www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow «Професійне вигорання» як показник дезадаптованості педагогічних працівників
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

«Професійне вигорання» як показник дезадаптованості педагогічних працівників

Н.В. Перегончук

“ПРОФЕСІЙНЕ ВИГОРАННЯ” ЯК ПОКАЗНИК ДЕЗАДАПТОВАНОСТІ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

   У статті зроблено теоретичний аналіз проблеми “професійного вигорання” педагогічних працівників; визначено причини та симптоми “вигорання” за критеріями методики В. Бойка та включені експерементальні дані отримані за цією методикою.
   Ключові слова: синдром “професійного вигорання”, симптоми, емоційне реагування, стрес, стресові ситуації.
   Постановка проблеми. Проблема професійного стресу, як окремого напрямку досліджень, особливо інтенсивно почала розроблятися у психологічній науці в останні два десятиріччя. Це пов'язано з тим, що було з'ясовано його негативний вплив на рівень працездатності, якість праці та стан здоров'я працівників. У багатьох публікаціях йдеться про наявні у працівників різних типів професій психічні перевантаження, психосоматичні розлади, негативні поведінкові реакції, які виникали внаслідок впливу робочих (професійних) стресорів [1, 2, 8].
   Чимало професій, що представляють систему “людина-людина”, це професії, що зазнають неабиякого стресогенного впливу. Найяскравішим прикладом є професії у сфері освіти - педагогічні працівники. Рівень професійного “вигорання” у людей цієї професії вважається чи не найвищим поміж усіх інших. Причиною цьому є сукупність проблем різних рівнів. Дослідження педагогічної діяльності показали, що найважливішими характеристиками праці вчителя є напруженість, підвищена відповідальність, наявність широкого кола обов'язків, що обумовлює її стресогенність [2].
   Про наявність великої кількості стресорів у педагогічній діяльності говорять вже давно як зарубіжні, так і вітчизняні вчені. Професія педагога насичена багатьма стресогенами, серед яких такі, як соціальні оцінка, невизначеність, повсякденна рутина тощо. Прояви стресу в роботі вчителя різноманітні й численні. Серед найбільш поширених можна вирізнити такі, як: фрустрованість, підвищена тривожність, роздратованість, виснаженість.
   Суттєвим стресогенним фактором є психологічні й фізичні перевантаження педагогів, які спричиняють виникнення так званого синдрому “професійного вигорання” - виснаження моральних і фізичних сил, що неминуче позначається як на ефективності професійної діяльності, психологічному самопочутті, так і на стосунках у сім'ї.
   В даний час, такий синдром, як “професійне вигорання” вже стає добре знайомим явищем в школах.
   Актуальність вивчення професійних стресів та технологій їх подолання зумовлена не тільки їх негативним впливом на ефективність праці, але і тим, що вони впливають на все життя, змінюючи його психічне та соматичне становище, що призводить до втрати здоров'я, до появи психологічних проблем та особистісних змін [7].
   Постійна втома, спустошеність, відчуття відсутності соціальної підтримки, постійні докори, незадоволення професією є основними проявами цього феномену.
   Аналіз проблеми дослідження. Проблемою “професійного вигорання” займаються як зарубіжні так і вітчизняні вчені: К. Маслач, С. Джексон, Г. Сельє, В. Бойко, Н. Водоп'янова, Л. Карамушка, Т. Зайчикова. Професія педагога - одна з тих, де синдром “професійного вигорання” є найбільш поширеним. Тому дуже важливим є вивчення особливостей його виникнення, розвитку та перебігу саме у педагогічній діяльності.
   Метою статті є дослідження впливу емоційного вигорання на професійну діяльність вчителя.
   Завдання статті:
   1. Провести теоретичне дослідження синдрому “емоційного вигорання” в професійній діяльності педагогічних працівників.
   2. Експериментально визначити рівень “професійного вигорання” у вчителів.
   “Синдром професійного вигорання” є стресовою реакцією, яка виникає внаслідок довготривалих професійних напружень середньої інтенсивності. Зважаючи на визначення стресового процесу за Г. Сельє (тобто стадій тривоги, резистентності і виснаження) “професійне вигорання” можна вважати третьою стадією, для якої характерний стійкий і неконтрольований рівень збудження. Педагоги працюють у доволі неспокійній, емоційно напруженій атмосфері, що вимагає постійної уваги і контролю за взаємодією в системі “вчитель-учень” за таких умов стрес спричиняється безліччю стресогенів, які безперервно накопичуються в різних сферах життєдіяльності. Наразі почуття контролю над тим, що відбувається, може мати вирішальне значення. Якщо педагог реагує адекватним, адаптивним чином, він успішніше й ефективніше діє та підвищує свою функціональну активність і впевненість, у той час, якдезадаптивні реакції призводять до “професійного вигорання”. Коли вимоги (внутрішні та зовнішні) постійно переважають над ресурсами (внутрішніми й зовнішніми), у людини порушується стан рівноваги. Безперервне або прогресуюче порушення рівноваги неминуче призводить до “професійного вигорання”. “Вигорання” - це не просто результат стресу, а наслідок некерованого стресу.
   Отже, синдром “професійного вигорання” - один із проявів стресу, з яким стикається людина у власній професійній діяльності. Цей термін ? загальна назва наслідків тривалого робочого стресу і певних видів професійної кризи, результат не вирішених професійних завдань, конфліктів. Оскільки дані сучасних досліджень унаочнили, що “професійне вигорання” можна відрізнити від інших форм стресу як концептуально, так і емпірично, виникла необхідність у систематичних наукових дослідженнях цього синдрому.
   Виклад основного матеріалу. Термін “професійне вигорання” з'явився у психологічній літературі відносно недавно. Його ввів американський психіатр Х.Дж. Фрейденбергер у 1974 році для характеристики психічного стану здорових людей, які інтенсивно спілкуються з клієнтами, пацієнтами, постійно перебувають в емоційно завантаженій атмосфері при наданні професійної допомоги. Це - люди, які працюють у системі “людина-людина”: лікарі, юристи, соціальні працівники, психіатри, психологи, вчителі тощо. Як зазначають зарубіжні дослідники з Канади, США, Західної та Центральної Європи, а також вчені з Росії та України, фахівці, які працюють у згаданій системі, змушені постійно стикатися з негативними емоційними переживаннями своїх клієнтів (пацієнтів, вихованців), тому мимоволі стають залученими до цих переживань, через що й зазнають підвищеного емоційного напруження.
   З 1974 року вийшло друком понад 2500 статей і книг; присвячених вченню синдрому “професійного вигорання”. Але переважна більшість із них - описового й епізодичного характеру. Літератури, що розкривала науково-практичні дослідження в цій галузі, ще недостатньо. Проте дослідження синдрому триває. Нині він має вже діагностичний статус у “Міжнародній класифікації хвороб - 10”: “Z 73- проблеми, пов'язані з труднощами управління власним життям”.
   Дослідження цього синдрому розпочалося зі співробітників медичних установ та різних громадських організацій. Ф. Сторлі -професор Школи догляду при Університеті штату Невада - проводила дослідження цього феномену на медсестрах, які працюють у кардіології. Вона зробила висновок, що цей синдром є результатом конфронтації з реальністю, коли людський дух виснажується в боротьбі з обставинами, які важко змінити. Як наслідок розвивається професійний аутизм. Необхідна робота виконується, але емоційний внесок, який перетворює завдання в творчу форму, відсутній.
   Професор психології Каліфорнійського університету К. Маслач деталізувала це поняття, окресливши його як синдром фізичного та емоційного виснаження, що складається з розвитку негативної самооцінки, негативного ставлення до роботи та втрати розуміння співчуття щодо клієнтів. Доктор К. Маслач підкреслює, що “професійне вигорання” - це не втрата творчого потенціалу, не реакція на нудьгу, а скоріше емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням [10].
   Нині відомі три підходи до визначення синдрому “професійного вигорання”.
   Перший підхід розглядає “професійне вигорання” як стан фізичного, психічного і передусім емоційного виснаження, викликаного довготривалим перебуванням в емоційно перевантажених ситуаціях спілкування. “Професійне вигорання” тлумачиться тут приблизно як синдром “хронічної втоми”.
   Другий підхід розглядає “професійне вигорання” як двовимірну модель, що складається, по-перше, з емоційного виснаження та, по-друге, - з деперсоналізації, тобто погіршення ставлення до інших, а іноді й до себе.
   Але найпоширенішим є третій підхід, запропонований американськими дослідниками К. Маслач і С. Джексон. Вони розглядають синдром “професійного вигорання” як трьохкомпонентну систему, котра складається з емоційного виснаження (знижений емоційний фон, емоційному перенасиченню), деперсоналізації (проявляється в деформації стосунків з іншими людьми) та редукції власних особистісних прагнень (негативна оцінка себе, своїх професійних досягнень і успіхів, обмеження своїх можливостей та обов'язків перед іншими) [9].
   Г. Роберте класифікує вищенаведені симптоми як: 1) зміни у поведінці; 2) зміни в мисленні; 3) зміни у почуттях; 4) зміни в здоров'ї. При цьому симптоми синдрому “вигорання”, не відрізняються чіткою специфічністю та можуть варіювати від легких поведінкових реакцій (дратівливість, втомлюваність під кінець і, навіть, на початку робочого дня, тривожність тощо) до психосоматичних та невротичних розладів.
   За іншим визначенням, емоційне вигорання - це вироблений особистістю механізм психологічного захисту в формі повного або часткового виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи. Емоційне вигорання представляє собою набутий стереотип емоційної, найчастіше професійної поведінки. Вигорання можна розглядати як функціональний стереотип, оскільки він дає змогу людині дозувати та економно використовувати енергетичні ресурси [1].
   Не існує єдиних поглядів на причину появи синдрому вигорання. Виділяються три групи чинників, що виконують істотну роль в розвитку синдрому “емоційного вигорання”: рольовий (рольова невизначеність), організаційний (зміст діяльності) і особистісний (незадоволеність професійним зростанням). Ряд дослідників вважають основними передумовами вигорання наявність організаційних проблем. В той же час інші дослідники [4] вважають важливішими особистісні характеристики (низька самооцінка, високий невротизм, тривожність).
   Серед симптомів, що виникають першими, можна вирізнити загальне почуття втоми, вороже ставлення до роботи, загальне невизначене почуття занепокоєння, сприймання роботи як такої, що постійно ускладнюється та стає менш результативною. Педагог може легко впадати в гнів, дратуватися і почувати себе розбитим, безсилим у ситуаціях вирішення завдань навчально-виховного процесу, зосереджувати увагу на деталях і бути налаштованим надзвичайно негативно до усіх подій. Гнів, що він відчуває, може призвести до розвитку підозрілості. Педагог може думати, що співробітники хочуть його позбутися. Цей стан може посилюватися почуттям “незалученості”, особливо якщо раніше педагог брав активну участь у житті та подіях школи. Окрім того, кожен, хто намагається допомогти, щось порадити, викликає тільки роздратування.
   Серйозними проявами “професійного вигорання” є поведінкові зміни і ригідність. Якщо людина зазвичай балакуча й нестримана, вона може стати тихою і відчуженою. Чи навпаки, людина, що зазвичай тиха й стримана, може стати дуже говіркою, вступати в бесіду будь з ким. Жертва “професійного вигорання” може стати ригідною у мисленні. Ригідний педагог закритий до змін, оскільки це вимагає енергії та ризику, котрі є великого загрозою для вже виснаженої особистості.
   Педагог, який відчуває, на собі дію синдрому “професійного вигорання”, може намагатися подолати ситуацію, уникаючи співробітників і учнів, фізично і думкою віддаляючись від них. Уникнення та відчуження можуть проявлятися багатьма шляхами. Наприклад, педагог може часто бути відсутнім на роботі. Він може спілкуватися безособовими способами з колегами й учнями, може зменшувати власну залученість до контактів з ними. Педагог, врешті-решт, впадає в депресію й починає сприймати ситуацію як “безнадійну”. Він може залишити свою посаду чи взагалі змінити професію. На сьогодні для діагностики конструкту “професійне вигорання” можуть використовуватися методика оцінки психічної активації, інтересу, емоційного тонусу, напруженості і комфортності Н. Курганського і Т. Немчіна.опитувальник особистісний “Рівень невротизації та психопатизації”, методика оцінки нервово-психічної напруженості, астенії, пониженого настрою Т. Немчіна, методика діагностики рівня емоційного вигорання В.В. Бойко, методика для оцінки синдрому “вигорання” в професіях системи “людина -людина” Н. Водоп'янової тощо.
   Російський вчений В.В. Бойко розробив власну класифікацію симптомів, що супроводжують різні компоненти “професійного вигорання”. Відповідно до цієї методики ми провели дослідження. Дослідницько-експериментальна робота проводилась на базі загальноосвітніх шкіл 1-3 ступенів м. Вінниці та слухачів курсів підвищення кваліфікації Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. Опитуванням було охоплено 56 педагогів початкової ланки та середніх і старших класів загальноосвітніх шкіл.
   Створена В. Бойком “Методика діагностики рівня емоційного вигорання” дає змогу оцінити прояви синдрому за дванадцятьма основними симптомами, що зазвичай супроводжують три компоненти “професійного вигорання”. Автор характеризує компоненти згаданого синдрому так:
   1. Перший компонент - “напруження” - характеризується відчуттям емоційної виснаженості, втоми, викликаної власною професійною діяльністю.
   Це знаходить вияв у таких симптомах, як:
   1) переживання психотравмуючих обставин - людина сприймає умови роботи та професійні міжособистісні стосунки як психотравмуючі;
   2) незадоволеність собою - незадоволеність власною професійною діяльністю і собою як професіоналом;
   3) “загнаність у кут” - відчуття безвихідності ситуації, бажання змінити роботу чи професійну діяльність взагалі;
   4) тривога й депресія - розвиток тривожності у професійній діяльності, підвищення нервовості, депресивні настрої.
   За нашими даними переживання психотравмуючих обставин на високому рівні зафіксовано у 44,6 % опитаних учителів; тривога і депресія високого рівня сформованості виявлена у 39,3 % опитаних.
   Таким чином, перший компонент “напруження” характеризується переживанням професійних та міжособистісних стосунків, як психотравмуючих, підвищеним нервовим напруженням та депресивним настроєм більше як у третини опитаних учителів.
   Водночас, такий параметр як “незадоволеність собою високого рівня виявлено у 14,3 %, а низького до 50 %; параметр “загнаність у кут”, відповідно, 30,4 % та 53,6 %.
   Таким чином, більша половина учителів не виявляють невдоволеності власною професійною діяльності та бажанням змінити роботу. Можна припустити, що вони готові продовжувати професійну педагогічну діяльність в умовах психотравмуючої емоційної виснаженості не вбачаючи способів її подолання.
   2. Другий компонент ? “резистенція” ? характеризується надмірним емоційним виснаженням, що провокує виникнення та розвиток захисних реакцій, які роблять людину емоційно закритою, відстороненою, байдужою. На такому тлі будь-яке емоційне залучення до професійних справ та комунікацій викликає у людини відчуття надмірної перевтоми.
   Це знаходить вияв у таких симптомах, як:
   1) неадекватне вибіркове емоційне реагування - неконтрольований вплив настрою на професійні стосунки;
   2) емоційно-моральна дезорієнтація - розвиток байдужості у професійних стосунках;
   3) розширення сфери економії емоцій - емоційна замкненість, відчуження, бажання згорнути будь-які комунікації;
   4) редукція професійних обов'язків - згортання професійної діяльності, прагнення якомога менше часу витрачати на виконання професійних обов'язків.
   За нашим дослідженням, неадекватне вибіркове емоційне реагування на високому рівні зафіксовано у 50 % опитаних педагогічних працівників; емоційно-моральна дезорієнтація на високому рівні зафіксована у 41,1 % і редукція професійних обов'язків у 59 % відповідно. Отже, другий компонент “резистенція” характеризується неконтрольованим впливом настрою на професійні стосунки, розвиток байдужості у професійних стосунках, емоційною замкненістю та бажанням уникати будь-яких комунікативних ситуацій, а також зменшенням часу на професійну педагогічну діяльність. А такий параметр як розширення сфери економії емоцій високого рівня виявлено у 32,1 %, а низького у 28,6 % опитаних.
   Таким чином, у більшої половини учителів у професійній діяльності мають місце такі ситуації як неадекватне емоційне реагування, не бажання працювати у сфері утруднених ситуацій, а також якомога менше часу надавати виконанню своїх професійних обов'язків. Тому, можна вважати, що вони можуть продовжувати працювати у своїй професії, але не докладати значних зусиль для самовдосконалення та професійного зростання.
   3. Третій компонент “виснаження” характеризується психофізичною перевтомою людини, спустошеністю, нівелюванням власних професійних досягнень, порушенням професійних комунікацій, розвитком цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися з робочих питань, розвитком психосоматичних порушень.
   Тут виявляються такі симптоми, як:
   1) емоційний дефіцит - розвиток емоційної чуттєвості на тлі перевиснаження, мінімізація емоційного внеску у роботу, автоматизм та спустошення людини при виконанні професійних обов'язків;
   2) емоційне відчуження - створення захисного бар'єру у професійних комунікаціях;
   3) особистісне відчуження (деперсоналізація) - порушення професійних стосунків, розвиток цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися при виконанні професійних обов'язків, та до професійної діяльності взагалі;
   4) психосоматичні та психовегетативні порушення - погіршення фізичного самопочуття, розвиток таких психосоматичних та психовегетативних порушень, як розлади сну, головні болі, проблеми з артеріальним тиском, шлункові розлади, загострення хронічних хвороб тощо.
   За нашими даними емоційний дефіцит на високому рівні зафіксовано у 41 % опитаних; особистісне відчуження у 46,4 %; психосоматичні та психовегетативні порушення у 35,7 % відповідно.
   Таким чином, третій компонент “виснаження” характеризується емоційним виснаженням, створенням бар'єру у професійній спілкуванню, порушенням міжособистісних стосунків у педагогічному колективі та професійній діяльності загалом, емоційним виснаженням, погіршенням фізичного самопочуття, а також може призводити до розвитку різного роду психовегетативних та психосоматичних порушень.
   Отже, з нашого дослідження можна зробити висновок, що у третини опитаних педагогічних працівників виявляється перший ступінь “емоційного вигорання” на високому рівні у 32,1 % і 32,1 % на низькому рівні; другий компонент “резистенція” спостерігається у більшої половини опитаних педагогічних працівників у 62,5 % і 14,3 % і характеризується закріпленням впливу настрою на педагогічну діяльність, неадекватним емоційним реагуванням та обмеженням виконання професійних обов'язків; третій компонент “виснаження” проявляється у 35,7 % і 25 % відповідно.
   Висновки. Таким чином, як бачимо, проблема професійного “вигорання” особливо у загальноосвітніх закладах є досить актуальною. Руйнівному впливу піддається фізичне здоров'я й психологічний стан вчителя, що не може не позначатись на працездатності та результатах роботи педагога, негативно впливати і на учнів, і на співробітників. Оскільки, проблема є багатогранною і немає жодного загального підходу до її розгляду, то і розв'язання її має бути комплексним. Проінформованість може позитивно вплинути на вияви професійної мотивації педагогічних працівників, формування позитивного професійного мислення, пошук інноваційних шляхів підвищення ефективності діяльності працівників закладів освіти.
   Перспектива дослідження. У наступних роботах ми плануємо прослідкувати взаємозв'язок між “професійним вигоранням” та професійними труднощами у педагогічній діяльності вчителя. Знайти шляхи подолання труднощів, виходу з утруднених ситуацій, які б не призводили до виникнення такого феномена як “професійне вигорання”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Борисова М.В. Психологические детерминанты феномена эмоционального выгорания у педагогов // Вопросы психологии. - № 2. -2005. - С. 97-104.
2. Зайчикова Т.В. Особливості прояву та детермінанти синдрому “професійного вигорання” у педагогічних працівників // Актуальні проблеми психології. - Том 1.: Соціальна психологія. - Психологія управління. Організаційна психологія.: 36. Наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. - К., 2003. - Ч. 9. - С 103.
3. Кулик С.М. Психологічні проблеми професійної адаптації вчителів // Актуальні проблеми психології. Том 1.: Соціальна психологія. Психологія управління. Організаційна психологія.: .: 36. Наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України. - К.: Міленіум, 2003. - Ч. 2. -С. 201.
4. Леонова А.Б. Основные подходы к изучению профессионального стресса// Вестник Московского ун-та. - Серия 14. Психология. - 2000. - № 3.
5. Синдром “професійного вигорання” та професійна кар'єра працівників освітніх організацій: гендерні аспекти / За ред. С.Д.Максименка, Л.М.Карамушки, Т.В.Зайчикової. - К., 2006. - 365 с
6. Словник іншомовних слів. - К.: Наукова думка, 2000. - 680 с
7. Орел В.Е. Феномен выгорания в зарубежной психологии: Эмпирические исследования и перспективы // Психологический журнал. - 2001. - Т.22. - №1. - С. 90-101.
8. Форманюк Т.В. Синдром “эмоционального сгорания” как показатель профессиональной дезадаптации учителя // Вопросы психологии. - 1994. - № 6. - С. 69771.
9. http:www.rapdon_org_ua./mod-subjects-view pageid-75.html
10. http:www.resources_com_ua/news 48034.html

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com