www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Творення добра і боротьба зі злом як орієнтири моралі
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Творення добра і боротьба зі злом як орієнтири моралі

ТВОРЕННЯ ДОБРА І БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОМ ЯК ОРІЄНТИРИ МОРАЛІ

   В статті здійснено аналіз основних категорій моралі: “добро” і “зло”, історичний процес формування яких відображає процес роз-витку моралі. Доведено думку про те, що дані категорії усвідомлюються як певний вид цінностей, що не можуть мати стихійного характеру й обумовлені ідеалом моральної досконалості.
   Ключовими категоріями моралі є поняття “добро” і “зло”. Людина дізнається про зло, оскільки має певне уявлення про добро; цінує його, дізнавшись на власному життєвому досвіді про зло. Таким чином, розглядаючи поняття “добро” ми не можемо його відокремити від поняття “моральне зло”.
   Уявлення про добро і зло історично змінювались, адже змінювався характер особистісних відносин упродовж розвитку людського суспільства і культури. Проте, добро завжди розглядають як нормативно-оціночне поняття моральної свідомості, що в узагальненій формі фіксує уявлення про морально позитивне, благо і необхідне для людського існування. Через поняття “добро” можна розкрити цінність вчинку; “добро” можна розглядати як моральну мету поведінки, що виступає мотивом певної дії; “добро” може бути і моральною якістю особистості. Добро і зло можна трактувати як щастя і нещастя; насолода і страждання, користь та шкода. Тобто, добру завжди протиставляється зло: “Немає зла без добра” чи вислів Геракліта “І добро, і зло єдині”.
   Таке багатогранне визначення поняття “добро” витікає із самої природи моралі, яка пронизує всі сторони життєдіяльності людини. Мораль - це одна з нормативно-регулятивних форм суспільної свідомості, яка впливає на суспільні відносини та людські стосунки за допомогою правил, норм, кодексів, принципів тощо. У моралі виражені загальні вимоги до людини, до її поведінки, стосунків з іншими людьми, групами і суспільством загалом, але при цьому обов'язковою умовою є добровільність прийняття цих вимог особистістю. За логікою моралі, особистість повинна виконувати вимоги не через те, що цього вимагає суспільство, а тому, що вона усвідомлює цю необхідність і діє вільно, самостійно, творчо та відповідально.
   Таким чином, моральність треба розглядати у двох вимірах: як складову історично-духовного досвіду та як форму віддзеркалення цього досвіду в житті конкретних людей. У першому випадку механізмами регуляції моральної поведінки особистості є історично складені норми (моральні норми, моральні принципи, поняття добра, які існують у суспільній свідомості як ідеальні). Ці моральні механізми є зовнішніми спонуками до моральних дій, які людина приймає не автоматично, а шляхом їх обґрунтування для самої себе, шляхом усвідомлення. Завдяки цьому стає можливим “внутрішнє” моральне становлення особистості та її моральної поведінки. Люди, взаємодіючи один з одним, вступають у моральні відносини, що є діалектикою суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об'єктивного (норми, ідеали, переконання) і які мають для індивідів імперативний характер. Вступаючи у моральні відносини, люди беруть на себе як визначені моральні зобов'язання, так і моральні права.
   В давньокитайській “Книзі перемін” буття пояснюється через діалектику двох начал: янь (світлого, доброго, творчого) та інь (темного, злого, пасивного). Ці два полюси набувають змісту тільки у взаємозв'язку, тому можна говорити, що зло - протилежна сторона добра. У працях Аристотеля йдеться: “Морально прекрасною називають людину досконалої гідності, адже про моральну красу говорять з приводу доброчесності: морально прекрасним називають справедливу, мужню, благорозумну і, взагалі, людину, що володіє усіма доброчинностями” [2].
   У дослідженнях джерел, природи, сутності моральності Б. Спіноза, використовуючи чіткі мисленнєві, логічно-наукові конструкції на кшталт виведення геометричних теорем, дійшов висновку, що феномен моральності можна пояснити, тільки піднявши його над земним до трансцендентного, до Бога, якого він вважав універсальним Буттям. Такий стан філософ назвав „просвітленим розумом", що чинить завжди шляхетно і великодушно.
   На думку Августина Блаженного, джерелом добра є Бог, а зло виникає у результаті відхилення людей від божественного добра.Роздумуючи над проявами добра, яке виявляється навіть у найпорочніших індивідів, указуючи на почуття совісті як таке, що підноситься над особистістю як найсуворіший суддя, Сенека високо оцінює волю добра. Згідно з його вченням, “бажання стати доброчесним - півдороги до доброчесності” [7]. Таким чином, добро розуміється як абсолют, а зло як несамостійна субстанція. У боротьбі цих протилежностей кожна може взяти гору, однак вищого блага людина може досягнути тільки шляхом звернення до самої себе, зміцнюючи себе в доброчесності й розвиваючи моральні знання.
   Якщо ж охарактеризувати основні змістові визначення добра, то всі вони відображають принципові підходи в розумінні моральності загалом. Так, наприклад, гедоністичні теорії добра вважали вищим і єдиним добром задоволення. Перехрещуються з даною концепцією і утилітаристичні погляди, які тлумачили користь, вигоду як задоволення та відсутність страждань. Найяскравіший представник евдемоністичної концепції морального добра (Епікур), сутністю добра й вищим принципом моральної поведінки вважав щастя.
   Проте ми не можемо твердити, що добро - це те й тільки те, що служить інтересам наших ближніх, нашої спільності та людства загалом. Адже добро - це й інтереси ближніх, утвердження національних традицій, морально-духовних цінностей, звільнення від душевних страждань.
   Історичний процес формування аналізованих понять відображав процес розвитку моралі. Добро і зло усвідомлюються як певний вид цінностей, що не можуть мати стихійний характер. Людина може сама з власної ініціативи або стихійно вважати певні вчинки добрими або недобрими. Дані категорії моралі характеризують навмисні дії, які зроблені усвідомлено, вільно, без будь-якого зовнішнього контролю тобто вчинки. Щоб здійснити такий вільний вчинок людина повинна співвіднести його з певним стандартом чи конкретним ідеалом, як “уявлення про моральну досконалість, яка виражається в образі особистості, що втілює такі моральні якості, що служать вищим моральним взірцем” [5]. Ідеал, як взірець удосконалення, відповідає корінним потребам суб'єкта і спрямовує його діяльність. Інтегруючи в собі цілу систему характеристик і, перебуваючи на вершині ціннісної орієнтації, ідеали відіграють основну роль - спонукають до моральної діяльності.
   У свідомості людини моральний ідеал дає змогу індивіду оцінити поведінку інших людей та відіграє роль орієнтира в моральному самовдосконаленні людини. Наявність сформованого ідеалу свідчить про свідоме ставлення людини до себе як до моральної особистості, про її моральну зрілість. Відсутність ідеалу характеризує людей, які не задумуються над своїм моральним удосконаленням. Важливим є не наявність ідеалу, а його зміст. У житті зустрічаємо немало прикладів, коли “ідеал” сприяє не розвитку особистості в моральному плані, а призводить до її деградації. Такий ідеал не може бути моральним.
   За змістом ідеалу можна судити не тільки про окрему людину, але й про суспільство в цілому. Якщо суспільство створює умови для формування позитивних ідеалів, то можна стверджувати про прогресивний розвиток, напрям, якщо суспільство замість ідеалу пропонує деякий взірець, то про це суспільство можна сказати, що воно губить свій моральний авторитет.
   А позаяк ідеали змінювалися в ході розвитку держави і людства загалом, то змінювалось і тлумачення даних понять. Проте, розкриваючи зміст добра і зла, ми можемо стверджувати, що вони є регулятором вибору людиною між традиціями і новаторством, старим і новим й обумовлені ідеалом моральної досконалості: добро - прискорює наближення до ідеалу, зло - віддаляє від нього.
   Розвиток особистості - це тривале вироблення особистісних ціннісних орієнтацій свідомості, моральних норм. А. Титаренко зазначає: “Ціннісні орієнтації - це стійкі, визначені, певним чином скоординовані утворення (одиниці) моральної свідомості - основні її ідеї, поняття, які виражають сутність морального змісту людського буття, а тому й найбільш загальні культурно-історичні умови і перспективи” [8]. Ціннісні орієнтації, будучи елементом моральної свідомості, відображають не тільки корінні інтереси та основні цінності людського буття, а й формують більш чи менш чіткі поняття сучасної людини про сенс життя, людяність, співчутливість. Оскільки люди в суспільстві не однаковою мірою сприймають поширені й усталені цінності, то нерідко вони формують власні цінності, які можуть бути основою суперечності між свідомістю і практичною поведінкою або мати спрощений характер, що не виходить за межі буденних уявлень і є зазвичай не досить стійкими. По суті, ціннісні орієнтації - це і є вибір особистістю такого типу поведінки (вчинку), в основі якого лежать певні, з тією чи іншою глибиною усвідомлені (чи взагалі неусвідомлені) цінності.
   Не можна не погодитися з В. Ядовим у тому, що включення ціннісних орієнтацій до структури моральної свідомості “дозволяє вловити найбільш загальні соціальні детермінанти мотивації поведінки, джерела якої слід шукати в соціально-економічній природі суспільства і того середовища, в якому формується особистість і де протікає буденна життєдіяльність людини” [11,16].
   Засвоюючи цінності суспільства і втілюючи їх у ціннісні орієнтації та мотиви поведінки, людина стає активним суб'єктом діяльності. “Те, як предмет, котрий стає потому метою діяльності, спонукає людину до дії, має бути значуще для неї саме здійснюване в дії ставлення до того, що значуще для суб'єкта (і що через це стає для нього переживанням), є джерелом, яке породжує дію, - його мотивом і тим, що надає йому сенсу для суб'єкта. При цьому особистісна значущість тієї чи іншої можливої мети для людини як суспільної істоти зумовлена і опосередкована її суспільною значущістю” [11,16].
   Ціннісна орієнтація, виражена в моральних потребах, проймає всю психіку людини, через мислення, почуття, підсвідомі спонуки, дає можливість людині вибирати навіть на інтуїтивному рівні ту лінію поведінки, яка випливає з прийнятих нею цінностей. Безумовно, найзначнішу роль відіграє усвідомлена ціннісна орієнтація, оскільки вона посилює регулятивні можливості самої свідомості, бо підпорядковує всі компоненти моральної свідомості єдиній меті й посилює здатність людини передбачати результати своїх дій. Як рушійні мотиви поведінки, ціннісні орієнтації особистості дають можливість визначити крізь призму суб'єктивного сприйняття своєрідність і найхарактерніші риси сучасної епохи, пізнати й зрозуміти, наскільки людина володіє моральною здатністю відповідати потребам розвитку суспільства, наскільки вона творчо активна або пасивна і байдужа.
   Таким чином вільний вибір людини між добром і злом можливий тільки в межах культури. Особистість в умовах класичної давнини внутрішньо підпорядкована ідеалові колективного життя. Розвиток особистості в Середньовіччі надає їй свободу, але вона ще не може повністю позбутися від поведінкових стереотипів. В епоху Відродження особистість усвідомлює себе індивідуальністю, намагається визначити свою роль у культурному оточенні. Але, незважаючи на історичну зміну понять добра і зла, суть їх полягає у тому, що “добро” у будь-яку історичну епоху несло у собі зміст позитивного, морального, того, до чого треба прагнути, а “зло” - мало протилежний зміст: аморальний, те, що варте осуду.
   Розвиток моральності передбачає, що “добро” повинно виступати для людини як особлива мета життя. Саме з цього моменту можна судити про здійснення людиною вчинків, в основі аналізу яких лежать не наслідки, а наміри, що виступали джерелом і передумовою вчинку. Процес поглиблення моральної свідомості внутрішніми основами вчинку та зростання даного фактора у культурі стимулював розвиток індивідуально-особистісних, моральних якостей.
   Поняття добра і зла пов'язані і з духовним та душевним досвідом людини. Звертаючи увагу на те, що людина - це істота, котра постійно вирішує, чим вона буде в наступний момент, В. Франкл вважав, що прийняття такого рішення - акт не тільки свободи, а й відповідальності. Це відповідальність за автентичність буття людини, за правильне знаходження та реалізацію нею сенсу власного життя. Звернення до проблеми сенсу життя вимагає визначення специфіки людини, яка повинна подолати межі власного існування (який я є) і вийти на новий рівень розуміння, тобто яким я маю бути. Філософ пише: “Людина як духовна істота не тільки стикається з тим, що вона протистоїть світові (як зовнішньому, так і внутрішньому), а й займає позицію щодо нього...позицію як щодо природного та соціального оточення, так і щодо психофізичного внутрішнього світу. И те, що може протистояти всьому соціальному, тілесному й навіть психічному в людині, ми й називаємо духовним у ній” [9]. Як стверджує Е. Фромм, реалізування себе як людини, відповідає закону “бути”. У суспільному бутті моральність постає як необхідність виокремлення людської сутності індивіда, котрий вступає у моральні стосунки.
   Утвердження добра і боротьба зі злом досягаються головним чином у духовних зусиллях людини. Зовнішні діяння, хоч і приносять користь самому собі чи іншим, але не сповнені високих прагнень, виступають лише формальним обрядом. Обмеження небажаних дій виступає закликом не робити щодо іншого того, чого б ти не бажав собі. Це положення обґрунтовано тим, що і “золоте правило моралі” і “заповідь любові”.
   Людина повинна спрямовувати свою волю на добрі вчинки. Ще Августин зазначав: “...кожен хай ставить собі, коли согрішає, з власної волі. Також і коли щось за Богом творить він, хай не відлучає це від власної волі, бо коли людина таке виконує не проти волі своєї, тоді подобає іменувати це доброю справою та визнати добрі заслуги” [1]. Тобто у людини з'являється здатність виявляти у поставленій меті позитивну значущість конкретного вчинку.
   У людини закладений безпосередній прояв ціннісних відносин між людьми. Ще стародавній філософ Конфуцій “любов до людей”, “людяність” розглядав як начало, що становить суть суспільної природи людини.
   Моральне становлення особистості передбачає опанування нових цінностей, здатності до вільного і відповідального вибору, визнання та прийняття іншої людини. Це спрямованість на альтруїстичне ставлення до “близьких” і “незнайомих”, на творення добра для всіх людей, можливість об'єктивно сприймати власний нормативно-ціннісний образ самого себе, здатність рефлексувати власні моральні якості, урегульовувати поведінку згідно з осмисленими морально-духовними цінностями. На ранніх онтогенетичних етапах моральність - це спосіб спільної регуляції стосунків дитини з дорослим: значущими іншими та батьками. Значимі інші - це ті, хто відіграє у житті особистості велику роль. Вони впливові, і їхня думка має велику силу. Рівень впливу значимих інших залежить від ступеня їхньої участі в її житті, близькості відносин, соціально-моральної підтримки, а також від влади й авторитету. Схвалення значимого іншого створює позитивний образ “Я”, у той час як постійне осудження сприяє виникненню негативної самооцінки. У будь-якому випадку створений образ стає головним джерелом морального досвіду, необхідного для формування Я-концепції.
   Основою внутрішнього ціннісного ставлення людини до зовнішнього світу є її ставлення до іншої людини. Моральне ставлення виростає з ціннісного ставлення до іншої людини як невід'ємна умова життя. Моральне спілкування є поєднанням внутрішнього світу людини з іншими людьми на основі ототожнення свого Я з іншим. Мораль завжди спрямована на інших і у своїх витоках передбачає усвідомлену любов до іншого, точніше цінність Іншого як такого.
   Основа моральних взаємин, спілкування і поведінки виконує функцію творення добра та обмеження зла. Фіксування даних функцій зосереджено і в “золотому правилі” моралі [3]. Існують різні його трактування, які широко використовуються в гуманістичній психології. Це „правило співчуття" (не роби іншому те, чого не бажаєш собі), завдяки якому людина, виходячи зі своїх уявлень приємного і неприємного, повинна кожного разу ставити себе на місце іншого, щодо якого здійснюється дія, передбачаючи, що його почуття такі самі; це „правило автономності", в якому основою поведінки є моральне судження щодо поведінки іншого (не роби сам того, чого не схвалюєш в іншому); це „правило обопільності" (як ви бажаєте, щоб люди чинили стосовно вас, чиніть і ви так стосовно них).
   Психологічний контекст дій та вчинків за цими правилами полягає у тому, що вони є особистісною ініціативою індивіда, його бажанням, вибором свободи власної та реалізація людської доброчинності щодо інших. Звідси повеління у „золотому правилі" - це ставлення до поведінки інших, рівних між собою людей (поведінка інших розглядається як об'єктивна, тобто така, що існує поза зв'язком з власними інтересами чи іншими мотивами). Поведінка людини буде моральною в тому випадку, коли враховує факт ціннісного існування інших людей, поважає свободу та автономність кожного з них.
   Конкретизуючи поняття добра та зла можна стверджувати, що добро виявляється у переборюванні відособленості, відчуження між людьми і встановлює взаєморозуміння, згоду, людяність. Реалізація людиною “добра” породжує такі якості, як доброта, милосердя, чуйність, любов, а зло - ворожість, насилля. Тобто “добро” і “зло” діалектично взаємовизначені і пізнаються в єдності. Складність даного зв'язку не в тому, що завдяки злу, його боротьбі з добром відбувається щось “страшне”, а в тому, що сама наявність добра і зла як альтернативи вибору свідчить про можливість людини вибирати свій шлях. Така свобода вибору, на жаль, може проявити себе і в свободі творити зло, а крайні форми аморалізму (вбивство, зазіхання на життя, честь, гідність людини та її права) є руйнуванням суспільної природи людини, культури, моральності.
   Отже, сама людина - джерело як зла, так і добра, які є нерозривними і визначають, з одного боку, те, що має бути і є моральним, позитивним, а з іншого - неморальним, негативним у вчинках, діях людей, явищах соціальної дійсності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Академічне релігієзнавство. Підручник / під ред.. А. Колодного. - К.: Світ знань, 2000. - 479 с
2. Аристотель. Соч. В 4 т. - М: Педагогика, 1984. - Т.4. - 376 с.
3. Гусейнов А.А. Золотое правило нравственности. - М.: Молодая гвардия, 1988. - 270 с.
4. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій. - К: Либідь, 1996. - 304 с.
5. Москалець В.П. Психологія релігії: Посібник. - К.: Аккаде-мвидав, 2004. - 240 с.
6. Савчин М.В. Духовний потенціал людини. - Івано-Франківськ: Вид-во „Плай" Прикарпатського ун-ту, 2001. - 203 с.
7. Сенека. Моральні листи до Луцілія. - К.: Основи, 1999. - 603 с
8. Титаренко А.И. Структура нравственного сознания. Опыт этико-философского исследования. - М.: Мысль, 1974. - 278 с.
9. Франкл В. Человек в поисках смысла. - М.: Прогрес, 1990 -376 с.
10. Фромм Э. Психоанализ и этика. - М.: ООО "Изд-во АСТ-ЛТД", 1998. - 568 с.
11. Ддов В.А. Регуляция и саморегуляция социального поведения личности: постановка проблемы. - М: Педагогика, 1979. -274 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com