тощо) і символів, що являють собою закодовані, універсальні формалізовані зразки і патерни поведінки людей. Архетипи дозволяють людині вийти за межі людського, сягнути аж до Творця. “Колективне неусвідомлюване” зафіксоване в міфах, легендах, фольклорному епосі, старовинних предметах декоративно-ужиткового мистецтва.
   Сергій Кримський дає таке визначення духовності людини: “Духовність - це здатність переводити (трансформувати) універсум зовнішнього буття у внутрішній світ особистості на етнічній основі, здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується ідентичність людини, її свобода від жорсткої залежності перед ситуаціями, що постійно змінюються. Духовність, врешті-решт, приводить до своєрідної смислової космогонії, поєднання образу світу з моральними основами особистості” [9].
   На думку Олександра Зеліченко “Невіра у Світову Волю прирікає до безглуздості, і, потребуючи смислу, ми потребуємо її” [7]. Саме усвідомлення і прийняття божественності як даності відкриває для людини сенс життя, розуміння себе як прояву і вияву Творця, розширює світосприйняття, спрямовує життєдіяльність, надає можливості усвідомити своє місце і значення у Всесвіті, надихає на творчість, а значить робить людину щасливою.
   Російський психолог Борис Братусь, розглядаючи критерій ставлення до людей, розробив класифікацію смислових рівнів, згідно якої суб'єкт “духовного рівня” приходить до розуміння значення людини “як образу та подоби Бога і тому інша людина приймає в його очах не тільки гуманістичну, розумну, загальнолюдську, а й сакральну цінність” [19].
   Німецький філософ Макс Шелер, який заклав основи філософської антропології, наполягав на тому, що людина повинна і може бути зрозумілою лише як образ Божий. І сутність людини визначає не інтелектуальна діяльність, а щось таке, що піднімається над тим, що ми називаємо інтелектом. Якість, яка робить людину людиною є Дух. Саме дух визначає специфічне становище людини у Космосі. Тобто людина за своєю сутністю духовна.
   Французький філософ, учений, теолог Тейяр де Шарден розглядав еволюцію як космічний, цілеспрямований процес, вході якого матерія-енергія, що становить Всесвіт, прогресивно розвивається як на фізичному, так і на психічному рівнях і творчі сили, що перебувають у згорнутому вигляді, поступово розгортаються вході космічної еволюції, а спрямовує цей розвиток духовне начало. Матерія є матрицею духовного начала. Енергія - властивість матерії, невіддільна від неї, водночас вона є духовною рушійною силою, що задає імпульс розвитку в космосі. Людина є ключем до розуміння еволюції, вона - вісь і вершина еволюції, містить у собі всі потенції космосу. “Точка свідомості” людини належить до планетарної свідомості, через неї розвивається, прагнучи до точки “Омега” [17, 18].
   Філософ і педагог Рудольф Штейнер також виокремлював духовну сутність людини. У роботі “Виховання дитини з точки зору духовної науки” зауважив, що для “пізнання сутності людини, яка розвивається, необхідно виходити із знання істинної природи людини”. Він виділяв “фізичне тіло (physischer Leib), життєве або ефірне тіло (Lebensleib oder Aetherleib), тіло відчуттів або астральне (Empfindungsleben), “Я-тіло” (Ich - Lib)”. “Я-тіло” є носієм людського “Я”, тобто носієм Вищої Душі людини”. Воно робить людину вінцем творіння. Задачею “Я” є облагородження та очищення всіх інших тіл. Під впливом “Я” змінюються риси обличчя, характер жестів та рухів, змінюється фізичне тіло [20].
   На нашу думку духовність народу та його культура закладені і на генетичному рівні і, водночас, на рівні духу. Напевне тому протягом тривалого часу в нашій країні інтелігенція, як носій духовності і культури, піддавалась репресіям, блокувався доступ до істинних знань з бібліотечного архіву, обмежувався доступ до зарубіжних видань гуманістичної, екзистенціальної та езотеричної спрямованості, замінено азбуку на алфавіт, замість фактів розвитку людства надавалась інтерпретація подій.
   Як відомо, еволюція людини відбувається за двома напрямками: досконалення форми та збагачення свідомості. В результаті ушкодження духовно-культурного генетичного коду відбулися зміни розвитку форми, відбуваються зміни свідомості, що виражаються у проявах гомосексуалізму, наркоманії, алкоголізму, проституції, невігластві, немотивованій жорстокості, різних формах фізичного і психічного насильства. Саме занепад духовності призводить до деградації людини, як особистості. Відбувається руйнація морального почуття - совісті. За спостереженнями психолога Володимира Слободчикова, це “призводить до зниження здібностей, руйнує моральну пам'ять (фундамент інтелекту). Моноліт розуму без цементу совісті розпадається на фрагменти (блоки). До певного часу ці блоки лишаються достатньо крупними. Тому глибинна руйнація здібностей до істинної творчості, пов'язана з духовно-моральним станом, відбувається в прихованій (непомітній) формі” [14, с 55]. Як відомо творчість є способом вияву внутрішнього світу і засобом саморозвитку, а духовність її спрямовує. Лишившись здатності творити людина втрачає здатність розвиватись як вища сутність. Духовність спрямовується духом, який і є життєдайною силою людини, “дух -свідомість, мислення, психічні здібності, те, що спонукає до діяльності, начало, що визначає поведінку, дії” [15, с 157]. Дух проявляється через духовні переживання, людські учинки, творіння культури і є проявом Надсвідомості.Християнство також дотримується трискладової сутності людини: “Дух”, “Душа” і “Тіло”. За словами апостола Павла “є тіло земне, є тіло душевне, є тіло духовне”  [Кор. 15: 42-45]. Відповідно до цього істинний розвиток людини можна розуміти як творчий процес в якому набувають гармонійної єдності “Дух”, “Душа” і “Тіло”, тобто наближення людини до “образу і подоби Творця”.
   Олена Блаватська, Аліса Бейлі, Микола Еріх, згідно стародавніх вчень, розглядають людину як духовну сутність. Мета людини - стати свідомою на усіх планах буття. За час існування на Землі людині еволюційно необхідно опанувати фізичне і емоційне тіла, план відчуттів і почуттів, план конкретного розуму, план розуму абстрактного і план інтуїції.
   Олена Блаватська розглядає людину як “Єдину Форму Існування, що виявляється у тому, що іменується Матерією, або у тому, що, неправильно розділяючи, ми називаємо в людині Дух, Душа і Матерія. Матерія є Провідником для прояву Душі на цьому плані існування. Душа ж є Провідник на вищому плані для прояву Духу, і ці троє є Трійця, синтезована Життям, що насичує їх усіх. Уявлення про Всесвітнє Життя є однією з тих стародавніх концепцій, до яких повертається людський розум у цьому сторіччі” [5]. Згідно положень теософії Олени Блаватської Людина є носієм макрокосмічної інформації і самоцінним компонентом світу, створеного Абсолютом.
   Отже, на наш погляд, людина є духовною причиною і інтуїтивно відчуває вищу природу своєї сутності та прямує до неї. Усвідомлення, розуміння і ствердження власної вищої природи - перший крок до розвитку духовності людства. Тобто людину потрібно вивчати як єдину, унікальну, організовану цілісність. Проте, як об'єкт наукового дослідження, її не можна вивчати знаними сьогодні традиційними методами. Для того, щоб наблизитись до глибинного розуміння природи людини потрібно вийти за умовні межі класичної науки.
   Сьогодні природнича наука, філософія і психологія зближуються, поступово приходячи до визнання триєдиної структури людини, її дуального прояву. У розумінні людської сутності наближаються одна до одної наука і релігія. “Між дійсною релігією і дійсною наукою не може бути суперечностей. Якщо такі мають місце, то ми, швидше за все, маємо справу з “неприродною релігією” і (або) з “неприродною наукою” [6]. Сучасна наука набуває нового бачення Космосу і відкриття науки відбуваються на стику різних дисциплін. Людина є єдністю Духу і Матерії і тому їй необхідні знання про ці два світи, що складають її.
   Християнська і філософська антропологія, видатні мислителі минулого і окремі представники сучасної науки, езотеричні вчення підкреслюють, що фізична природа людини не вичерпує складної сутності людської істоти і за своєю структурою людина є синтезом Духу, Душі й Тіла, тобто єдністю духовного (надприродного, космічного) і тілесного (природного, земного) начал.
   Аналіз літератури з проблеми дослідження свідчить, що між науковими, релігійними та езотеричними підходами до розуміння людської природи не існує суттєвих протиріч, вони лише доповнюють одне одного, розкриваючи різні аспекти даної проблеми.
   Висновки. Таким чином можна дійти висновку, що без переосмислення концепції людини у світлі нових наукових підходів, що виходять за рамки традиційних поглядів на природу людської істоти та її ролі й місця у Всесвіті, розуміння людини як наслідку і прояву духовного начала ми не зможемо сформувати новий світогляд, в якому пріоритетні позиції займуть духовні домінанти. Потрібно переглянути теорію і практику освіти. Передусім, необхідно змінити погляд на природу людини, і відповідно до цього переглянути зміст, форми і методи передачі істинних знань. Філософія освіти має розглянути три основні питання, виходячи з яких можна розробити парадигму освіти майбутнього: що являє собою людина як духовна сутність; яке суспільство відповідає ідеалам культури; яку роль відіграє людина у розвитку Всесвіту?
   На наш погляд людина розвивається гармонійно, якщо вона узгоджує закони матеріального світу із законами духовного світу. Дух є категорією божественного і на шляху еволюції послідовно розкриває божественні аспекти і атрибути. Поняття духовності не ототожнюється з поняттям релігійності. Духовність можна розглядати як цілеспрямовану активність, що веде людину, як божественну сутність, еволюційним шляхом до удосконалення і повного розкриття фізичного, ментального, емоційного і соціального аспектів, закладених від початку.
   Протягом багатьох років освіта виконувала роль передавача знань, набутих людством, відібраних і визначених державою потрібними для суспільства. Тобто освіта виконувала ту функцію, яку визначала певна політична, економічна, релігійна, або інша владна структура, зацікавлена не в розвитку людини, як розумної “божественної” сутності, а в реалізації власних вузько егоїстичних інтересів. Освіта головним чином спиралась на репродуктивні знання - тобто на властивість мозку сприймати, запам'ятовувати і відновлювати набуте - суть механічні процеси. Розвиненість дитини визначалась об'ємом і швидкістю відтворення набутих знань. На такий важливий спосіб набуття знань як інтуїтивне сприйняття належна увага не зверталась. Інтуїція, як безпосередній спосіб пізнання світу і духовного прозріння, на достатньому рівні не вивчалась навіть такою важливою для освіти наукою, як психологія. А педагогіка, насамперед, повинна спиратись на психологію і філософію, оскільки психологія розкриває внутрішній світ людини, а філософія розкриває світ буття.
   За філософською мудрістю Василя Кременя, “завдання національної освіти ? характеризувати буття людини в її особистісній унікальності, що спрямовує увагу освітньої діяльності в її педагогічній поліфонії на розвиток творчих потенцій людини, які засновані на розумі, знанні, мудрості, “душевному відчутті”, “пізнанні серцем”, на всьому тому, що перетворює людину на особистість” [8, с 30].
   Освіта, з точки зору розвитку людини, повинна вирішувати наступні задачі: розкривати цілісну картину світу, визначати місце і роль людини у світі; ознайомити зі змістом істинних знань, здобутих людством (відповідно до віку), і потрібних для розуміння світу речей і явищ; усунути розрив між різними аспектами власної ментальної природи людини, сприяти розвитку природних здібностей; виховати розумну людину, що може гармонійно взаємодіяти з навколишнім світом (люди, природа, культура).
   Освіта має вирішувати питання інтеграції всіх аспектів індивідуума до утворення цілісної особистості із наступною інтеграцією у людську спільноту і Всесвіт.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ассаджиоли Р. Психосинтез и другие интегративные техники психотерапии. - М.: Смысл, 1997.
2. Бердяев Н. А. О назначений человека. - М.: Республика, 1993.- С. 36.
3. Бердяев Н.А. Царство Духа и царство Кесаря. - М., 1995. - С. 295.
4. Бех І.Д. Виховання особистості. У двох книгах. Книга друга. Особистісно-орієнтований підхід; науково-практичні засади. - К.: “Либідь”, 2003. - 344 с.
5. Блаватская Е.П. Тайная Доктрина. - М., 2001. - С. 71.
6. Гроф С. За пределами мозга. - М., 2000. - С. 21.
7. Зеличенко А. Психология духовности. - М., 1996. - С. 303.
8. Кремень В. Г. Людиноцентризм в освіті: сучасний напрям розвитку духовності нації// Педагогіка і психологія. Вісник АПН України Київ: “Педагогічна преса” - 2006. - № 2(51). - С 17 - 30
9. Крымский С.Б. Контуры духовности. Новые контексти идентификации // Вопросы философии. - 1992. - № 12. - С. 23.
10. МаслоуА. Психология бытия. - М., 1997. - С. 29.
11. Менегетті Антоніо. Інтелект і особистість. - К., 2007. - С. 224.
12. Національна доктрина розвитку освіти // Книга керівника дошкільного навчального закладу: Довідково-методичне видання / Упоряд. О.А.Копєйкіна; Л.В.Гураш. - Харків: Торсінг плюс, 2006. - 512 с
13. Сковорода Г.С. Твори: У 2 т. - К.: AT “Обереги”, 1994. Т. 2: Трактати. Притчі. Переклади. Листи. - С. 408.
14. Слободчиков В.И. Духовное развитие ребенка. // Пріоритетні напрями роботи дошкільної освіти на 2007-2008 навчальний рік: методичний аспект. Випуск шостий / За науковою редакцією К.Л .Крутій.- Запоріжжя: ТОВ “ЛІПС” ЛТД, 2007. - С 50-72.
15. Словарь русского языка. - М., 1986. - 797с.
16. Стельмахович М.Г. // Виховний ідеал української народної педагогіки. Початкова школа. - 1994. - № 2. - С. 3-6.
17. Тейяр де Шарден. Божественная среда. - М., 1992.
18. Тейяр де Шарден. Феномен человека. - М., 1987.
19. Традиции и перспективи деятельностного похода в психологии; школа А.Н.Леонтьева. - М: Смысл, 1999. - С. 292-293.
20. Штейнер Р. Воспитание с точки зрения духовной науки. // Дошкольное воспитание. - 1994. - № 1, 2.
21. Adler A. Superiority and social interest: A collection of later writings. H.L. & R.R. Ansbacher (Eds.). Evanston, IL: Northwestern University Press, 1964.
22. Adler A. The individual psychology of Alfred Adler: A systematic presentation of selections from his writings. H.L. & R.R. Ansbacher (Eds.). New York: Basic Books, 1956.
23. Cempbell J. Hero with thousand faces. New York: Harcourt Brace Jovanovich, 1971.
24. Jung C.G. The structure of the psyche. In The collected works of C.G. Jung (Vol. 8). Princeton, NJ: Princeton University Press, 1969.
25. Maslow A. H. Motivation and personality (3rd ed.). New York: Harper and Row, 1987.
26. Rogers C.R. A way of being. Boston: Houghton Mifflin, 1980.
27. Rogers C.R. On becoming a person: A therapist's view of psychotherapy. Boston: Houghton Mifflin, 1961.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com