www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Творчість як прояв еманації духовності особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Творчість як прояв еманації духовності особистості

Л.П. Міщиха

ТВОРЧІСТЬ ЯК ПРОЯВ ЕМАНАЦІЇ ДУХОВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

   У статті подається психологічний аналіз феномену "творчість", який розглядається у контексті духовної природи людини.
   Ключові слова: особистість, творчість, еманація, духовність.
   Постановка проблеми. Постановка питання духовності у психологічній науці - це і постановка питання про творчість, оскільки "дух містить в собі творчі можливості". Умовами і одночасно критеріями духовного розвитку є: ставлення до іншої людини як до самоцінності; здатність до децентрації, самовіддачі і любові як способу реалізації цих стосунків; творчий, цілеспрямований характер життєдіяльності; потреба у позитивній свободі; здатність до вільного волевиявлення; можливість самопроектування майбутнього; віра у здійсненність наміченого; внутрішня відповідальність перед собою й іншими, прагнення до оволодіння смислу свого життя. Все це становить духовний каркас особистості і презентує її неологічну сутність.
   Мета дослідження: розкрити змістове наповнення категорії "творчість" у контексті неологічної сутності людини.
   Духовна сфера відноситься до вершинних рівнів людського буття. Англійське слово "spirituality" ("духовність")походить від латинського "spiritus", яке означає "подих" (подих життя). Дух виступає у трьох формах буття: 1) дух окремого індивіда(особистісний дух); 2) загальний дух(об'єктивний); 3) об'єктивований дух (сукупність завершених творінь духу). Особистісний дух сам себе творить посередництвом духовної праці, що триває до кінця життя [17, с 146].
   Духовність - індивідуальне вираження в системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: 1) ідеальної потреби пізнання; 2) соціальної потреби жити і діяти "для інших". Лише в особистісному контексті, у реальній канві активності особистості, її поведінки, діяльності духовне набирає реалістичних обрисів - як в теоретичному, так і в прикладному аспектах [3 , с 61].
   У рамках культурно-антропологічного дослідження духовності у психологічній науці (поряд із культурно-історичним, структурним і теологічним) духовність визначається як специфічна організація життєво-важливих моральних цінностей, як особлива якість буття, яке нерозривно пов'язане з освоєнням людиною культурних цінностей.
   У загальному вигляді духовність (у її індивідуальному аспекті) можна визначити як якісну характеристику внутрішнього світу людини [18], як тип цілісності, яка спирається на певну систему цінностей, які у більшій чи меншій мірі визначають її індивідуальне світосприйняття і поведінку, засоби життєдіяльності, образ життя.
   На думку Д. Елкінза, "духовність - це здатність бачити священне у звичайному, пристрасно відчувати життя, своє існування і водночас віддавати себе тому, що є більшим, ніж ми" [6, с 123].
   В.В. Знаков виокремлює чотири основні напрями вивчення проблеми духовності [10, с 105-108], а саме:
   Перший напрям - пошуки коріння духовності не стільки в самій людині (її індивідуальних особливостях), скільки в продуктах життєдіяльності -об'єктивації вищих проявів людського Духу(в пам'ятках старовини, творах науки і мистецтва тощо). Духовність суб'єкта - результат його залучення до загальнолюдських цінностей, духовної культури. З цієї позиції дух являє собою об'єктивне явище, що передбачає в собі активність суб'єкта, яка спрямована на опредметнення ідей, формування значень, які визначають семантичне поле культури, духовний досвід людства.
   З психологічної точки зору духовне Я суб'єкта формується у процесах смислоутворення - породження ним як смислу конкретних соціальних подій і ситуацій, так і смислу життя в цілому. Звідси, джерела духовності людини необхідно шукати у глибинному змісті вчинків людей, історичних подій, епохи і т.д., що у значній мірі залежить від духовних здібностей особистості.
   Другий напрям досліджень - вивчення ситуативних і особистісних факторів, що сприяють виникненню у людини духовних станів. Духовний стан - це психологічний феномен, який характеризується тим, що людина тимчасово "не помічає" зовнішнього світу, не відчуває своїх органічних функцій, своєї тілесності, а зосереджується на осмисленні і переживанні духовних цінностей, тобто пізнавальних, етичних чи естетичних аспектів людського буття. До вершин духовного буття суб'єкт піднімається у рідкісні моменти інтелектуальних осяянь і вирішення морально важких етичних конфліктів. У такі моменти в його особистісному знанні, індивідуальному досвіді саморозвитку з'являється дещо більше, ніж "приземлений" образ, модель зовнішніх подій: виникає їх внутрішній зміст - психологічна основа формування духовної сутності того, що стало предметом інтелектуальної і моральної рефлексії суб'єкта.
   Аналіз духовних станів нерозривно пов'язаний з пошуками коріння духовності в глибинах несвідомого Я людини, що не відрефлексовується.
   Звідси, важливим напрямом пошуку коріння духовності є намагання аналізу взаємодії вершин самосвідомості суб'єкта і глибинних прошарків його психіки (особистісного несвідомого і архетипів колективного несвідомого). В якості одного з емпіричних методів досягнення духовності пропонується діалог людини із сокровенними глибинами своєї душі, що націлює її до добра, вдосконалення.
   Третій напрям досліджень - духовність розглядається як принцип саморозвитку і самореалізації людини, звернення до вищих ціннісних інстанцій конструювання особистості. Розвиток і самореалізація духовного Я суб'єкта починається тоді, коли він усвідомлює необхідність визначення для себе того, як він розуміє і приймає духовні цінності - істину, добро, красу. З усвідомленням цих цінностей формується і психологічна готовність до їх засвоєння. В. Франкл вводить у психологію уявлення про духовність, яку пов'язує з орієнтацією на смисли. "Людина - це більше, ніж психіка. Людина -це дух."
   На цьому шляху у людини виникають "духовні потяги", як досягнення певного стану буття, "відкриття" істини. Беззаперечною цінністю тут виступає особистісна свобода, яка проявляє себе і на рівні можливості творчого самовираження, і на рівні життєвих виборів особистості, і на рівні міжособсистісної взаємодії.
   Четвертий напрям досліджень - духовність виступає як божественне одкровення: "Бог є дух, а життя духовне - це життя з Богом і в Бозі. Духовні люди - нові люди, відроджені благодаттю святого Духа". М. Бердяев наголошував, що проблема людини може бути цілісно поставлена і розв'язана у світлі ідеї боголюдства. Суттєве для особистості те, що вона допускає існування надособистого, того, що її перевершує і до чого вона прагне. Особистість є божа ідея, замисел, задача. Творчість, за М. Бердяєвим, є "духовна дія, в якій людина забуває про себе, відрікається від себе у творчому акті, поглинута своїм предметом. У творчості людина переживає стан незвичайного підйому всієї своєї сутності. Творчість завжди є потрясіння, в якому долається повсякденний егоїзм людського життя" [1].
   Релігійна творчість починається там і тоді, де і коли відбувається "пробудження" духовної людини, тобто її духовного "Я". Людина виходить на шлях пошуку Бога-Творця, який розкривається їй не тільки у цілому Всесвіті, людях, творчості, але і в ній самій, як вищому акті творіння Господа. Проте творчість релігійна відрізняється від простої релігійності тим, що остання "нежива", нерідко догматично-формальна, а творчий характер релігійності - це перш за все, жива віра, коли збурений емоційний стан душі приборкується глибоким відчуттям любові, прощення. Це стан постійної динаміки, прийняття, усвідомлення. Це не просто "застрявання" у природі своєї гріховності, а постійна ностальгія за Боголюдиною (Христом), пошук Бога у собі. А звідси -трансформація її ціннісно-смислової сфери, життєвих виборів, характеру, її творчого процесу і продуктів творіння [12, с 358-359].
   Духовність - це прагнення наповнити власне життя змістом(позитивним), де кожний акт дії(вчинку)пронизаний любов'ю, вірою, творчістю. На думку К. Юнга, людина з'являється у світ, володіючи здібностями добудовувати, вдосконалювати, усувати незавершеність світу. Духовність розглядається як прагнення до пізнання і реалізації закладеного в людині. За В.П. Зінченко, духовність - особливий вид активності, творчої діяльності. Свобода - один із принципів розвитку духу, "а подолання надмірного числа ступенів свободи -один із принципів творчості".
   На думку Д. Елкінза, душа - це "двері до давнього світу образів; вона є міфічною і поетичною... Тож якщо ми хочемо пізнати душу, то маємо відсунути в бік наші раціональні шляхи пізнання і маємо шукати її в художніх галереях, у читанні поезії, у симфоніях, концертах, театрах, символах, в обрядах і ритуалах, у творчості тощо - скрізь, де знаходить вияв її образна природа" [7, с 107]. І далі: "Мистецтво надихає, сповнює нас благоговінням, його істина відкриває нам нове у нас самих. Іноді мистецтво так глибоко проникає в нас, що, як казав Рільке, "ти мусиш змінити своє життя... Душа дає нам мистецтво, і мистецтво дає нам душу; вони звертають нас до Буття і насичують нас ним" [7, с 111]. Душа - це та наша частина, яка більше є інтуїтивною, містичною, художньою, творчою, емоційною, "правопівкульною".Духовна природа особистості нерозривно пов'язана із соціальним контекстом життя, де творчість виступає визначальною складовою і репрезентує особистість, як: а) учасника історичного процесу і творця історичної дійсності; б) творця соціальних обставин свого індивідуального життя; в) творця свого життєвого процесу, як неповторної життєвої долі; г) творця самої себе [8, с 113]. Духовність тут розглядається як інтегральна якість людини, що проявляється у творчій діяльності.
   За С.О. Грузенбергом, який називає творчість багатогранною духовною діяльністю людини, психологія творчості повинна будувати свої положення і висновки на фундаменті психологічного детермінізму і вивчати процеси творчості як неминучі продукти закономірного духовного росту художника, його світогляду, моралі і характеру - словом, усієї побудови його індивідуального внутрішнього світу [4, с 25]. Творчий продукт - це неминучий діалектичний момент закономірного розвитку його Духу (там само).Одним із критеріїв духовності, - на думку М.Й. Боришевського, - є естетична вихованість, як здатність відчувати прекрасне в усіх проявах життя: у ставленні до довкілля, у сприйнятті музики, мистецтва, людських почуттів, взаємин [2, с 68].
   Творчу реалізацію особистості забезпечують ті значення та смислові утворення, в яких репрезентовано естетичний та пізнавальний змісти процесів відображення та конструювання навколишньої дійсності. Можна означити два визначальних компоненти духовності - естетичний та пізнавальний, посередництвом яких відбувається творче життєздійснення особистості на трьох рівнях - інтрасуб'єктному, інтерсуб'єктному та метасуб'єктному [11, с 168].
   Естетичний компонент уможливлює відображення та освоєння світу людиною через її "доторк", а натомість, і вибір складових його прояву: прекрасного, потворного, величного, комічного та ін., - до чого "тяжіє" її дух.
   Краса наповнює свідомість духовною енергією та гармонією матеріально втіленого духу [9, с 181]. Емоційні відчуття, що виникають при спогляданні навколишнього світу, актуалізують у свідомості індивіда існуючі естетичні категорії, що містяться в його Вищому Я, формуючи естетичне почуття людини на рівні її емпіричного Я.
   Художньо-естетичне сприймання, яке репрезентує індивідуальність людини, на інтрасуб'єктному рівні естетичного компонента духовності передбачає формування естетичних почуттів і потреб в переживанні духовно-естетичних станів, - розширення естетичної свідомості. Інтерсуб'єктний рівень об'єктивується здатністю індивіда втілювати відчуте та сприйняте, реалізовувати естетичні потреби і почуття у взаєминах з іншими.
   Метасуб'єктний рівень передбачає здатність індивіда творити [11, с 170].
   Творчість як вияв пізнавального компоненту духовності особистості, передбачає максимальну репрезентацію особистісних смислів і образів. Водночас, творчий процес може обмежитися двома етапами - набуттям знань (власне існуючий попередньо досвід) та інкорпорацією знань (творчою організацією особистісного досвіду). Звідси можна говорити про творчість для себе як задоволення духовної потреби.
   Творча особистість, - на думку В.О. Моляко, - відображає вищий рівень розвитку, підготовки до конкретних видів діяльності, до життя в цілому, до змін стилів поведінки, до пошуків виходу із кризових станів, до найбільш конструктивної раціональної поведінки у так званих "межових станах", а часом і в умовах катастрофи [13, с 379].
   Творчість як одна із категорій духовності особистості проявляє себе через актуалізацію таких її потреб, як: інтерес до основ людського буття, до сутності життя, смерті, смислу; прагнення до рефлексії у зв'язку з екзистенційними проблемами; інтерес до інших людей, емпатійність, альтруїзм; активна цілеспрямована поведінка, орієнтована на саморозвиток і самовдосконалення; потреба у пізнанні навколишнього світу, інтерес до мистецтва; прагнення пізнати і реалізувати свій життєвий потенціал; наявність і пошук смислу життя; оптимістичне сприйняття життя, відкритість досвіду, терплячість до різних точок зору; прагнення вийти із обмеженої сфери життєвих проблем та інтересів; прагнення до діяльності за покликанням та ін. Ці критерії співпадають з характеристиками творчих людей, на які, зокрема наголошували Дж. Гілфорд, А. Маслоу, К. Роджерс та ін.
   В.М. Панфьоров висуває ідею щодо життєвої детермінації психічного розвитку людини, зміст якої в тому, що людина використовує свій психічний потенціал для реалізації багатьох життєвих цілей, у тому числі, і досягнення духовного безсмертя; положення про об'єктно-суб'єктну єдність людини, тобто тісний зв'язок тілесної і психічної організації людини, з ініціюючою нею активністю.
   Смисл життя, за К. Абульхановою-Славською, - це своєрідне відчуття власної суб'єктності, можливості творчості життя. Духовність, як здатність людини, яка забезпечує ціннісно-смислову інтеріоризацію, надає визначеності і спрямованості почуттям, волі, інтелекту індивіда, постає як енергетичний, інспіруючий розвиток творчої особистості.
   Під духовністю В.В. Летуновський розуміє орієнтацію людини у своєму існуванні на ідеали абсолютного буття, що проявляється в її конкретному існуванні як свобода від вітальної і соціальної детермінації і відповідальність за свої вчинки у світі абсолютного буття. За словами І.А. Ільїна, ні тіло, ні душа людини не є вільні, вони пов'язані законами причинно-наслідкових зв'язків органічної і соціальної природи і звільнитися від них неможливо. І тільки духу людини доступна свобода. Він має дар трансцендувати себе із будь-якої життєвої ситуації, піднятись над будь-яким життєвим змістом.
   Людина не просто існує, але й вирішує, якою буде її існування, якою стане в наступний момент. Кожна людина має свободу змінюватись у будь-який момент. Проте однією з головних рис людського існування є здібність підніматися над цими умовами, тобто трансцендувати. Це не тільки проблематика екзистенціальна, але й ширша - онтологічна. Саме опираючись на поняття способу буття людини в світі, можна говорити про таку якість як Духовність.
   Духовним знання стає тоді, коли воно перетворюється в особистісно значуще. Тільки особистісне знання є духовним знанням. Тільки знання, що має особистісний смисл, адресований до соціального оточення, стає духовним знанням. Тому духовні здібності інтимно пов'язані з емпатією особистості, засновані на співчутті і співпереживанні.
   Дух, за М. Бердяєвим, виступає актом творення особистості, її характеру. Особистість розглядається через призму її покликання, що визначає можливість її творчої самореалізації, самоздійснення. Духовні здібності - це здібності цілісного розуміння і осягнення. Дух є суб'єкт і суб'єктивність, свобода і творчий акт. Людина, на думку М. Бердяева, повинна постійно працювати над собою, виокремлюючи цей процес, як "творчий акт у ставленні до самої себе". Звідси, творчість є виконанням волі Божої, співучасть в справі Божій у світі" [2, с 54].
   Максимально наближуючи духовну природу людини до творчості, яка перманентно присутня в ній, Д.О. Леонтьев наголошує, що духовність не тотожна творчості, оскільки остання може вживатись із гедоністичною, егоїстичною та ін. поведінкою особистості. Не всі великі творці є в однаковій мірі зрілими й інтегрованими особистостями... М. Бердяев писав: "Не будь-яка творчість добра. Може бути зла творчість. Творити можна не тільки в ім'я Боже..., тоді мова йде про "лжетворчість" [1, с 42]. Протягом віків піднімалось питання: "Хто є джерелом натхнення для митців?", "Або звідки це все?" С.О. Грузенберг виокремлює декілька варіантів пояснення художниками творчої "одержимості". Найбільш поширені "божественна" і "демонічна" версії атрибуції причини творчості. Причому митці розуміли ці версії в залежності від свого світогляду. Якщо Байрон вважав, що в людину вселяється "демон", то Мікеланджело вважав, що його рукою веде Бог: "Гарна картина наближається до Бога і зливається з ним... Вона є копією Його досконалості, Його музики, Його мелодії... Тому недостатньо живописцю бути великим умільцем, майстром. Його життя має бути чистим і святим, щоб Святий Дух керував його думками" [4, с. 99].
   Можливо, на нашу думку, однією з причин "божевілля" геніїв було саме покладання на "демонічні сили" у творчості, що прирікало митців на саморуйнування, з відповідними наслідками (наркотики, психотропні засоби та ін.). І, навпаки, творчість, що виходить із світлих сил (Бога-отця) є продуктивною, здоровою, духовною. Творчість виступає індикатором стану душі митця, який творить, індикатором того, кому він служить. І сам продукт його творчості - це той апогей стану душі, рівня духу, що відображає його аксіологічний простір. Саме тому митці такі "прозорі" у своїй творчості. Саме тому, творячи на рівні тонких енергій, вони, як ніхто, близькі до досконалого Бога, так як піднімаються до ролі Творців, а тому відповідальність у них перед Богом і перед людьми більша, ніж у пересічної людини. Саме тому не кожен може йти нелегким шляхом Майстра і називатись Митцем з великої літери [12, с 257].
   На думку М.В. Савчина, людина як творець завжди є виразником одного з багатьох задумів Бога. Звідси найвищим рівнем творчості називає духовну творчість. У стані творчого натхнення людина відчуває Бога як творче начало в собі [14, с 48].
   A.I. Зеліченко зауважує: "Творчий процес стосовно суб'єкта творчої діяльності виконує дві основні функції. По-перше, в творчості реалізується духовне покликання людини: з одного боку - звільнення духу від матерії, а з іншого - матеріалізація духу, одухотворення матерії. По-друге, творчість дає вихід внутрішній енергії накопичених "вражень" життя [9, с 362]. Тому ідейно-естетичні погляди, що означують тему творів є вираженням внутрішнього стану, характеру, долі людини, серед яких помітне місце займає постать автора: його життєва позиція, ставлення до життя (через контекст власного творіння) є головною причиною активного впливу мистецтва на людину.
   Актуальною є тенденція розглядати духовність не тільки як процес і результат залучення до культури і знань, а як досягнення смислу знань і культури для творчого саморозвитку особистості, для усвідомлення своєї тілесно-духовної сутності. Проблема духовності і творчості може бути поставлена і вирішена у руслі розуміння останньої як самореалізації потенційних можливостей людини. Але творчість не замикається на самому суб'єкті, бо вказаний розвиток суб'єкта має також вектор, спрямований на діалог культур і світоглядів, як зовнішніх для індивіда параметрів самоздійснення.
   Духовність - це результат творчості людини, єдність конечного і безкінечного, Великого і Малого Духу. Творчість - механізм формування духовності. На думку В.Д. Губіна, духовність є повнота свідомості і у цьому сенсі вона є поняттям сутнісно пов'язаним з творчістю, яка є цілісна якість цілісної людської особистості [5, с 3].
   Духовність і творчість доповнюють одна одну. У них спільний суб'єктивно-буттєвий субстрат, але різна спрямованість. Вектор духовності спрямований від конечної Малої свідомості до безкінечно Великої. Творчість передусім реалізується у руслі руху від віртуальної глибини суб'єктивного буття до діяльно-практичної сфери, у якій індивід перетворює у соціокультурних масштабах власний досвід [16, с 207].
   Без духовності не було б умов для творчості, а також найвищих її проявів -натхнення і осяяння. А без механізму творчості не було б зв'язку між духовністю і культурою, не можна було б забезпечити приріст культури, який завжди починається із створення ідеалів (зразків) духовного походження, які манять за обрії наявної культури.
   Разом з тим, духовність можна розглядати і як вид творчості, яка розуміється як прирощення індивідом своєї самості на основі пізнання глибин своєї природи і розширення, відкриття зв'язків людини з оточуючим світом. У цьому сенсі можна вважати, що творчість - це свого роду прояв еманації духовності.
   Таким чином, духовність і творчість - процеси, що передбачають і доповнюють один одного, реалізуються один через одного. Хоча у той же час вони і протистоять один одному, особливо коли мова йде про життєдіяльність окремої людини.
   Суб'єктом творчості завжди є людина з її внутрішніми можливостями -фізичною енергією, психофізіологічними якостями, духовними і діяльними ресурсами. Тому при визначенні творчості не можна обмежуватися тими чи іншими сутнісними проявами людини, зводити вказаний феномен чи то до духовної, чи до матеріально-діяльної складової.
   Духовність, розглянута як творчість, - це особлива здатність людини відноситись до самої себе і оточуючого світу, як до таких, що потребують постійного втручання з метою вдосконалення і виходу за межі знаного, звичного, відомого [18, с 94-93].
   Духовний розвиток сприяє більш повному відображенню Буття у контексті власної долі, сприяє більш повному і всебічному прояву індивідуальності людини, в якій вона реалізує себе як унікальну самобутню сутність, здатну до творчої діяльності. Така творчість спрямована як на подальше вдосконалення і перетворення навколишнього, так і на вдосконалення себе, що приводить до нової якості - "універсуму", і презентує собою вищий етап духовного розвитку людини, яка усвідомлює своє Буття і місце у світі [15, с 372].
   Постановка проблеми творчості через призму духовності допоможе досліднику простежити онтологічний зв'язок між категоріями "творчість" і "духовність", розкриє нові горизонти розвідок у цій царині.

Література

1. Бердяев Н. Спасение и творчество. Два понимания християнства. -Париж: Путь, 1926.
2. Бердяев Н. Экзистенциальная диалектика божественного и человеческого // Мир философии. - М., 1993.
3. БоришевськийМ.Й. Духовність в особистісних вимірах/ Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка. - Т. X. - Ч. 4. -К., 2008. - С 61-69.
4. Грузенберг СО. Психология творчества. -Минск: Беларусь, 1993.
5. ГубинВ.Д. Концепция творчества в феноменологическо-экзистенциальной традиции. Критический анализ. Автореф. дисс... д-ра филос. наук.-М., 1987.-35 с.
6. Елкінз Д. Духовність - саме її бракує для психічного здоров'я // Гуманістична психологія: Антологія: В 3-х т. Т.2: Психологія і духовність. - К., 2005.-С 12-127.
7. Елкінз Д. Психотерапія і духовність: на шляху до теорії душі // Гуманістична психологія: Антологія: В 3-х т. Т.2: Психологія і духовність. - К., 2005.-С 102-120.
8. Жизнь как творчество (Соціально-психологический аналіз). - К.: Наукова думка, 1985.-299 с.
9. Зеличенко А.И. Психология духовности. - М., 1996. - 400 с.
10. Знаков В.В. Духовность человека в зеркале психологического знания и религиозной веры // Вопросы психологи. - 1998. - №3. - С. 104-114.
11. Климишин О., Семак О. Творчість як спосіб репрезентації духовної природи особистості // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. Спеціальний випуск. - Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2008. -С 167-172.
12. Міщиха Л.П. Психологія творчості: Навчальний посібник.- Івано-Франківськ: Гостинець, 2007. - 448 с
13. Моляко В.А. Творческая конструктология. - К., 2007. - 388 с
14. Савчин М.В. Духовний потенціал людини. - Івано-Франківськ, 2001. -203 с.
15. Слободчиков В.И., Исаев Е.И. Психология человека: Введение в психологию субъективности. -М.: Школа-Пресс, 1995. - 385 с.
16. Стрелков В.И. Духовность и творчество// Человек как философская проблема: Восток-Запад. -М., 1991. -С. 197-208.
17. Философский энциклопедический словарь. - М.: ИНФРА - М, 1997. -576 с.
18. Чаплигін O.K. Творчий потенціал людини як предмет соціально-філософської рефлексії. Дис... докт. філос. наук. -  Харків, 2002 - 391 с

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com