www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Духовність як детермінанта процесу соціалізації особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Духовність як детермінанта процесу соціалізації особистості

М.И. Боришевський

ДУХОВНІСТЬ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ПРОЦЕСУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

   У статі йдеться про духовність як систему цінностей особистості, які справляють визначальний вплив на процес її соціалізації. Розкривається роль громадянської свідомості і самосвідомості у життєвому самовизначенні та самореалізації особистості.
   Ключові слова: духовність, система духовних цінностей, свідомість, самосвідомість, самовизначення, соціалізація, особистісний розвиток.
   Як показали наші багаторічні дослідження особистості, однією з найсуттєвіших характеристик людини як суб'єкта міжлюдських взаємин є її духовність. З таким висновком складно не погодитись, зокрема тим науковцям, котрі займаються проблемами особистісного розвитку. У духовності опосередковано чи безпосередньо виявляються певні ставлення людини до інших, до явищ навколишньої дійсності, до себе самої - до всього того, що вона "здобуває" упродовж життя. Немає сумніву в тому, що аналіз зазначених ставлень може наблизити нас до розкриття вельми вагомих змістових параметрів соціально-психологічної сутності особистості, низки багатьох характеристик останньої як цілісної системи.
   Суспільну цінність, значущість особистості як носія системи соціально-психологічних характеристик неможливо збагнути, якщо абстрагуватися від сфери її духовності. Такі якості людини як працьовитість, здатність орієнтуватися у навколишній дійсності, освіченість, визначеність світоглядних орієнтацій, професійна досконалість та інші не можуть бути об'єктивно оцінені поза контекстом духовності.
   Соціальна значущість людини є тим вищою, чим глибше вона збагнула не тільки свої потенційні можливості, але й усвідомила необхідність їх втілення у життя, почуттям й розумом осягнула своє особливе призначення в житті у його співвідношенні із неповторністю собі подібних. Незаперечним є той факт, що лише духовно довершена людина при всій своїй неповторності здатна відчувати себе часткою інших, зрозуміти те, що тільки завдяки іншим, завдяки творенню добра для інших вона може якнайповніше розкрити свої потенційні можливості, розвинути й зреалізувати себе, осягнути сенс життя в його гуманістичній сутності. Як наголошував свого часу Іван Франко, людина здатна відчувати сенс життя до тих пір, допоки усвідомлює свою здатність, спроможність служити, допомагати іншим. Саме завдяки цьому процес соціалізації особистості не втрачає гуманістичної спрямованості.
   У своїх проявах духовності особистість завжди залишається індивідуальністю, здатною на вибір власних життєвих цілей, реалізація яких забезпечує відчуття повноцінності самоздійснення, самореалізації як найважливішої соціально-психологічної потреби.
   Значення духовності особливо зростає у наш час, коли відбуваються іноді вельми швидкі, часто непередбачувані зміни в українському суспільстві - і життя пропонує кожному нескінченну кількість виборів, життєвих самовизначень у найрізноманітніших сферах людської діяльності і, що не менш важливо - у виборі ціннісних орієнтирів, які визначають життєвий шлях особистості. На жаль, розвиток глобалізаційних процесів зумовлює не лише розширення можливостей вибору та розмаїття спектру спрямованості цілей життєвих самовизначень, а й пропонує низку спокус, безоглядне, некритичне ставлення до яких може зруйнувати в людині її гуманістичну сутність.
   Лише той, хто визначився у своїх життєвих планах, у сенсі життя, хто при цьому збагнув фундаментальність, основоположність духовного начала в житті людини, здатен протистояти проявам бездуховності - перш за все у самому собі, а також у навколишньому суспільному середовищі, у якому й відбувається процес соціалізації.
   Актуальність дослідження духовності зумовлюється також фактом невизначеності в науці природи цього феномену, що підтверджується відсутністю адекватної дефініції самого поняття духовності. Можна назвати низку авторів, у працях яких висвітлюється природа духовності, завдяки чому ми поступово наближаємось до розуміння суті цього, безумовно, вельми складного феномену [1-11]. Однак, слід зазначити, що у науковій літературі поки що немає чіткого й переконливо окресленого співвідношення поняття духовності з такими, наприклад, поняттями як моральність, віра та деякими іншими. Ілюстрацією до сказаного може слугувати досить поширене вживання психологами, педагогами таких сполучень як "духовно-моральні характеристики особистості", "духовно-моральний розвиток людини", "культурно-духовні характеристики особистості", "духовне та патріотичне виховання" і т. ін.
   Варто наголосити на неправомірності подібного погляду, коли, зокрема, духовність та моральність розглядаються як поняття рівнозначні стосовно їх сутності та рівня узагальнення. Як нам видається, що поняття, (а радше категорія) духовності є більш широким і включає в себе поняття моральності та ще низку інших понять. Візьмімо, приміром, таку характеристику особистості як естетична вихованість, естетична довершеність, що, зрозуміло, лише опосередковано може бути пов'язана з моральністю. Стосовно ж сфери духовності естетичні характеристики особистості є, на мій погляд, невід'ємною складовою духовності.
   Духовність - багатовимірна система, складовими якої є утворення у структурі свідомості та самосвідомості особистості, у яких віддзеркалюються її найбільш актуальні моральнорелевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самої, що стали суб'єктивно значущими регуляторами активності (діяльності та поведінки).
   У запропонованому визначенні сутності духовності, як бачимо, акцент робиться на особливій ролі самосвідомості особистості, яка є своєрідним ключем до розкриття найскладніших, найбільш інтимних утворень у структурі особистості, до яких, безумовно, належить духовність. Згадаймо слова С.Л. Рубінштейна, який надавав винятково важливого значення феномену самосвідомості як складової структури особистості, яка (самосвідомість) не лише сама представляє великий інтерес як предмет наукового вивчення, але є водночас своєрідним кодом, з допомогою якого, завдяки якому можна збагнути інші, навіть найскладніші утворення в структурі особистості. Як наголошував вчений, "...останнє, завершальне питання, що виникає перед нами у плані психологічного вивчення особистості, це питання про самосвідомість, про особистість як "Я", котре як суб'єкт свідомо присвоює собі все, що робить людина, відносить до себе всі, що виходять від неї, справи і вчинки й свідомо бере на себе за них відповідальність як їх автор і творець" [8, с 676-677].
   Як показали наші теоретико-експериментальні дослідження, одиницею виміру духовності є ціннісні орієнтації, що безпосередньо чи опосередковано пов'язані з моральністю. Саме мораль, внутрішні моральні інстанції особистості виступають тим еталоном, за допомогою якого можна визначити рівень духовності. Чим тісніше пов'язаний зміст ціннісних орієнтацій з моральністю, з категорією добра, тим вищим є рівень духовності. І навпаки: відсутність такого зв'язку - свідчення бездуховності.
   Суттєвою ознакою духовності є її всезагальний, універсальний характер, що виявляється у зв'язках з будь-якими проявами активності (поведінки, діяльності) людини. Тому некоректними можна вважати спроби пов'язати духовність лише з окремими аспектами життя людини, приміром, з релігійною вірою, ставленням до творів мистецтва, літератури, до проблем моралі, до людських взаємин і т. ін. Соціальну, суспільну значущість всього того, що робить людина, як поводиться, чим, якими потребами, цінностями мотивується її активність, можна оцінити лише з позицій духовності. Як зазначав В. Зіньковський, духовне начало - це корінь і джерело індивідуальності в людині, джерело її неповторності в усій живій цілісності складу людини.
   У систему цінностей, в контексті яких функціонує духовність, входять, крім моральних, громадянські цінності: почуття патріотизму, ідентичності з національною спільнотою, глибоке усвідомлення виняткової ролі державної мови у життєдіяльності нації, держави; відповідальність за долю нації; повага до інших національних спільнот; естетичні цінності; інтелектуальні цінності; екологічні цінності; світоглядні цінності. В останніх особливе місце посідає людина як неповторна індивідуальність з її прагненнями, сподіваннями, сприйняттям світу, баченням себе у цьому світі, усвідомленням свого призначення. Те, якою мірою зазначені цінності представлені у свідомості та самосвідомості людини, є, безумовно, визначальною детермінантою процесу її соціалізації як особистості, як члена конкретної національної спільноти.
   Наголошуючи на неповторності, індивідуальності людини як носія духовності, слід водночас підкреслити згубний вплив усвідомлення власного "Я" поза зв'язком з "не-Я". Без такого зв'язку людина схиляється до протиставлення себе іншим. У неї виникає спокуса дати свободу виявленню й реалізації будь-яких особистих, часто егоїстичних потреб на шкоду потребам та інтересам інших. Про згубність подібної індивідуалізації писав свого часу О. Ухтомський: "Одна людина - не ціле! І це не норма, щоб вона урівноважилась сама в собі як індивідуальність. Це дорога до втрати цілісності особистості". Достеменна природа людини полягає у відході від себе задля осягнення вищого сенсу людського життя через подолання егоцентричної домінанти та у виробленні домінанти на особу іншої людини, у звільненні від самолюбства, гордині, самозамилування [9].
   Очевидно, саме цим можна пояснити розвивальний, облагороджувальний вплив на становлення особистості як потенційно духовної істоти діалогічних настановлень, оволодіння якими веде до формування уміння, бажання, зрештою стійкої потреби слухати, сприймати іншого, не вносячи у це сприймання спотворень. Як зазначав М.М. Бахтін, таке настановлення свідомості й самосвідомості лежить в основі людського буття. Крім того, таке настановлення є запорукою справжньої творчості, умовою руху до повноти форм життя, умовою внутрішньої активності - тобто самоактивності, стійкості особистості [10].
   У зв'язку із сказаним не зайве наголосити на тому, що сенс реалізації особистісного підходу як одного з найважливіших принципів організації педагогічного процесу полягає не лише і не стільки у тому, щоб допомогти вихованцю збагнути себе як особистість, як неповторну індивідуальність, але й у тому, аби сприяти виникненню у нього уміння, здатності, потреби бачити себе, своє "Я" як частку, складову інших "Я". Досягнення цього компоненту мети реалізації особистісного підходу є, безумовно, набагато складнішим, проте вирішальним завданням у забезпеченні гуманістичної спрямованості розвитку й саморозвитку особистості як носія духовності.
   Духовно досконала особистість не тільки усвідомлює вирішальне значення моральності у міжлюдських взаєминах, у розвитку суспільства на гуманістичних засадах, але й активно утверджує моральне начало у повсякденному житті - у ставленні до інших людей, до себе самої, виявляючи такі особистісні риси як доброта, справедливість, співчутливість, доброзичливість, толерантність, щирість, сумлінність, повага до іншої людини, готовність їй допомогти, почуття власної гідності, самокритичність, принциповість. Ці та подібні до них позитивні характеристики виявляються також у непримиренному ставленні людини до фальші, цинізму, безвідповідальності, лицемірства, підлабузництва, хитрощів, лінощів, неробства та пов'язаного з цим паразитичного існування, утриманства.
   Отже, суттєвою характеристикою розвиненої духовності людини є дієвість, конструктивно-перетворювальна сила ціннісних орієнтацій. Без такої дієвості можна говорити хіба що про певний рівень обізнаності людини з системою духовних цінностей. Зрозуміло, що така обізнаність є вельми важливою, однак зовсім недостатньою умовою, щоб суттєво впливати на реальну життєдіяльність людини.
   Ненависть, озлобленість, зневажливе ставлення до інших, скупість, заздрість - риси абсолютно несумісні з духовністю. Такою ж мірою несумісними з духовністю є невгамовні, безконтрольні пристрасті, прагнення до насолод, що руйнують, знищують у людині все людське, перетворюючи її у безвільного раба власних нікчемних потреб.
   В аналізі складових духовності на особливу увагу заслуговують світоглядні ціннісні орієнтації особистості, в яких найбільш рельєфно віддзеркалюється специфіка усвідомлення сенсу життя не лише з точки зору земних, реально існуючих цінностей, але й цінностей вічних або, якщо можна так висловитись, цінностей віртуальних. Над подібними проблемами здатні замислюватись ті, у кого з ранніх років плекали віру у вищу ідею, у безсмертя, незнищенність душі людської, всього того, що сотворила людина упродовж свого життя, віру у те, що благородні поривання, добрі справи людини, у які вона вклала всю свою душу, всі свої уміння, надовго залишаться у пам'яті її співвітчизників, а великі, талановиті, тим паче геніальні стануть надбанням всього людства навіки.
   Слід наголосити на тому, що віра у безсмертя душі людської може тісно поєднуватись у свідомості та самосвідомості людини з вірою в Бога. Таке поєднання за певних умов виховання, що базується на гуманістичних, моральних засадах, стає для особистості невичерпним джерелом її духовної активності та самоактивності, дієвим, нездоланним внутрішнім спонуканням до творення добра. Така віра допомагає збагнути сенс життя у його зв'язку з вічністю, актуалізує потребу у розвитку та саморозвитку, потребу у самовдосконаленні, у творенні себе, у вибудовуванні свого життєвого шляху, який веде до осягнення найвищої, достойної гідності Людини мети - служіння людям, Вітчизні. Саме в досягненні цієї мети особистість як носій духовності знаходить справжнє людське щастя.
   Неодмінно треба підкреслити те, що релігійна віра може вважатися справді духовним надбанням, внутрішньою сутністю особистості лише за умови, якщо така віра пов'язана з потребою самовдосконалюватись, долати в собі вади, виховувати духовні чесноти з метою примноження своїх потенційних можливостей задля творення добра. Без такого зв'язку віра перетворюється в баласт, яким живиться, а точніше - отруюється свідомість та самосвідомість її носія-фарисея.
   Чи не найбільшою мірою, найвиразніше виявляється духовність у ставленні людини до праці. Усвідомлення працьовитості як найсуттєвішої особистісної риси є одним з важливих показників духовності людини. Той, хто збагнув цю істину, ставиться до праці не лише як до засобу забезпечення необхідного матеріального достатку, але й усвідомлює благородний вплив праці на людину, на розвиток, вдосконалення її психічних функцій, здібностей, волі, характеру. Така людина усвідомлює працю як невичерпне джерело натхнення, мук і радощів творення, творчих злетів. Згадаймо відоме, глибоко психологічне висловлювання К.Д. Ушинського про виховну силу праці, про її роль у становленні духовності: "...животворний вплив має особиста праця лише на того, хто працює. Матеріальні плоди праці можна відібрати, успадкувати, купити, але внутрішньої, духовної, животворної сили праці не можна ні відібрати, ні успадкувати, ні купити за все золото Каліфорнії: воно залишиться в того, хто працює" [11].
   Головний компонент праці як духовної цінності може бути втілений у взаємини, які складаються у процесі праці між її учасниками. Доброзичливі людські взаємини між тими, хто працює разом, і навіть праця, що виконується індивідуально, але усвідомлюється людиною в її особистісному, гуманістичному сенсі, є невичерпним джерелом духовного збагачення особистості. Усвідомлення улюбленої праці, тим паче праці творчої, праці за покликанням як однієї з найважливіших суспільних, людських цінностей допомагає людині збагнути власні можливості і реалізувати себе, відчути свою соціальну значущість, потрібність людям, здатність дарувати своєю працею щастя рідним, близьким і незнайомим людям, Батьківщині. Здатність піднятися саме до такого рівня розуміння сутності праці притаманна людині, яка досягла високого рівня розвитку громадянської свідомості та самосвідомості. У такої людини духовність спирається на реальний Грунт, а тому й знаходить своє вираження в усіх проявах її соціальної активності, що, безсумнівно, позитивно позначається на процесі її особистісної соціалізації.
   Громадянськість, патріотичні прагнення, які пов'язані з потребою людини працювати не лише на свою користь, але й для блага співвітчизників - одна з найважливіших, абсолютно необхідних соціально-психологічних умов розвитку у людини духовності.
   Варто підкреслити, що праця, мотиви якої не пов'язані з усвідомленням її суспільної, громадянської значущості, її духовного сенсу, спонукає волю до холодного розрахунку, провокує у людини підлі наміри та вчинки. Праця, яка сприймається людиною лише як засіб здобування матеріальних благ, засіб збагачення, накопичення, спричиняє виникнення у людини таких негативних рис як егоїзм, скнарість, прагнення до наживи, здирництво, намагання домогтися успіху у праці будь-якою ціною. Всяка праця, яка не одухотворена моральним, гуманістичним сенсом, може стати соціально небезпечною, завдати шкоди самій людині, іншим людям, суспільству.
   Слід наголосити на тому, що між позірною суспільною значущістю діяльності, поведінки людини та духовною цінністю проявів її активності можливі суперечності. Скажімо, людина виявляє неабияку турботу про своє фізичне здоров'я, веде належний спосіб життя, пам'ятаючи, що "у здоровому тілі - здоровий дух". На жаль, прагнення до фізичної довершеності не завжди поєднується з вихованням в собі духовних чеснот, внаслідок чого значні затрати людиною фізичної, психічної енергії можуть спрямовуватися на досягнення якихось нікчемних, а то й злочинних цілей. Тому прагнення людини до досконалості у будь-яких вимірах її сутності набирає позитивних значень лише за умови наявності у неї гуманістичної спрямованості потреб, мотивів творення своєї особистості.
   Становлення духовності, духовне самовдосконалення особистості - процес, який нерозривно пов'язаний з розвитком та саморозвитком. Це - складна, напружена діяльність, спрямована на позитивну зміну себе: своїх думок, почуттів, вчинків, на розвиток своїх здібностей, можливостей, на позитивні зміни навколишнього середовища, на подолання буденності, на оволодіння вищим сенсом життя людського. Зрозуміло, що початок і продовження цієї складної внутрішньої роботи великою мірою залежить від таланту наставника, його мудрості, людяності, його відповідальності за долю вихованця.
   Пов'язуючи тему моєї доповіді з темою науково-практичної конференції, слід, очевидно, наголосити на необхідності суттєвої перебудови системи освіти й виховання в Україні, в нашому освітньому просторі. З-поміж багатьох напрямів перебудови особлива роль має належати вихованню у памолоді духовності: якими видатними не були б успіхи в освіті учнів, студентів, в оволодінні ними найскладнішими видами інформації, ми ніколи не осягнемо найважливішої мети: виховання особистості-громадянина - якщо постійно, на всіх вікових етапах становлення та розвитку особистості дитини, безперервного процесу її соціалізації не дбатимемо про оволодіння нею системою духовних цінностей, а, отже, духовністю загалом.
   Без врахування цієї доленосної обставини важко навіть уявити процес соціалізації особистості, якому притаманна гуманістична спрямованість. У зв'язку з цим, мабуть, доцільно згадати наповнену глибоким сенсом думку видатного українського філософа Григорія Сковороди про те, що нічого втішного нема у тому, коли людина оволоділа багатьма науками, та не має доброго серця.
   Навіть стислий аналіз феномену духовності дає можливість збагнути його органічну взаємопов'язаність з процесом соціалізації особистості, вирішальну роль духовності у детермінації процесу розвитку та саморозвитку особистості. Крім цього, запропонований підхід до розуміння взаємозалежностей між розвитком духовності та процесом соціалізації індивіда дає беззаперечні підстави інтерпретувати останній як такий, в якому особистість виступає у ролі активного суб'єкта, здатного до креативної, творчої взаємодії з об'єктивними чинниками, які йому пропонує суспільство, реальна соціальна дійсність.
   Варто підкреслити, що процес соціалізації людини, якій притаманні найважливіші духовні чесноти, зазвичай не буває легким, оскільки доводиться долати спротив різноманітних негативних обставин на шляху до свого самовизначення, що не може мати нічого спільного із зручним, корисливим "життєвлаштуванням".

Література

1. Колісник О. Духовний саморозвиток особистості // Соціальна психологія.-2006.-№1 (15). - С 62-77.
2. Зеличенко А. Психология духовности.- М.: Изд-во Трансперсонального института, 1996.
3. Савчин М. Духовний потенціал особистості. - Івано-Франківськ, 2001
4. Белорусов С.А. Психология духовности, веры и религии. - Інтернет-ресур Академия психологии. Библиотека, 2005.
5. Величко В.Н. Развитие духовной личности. - Донецк, ДЕГИ, 2006.
6. Coleman D. Meditation. Without Mystery ("Psychology Today" 1997. March.).
7. Сурожский А. Достичь своей высоты. - Московский психотерапевтический журнал. - 2005. - №3. - С. 5-19.
8. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. - М.: Учпедгиз, 1946.
9. Ухтомский А.А. Интуиция совести. - С.-Пб: Петербургский писатель, 1996.
10. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. - М.: Советская Россия, 1979.
11. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори. - К, 1983.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com