www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Психогігієна особистісного розвитку: закон самокомпенсації духовних взаємозалежностей
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Психогігієна особистісного розвитку: закон самокомпенсації духовних взаємозалежностей

С.І. Болтівець

ПСИХОГІГІЄНА ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ: ЗАКОН САМОКОМПЕНСАЦІЇ ДУХОВНИХ ВЗАЄМОЗАЛЕЖНОСТЕЙ

   В статті наведено обґрунтування нового закону психогігієни особистісного розвитку людини в онтогенезі, що полягає в закономірній індивідуальній самокомпенсації духовних взаємозалежностей особистості в культурно-етнічному континуумі світу людей. Розкрито основні положення індивідуальної соціорегуляції духовного і психічного життя людини, розроблені і упроваджені упродовж: останніх трьох століть українськими мислителями, компаративні результати досліджень зарубіжних авторів.
   Визначено цілі і напрямки особистісного розвитку людини, що забезпечують збереження психічного здоров'я людини в духовних взаємозалежностях з культурами різних етносів.
   Ключові слова: особиста і соціальна психогігієна, психічне здоров'я, регуляція психічних станів, духовно-культурні фактори.
   Ідея здоров'я душі була притаманна культурі нашої цивілізації на всіх етапах її розвитку як засіб самозбереження і розвою духовних та інтелектуальних сил кожної нації і кожної людини. У своєму розвитку вона подолала періоди піднесеного зацікавлення, викликаного тривогою перед психофізичним виродженням, деморалізацією великих соціальних груп і цілих народів, що змінювались на тривалі періоди байдужості і забуття. Та попри це в своєму індивідуальному житті кожна людина на різному рівні розуміння цієї проблеми винаходила адекватне її самоусвідомленню розв'язання основних питань особистої і соціальної психогігієни засобами душевного самоочищення і самозахисту. Ослабленість і неврегульованість психічної діяльності віщувала загрозу її фізичному існуванню.
   Індивідуальна соціорегуляція психічного життя дала людині можливість упевнено оволодівати внутрішнім і зовнішнім світом, привласнюючи собі здатність змінювати природний перебіг процесів відповідно до своїх потреб, бажань і примх. Але її вторгнення до царини збалансованих протилежностей, підтримуваних і врегульованих природою, крім збільшення спрагло жаданих можливостей, поклало на людину й відповідні обов'язки - утримувати й відновлювати стан порушеної природної рівноваги в певних межах, необхідних для збереження людського життя. Саме так, як жадібність і жорстокість, що охопила доброчинного раніше володаря незліченних скарбів Атланта, призвела до приреченості довіку утримувати Небо на своїх плечах.
   Як бачимо, - і це підтверджує відомий нам хід розвитку цивілізації, -стимульоване суспільними потребами зростання індивідуальних можливостей людей, що поєднується із зміцненням зв'язків між ними, їх взаємозалежності, детермінує віднайдення особистістю самостійних компенсаторних механізмів підтримки втраченого балансу.
   Ідея здоров'я душі, душевної рівноваги людини в поєднанні з самоусвідомленням власних взаємозв'язків з Вічним і Надсвідомим найбільшого розвою набувала в епохи, позначені активним пізнанням себе, власної генези, своїх людських можливостей. Це характерно й для золотого віку української культури - XVII століття. До проблеми душевного здоров'я зверталися видатні українські мислителі - професори Києво-Могилянської Академії - Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гизель, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Сильвестр Піновський, Амвросій Дубневич, Стефан Калиновський, Ієронім Міткевич, Михайло Козачинський, Георгій Кониський (вчитель Григорія Сковороди у Києво-Могилянській Академії).Так, у психологічному за своєю сутністю творі “Мир с Богом человеку” Інокентій Гизель ставить і розв'язує проблему креативних можливостей людини у міжособистісних стосунках і встановлення на цій основі суспільної злагоди. Досягненню цієї мети сприяє, на його думку, упорядкований виклад моральних засад життя міщан: духовенства, опікунів, нотаріусів, наглядачів шпиталів, монахів, князів, панів, бояр, їхніх радників, челяді, суддів, писарів, адвокатів, митників, воїнів, купців, ремісників, лікарів, аптекарів, учителів, корчмарів тощо. Крім того, автор викладає моральні зобов'язання батьків щодо дітей і, навпаки, молоді у ставленні до батьків.
   Результати спустошення України тривалими війнами розглядаються в єдності з війнами стихій: неба, яке спускало людям шкідливими своїми планетами хвороби і згуби; землі, яка воювала припиненням родючості; води, яка воювала повенями і відсутністю риби; повітря, яке воювало посухами, градом, бурями і зливами; вогню, який воював пожежами міст і країв. Отже, на думку І. Гизеля, люди повинні позбутися власних гріхів, очистити совість, звернутися до Бога, щоб вгамувати стихію і здобути мир.
   У віднайденні шляхів гармонізації взаємин між людьми, досягненні миру у природі і суспільстві Інокентій Гизель звертається до творення миру в душі кожної людини. Цій справі служать викладені ним моральні засади. Однак їх унормування несе в собі глибоке розуміння динамічності, гнучкості психічної сфери особистості як запоруки збереження життя людини. Про це свідчить окремий розділ книги “Како грех иногда может и грехом не быти”. У ньому визначається “суть обща” всіх людей, яка полягає у потребі збереження власного життя.
   Цей сенс людської діяльності, за І. Гизелем, становить собою цінність для всього суспільства. Виходячи з нього, не є гріхом “взятие и удержание вещей чуждых в последней нищете, ея же ради не могл бы кто отнюдь живота соблюсти, аще бы чуждого у себя не имел и тем себя не живил...”. Не є гріхом і недотримання посту людьми, чия робота важка, в тому числі і вчителів:
   “Изрядно же труд яве тяжек от поста освобождает”.
   Вихід за межі прийнятих на той час канонів в своїй основі мав звернення, уважне вивчення і врахування базальних потреб і мотивів діяльності людини. Це зумовило необхідність оновлення поглядів на мораль, формування її засад, що ґрунтувалися б на природних психофізіологічних закономірностях життя людини.
   Образ Бога увійшов до культури людства як універсальний психологічний феномен побудови Я-концепції людини, реальний фактор оволодіння нею ступенями досконалості. Скажімо, за вченням пустельника Ісаака Сирина (за різними джерелами VI-VIII століття), який посилається на Псевдо-Діонісія Ареопагіта з приводу дев'яти ангельських чинів, виділяється три чини людини: чин новоначальних, чин середніх і чин досконалих. Відповідно розрізняються і три ступені відання: перший ступінь (людина зовнішня), коли відання йде за плотською хтивістю; другий ступінь (людина внутрішня), що визначає собою перехід людини від першого ступеня до душевних розмислів і побажань; третій ступень відання (який є ступенем досконалості) - набуття духовності, коли відання підноситься над земним і випробовує свої міркування про те, що приховано від очей всередині. Всі три способи відання відповідають перебуванню людини в тілі, в душі і в дусі.Психологічний контекст теологічного знання виділяв Григорій Сковорода в листі до Артема Дорофеєвича, написаному 1779 року: “Так ось відразу й видно злиднів наших причину, що ми, віддавши все наше серце на здобування світа та в море тілесних потреб, не маємо часу поглянути на себе, очистити та полікувати господарку тіла нашого - душу нашу. Здобули ми самих себе за неключимим рабом нашим - невірним тілом, день та ніч про нього турбуючись. Схожі на джиґуна, що турбується про чобіт, не про ногу, про те, щоб сидіти на покуті, а не про пироги, про золоті гаманці, а не про гроші” [1, с 429].
   Цим самим проникнення людської думки у сутність самої себе як джерела всіх інших явищ, пов'язаних з життям людини, спрямоване на забезпечення душевного миру, гармонії, а в нашому сучасному розумінні - на індивідуальну й соціальну психогігієну людини.
   Індивідуальна і соціальна (суспільна) психогігієна органічно пов'язана з оволодінням мудрістю, універсальністю уявлень і знання, що їх увібрала в себе Біблія. Звідси - думки Г. Сковороди про те, що кожен повинен бути теологом, теологія потрібна для всіх, оскільки душевний порятунок потрібний всім, а порятунок і спокій серця - це одне й те ж саме. Підкреслюючи вищість теології за світські науки, Григорій Сковорода зазначає: “Медицина лікує тіло, юриспруденція, лякаючи, примушує кожного творити належне, а теологія робить з рабів синами та друзями божими, надаючи серцю бажання того, до чого примусом тягнуть громадські закони. Що більше таких теологів в державі, вона щасливіша і недаремно прислів'я каже: "добре братство краще багатства" [Там само, с 436].
   За Г. Сковородою, теолог - це той, хто прагне пізнати дух. Отже, пізнання духу як найвищого виміру культурного доробку людства, засобу проникнення у надсвідоме, для чого й покликана служити теологічна освіта молоді, є важливим напрямком духовного оздоровлення українського суспільства.
   Для оборони української духовності такий підхід в середині XX століття здійснив видатний педагог, теолог, мовознавець і письменник Іван Огієнко. Занглійщенню українців у провінції Манітоба, а потім всієї Канади з 1947 року він протиставив організацію вищої духовної освіти українською мовою. У 50-х роках І. Огієнко створює українознавчий Богословський факультет Манітобського університету й на кілька десятиліть стає його деканом. Завдяки його зусиллям факультет згодом набуває автономного статусу Колегії імені Св. Апостола Андрія. “Особливо тепло та ревно я щоденно молюся, щоб Господь поєднав усю нашу роз'єднану інтелігенцію, щоб вона однодушно висловлювала всі наші українські потреби”, - написав архієпископ Іларіон у Різдвяному привітанні 6-10 січня 1942 року.Психічне здоров'я людини, в тому числі дитини й підлітка, є відображенням стану її душевного, тілесного і соціального благополуччя. Такий підхід у галузі психогігієни як цілісного, синтетичного напрямку пізнання життя людини в світі і забезпечення для неї здорових умов існування і діяльності утверджує Всесвітня організація охорони здоров'я. Так, торкаючись проблем європейських мігрантів, Сьомий огляд стану охорони здоров'я в світі зазначив: “Хоча більшість мігрантів, можливо, мають намір повернутися додому, значна їх кількість залишається за кордоном і в даний час становлять собою відчутні за кількістю меншини в деяких країнах. Частково з причин освітніх, мовних, соціально-економічних і культурних відмінностей вони і їхні сім'ї зазнають труднощів в адекватному використанні існуючих служб медичної і соціальної допомоги, і вони мають особливі проблеми, пов'язані з життєвими умовами, роботою, освітою і медичним обслуговуванням. Зростання безробіття останнім часом особливо зачепило інтереси мігрантів і ще більше загострило загальні проблеми” [2, с 9]. У зв'язку з цим, відзначається в огляді, деякі держави -члени ВООЗ забезпечують медично-санітарну і громадську інформацію в лікарнях і амбулаторних службах рідною для етнічних меншин мовою, вживають деякі інші заходи для задоволення потреб таких конкретних підгруп.
   Які ж найголовніші положення, що визначають стратегію досягнення здоров'я для всіх?
   Насамперед, це досягнення справжньої рівності в Європі, що означатиме створення для всіх людей можливості задовольняти власні основні потреби, до яких, після харчування, зараховується освіта.
   Власне освіта у контексті психогігієни розглядається з таких двох позицій:
   1) освіта є основою для корисної участі в житті суспільства;
   2) освіта є основою для розуміння того, що таке здоров'я, а також для правильного вибору способу життя.
   При цьому ВООЗ відзначає несприятливість становища тих мігрантів, які все ще недостатньо володіють мовою відповідної держави або місцевості.
   Виходячи з цього, адаптаційна здатність особистості до оволодіння духовно-культурними умовами життя іншого етносу виражає один із важливих психогігієнічних компонентів оптимуму життєдіяльності людини.
   “Особливо серйозним, - відзначається в "Оцінці стратегії досягнення здоров'я для всіх до 2000 року",- є становище підлітків, молодих дорослих, некваліфікованих дорослих (частіше жінок, ніж чоловіків) і робітників більш похилого віку, етнічних меншин і опосередковано тих, хто потребує соціальної і родинної допомоги. Зв'язок між безробіттям, зміною способу життя і шкодою, яка завдається здоров'ю, надзвичайно складний, але з'являється все більше переконливих доказів того, що існує тісний зв'язок між тривалим безробіттям і погіршенням здоров'я. Було встановлено, що безробіття або просто перспектива залишитись без роботи зумовлюють появу ознак стресу, який з часом зростає. Багато молодих безробітних починають вести руйнівний для здоров'я спосіб життя - зловживають наркотиками, курінням, алкоголем. Вони також меншою мірою відгукуються на програми зміцнення здоров'я. Одержання роботи призводить до значного покращення способу життя.
   Родини безробітних і особливо їх діти - це мовчазні страдники, і їх ніколи не реєструють. Ці діти беруть менш активну участь у різноманітних санітарно-просвітніх і оздоровчих програмах, страждають різними соматичними і психосоматичними розладами та набагато частіше потрапляють в лікарні, ніж діти працюючих” [2, с 12].
   Отже, освіта як психогігієнічний фактор збереження здоров'я передбачає оволодіння людиною - вчителем, учнем, фахівцем будь-якої спеціальності -набутків культури відповідної нації: власної, а також тієї, серед якої вона живе.
   Кінець 80-х - початок 90-х років минулого століття суттєво вплинув на самоусвідомлення людей, що проживають на території колишнього СРСР, включаючи й населення України. Зміни, які сталися, зумовили появу напруження, фрустрації, конфліктів і криз тієї частини людей, яка послуговувалась для задоволення потреб власного духовного життя соціально схваленим культурно-ідеологічним продуктом.
   В першу чергу ці процеси торкнулись самоусвідомлення певної частини росіян, здебільшого тієї, яка проживає за межами Росії, а також зрусифікованих українців, інших народів, що втратили усвідомлення власної національної і відповідної культурної ідентичності.
   Так, у дослідженні, присвяченому національній самосвідомості росіян цього періоду, відзначається: “Розпад тоталітарного моноліту (за суттю своєю він завжди тільки здавався таким, тримаючись за допомогою страху і терору) покликав до життя неймовірних раніше духів та інтелектуальних виродків, розумову смуту і найрізноманітніші забобони, що зачіпають домодерні або навіть архаїчно-магічні пласти соціальної регуляції. За даними дослідження ВЦВГД (Всесоюзного центру вивчення громадської думки; березень 1990. Автори: Єршова Н.Д. і Сидоренко С.О. - прим. С.Б.), 49,8% опитаних вірять у прикмети, 11,1% - у можливість спілкування з душами померлих, 22%) - в телекінез; 42%о - в передачу думок на відстані, здатність передбачити майбутнє і долю; 35%о - у можливість наводити причину, чаклунство і т. ін.
   Нестабільність у суспільстві, що посилюється, не компенсується попередніми символічними механізмами ідентифікації з великою державою. Швидко поширюється “нещасна свідомість”, що становить собою перевернуту структуру попередньої імперської вищості (“ми - гірше всіх”, “ми - нація рабів”, “ми можемо слугувати прикладом усьому світу, як не треба жити”, “ми - папуаси з ракетами” [3, с 11].
   Таким чином, культура народу віддиференційовується від паракультурного утворення загиблої держави-імперії, яка російську культуру найбільше використовувала з функціональною метою утвердження, надання історичної легітимності власній ідеологічно-духовній експансії.
   Культура ж етносу як втілення і джерело розвитку духовності народу становить собою один із найважливіших психогігієнічних факторів. На це звертали увагу мислителі і Древньої Греції, і Риму.
   Так, Сократ стверджував, що душевне напруження може суттєво впливати на тіло і призводити до хвороб. Абу Алі ібн Сіна (Авіценна) у “Каноні лікарської науки” виділив типові прикмети, властиві психічним розладам, коли хворий мислить... те, чого немає, і він вважає правильним неправильне”. Здоров'ю духу присвятив свою працю “Гігієна пристрастей або моральна гігієна” римський лікар Клавдій Гален.
   Доба Відродження надихнула Парацельса аргументовано заперечити взаємозв'язок незвичних станів психіки з привидами і злим духом. У книзі “Хвороби, які позбавляють людину розуму” вчений так окреслив генезу психічних розладів: “Причина цієї хвороби просто в думці, викликаній уявою, яка афектує те, в що вірять”.
   Психогенний вплив зовнішніх факторів на людину, що зумовлює появу суміжних нервово-психічних розладів, підтверджений численними психологічними і психіатричними дослідженнями. Відомий сучасний дослідник цих розладів психічного здоров'я Г.К. Ушаков так узагальнив їх дію: “В широкому плані показники здоров'я людини, в тому числі й психічного, визначає майже необмежена кількість факторів зовнішнього середовища, починаючи з геліогеографічних, в тому числі кліматичних, географічних, геологічних, гідрологічних, які обумовлюють велику кількість поведінкових установок, досить суттєво відображаючись навіть на соціально-культурних відмінностях, і закінчуючи найскладнішими власне соціально-культурними факторами, що визначають формування психіки і особистості індивідууму [4, с 240].
   Проведене Г.К. Ушаковим узагальнення приводить до висновку про те, що духовно-культурні фактори становлять собою вершину, “закінчення” в ієрархії впливів на формування психічної сфери людини. Зрозуміло, що найбільш унікальним періодом сприймання таких впливів є ранні етапи онтогенезу.
   Яке ж місце серед згаданих факторів належить власне культурно-етнічним вимірам психогігієни?
   Для відповіді на це запитання, на нашу думку, слід звернутися до поняття “базової особистості”, тобто до певної міри узагальненого домінантного типу людини, формування якої забезпечувалось системою виховання, освіти і життя в умовах донедавна існуючої соціальної системи.
   Так, на думку одного з нечисленних допоки дослідників цього феномену Л. Гудкова, такою “базовою особистістю є "радянська людина" ("советский человек"): "Хомо советику с" - не пропагандистський міф, а певний соціально-антропологічний тип, що склався до початку 30-х років і здобув найбільшого поширення у 50-60-ті роки. За даними однойменного дослідження, проведеного ВЦВГД у 1990 році, більше 25% дорослого населення СРСР кваліфікує себе в першу чергу як "радянських людей". Подібна ідентифікація за частотою зазначень у списку для самоототожнення респондентів знаходиться на другому місці. На першому ж - безпосередні споріднено-сімейні стосунки - майже 2/3 опитаних усвідомлюють і характеризують себе головним чином в категоріях сімейних ролей” [3, с 12].
   Про що свідчать одержані дані? Насамперед про те, що витіснене або ж несформоване самоусвідомлення власної національної ідентичності заміщується більш давнім архетипом, діяльно підкріпленим повсякденним життям, - самоусвідомленням приналежності до родини. Відбулась підсвідома компенсація відсутнього культурно-етнічного Ми, що мав становити собою вершину духовної будови особистості.
   Що ж являє собою решта поверхів самоототожнення “радянської людини”? Третя позиція має професійно-статусне визначення (“спеціаліст у своїй галузі”), четверта - приватні самовіднесення символічного плану - або національність, або місце проживання, п'ята - згадка про приналежність до певного покоління, скажімо, військового, і далі в порядку зменшення: віросповідання, робота на певному підприємстві, у фірмі, партійність.
   “Що стосується росіян, - зазначає Л. Гудков, - то саме вони в першу чергу характеризують себе як "радянські люди" (в Росії - 30%, а серед москвичів і ленінградців - 38%о). Досить часто зустрічається така самоназва серед казахів (25%), українців (21%), молдаван (17%), азербайджанців і узбеків (по 14-15%) і практично відсутня у тих народів, які раніше за інші стали на шлях національного відродження, наприклад, у корінних націй прибалтійських республік (1,6%), вірмен, грузинів (2,0-2,5%о). Враховуючи частки російського, українського і білоруського населення в демографічній структурі країни (колишнього СРСР - прим. С.Б.), можна вважати, що в абсолютному вимірі "радянська людина" - переважно росіянин або - в меншій мірі -русифікований. У росіян фокус самоототожнення зосереджений у кваліфікації себе в першу чергу як громадян держави (чим нижчий культурний і освітній статус, тим це виражено сильніше; виняток тут тільки у працівників апарату управління, де зв'язки з радянською державою максимальні). Потім йде “місце, де я народився” і метафора локальної символічної ідентифікації (“рідна природа”), які компенсують аморфність власне державно-тоталітарної приналежності. Росіяни визначають себе як громадян радянської держави в середньому у 3-4 рази частіше, ніж представники будь-якої іншої національності (а порівняно із жителями закавказьких республік - майже в 10 разів). Суттєво вищі за середні й показники таких елементів самоототожнення як “душевні якості мого народу”, а також - для невеликої частини російського населення - усвідомлення своєї відповідальності за насильство, завдане тоталітарним режимом та імперською політикою іншим народам (в більшій мірі почуття вини виражене у росіян, які проживають у союзних республіках, в цілому воно втричі сильніше, ніж у жителів РРСФР).
   Ще один параметр, в абсолютних значеннях не дуже високий, але характерний практично тільки для росіян, точніше, для деякої консервативно настроєної частини суспільства, яка зберігає дух ідеологічної експансії: “ідеї, які ми несемо іншим народам” [3, с 13].
   Ми наводимо окремі, на нашу думку, найсуттєвіші для розуміння трансформації усталеної системи уявлень “радянської” людини, виявлені дослідниками характеристики російської самосвідомості, виконані з позицій внутрішньонаціональної оцінки. їх об'єктивність підтверджується дослідами, виконаними в контексті інших етносів. Так, дослідниця Н.Ф. Горовська, розглядаючи проблеми відродження національної самосвідомості єврейського народу, відзначає: “Після того, як штучна спільність "радянський народ" втратила сенс, а всі навколишні народи колишньої імперії почали повертатися до релігійних і національних коренів, радянські, а тепер уже російські, українські та інші євреї неначебто втратили точку опори” [5, с 138]. “І це не дивно, - підтверджує цю думку А.З. Бураківський, - адже 83,6 % євреїв колишнього СРСР визнали російську мову рідною і тільки 2,2 % - інші мови, включаючи, природно, ідиш. Чи це не найточніша ознака зникнення єврейського народу?” [6, с 57].
   Викладені нами позиції дослідників, що стосуються самоусвідомлення і самовідчуття людей, які проживають серед різних національних спільнот, - в Європі і на території колишнього СРСР, - дають змогу простежити фактори напруженості, фрустрації, конфлікту і кризи як перешкод на шляху до їх задоволення життям, душевного благополуччя і щастя.
   До цього слід додати ще одну важливу закономірність, яка свідчить про культурно-етнічну депривацію в умовах вираженої неадекватності наслідків культурного розвитку різних спільнот. На неї звернув увагу американський психолог Майкл Аргайл: “Про американських індійців можна сказати, що їм притаманна висока самооцінка, яка, однак, знижується в процесі контакту з міською культурою і традиціями білих і безуспішних спроб конкурувати з останніми в галузі трудової діяльності та прибутків. Все це справляє гнітючий вплив на індійців з усіма наслідками, що випливають з цього (паранойя, відчуття тривожності, відчуження і т. п.)” [7, с 155].
   Як бачимо, соціально-психологічні установки як “вищості”, так і “нижчості”, вторинності в культурно-етнічних контактах справили деформуючий вплив на самоусвідомлення етнічного образу Ми кожної з націй, яка населяє нині Україну.
   Заповнення вакууму власної національної значущості відбувається шляхом сприймання узагальненого образу вищості західної, насамперед американської культури, способів поведінки, зовнішнього малюнку традицій. Образ “радянської” легко трансформується в образ “американської”, “західної”, “людини взагалі”, що виступає з позицій споживача набутків іншого народу, а не творця, який вносить до них і свій внесок. Про це свідчать результати опитування старшокласників великих міст України: 29% співвідносять своє майбутнє із можливістю адаптуватися “десь на Заході”, оволодівши стандартами поведінки “західної людини”, 42% опитаних допускають “подвійний стандарт” з міркувань реальності, а також сподіваючись на те, що “і в нас щось поміняється”.
   Здавалося б, запобіжний клапан знайдено: “радянська людина”, що протягом останніх десятиліть все більше набувала прикмет безнаціонального споживача, очікувача, а потім і все агресивнішого, хоч здебільшого вимушеного дояра соціальних благ, перетрансформовується у прозахідного обивателя, такого ж безнаціонального “ніхто”, яке проте вже “дещо може” самостійно. Однак культурна парадигма, яка все ж залишається незаповненою і після цієї метаморфози, спрямовує нас до розуміння її духовної основи, якою виступає мова кожного народу. Без досконалого знання мови народу людина залишається позбавленою можливості оволодіти культурними надбаннями відповідного етносу, усвідомлювати життя його духовного розвою.
   У цьому значенні “пізнати” цілком співвідноситься із універсальною формулою B.C. Соловйова: “Ми повинні любити всі народності, як свою власну” [8, с 357].
   Що ж заважає досягненню цієї значущої з точки зору суспільної і особистої психогігієни людини мети в Україні?
   Насамперед, сприйняття значною частиною українства комплексу “радянської людини”, що призвело до втрати самоповаги. Якщо багато українців самі не вважають за потрібне вивчити і вживати українську мову, знати, користуватися і брати участь у продукуванні власної культури, чи мають наввипередки це робити росіяни, євреї, вірмени, литовці, поляки, білоруси, греки? З іншого боку, недостатній розвиток національної самосвідомості українців позначається й на глибині розуміння ними потреб інших народів України. Адже зрозуміти потреби іншого можна лише самому переживаючи подібне.
   Таким чином, важливим виміром особистої психогігієни є культурно-етнічна самооцінка людини, яка виявляється як у зіткненні з іншими культурами, так і в процесі регуляції власних психічних станів, пов'язаних як із спрямованістю душі, так і в особистісному розвитку від споживання до творення й збагачення набутків духу, що їх несе в собі кожен народ.

Література

1. Сковорода Григорій. До Артема Дорофеєвича // Твори в двох томах. Том другий. Листи. - К.: Вид-во АН УРСР, 1961. - С 429.
2. Оценка стратегии достижения здоровья для всех к 2000 году: Седьмой обзор состояния здравоохранения в мире. Том 5. Европейский регион. -Копенгаген: Всемирная организация здравоохранения. Европейское региональное бюро, 1989. - 408 с.
3. Гудков Л.Д. Феномен “простоты” (о национальном самосознании русских) // Человек. - 1991. - № 1. - С. 9-22.
4. Ушаков Г.К. Пограничные нервно-психические расстройства. - М.: Медицина, 1978.-400 с.
5. Горовська Н.Ф. Теорія автономізму в фокусі ідейно-політичної боротьби навколо єврейського питання // Пам'ятати заради життя. - К., 1993. - С. 138.
6. Бураківський А.З. Етнополітичні і соціально-демографічні наслідки трагедії 12 серпня 1952 р. // Пам'ятати заради життя. - К., 1993. - С. 57.
7. Аргайл М. Психология счастья: Пер. с англ. / Общ. ред. и вступ, ст. М.В. Кларина. -М.: Прогресс, 1990. - 336 с.
8. Соловйов В. Твори. Том 1. -М., 1988. -С. 357.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com