www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Передумови духовного розвитку у дитячому віці: можливі перешкоди
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Передумови духовного розвитку у дитячому віці: можливі перешкоди

ПЕРЕДУМОВИ ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ У ДИТЯЧОМУ ВІЦІ: МОЖЛИВІ ПЕРЕШКОДИ

   Описується й аналізується значимість феномену духовності для розвитку особистості. Розглядається випадок з консультативної практики, висувається та обґрунтовується припущення щодо ролі психічної травми у виникненні описаної дисгармонії особистісного розвитку дитини.
   Процес розв'язання проблеми духовного розвитку особистості був і залишається вічною перспективою прогресу людини Опанування людиною своєї волі, свободи, усвідомлення нею гуманістичних цінностей, подолання відчуження людини від природи, самої себе тісно пов'язані із проблемою духовності [1, 2, 7].
   Духовність - це поняття, нероздільне з небайдужим ставленням до світу, наповненістю інтересом до різних сфер буття, любов'ю до людей, батьківщини, природи, - власне, до того, що не являє собою реалізацію прагматичних інтересів. На противагу буденним інтересам, що мають здебільшого гедоністичну спрямованість, духовність означає спрямованість людини передусім на нематеріальні цінності.
   На думку Л.М. Собчик [5] духовність є вищим рівнем самосвідомості людини. Це поняття неможливо підмінити високим інтелектом та ерудицією, тому що схильність до пошуку вищого смислу життя, спрямованість інтересів на інші, крім прагматичних потреб сфери пізнання, спостережливість і толерантність у стосунках з людьми, доброта й співчутливість, що йдуть від серця, притаманні і людям з невисоким освітнім рівнем. Духовність неможна ототожнити із розвиненим інтелектом ще й тому, що це не лише атрибут самосвідомості, але й емоційна категорія, що передбачає у складному діалозі доброго та злого начал буття пріоритет першого. Для одних - це опора на суспільну мораль, на принципи релігійних догм, для інших - це власна совість, що не дозволяє переступити межу, за котрою виникає небезпека нехтування інтересами інших. Духовність людини - це вміння вийти за межі вузько егоїстичного прагнення вижити, перевершити інших, захистити себе від негараздів. Наповнене духовним багатством життя передбачає не стільки включення у образ власного Я величезної - інформації про оточуючий світ, а й здатність сприймати власне Я у контексті універсуму. При цьому людина виступає не лише як пасивний споглядач, а як суб'єкт діяльності. Як особистість, що намагається зрозуміти своє призначення у цьому світі та наповнити своє життя актуальним змістом і реалізує свій потенціал в ім'я певних ідеалів, а не у суто егоїстичних цілях.
   У духовно розвинених осіб в ієрархії усіх потреб саме афіліативна потреба є провідною і це має свій вияв у здатності до співпереживання, схильності до самоаналізу, гальмуванні егоїстичних бажань та тенденції до зближення актуального Я-образу з ідеальним.
   На зламі епох, коли змінюється стиль життя всієї країни й водночас, кожної людини, міняються (або й летять шкереберть) ідеали, цінності, стосунки - все те, що наповнювало змістом життя кожного з нас, це призводить до кризового стану самого суспільства, власне до його духовної деградації, або іншими словами, кризи бездуховності. “Стреси, стани тривоги, які охопили людей, викликають невпевненість в собі, цинізм, що спричинює до найнесподіваніших зсувів в акцентах як індивідуальної, так і групової поведінки.” [7, с 4]. Ознаками духовної кризи є також дезінтеграція ціннісних систем особистості, Відсутність духовних орієнтирів спричинює до відчуженості молодих людей від оточуючого світу, провокує нездатність до самопізнання, самоорганізації, відсутність потреби у самовдосконаленні. Дана ситуація спонукує до пошуку науково обгрунтованих методів виховання дітей та молоді у тих суспільних умовах, що склалися на сьогодні. Важливим завданням є попередження деформацій незрілої, піддатливої негативним впливам дитячої особистості.
   Вищі рівні самосвідомості, соціальна спрямованість та ієрархія цінностей індивіда формуються не лише під впливом соціуму але й залежать від історії родини, вибірковості несвідомих устремлінь індивіда, - все це значно обмежує ступені свободи вибору конкретної людини, коли вона опановує багатогранність навколишнього світу. Такі вищі рівні особистості, як моральні засади, громадянська свідомість, ієрархія цінностей, все те, що не обмежується колом егоцентризму, чи групового егоїзму, формуються не лише завдяки культурно-історичному досвіду соціуму, а й у значній мірі пов'язані з вибірковістю кожної конкретної людини. Готовність до духовного розвитку закладена у кожній людині, проте для того, щоб вона могла зреалізуватися необхідним є відповідний вплив оточення, власне те виховання почуттів, яке неможливо замінити освітою, (як це нині широко практикує сучасна школа [5]. Вихованню почуттів надавали великого значення такі педагоги, як А. Макаренко, В. Сухомлинський, Ш. Амонашвілі та багато інших вчителів, тих хто не втілив свій досвід у літературних працях, проте беззастережно “віддавав серце дітям”.
   Розвиток духовності у дитинстві передусім пов'язують зі становленням моральності. У свою чергу, моральність являє собою засвоєння етичних норм даного соціокультурного середовища, - загальних понять про добро та зло й відповідних правил поведінки. При цьому, дитині вольовими зусиллями доводиться долати свої поведінкові тенденції, що коріняться у інстинктивних програмах. На думку російського етолога Віктора Дольника [3] людина (яка з точки зору біології відноситься до родини приматів) від природи є такою ж, як і вони, лінивою, брехливою, злодійкуватою, агресивною та гіперсексуальною. Ці інстинктивні програми у більшій чи меншій мірі притаманні кожній людині. Виховання ж є процесом подолання згаданих нахилів і потребує наполегливості зокрема, у прищепленні певних настановлень і засвоєнні правил, якими дитина має керуватися у повсякденному житті і які тим самим переводяться у ранг цінностей.
   Осіб з асоціальними нахилами, у поведінці яких виразно простежуються прояви перерахованих вище інстинктивних програм, зазвичай характеризують як бездуховних. У повсякденному вжитку віднедавна з'явилося влучне слово “відморозок”. Спостереження та спілкування з такими особами доводить, що те, що для більшості людей є моральними цінностями та переконаннями, для них являє собою лише інформацію, ізольовану від сфери переживань і засвоєну лише на раціональному рівні. Тому знання моральних норм так легко використовується як інструмент маніпулювання іншими задля власної вигоди. Стандартне пояснення, чому та чи інша людина має згадані особливості світосприймання нерідко зводиться до того, що “винні сім я та школа”.
   Проте й раніше суспільство стикалося із особами, які починаючи з підліткового віку виявляли у своїй поведінці такі якості й нахили, які піддаються беззастережному суспільному осуду, жорстокість, нечесність лінощі тощо. За звичаями минулих часів таких підлітків і молодих людей відлучали від родини, позбавляли права на спадщину й виганяли з дому. У Західній Європі закони навіть передбачали право батьків на смертну кару своїх дітей, якщо вони відзначалися гріховною поведінкою. У Східній Європі обмежувалися відлученням від родини й громади шляхом батьківського прокляття. Очевидно, що такі вигнанці мали сумні життєві перспективи і часто ставали на злочинний шлях.
   На початку радянської влади, у 20-30-х роках минулого століття, коли поширеною була дитяча бездоглядність, фахівці послуговувалися терміном “морально дефективний”, що доволі точно відповідає сучасному “відморозку”.
   Одразу після другої світової війни, через те, що з'явилося багато дітей з психічними недугами, у Радянському Союзі з'явилася нова медична галузь -дитяча психіатрія. У роботах Г.Є. Сухарєвої [6] описані варіанти девіантного психічного розвитку дітей та підлітків. Зокрема, у її типологію затримок психічного розвитку включено так званий дисгармонійний інфантилізм. Суть цього варіанту онтогенезу полягає в тому, що при цілком нормальному, чи навіть випереджаючому когнітивному розвитку і відсутності органічних уражень центральної нервової системи, спостерігається відставання у формуванні мотиваційно-потребової сфери та вольових якостей. У дошкільному та молодшому шкільному віці, поки ще дитина більш залежна від дорослих, мусить слухатися їх, вона не виглядає надто проблемною, хоча труднощів у її вихованні вистачає. Але на кінець молодшого шкільного віку та початок підліткового припадає найбільше звернень до психологів (а поки не було психологічних служб, то до психіатрів) через особливості поведінки таких дітей.
   Найчастіше скарги від батьків та педагогів на вперте небажання вчитися, схильність до брехні, неробство, крадійство, втечі з дому тощо. Діти з цілком благополучних сімей, чия рідня докладала неабияких зусиль до виховання своїх нащадків дивують дорослих примітивністю своїх інтересів, що зазвичай обмежуються пасивними розвагами на зразок пошуку пригод “на власну чи чиюсь голову”, іграми, притаманними дітям мало не дошкільного віку та тим, що вони не знаходять спільної мови із більшістю своїх ровесників, а дружать зазвичай з дітьми із неблагополучних родин.
   Психіатри оцінюють такий стан як затримку психоемоційного розвитку, а з підліткового віку мова вже йде про формування психопатії. Педагоги ж відносять їх до категорії важковиховуваних. Психологи у цих дітей констатують дисгармонію особистісного розвитку і всі зазначені вище фахівці вважають, що головну роль у корекції поведінкових відхилень має відігравати індивідуальний педагогічний підхід (суть якого ніхто не пояснює).
   Наші намагання зрозуміти причину такого варіанту психічного розвитку деяких дітей наштовхувалися на судження старших колег на зразок того, що “ми не можемо гадати на кавовій гущі і маємо приймати речі такими, як вони є”. Проте аналіз низки випадків протягом багаторічної консультативної практики та співставлення їх зі спостереженнями за загалом соціально адаптованими дорослими, які відзначаються рисами інфантильності у поведінці дозволяють висунути певні припущення про походження дисгармонійних варіантів психічного онтогенезу, коли цілком нормальний розвиток пізнавальної сфери дитини поєднується з більш чи менш помітною стагнацією розвитку мотиваційно-потребової сфери та вольових якостей.
   Наведемо один з таких випадків. Батьки 12-річного хлопчика, Сашка С. звернулися зі скаргами на те, що він всіляко ухиляється від навчання, краде, тікає з дому. Зі слів матері, стан здоров'я хлопчика цілком задовільний. Він -друга, бажана дитина у сім'ї, народився здоровим, у ранньому дитинстві розвивався нормально, хворів мало. Відвідував дитячий садок, де на нього не було жодних нарікань. До школи пішов у сім років. Спершу Сашко охоче відвідував уроки, але досить скоро інтерес до навчання у нього згас. На уроках він був неуважний, на перервах поводився спокійно, грався з дітьми, дисципліну порушував рідко. Домашні завдання виконував неохоче і лише під контролем старших, читати не любив. Вчителька відзначала, що успішність навчання у Сашка значно нижча за його розумові можливості. У середніх класах, з переходом на предметне навчання, хлопець став встигати ще гірше, почав прогулювати уроки. Батьківські прочуханки спершу справляли на нього вплив, якого проте, вистачало не більше, як на тиждень. І педагогів, і батьків вражала відстороненість Сашка при спробах поговорити з ним, зрозуміти, що йому заважає вчитися краще, він у таких випадках відмовчувався і відводив очі від співбесідника. За вдачею хлопчик був неговіркий, неагресивний не любив шумних ігор, виявляв вибірковість у контактах з дітьми. Дорослих дивувало, що він дружив із дітьми з неблагополучних родин. Разом з ними Сашко проводив багато часу просто вештаючись по вулицях та дворах. Одного разу, у 10 років, він разом зі своїми приятелями побив вікна у шкільній теплиці. Коли їх почали розпитувати, навіщо вони це вчинили, то з'ясувалося, що хлопці били вікна просто так, для розваги, цікаво було, що скло зараз ціле, а потім “дзень, і все”. Батьки помітили, що Сашку доводиться “підкуповувати” своїх “друзів” солодощами та іграшками. Зрештою він почав красти вдома невеликі суми грошей, щоб пригостити товаришів, чи повести їх до комп'ютерного клубу.
   Одного разу, коли йому було 12 років, хлопець без дозволу пішов до клубу ввечері і пробув там з друзями майже всю ніч. Під ранок, повертаючись додому вони вирішили пограбувати ларьок, щоб дістати грошей на комп'ютерні ігри. Під час цієї спроби їх затримала міліція. Допитавши підлітків, інспектор у справах неповнолітніх дійшов висновку, що їхній вчинок був імпульсивним. Хлопці поверталися додому, побачили ларьок і, раптом, їм “сяйнуло”, що там можуть бути гроші, а якщо ні, то можна забрати товари і потім продати їх у інші ларьки (на початку 90-х років це було неважко зробити). Ініціатором цього вчинку був Сашко, який на відміну від своїх двох приятелів, походив з досить заможної родини. Приятелі Сашка призналися, що дружать з ним в основному з вигоди, а насправді недолюблюють його і дуже заздрять тому, що у нього “багаті”, турботливі батьки і він має такі життєві блага, які їм взагалі недоступні.
   Через те, що Сашко дуже запустив своє навчання, батьки перевели хлопця до експериментальної школи, де йому приділялася індивідуальна увага, а мати покинула роботу, щоб контролювати сина. У новій школі педагоги відзначили, що незважаючи на природну кмітливість, хлопець не просто не любить вчитися, він виявляє не просто байдужість, а виразну нехіть до пізнання. Неформальний контакт з ним встановити було важко, він тримався відсторонено і уникав будь-яких розмов. Працювати Сашко не любив; змалку він був опікуваною дитиною, якій батьки не прищеплювали трудових навичок, а коли він підріс, то навіть найпростіші трудові доручення ігнорував. У вільний час хлопець любив дивитися фільми, гуляти з приятелями, шукаючи легких розваг. Його не цікавили ні спорт, ні самодіяльність, ні інші гуртки, бо не влаштовувало дозвілля, яке вимагає зусиль, відповідальності та дисциплінованості.
   Крадіжки з дому продовжувалися, Сашко став виносити дорогі речі - та збувати їх за безцінь, щоб мати гроші на розваги з приятелями. Одного разу він обікрав рідного дядька, коли той прийшов у гості. Для батьків це стало справжнім ударом, тому що цей родич був одночасно і роботодавцем Сашкового батька. Вкравши у нього портмоне з кількома сотнями доларів, хлопець зник. Батьки у відчаї шукали сина цілий тиждень, поки їм не повідомили з міліції, що він знаходиться у Москві, в приймальнику-розподільнику і що його незабаром привезуть до Києва.
   Коли Сашко повернувся, то вияснилося, що вкравши гроші, він подався на вокзал і купив квитка на потяг до Москви. Діставшись туди, хлопець купив собі велосипеда і цілий день катався по місту. Ночувати він прийшов на вокзал, а наступного дня, знову мандрував містом. Наступного вечора на вокзалі його затримав міліціонер і хлопцеві довелося тиждень чекати у приймальнику-розподільнику, доки набереться група таких як він, втікачів з України, щоб її організовано доставити додому.
   Мати Сашка від усіх цих переживань стала глибоко віруючою людиною, вона регулярно відвідувала церкву, для неї стало справжньою розрадою те, що вона співала у церковному хорі. Вона часто брала з собою сина, сподіваючись, що це допоможе йому змінитися на краще. Проте, одного разу Сашко вкрав у хориста з кишені пальта 13 гривень. Коли його викрили і змусили повернути гроші, виявилося, що у того чоловіка це були останні кошти на прожиття. І Сашко, і його мати були дуже вражені тим, що хорист висловив їм своє співчуття, пояснивши, що це була диявольська спокуса і побажав бути стійким у боротьбі з гріховними помислами та завжди каятися при скоєнні гріховних вчинків.
   У ході наших спільних з батьками намагань зрозуміти, де є витоки Сашкових проблем, ми детально проаналізували сімейну історію. Нашу увагу привернув такий епізод. Родина тоді жила у Сибіру, де батько служив у армії. Коли Сашкові було три роки, його віддали до дитсадка, бо матері запропонували добре оплачувану роботу. До садка треба було їхати майже годину автобусом через тайгу, дітей возили без батьків і Сашко спершу дуже боявся їздити, плакав, влаштовував істерики. Так тривало більше тижня, потім хлопчик заспокоївся, але у своїх спогадах мати відзначила, що він після того змінився, - дитина раніше була жвавою, контактною, а стала тихою, пасивною, відстороненою. Вночі хлопчику часто снилися страшні сни про вовків, він кричав від жаху і затихав лише на руках у матері. Нічні кошмари тривали біля року, згодом, вони стали рідшими, проте не зникли зовсім.
   На нашу думку, ці поїздки до дитячого садка стали для Сашка джерелом психічної травми. На користь нашого припущення свідчить помітна зміна поведінки дитини, нічні кошмари з одним і тим самим змістом, що повторювалися тривалий час, а також стагнація особистісного розвитку, яка стала виразно виявляти себе з початком шкільного віку.
   Дитячий нейропсихолог А.В. Семенович [4] у своїх дослідженнях дітей хворих на бронхіальну астму описує у них наявність нейродинамічних, психоемоційних та когнітивних розладів, які вона характеризує як “ефект дорослого мозку”. Вони особливо чітко виявляють себе у 6-7 річному віці і мають слабку тенденцію до компенсації у подальші роки. Нейропсихологічне обстеження цих дітей виявило зниження емоційного тонусу, мінливість фонового настрою із переважанням настороженості й страху, труднощі у ініціації будь-якого виду діяльності, нестійкість уваги, низький темп виконання завдань та високу стомлюваність. Ці розлади є проявами дисфункції першого блоку мозку - глибинних структур, що регулюють активацію, пластичність та загальний тонус психічної діяльності. Фізіологічне дослідження виявило риси функціонування даних структур мозку, що більш притаманні дорослим, аніж дітям. Глибинні структури є найвразливішими до будь-яких шкідливих впливів, і можливо психічні стани, пов'язані з переживанням страху смерті (як це буває при астматичних нападах) та кисневе голодування сприяють “старінню” глибинних мозкових центрів й ті у свою чергу, працюючи на самозбереження організму за аварійно-спрощеною програмою, перестають відігравати пускову роль у забезпеченні пізнавальної діяльності індивіда.
   Порівняємо наведені А.В. Семенович дані із описом особливостей пізнавальної сфери Сашка. Перенесене ним у ранньому віці потрясіння у вигляді тривалих афективних станів, пов'язаних з відлученням від матері, панікою та страхом, напевне супроводжувалися і порушенням мозкового кровообігу і кисневим голодуванням. Це могло спричинити “економність” функціонування мозкових структур, забезпечення ними лише тієї діяльності, що пов'язана із прагматично-гедоністичною складовою існування. У свою чергу, психічна травма могла породити емоційні гіперзахисти, притаманні психотравматикам, завдяки котрим вони убезпечуються від негативних емоційних станів, сприймаючи ситуацію, навіть загрозливу для життя, холоднокровно, на рівні її раціональної переробки. Але переструктурування нейродинаміки, внаслідок перенесеної психотравми, й відповідно, зміни емоційної сфери у дорослої людини не є тотожним тому, що відбувається у ранньому дитинстві. Емоційні захисти, що виникають внаслідок психотравми дитини “убезпечують” її від надлишку енергетичних витрат, пов'язаних із реагуванням на новизну. Зрештою, ця “економія” стає причиною редукції пізнавальної діяльності, як енергетично доволі затратної функції, що безпосередньо не пов'язана із базовими потребами (за А. Маслоу), необхідними для фізичного виживання людини.
   Зі свого практичного досвіду ми визначили таку закономірність, що гальмування особистісного розвитку людини відбувається на тому віковому етапі, на який припала психічна травма. Це припущення підтвердилося і у роботі з Сашком, ми рекомендували педагогам перейти з ним на “дошкільний стиль” спілкування. Першою це вдалося зробити завучу школи; наодинці вона спілкувалася із ним як з малою дитиною, тепло, по-материнськи. Поступово завучу вдалося налагодити його навчання, причому, виявилося, що вчити хлопця можна було лише індивідуально, і навіть домашні завдання він спершу виконував у її кабінеті, і педагог мала бути поруч. За два роки Сашко майже надолужив відставання у навчанні, проте ставився до своїх шкільних обов'язків як до обтяжливої необхідності. Увага рідних та підтримка священика-духівника допомогли Сашкові подолати його дитячий егоцентризм, до певної міри розвинути здатність до емпатії, сформувати почуття обов'язку.
   З 14-ти років хлопець почав працювати кур'єром у сімейній фірмі. Спочатку він допускав безвідповідальність у роботі, проте відчуття власної значимості допомогло йому напрацювати потрібні ділові якості. Він любить свою роботу за можливість подорожувати містом та різноманітність спілкування з людьми. Працюючи він став дисциплінованішим і почав краще розуміти для чого йому потрібні шкільні знання й тому став виявляти більше відповідальності щодо навчання. Про своє подальше майбутнє він не замислюється й нічого у своєму житті міняти не хоче, лише мріє швидше закінчити дев'ять класів, бо не хоче “парити собі мізки” навчанням.
   Описаний нами підліток за своїми психологічними й поведінковими особливостями є доволі типовим представником групи дітей з дисгармонією психоемоційного розвитку. Блокування здатності до переживань, закритість щодо нового досвіду, мінімізація внутрішнього світу призводить до відчуження від загалу розвиненіших ровесників та дорослих. Нездатність сприймати знання та життєві враження у всій повноті не дозволяє таким особам засвоїти моральні норми й розвиватися у духовному сенсі і це є найбільшою проблемою на їхньому життєвому шляху. Гострота проблеми полягає у тому, що бездуховний рівень існування людини є значним фактором ризику щодо особистісної деградації.
   На нашу думку, подальше вивчення проблеми дисгармоній психоемоційного розвитку у дитячому віці та пошук адекватних засобів їхньої корекції допоможе врятувати чимало душ, спрямувавши їх на шлях реалізації духовного потенціалу.

Література

1. Балл Г.О. Психология в рациогуманистической перспективе.- Киев: Основа, 2006.
2. Боришевський М.Й. Духовні цінності в становленні особистості // Вісник психології і соціальної педагогіки. Матеріали кафедри психології та педагогіки вищої школи НПУ ім.. М.П. Драгоманова
3. Дольник В.Р. Непослушное дитя биосферы.
4. Семенович А.В. Введение в нейропсихологию детского возраста. - М., 2005.
5. Собчик Л.Н. Проблема духовности в психологии
6. Сухарева Г. Е. Лекции по психиатрии детского возраста.- М.: Медицина, 1998;
7. Юзвак Ж.М. Естетичні фактори духовного розвитку особистості. - К.: Знання 1999.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com