www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Формування духовності як умова попередження соціальної дезадаптації дитини
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Формування духовності як умова попередження соціальної дезадаптації дитини

Н.Ю. Максимова

ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОСТІ ЯК УМОВА ПОПЕРЕДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕЗАДАПТАЦІЇ ДИТИНИ

   У статті розглянуто проблему формування духовності у дитячому віці. Показано, що соціальна дезадаптація дитини є наслідком її бездуховності. Доведено, що засвоєння духовних норм є надійним регулятором поведінки, а отже, й соціальної адаптації. Представлено основні перешкоди у формуванні духовності та можливості їх подолання.
   Ключові слова: духовність, соціальні норми, соціальна дезадаптація, особистість, формування, дитина, психологічний захист.
   Постановка проблеми. Проблема пошуку шляхів формування духовності людини в ході становлення її особистості набуває зараз особливої актуальності, оскільки у нашому суспільстві сьогодні відсутні узгоджені ідеологічні орієнтири. Суперечливі й часто викривлені уявлення про сутність й призначення людини в цьому світі, сенс життя, загальнолюдські цінності створюють внаслідок впливу засобів масової інформації та Інтернету небезпечне середовище для формування підростаючої особистості.
   Відомо, що духовність як потяг до самовдосконалення, величі духу виражається у виді моральних цінностей і традицій. Інтеріоризація їх особистістю в ході онтогенезу має бути противагою негативному впливу оточуючого мікросередовища, а отже, й можливої подальшої соціальної дезадаптації.
   Мета. Визначити роль духовності й розкрити шляхи її формування у процесі попередження соціальної дезадаптації дитини.
   Однією з основних умов існування будь-якої системи є її здатність підтримувати стан певної рівноваги. Історія людства засвідчує, що безладдя неминуче переходить в руйнування, і навпаки, прагнення до упорядкування і узгодження може бути гарантом існування суспільства й життя взагалі. Норми є тим механізмом, який утримує суспільну систему в стані життєздатної рівноваги в умовах неминучих змін.
   Соціальні норми багатофункціональні й регламентують практично всі сторони життя. Специфічною особливістю соціальних норм є те, що вони регулюють сферу взаємодії людей. Регулювання здійснюється відповідно до панівної системи цінностей, потреб, інтересів, ідеології [5].
   Серед соціальних норм можна виокремити кілька основних.
   Духовні норми - це передусім норми, в основу яких покладено загальнолюдські цінності, представлені у світових релігіях, художній культурі та науковій думці. До них належать і народні традиції та звичаї. Носіями духовних норм виступають самі люди, а також такі соціальні інститути як сім'я, релігійні конфесії, суспільні організації. У ряді випадків духовні норми зливаються в одне ціле з моральними нормами.
   Моральні норми являють собою очікування-приписи певної соціальної групи (реальної або номінальної) щодо її членів. Носіями цих норм є конкретні спільноти (сім'я, громада), їх лідери й керівники. Такі норми зазвичай текстуально не закріплені, хоча існують і винятки (наприклад, російський "Домострой").
   Етичні норми можуть бути прямим відображенням моральних цінностей і тому збігатися з моральними, але можуть і суперечити їм, наприклад, у випадках корпоративної етики або етичних норм субкультури асоціальних у групувань.
   Провідним показником нормальності поведінки згідно з соціально-нормативним критерієм є рівень соціальної адаптації особистості.
   Соціально-нормативний критерій застосовується у сферах, пов'язаних з суспільним життям людини. За соціально-нормативним критерієм поведінка сприймається як нормальна і схвалюється, якщо вона відповідає вимогам суспільства на даний час.
   Нормальна, успішна адаптація характеризується оптимальною рівновагою між цінностями, особливостями індивіда й правилами, вимогами оточуючого його соціального середовища. Соціалізація, тобто процес входження в соціальне середовище, охоплює засвоєння мови, норм поведінки, моральних цінностей, - загалом усього того, що становить культуру суспільства. Цей процес йде паралельно з онтогенезом, тобто доросла людина вже є соціалізованою. Повторна соціалізація дорослої людини відбувається лише в тому разі, якщо людина потрапляє в нове соціальне середовище (наприклад, міграція в країну, де мова й культура зовсім інші).
   Процес входження дитини в соціальне середовище під керівництвом дорослої людини називається вихованням. Виховання є комплексом впливів, що забезпечують соціалізацію індивіда. Дорослий має передати дитині ті моральні цінності й норми поведінки, які відповідають вимогам суспільства. Якщо ж дитина не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до зразків поведінки та вимог вихователя (який у даній ситуації уособлює для дитини соціум загалом), то процес соціалізації порушується, а поведінка дитини стає соціально дезадаптованою.
   Дезадаптація - це небажання визнавати або невміння виконувати вимоги соціального середовища, а також реалізовувати свою індивідуальність у конкретних соціальних умовах.
   Загальними проявами соціальної дезадаптації для дітей та дорослих є:
   • постійна неуспішність у навчанні або нездатність заробляти власною працею;
   • виражена неуспішність у життєво важливих сферах спілкування (у сім'ї, навчальній або виробничій групі, міжособистісних стосунках);
   • порушення моральних і навіть правових норм;
   • ізоляція від оточуючих у поєднанні з ворожим ставленням до них. Обов'язок дотримуватися соціальних норм нерідко породжує в свідомості людини негативні почуття - від простого нерозуміння до відкритого протесту. Конфлікт між інтересами особистості й репресивною природою норм у сучасних розвинених державах дещо згладжується посиленням лояльності суспільства до проявів індивідуальності. Вважається, що поведінка є девіантною, якщо вона суперечить основним суспільним настановам і цінностям. Водночас важливо усвідомлювати певну невизначеність соціально-нормативного критерію, причина якої полягає в тому, що зі змінами суспільства змінюються і соціальні норми, які в ньому діють. Отже, те, що вважалося девіантним у суспільстві певного історичного періоду, може бути цілком прийнятним в інший історичний період, коли суспільні норми вже змінилися.
   Критерієм визначення позитивного чи негативного значення порушення особою соціальних норм є її особистісні риси. Основними параметрами щодо цього виступають гармонійність та особистісна зрілість людини. Гармонійна особистість - це людина, яка не має кардинальних внутрішніх конфліктів (наприклад, високий рівень домагань одночасно з невпевненістю в собі), вона може розібратися із своїми суперечливими мотивами, ставленнями та амбівалентними почуттями, тобто це людина, яка живе в злагоді (гармонії) із собою, зі своїм внутрішнім "Я". Гармонійність особистості є складовою формування її духовності.
   Особистісна зрілість означає здатність людини свідомо ставитися до прийняття рішень, прогнозувати наслідки своєї поведінки й нести відповідальність за результати своїх вчинків. Особистісно зріла людина завжди виступає як суб'єкт своєї життєдіяльності. За наявності гармонійності та особистісної зрілості, соціальної спрямованості особистості та сповідування нею загальнолюдських цінностей можна стверджувати, що ця людина є високо духовною. На основі зазначених компонентів можлива подальша самоактуалізація особистості, яка виявляється в різних сферах життєдіяльності, включаючи вплив на розвиток суспільства загалом. Саме про таких осіб кажуть надалі, що їх намагання змінити суспільство і було проявом їх творчого ставлення до життя. Отже, порушення певних соціальних норм гармонійними та особистісно зрілими людьми свідчить про застарілість цих норм, неадекватність їх новому, сучасному рівню розвитку суспільства. Попри опір пересічних громадян, руйнування цих конкретних соціальних норм є позитивним кроком, що сприяє суспільному прогресу.
   Соціально дезадаптована (а тим більш кримінальна чи адиктивна) поведінка, навпаки, негативно впливає на розвиток суспільства. Вона детермінована негативними особистісними утвореннями, що є наслідком порушення соціалізації. Дисгармонійність та особистісна незрілість людини зумовлює необхідність застосування до неї заходів соціальної та психологічної корекції.
   Результати дослідження. Наш багаторічний досвід роботи з соціально дезадаптованими дітьми й особливо підлітками доводить, що перешкодою у формуванні духовності є внутрішні конфлікти особистості [2].
   Формування особистості людини, якій притаманні внутрішні конфлікти, відбувається в певних умовах і має свої закономірності. Зазначені умови за всієї різноманітності в реальному житті мають єдину психологічну сутність -базові соціальні потреби дитини залишаються незадоволеними. Якщо незадоволення основних фізичних потреб дитини призводить до її загибелі, то незадоволення соціальних потреб викликає численні порушення в розвитку особистості, різновидом яких і є негативні особистісні новоутворення.
   Розглянемо механізм виникнення негативних особистісних новоутворень. Потреби дитини, що не задовольняються, прагнення, що залишаються нездійсненними, викликають болісні емоційні переживання. Такі переживання нетривалі, оскільки спрацьовують захисні механізми особистості, що виштовхують у підсвідомість згадку про психотравмуючу ситуацію. Дитина знову відчуває спокій, до неї повертається дитяча легковажність, вона може радіти розвагам, чуттєвим задоволенням тощо. Однак витіснені у підсвідомість негативні відчуття поступово утворюють афектогенні зони, фіксація яких, а також стереотипів реагування на психотравмуючі ситуації, призводить до формування негативних особистісних новоутворень. Негативні особистісні утворення підлітка, що набувають властивостей свого роду функціональних органів, спотворюють інформацію, яка надходить, і спонукають підлітка до дій в напрямі, що суперечить соціально схвалюваним нормам, стаючи таким чином регулятором його поведінки.
   Зазвичай негативна оцінка дорослих викликає в дитини негативні емоційні переживання, що спонукає її до перегляду власних дій, коригування вчинків у тому напрямі, який заданий вимогами вихователів або визначається соціальними нормами.
   Проте стійка негативна оцінка поведінки дитини (а тим більше її особистості в цілому) є для неї тяжкою психотравмуючою ситуацією. Як довго може дитина жити в цій атмосфері емоційного неблагополуччя, що викликана систематичними негативними оцінками дорослих? Це питання не з'ясовано. Мабуть, багато що тут залежить від індивідуальних особливостей дитини, ступеня напруженості її потреб, віку, наявного життєвого досвіду та ін. У всякому разі, рано чи пізно настає момент, коли ситуація утруднення задоволення життєво важливих потреб обертається для дитини ситуацією неможливості. Інакше кажучи, на тлі негативних емоційних переживань, що виникають унаслідок невдалих спроб оволодіти соціальними нормами, дитина починає розглядати цю ситуацію утруднення як ситуацію неможливості. У цей момент відбувається переоцінка не тільки ситуації, а й цінностей. Противагою такому хибному розвитку особистості має стати формування духовності. Якщо цього не відбувається, то внаслідок дії механізмів психологічного захисту дитина знецінює для себе необхідність оволодіння соціальними нормами. Тепер уже, оскільки досягнення задоволення соціальних потреб видається дитині неможливим тими засобами, які їй пропонує дорослий (а саме, шляхом оволодіння соціальними нормами), вона з полегкістю взагалі відмовляється від діяльності, яка не принесла успіху. Це пояснюється тим, що психотравмуюча ситуація є занадто хворобливою, навіть нестерпною для дитини. Тому, сама того не усвідомлюючи, дитина прагне вийти з неї і, не знаходячи можливості подолати перешкоди, що виникли перед нею на шляху до оволодіння соціальними нормами, оцінює ситуацію, що склалася, тепер вже як ситуацію, що не має для неї значення. Вона стає байдужою до того, що раніше сприймала болісно. У цьому випадку стан психічної напруженості знижується, емоційний комфорт відновлюється, але водночас припиняються спроби дитини дотримуватися нормативної поведінки.
   Попередження соціальної дезадаптації дитини полягає у створенні виховного середовища, що забезпечує формування духовності. Для цього потрібна зміна соціальної ситуації розвитку. Зміна соціальної ситуації розвитку дитини полягає у створенні сприятливих умов для задоволення не тільки її вітальних, а й базових соціальних потреб. Ступінь задоволення кожної з цих потреб дитини слід розглядати як критерій сприятливої соціальної ситуації розвитку. Зрозуміло, що соціальні потреби дитини можуть задовольнити насамперед батьки, а в міру дорослішання дитини - педагоги, інші значущі дорослі й однолітки. Дорослі, які відповідають за дитину, завжди мають перевіряти, наскільки тепер (тобто завдяки виховним заходам) умови життя сприятимуть задоволенню базових соціальних потреб дитини. Якщо ці потреби дитини будуть задоволені, це є профілактикою відхилень в особистісному розвитку, а отже, й передумовою формування духовності.
   Переорієнтацію від конфронтації з дітьми до порозуміння з ними батьки мають почати з запитання: "Що хоче дитина виявити такою поведінкою? Чому вона заперечує батькам? Що хоче вона ствердити цим? Як можна допомогти дитині проявити себе у цій ситуації?" Якщо дитина не слухається і батьки відчувають себе безпорадним, то не слід шукати відповіді на запитання "Як я можу змусити дитину бути слухняною в певній ситуації?", краще спитати себе "Як дитина може проявити себе в цій ситуації більш прийнятною поведінкою?" і визначити, як поводитися батькам, щоб сприяти позитивним змінам.
   Умова переорієнтації батьків з тактики покарання на тактику порозуміння полягає в тому, що батьки мають бути людьми духовно зрілими й внутрішньо цілісними. Не можна закликати дітей до духовності більшої, ніж мають їхні батьки; саме вони повинні бути для них провідниками на шляху особистісного зростання. Якщо батьки чи інші дорослі, які виховують дитину, не зможуть організувати правильне виховне середовище, тобто забезпечити умови для реалізації соціальних потреб дитини, то спеціальні заходи психологічної корекції будуть малоефективними.
   Для створення належного виховного середовища батьки та/або інші значущі особи (вчителі, вихователі, родичі) мають дотримуватися принципів спілкування з дитиною, що забезпечать задоволення її базових соціальних потреб. Ці принципи були сформульовані нами на основі концепцій К. Роджерса [4], А. Маслоу [3], Ю.Б. Гіппенрейтер [1].
   Перший принцип - створювати для дитини умови, за яких вона відчуває впевненість у позитивному ставленні до неї батьків, учителів та інших значущих дорослих. Таке ставлення передається через привітні погляди, ласкаві дотики, обійми, прямі слова на кшталт „радий тебе бачити", „ми раді, що ти в нас є" тощо.
   Другий принцип - створити дитині належні умови для повноцінних занять, розвитку її пізнавальних, комунікативних здібностей і самореалізації у провідній діяльності. Найкращий шлях до вдосконалення результатів діяльності, до розвитку інтересу до такої діяльності та відповідних здібностей дитини - заохочення її в разі успіхів, визнання її здібностей. Водночас потрібно, щоб очікування дорослих були співрозмірні з можливостями дитини. Якщо їй важко виконати те, до чого вона прагне, треба запропонувати допомогу або допомогти знайти інший вид діяльності, щоб перед нею не поставали проблеми, вирішити які вона ще не в змозі. Батькам слід поступово, але неухильно знімати з себе відповідальність за справи дитини, що стосуються безпосередньо її, не робити за дитину те, що вона здатна зробити сама.
   Третій принцип - постійний емоційний контакт з дитиною. Для цього потрібно систематично робити щось разом з дитиною (читати, гуляти, займатися хатньою роботою, спортом тощо), підтримувати сімейні традиції, які базуються на позитивних емоціях (святкування подій тощо). Якщо дитина чинить неправильно, потрібно навчитися слухати її, щоб зрозуміти причини поганої поведінки.
   Четвертий принцип - обмеження та санкцій, які є обов'язковою складовою виховання взагалі, а не тільки застосовуються як психокорекційні впливи. Терпимість до негативних проявів поведінки дитини шкідлива для неї. Вседозволеність може бути сприйнята дитиною як байдуже ставлення, наприклад, до того, як вона навчається, які у неї друзі, де вона проводить дозвілля, о котрій годині приходить додому тощо. Вседозволеність дитина сприйме як безсердечне ставлення до себе і, як наслідок, буде прагнути привернути увагу до себе зухвалою поведінкою (негативна увага). Проте застосування санкцій не повинно входити в суперечність з соціальними, а тим паче вітальними потребами дитини: потребою у фізичній та психологічній безпеці, потребою у прийнятті батьками тощо.
   Найбільш складним для батьків є підлітковий вік. У цей період конфліктність закладена вже у самій логіці дитячого розвитку. Батькам підлітків особливу увагу слід приділяти визначенню пріоритетів у своїх вимогах до них. Прагнучи будь-що домогтися від сина чи доньки виконання якоїсь конкретної вимоги, батьки втрачають при цьому більш значущі перспективи формування особистості. У вихованні неможливо досягти багатьох цілей низьких рівнів (тобто виконання окремих конкретних вимог), якщо спрямувати зусилля лише безпосередньо на них. Наприклад, намагання будь-що припинити прогулювання підлітком уроків може, навпаки, призвести до зростання кількості прогулів, особливо тоді, коли дорослі не розуміють, що дитина використовує прогули як засіб привернути до себе їхню увагу. Однак цілі нижчих рівнів часто легко досягаються, коли діяти, виходячи з принципових вимог. Доцільно відмовитися від спроб увесь час примушувати дитину робити те, що хочуть дорослі в кожному конкретному випадку. Замість цього потрібно поставити собі мету - допомогти підлітку бути більш самостійним і здатним відповідати за свої власні рішення. Це і буде першим кроком до формування духовності.
   Формування відповідальності неможливо без застосування санкцій. Санкції, у свою чергу, доцільно реалізовувати шляхом застосування методу наслідків, який має два різновиди:
   • природні наслідки - це природні ситуації, за яких виникають негативні наслідки поведінки дитини, на які вона наражається в результаті своїх дій (або бездіяльності); отже, в такому випадку їй немає кого звинувачувати, окрім себе;
   • логічні наслідки - це спеціально створені ситуації, за яких негативні наслідки своїх дій дитина має виправити (або відшкодувати) у спосіб, що задають їй батьки виходячи із логіки подій.
   Відхилення в поведінці, як вже зазначалося, виникають у разі постійної фрустрації базових соціальних потреб дитини. Реакція на фрустрацію може бути більш або менш гострою, оскільки це пов'язано з такою індивідуальною особливістю, як стресостійкість.
   Отже, підлітків потрібно вчити адекватно реагувати на зовнішні негативні впливи, розвивати здатність підтримувати психічну рівновагу, тобто тренувати навички долаючої (coping) поведінки. Копінг-стратегія поведінки - це свідома стратегія подолання стресових ситуацій, які збалансовано співіснують з підсвідомими механізмами психологічного захисту.
   Адаптивні варіанти копінг-поведінки містять такі елементи, як проблемний аналіз, налаштованість на власну цінність, збереження самовладання. Ці форми поведінки спрямовані на аналіз труднощів, що виникли, і пошук можливих шляхів виходу з них, підвищення самооцінки й самоконтролю, більш глибоке усвідомлення власної цінності як особистості, віра у власні ресурси в подоланні складних ситуацій.
   Успішні поведінкові копінг-стратегії - це співробітництво, звернення по допомогу та вміння надавати допомогу іншим, альтруїзм. Людина, для якої характерні такі форми поведінки, співпрацює із значущими (більш досвідченими) людьми, шукає підтримки в найближчому соціальному оточенні або пропонує її іншим у подоланні труднощів.
   Відповідно до значущості та вираженості ситуації подолання можливі такі варіанти долаючої поведінки як компенсація, відволікання. У цьому разі поведінка зумовлена прагненням тимчасово відійти від вирішення проблем або компенсаторною активністю - занурення в улюблену справу, подорожі тощо. У разі розвинутої духовності, в ситуації стресу у людини є розуміння відносності негативних подій, надання сенсу випробуванням, релігійність. У цьому разі форми поведінки спрямовані на оцінювання актуальних труднощів у порівнянні з іншими, які могли б виникнути, надання особливого сенсу їх подоланню, віра в Бога.
   Висновки. Духовність людини тісно пов'язана з її гармонійністю і особистісною зрілістю. Порушення певних соціальних норм гармонійніми та особистісно зрілими людьми свідчить про застарілість цих норм, неадекватність їх новому рівню розвитку суспільства. Попри опір пересічних громадян, руйнування цих соціальних норм є позитивним кроком, що сприяє суспільному прогресу.
   Попередження соціальної дезадаптації дитини полягає у створенні виховного середовища, що забезпечує формування духовності. Для цього потрібна зміна соціальної ситуації розвитку. Умова переорієнтації батьків з тактики покарання на тактику порозуміння полягає в тому, що батьки мають бути людьми духовно зрілими й внутрішньо цілісними. Не можна закликати дітей до духовності більшої, ніж мають їхні батьки; саме вони повинні бути для них провідниками на шляху особистісного зростання.

Література

1. Гиппенрейтер Ю.Б. Общаться с ребенком. Как? - М.: МАСС МЕДИА, 1995.
2. Максимова Н.Ю. Основи психології девіантної поведінки: підручник. -К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет", 2008. - 439 с
3. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. - М., 1999. - 425 с.
4. Роджерс К. К науке о личности \ История зарубежной психологии - М., 1986.
5. Ядов В.А. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. -Л., 1979.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com