www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Психологічна адаптація людей похилого віку в умовах геріатричного центру
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Психологічна адаптація людей похилого віку в умовах геріатричного центру

Кузовкова М.С.

ПСИХОЛОГІЧНА АДАПТАЦІЯ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ В УМОВАХ ГЕРІАТРИЧНОГО ЦЕНТРУ

   В статті розкриваються основні теоретичні проблеми процесу старіння, особливості життя похилої людини в геріатричному центрі. Аналізуються деякі аспекти адаптації до старіння: зміна соціальної позиції, місце похилої людини в суспільстві та відносини з ним, побудова нового образу життя похилої людини за допомогою наративу.
   Ключові слова: старіння, адаптація і соціалізація в похилому віці, досвід похилої людини, наратив, сенс життя.
   Актуальність дослідження. Кожен період в житті людини, зокрема в похилому віці, ставить складні завдання в плані особистісного розвитку, які для вирішення вимагають нових навичок, нового ставлення до реальності. Закінчення роботи і вихід на пенсію об'єктивно викликає зміну соціального статусу і пов'язаного з цим способу життя, а також потенційну можливість змінити ритм і умови життя. Особливо це стосується тих похилих, які потрапляють до спеціальних закладів (геріатричний центр, будинок-інтернат, пансіонат, стаціонарні відділення постійного перебування самотніх непрацездатних громадян та ін.).
   Якщо раніше подібні заклади викликали багато запитань і недовіру, то сьогодні все частіше стають місцем продовження і закінчення життя багатьох пенсіонерів. Похилі люди, що перебувають в геріатричних домах є рівноправними членами суспільства, а не ізольованими від суспільства індивідами. Отже, постає питання соціалізації похилої особистості в спеціалізованих умовах.
   Ми будемо розглядати соціалізацію як двосторонній процес, в якому похила людина не тільки передає накопичений досвід, а й виступає активним членом суспільства.
   Об'єкт дослідження - адаптація до процесу старіння в умовах геріатричного центру.
   Предмет дослідження - досвід похилої людини як форма активності в похилому віці.
   Мета дослідження - здійснити аналіз процесу адаптації похилих людей до нових умов в геріатричному центрі.
   Аналіз наукових досліджень та публікацій. Різні аспекти методологічної та теоретичної геронтопсихології, особливостей життя людей похилого віку розглядали: О.В. Краснова, А.Г. Лідере (особливості розвитку особистості в період похилого віку), М.В. Єрмолаєва (структура емоційних переживань), Н.В. Чепелєва, М.Л. Смульсон (наративна психологія людей похилого віку).Дослідження адаптації людей похилого віку в будинках-інтернатах проводили В.А. Галкін, В.В. Болтенко,Н.Ф. Дементєва, Є.Ю. Шаталова, М.Ф. Шахматов. Ці автори розробили рекомендації щодо організації та соціально-психологічної адаптації до інтернату.
   Виклад основного матеріалу. Соціалізація передбачає адаптацію до середовища з урахуванням індивідуальних особливостей. Одним із показників соціалізації є ідентифікація з виконуваними функціями, що приписані соціальною роллю. Важливо, щоб ця роль знайшла своє відображення в Я-образі похилої людини, при цьому мала позитивне емоційне ставлення.
   Як ми знаємо, похилий вік не завжди асоціюється з позитивом, особливо на фоні перебування в геріатричних домах. Тому тут виникає необхідність психологічної допомоги по формуванню нової ідентичності, нового сенсу життя.
   Робота з похилими людьми в усіх країнах вважається однією з найважчих в усіх відношеннях та практично не проводиться. Похилі люди традиційно розглядалися як погані кандидати для психотерапії, хоча вперше психотерапевтичні програми для похилих людей з'явилися ще в XX столітті. Таке відношення до похилих людей повязано зі стереотипами уявлення про їх вікові особливості (зниження фізіологічних, інтелектуальних та емоційних можливостей, ригідність, звуження життєвої перспективи та ін.).
   Але похилі - це дуже різні люди. Серед них є здорові й хворі; ті, що живуть з сім'єю, самотні або перебувають в геріатричних центрах; задоволенні своїм новим статусом-пенсіонера і незадоволенні своїм статусом; пасивні або ті, які ведуть активний образ життя.
   Головне враховувати те, що кожна похила людина - це особистість і як особистість є самоцінністю. Особистість визначає й особливості процесу старіння. Кожна людина унікальна в своєму “Я”. Тому ми розглядаємо старість як період розвитку, який відіграє специфічну роль в системі життєвого циклу людини. Як зазначає М.В. Єрмолаєва [1], саме тут стає можливим пояснити життя людини в цілому, її смисл і цінність для наступних поколінь.
   Розглядаючи старість як вік розвитку, можна припустити, що провідна діяльність на цьому етапі є структуризація та передача досвіду. Іншими словами, позитивна інволюція в старості можлива в тому випадку, коли похила людина знайде можливість реалізувати накопичений досвід в значущій для інших справі й при цьому вкласти в нього частку своєї життєвої мудрості, індивідуальності [1, с 130].
   Розглянемо таку категорію похилих людей, соціальні контакти і можливість реалізувати накопичений досвід яких стає обмеженими - похилі, які знаходяться в геріатричних центрах.
   Одні похилі опинилися в геріатричному центрі внаслідок певного збігу обставин (жертви надзвичайних ситуацій), інші стали об'єктами чужої волі (діти, онуки, шахраї), але є такі, що прийшли до центру за власною волею.
   Всіх їх об'єднує той факт, що оформлення в геріатричний центр і адаптація до нього - психотравмуюча подія.
   Поступаючи до геріатричного центру, відбувається зміна соціального статусу похилої людини, що повязана з різними факторами: виходом на пенсію, втратою близьких людей і друзів, що пов'язано з їх смертю, обмеженість спілкування з іншими, труднощі самообслуговування, погіршення економічного положення, з діями шахраїв, які обманними діями забирають квартири самотніх похилих людей. Ступень пристосування похилої людини до геріатричного центру залежить і від стану здоров'я. Очевидно, що зниження функціонального стану організму похилої людини роблять його більш залежним, а як наслідок, з пасивної життєвою позицією.
   Процес адаптації в новому “домі” йде дуже складно через зміну звичної життєдіяльності: непередбачувані ситуації, нові люди, незвичні умови, відсутність ясності щодо свого нового соціального статусу. Ці життєві обставини, які змушують похилу людину не тільки пристосовуватися до зовнішнього оточення, а й реагувати на зміни, що відбуваються в ньому самому. Все це потребує від похилої людини мобілізації фізичних і психічних резервів похилих, яких може просто не вистачати.
   X. Хейзан провів цікаве дослідження в центрі перебування похилих людей Лондона, який пропонував “альтернативну реальність” по задоволенню потреб клієнтів похилого віку. Він виявив, що персонал центру був зорієнтованим на потреби своїх клієнтів, наприклад, існували негласні правила поведінки та взаємодії. Так, робітники не розмовляли вголос про сім'ю похилих людей, про їх проблеми, про те, що відбувається за межами центру. Дозволялося розмовляти лише про те, що відбувається в центрі.
   Похилим людям заборонялося обмінюватися спогадами, вважали, що це може зруйнувати почуття спільноти, привнесе негативні переживання, що відбиваються на стані здоров'я, психічному комфорті. В цій спільноті ігнорували смерть, тобто, якщо хтось з похилих вмирав, про нього не згадували і не говорили.
   Ще однією особливістю цього центру було те, що велику роль приписували вдачі та випадку, а не самій людині. Наприклад, якщо відбувалося щось непередбачуване, то похилим навіювали, що сама людина нічого не могла вдіяти, така доля.
   В центрі підкреслювали два важливих моменти. Перший -ритмічна і циклічна організація життя в центрі, для якого була характерна певна послідовність: свята, заняття, відпочинок та ін. Інший момент - необхідність взаємної допомоги один одному і спільна участь в усіх заходах.В результаті не відчувався час, і, як наслідок, уникання сум і відчай. Таким чином, на думку того часу, похилі люди знаходилися в оптимальному і надійному для них світі [2, с 243].
   Зараз робота та організація центрів для похилих людей змінилась. Все більшого значення спеціалісти надають спогадам похилих людей, їх досвіду.
   Досвід розглядається як особистісна цінність у сучасній гуманістичній психології з її феноменологічною орієнтацією. Найважливішим джерелом знання про людину є її екзистенційний стан, суб' єктивний психічний досвід, який можна усвідомити через переживання і усвідомлення наявного буття “тут-і-зараз”. Внутрішній досвід стає об'єктом осмислення і забезпечує можливість подальшого саморозвитку особистості.
   Самоактуалізація відбувається як все більш повне знання себе і свого внутрішнього досвіду. Прислуховуючись передусім до себе, а не до оточення, актуалізована особистість реалізує єдність емоційного та рефлексивного компонентів свого внутрішнього досвіду і стає вільною у виборі власного шляху.
   К. Роджерс розглядає досвід як “проживання” даної ситуації, як часткове або повне усвідомлення себе. Як особливий емоційно-рефлексивний стан, нарешті, як сукупність відомостей про себе, детермінованих сферами активності організму. К. Роджерс багаторазово підкреслює особливу пріоритетність досвіду у житті людини, вважаючи досвід вищим авторитетом, розумнішим за інтелект [3, с 5 6].
   Досвід є одним з основних понять і гештальттерапії. Цикл контакту, що його інакше називають циклом контакту, включає в себе кілька послідовних фаз, які забезпечують асиміляцію набутого, пережитого. Фігура конструюється з минулого досвіду, незавершених справ та актуального досвіду. Досвід не засвоюється, поки залишається незакінченим (відсутність цілісності-гештальт) [3, с 5 7].
   Досвід дає можливість адаптуватися до умов життя, взаємодіяти зі світом, інтерпретувати події у світі і себе в цих подіях [3, с 145].
   У досвіді є й латентні структури, тобто нерефлексовувані надсвідомі складові, що походять від мотиваційно-ціннісних орієнтацій. Це - стереотипи або самооцінка. До латентних структур О.М. Лактіонов відносить й оцінку власного дитинства [З, с.58].
   Завдяки тому, що ми маємо досвід, наше бачення світу більш-менш стабільне і стійке. За своєю природою досвід - це результат пристосувальної активності. Вирішуючи завдання адаптації до середовища певним чином реконструює його.
   Головна функція досвіду - забезпечення стійкої адаптації до повсякденності. Така адаптація досягається шляхом стимулювання певної мотиваційної спрямованості особистості [З, с.59].
   Одиницею особистісного досвіду, що спонукає людину інтерпретувати, осмислювати те, що відбувається з нею, є зовнішня подія. А в похилому віці зовнішніх подій стає менш, але внутрішніх “подій”-спогадів дуже багато.
   Отже, похилий вік - це вік, коли люди меншу увагу приділяють своїй зовнішності й більшу - внутрішньому стану. Головним питанням для похилих людей, що попадають в геріатричні центри, стає “хто я і навіщо?”, у відповіді на які сподіваються сформувати нову ідентичність, визначити новий смисл життя [4, с 107].
   З точки зору емоційної насиченості, не має значення, проходить цей процес на свідомому рівні або усвідомлюється не зовсім, відриваючись похилій людині скоріше у вигляді самовідчуттів, а не самосвідомості. Пошук сенсу життя, особливо висновок про те, що вона прожити не так, повинен усвідомлюватися людиною як даність, з якою їй буває важко погодитися. Саме це робить цю кризу значною для попередніх років життя, супроводжується страхом і відчаям. От де потрібна допомога психолога похилим - пережити цю кризу, знайти смисл життя і показати перспективу життєвого шляху, навіть в умовах інституційного догляду.
   В стінах спеціалізованого закладу змінюється й часова перспектива, яка була звичною раніше. Спочатку йде різке збіднення життя, втрата позитивних емоцій та забарвленість подій, зявлюється відчуття самостності і непотрібності. Взагалі-то життя похилої людини небагате на різноманітні події. Якщо і відбуваються, то заповнюють весь її індивідуальний простір і час. Відвідування лікаря, гостя - це вже подія, яка може заповнити весь день. Тобто, відбувається гіпертрофірованність подій. Подія, що для молодої людини є незначним епізодом, для похилої людини стає справою дня.
   Крім того, на думку М.Ф. Шахматова, “відмінність щасливих переживань в старості від подібних станів в молоді і зрілі роки складається в тому, що вони не проецюються на майбутнє і повністю вичерпуються переживаннями теперішнього” [6, С.28].
   Типовим для похилих людей стає погляд в минуле. Більшість життєвих домагань вже реалізовані або вже не можуть бути реалізованими, найбільш продуктивні періоди життя залишилися в минулому. Тому похила людина переважно знаходиться під впливом спогадів. Чому б це не використати за для адаптації цих похилих в геріатричних центрах?
   Останнім часом психотерапевтична практика виходить з положення про те, що поведінка похилої людини визначається не стільки об'єктивними моментами ситуації, скільки формою та характером їх суб'єктивного сприйняття й переживання. Згідно цього необхідним стає аналіз конкретної ситуації та її когнітивного змісту.
   Значний вклад в когнітивну теорію адаптації до старіння внесли результати лонгітюдних досліджень, які проводилися в Бонскому та Гейдельбергскому університетах. Ці данні підтверджують основні положення когнітивної теорії:
   1. поведінка людини залежить не стільки від об'єктивної ситуації, скільки від її суб' єктивної оцінки;
   2. оцінка ситуації пов'язана з провідними мотивами особистості;
   3. адаптація людини до старіння досягається тоді, коли з'являється рівновага між когнітивними і мотиваційними системами її особистості.
   Ці положення підтримує А.У. Тібілова, яка пише: “Часті в старості соціальні втрати, такі як смерть одного з подружжя, вихід на пенсію, звуження кола соціальних контактів, ситуація сімейних конфліктів, необхідність зміни звичного образу життя та ін., повинні оцінюватися з точок зору їх значущості для індивіду; чим вище їх суб'єктивна цінність, тим більший вплив цих факторів на психічний стан і адаптацію до старіння” [3].
   М.Ф. Шахматов [6] зазначає, що поряд з втратами вказаними вище, повинна йти реорганізація життєдіяльності похилої людини крізь виробітку нової активної життєвої позиції, яка відображає переоцінку минулих цінностей, установок, вироблення певного відношення до власного старіння.
   Не можна сприймати стару людину ізольовано, поза його життєвого шляху. Спогади несуть в собі якусь смислове навантаження для кожної особистості, є відображенням багатоаспектного становлення особистості. Тому важливим стає питання вивчення досвіду похилої людини для її адаптації в геріатричному центрі. В цьому може допомогти наративний тренінг.
   Наратив - розповідь суб'єкта (в письмовій або усній формі) про найважливіші події із власного життя на певному відрізку часу, які відтворюють світосприймання та ставлення людини до дійсності [3, с 158].
   Оповідання в формі наративу, може стати особливим багатим джерелом знання про ті смисли, які похилі люди знаходять в своєму житті. За концепцією Л. Полані, будь-яка розповідь унікальна тому, що її автор в процесі оповіді неминуче презентує певний погляд на світ, пропонуючи слухачеві приймати та поділяти його.
   В рамках концепції Н.В. Чепелєвої [3] розроблені основні принципи побудови наративного тренінгу. Акцент в організації тренінгу ставиться на підвищення ступеню саморозкриття і саморозуміння, самоприйняття особистості. В наративному тренінгу основна роль відводиться похилій людині. Зовні, це непомітна, але значна мислинева робота, де йде перегляд своїх можливостей та нового положення. Стрижнем цієї роботи є формування відношення до старіння і свого досвіду.
   Досвід не можливо виправити, але людина може враховувати його, робити висновки щодо подальшого життя. З цією метою використовують наратив, як засіб саморозвитку особистості, де знаходять такий досвід, що не сприймався похилими.
   Основу психотерапевтичного впливу М.Ф. Шахматов вбачає в тому, щоб спонукти людину більше думати, засвоїти більше понять і уявлень. В процесі психотерапії і соціальноїреабілітації похилі люди повинні перейти від повсякденного сприйняття до відчуття повноцінного життя “тут-і-зараз” і звільнити внутрішні ресурси для зміни якості свого життя [2, с 238].
   Останнім часом метод оповідання історій знаходить все більше розповсюдження в психотерапії. Як зазначають Е.С. Калмикова та Е. Мергенталер, в процесі індивідуальної психотерапії відбувається осмислення і переробка особистої історії клієнта через діалог з психотерапевтом. В результаті у клієнта поступово виникає нове бачення цієї історії - причому не лише в інтелектуальному, а й емоційному плані. Завдяки цьому і здійснюються зміни в психотерапії - клієнт стає більш цілісним, здатним позитивно сприймати власне життя і самого себе [З, с.89].
   Отже, основне значення для людини мають не самі події, а той сенс, який вона вкладає в ті чи інші ситуативні смислові єдності, котрі виникають на основі переживання та осмислення життєвої ситуації.
   Завдання психолога полягає у тому, щоб допомогти похилій людині переосмислити власний досвід, віднайти нові сенси життя, відпустити негативні емоції, які призвели до такого становища і сконцентруватися на особистісному зростанні в умовах геріатричного центру.
   Психотерапевт заохочує людей ставитися до своїх буденних життєвих наративів не як до пасивно отриманих фактів, а як до історій, що ними самими активно конструюються [3, с 168].
   Життєвий шлях людини завжди переживається як відкритий, незавершений, і не лише тому, що нікому не відомо, коли і як він скінчиться. Адже навіть факт фізичної смерті не є для особистості останньою крапкою. Живуть нащадки, тривають справи, залишаються думки, твори, відкриття. Близькі люди подумки звертаються за порадами, спілкуються, залишають померлого у своєму життєвому просторі, серед живих. Його постать продовжує впливати на оточення, інколи цей вплив навіть посилюється після фізичної кончини [3].
   Якщо суб' єктивне сприймання важливих життєвих подій може впливати на формування життєвої позиції людини (пасивного або активного суб'єкта), а значить може впливати і на її здатність самостійно діяти в соціальному просторі.
   Виходить, що розвиток повноцінної особистості пов'язаний з рівнем соціальної адаптації. Саме розвиток особистості на підставі задоволення - зросту - підвищення її потреб є кінцевим результатом та метою процесу адаптації.
   Висновок. Проведений вище огляд літератури показує, що в процесі психічного розвитку за допомогою наративу відбувається переосмислення минулого, виникає рефлексія, складається узагальнене відношення до життя, розширюється цілісно-смисловий простір особистості, будується єдина життєва лінія та виявляються протиріччя між нею і життєвими обставинами, виникає спрямованість на цілі, які пов'язані з недалеким майбутнім. Побудова нового образу життя потребує від людини значних сил, адаптивних можливостей, інтелектуальних зусиль, мотивації досягнень, пошуку нових смислових цінностей.
   Для збільшення ефективності реабілітаційних заходів спрямованих на розвиток адаптаційних можливостей людей похилого віку, важливо створювати умови, що забезпечують почуття компетентності, значущості похилої особистості для суспільства, продовжувати шляхи по самореалізації, навіть в умовах геріатричного центру.

Література

1. Ермолаева М.В. Структура эмоциональных переживаний в старости //Мир психологии. - 1999. - № 2. с. 123 - 133.
2. Краснова О.В., Лидере А.Г., Социальная психология старения: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. - М., 2002. -288 с.
3. Проблеми психологічної герменевтики. Монографія / За ред. Н.В.Чепелєвої. - К.: Міленіум, 2004. - 276 с.
4. Смульсон М.Л.. Екзистенційне наповнення наративу старості. Актуальні проблеми психології: психологічна герменевтика/ За ред. Н.В. Чепелєвої. - К.: Міленіум, 2005. - 212 с
5. ФранклВ. Человек в поисках смысла:- М.: Прогресе, 1990. - 367 с
6. Шахматов Н.Ф. Старение. Норма и патология// Психология старости: Хрестоматия. - Самара: Издательский Дом Бахрах-М -С. 228-322.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com