www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Рівні та структурно-функціональні моделі саморегуляції людини
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Рівні та структурно-функціональні моделі саморегуляції людини

С.П. Васильев

РІВНІ ТА СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ МОДЕЛІ САМОРЕГУЛЯЦІЇ ЛЮДИНИ

   Обговорюються рівні та структурно-функціональні моделі саморегуляції людини в різних психологічних школах. Перспективним напрямком сучасних досліджень саморегуляції визначається побудова мультирегуляторної моделі особистості.
   Ключові слова: структурно-функціональні моделі, саморегуляція.
   Постановка проблеми у загальному вигляді. Психічна регуляція життєдіяльності людини має суто адаптивну спрямованість, що не обумовлює необхідності виділення суб'єктом себе із оточуючого світу. Регуляція поведінки людини з застосуванням механізму самоконтролю є регуляцією його життєдіяльності з боку об'єктивних відносин, що пов'язують його зі світом, у формі саморегуляції, що здійснюється особистістю як психологічною структурою, в якій репрезентовані ці відносини. Визнаючи досягнення функціонального підходу щодо визначення механізмів регуляції поведінки людини, дослідники відмічають певну обмеженість цього підходу для описання варіативності проявів поведінки особистості, її саморегуляції.
   Аналіз останніх досліджень та публікацій. B.C. Мерлін висунув принцип "багато-багатозначної залежності" психічних і фізіологічних властивостей, що дозволило дослідити складний характер взаємовідносин між різними рівнями організації індивідуальних особливостей особистості. На думку B.C. Мерліна, можна визначити три рівня індивідуальності людини - нейродинамічний, психодинамічний і особистісний [7], які, на наш погляд, можна вважати рівнями саморегуляції людини, виходячи із положень функціонального і особистісного підходів до проблеми саморегуляції. Нове трактування властивостей темпераменту, які автор розглядає у безперервному зв'язку із відносинами особистості (згідно концепції відносин особистості В.М. М'ясищева), визначення компенсуючого потенціалу відносин особистості щодо психодинамічних властивостей людини, дозволяє, на наш погляд, описати індивідуальні особливості особистісної саморегуляції, що гармонічно доповнюють концепцію інтегральної індивідуальності B.C. Мерліна.
   Мета статті - ознайомити з результатами теоретичного аналізу вітчизняної та зарубіжної психології з проблеми саморегуляції людини, визначивши рівні та структурно-функціональні моделі останньої.
   Виклад основного матеріалу. Вагомий внесок у дослідження проблеми саморегуляції зробив Г.С. Никифоров. На його думку, під психічним саморегулюванням можна розуміти свідомий вплив людини на психічні процеси, стани, властивості, діяльність, особисту поведінку з метою зберігання або зміни характеру їх функціонування. Головним конструктом у поглядах Г.С. Никифорова на перебіг саморегуляції є самоконтроль людини, який він визначив як усвідомлення й оцінку суб'єктом особистих дій, психічних процесів і станів. На підставі аналізу літератури він визначив роль самоконтролю людини у психічних процесах, психічних станах, структурі особистості, а також у процесі професійної підготовки і професійної діяльності. Шляхом вивчення процесу формування самоконтролю у онтогенезі Г.С. Никифоров довів, що поява і розвиток самоконтролю визначає можливість усвідомлювати і контролювати ситуацію [12]. Процес самоконтролю передбачає наявність еталону. У психічній саморегуляції емоційних станів автор визначив роль емоційного самоконтролю у формуванні феномену самовладання, основним змістом якого є функціонування двох психологічних механізмів: самоконтролю і корекції (впливу) [12].Вчений підкреслив необхідність врахування впливу феномену впевненості-невпевненості, який можна описати як емоційно забарвлене переживання, що виникає на підставі завчасної оцінки особистої успішності і регулює більш складні форми поведінки в пізнавальному і соціальному контексті [12]. Автором була сформульована гіпотеза про можливість існування прямої залежності між інтенсивністю звертання до самоконтролю і рівнем вираженості тривожності. Г.С. Никифоров визначив притаманність особистостям інтровертованого типу самоконтролю почуттів і дій.
   Вольова регуляція, на його думку, Грунтується на самоконтролі людини, як компоненті саморегуляції. В той же час самоконтроль може бути об'єктом вольової регуляції. Автор переконаний, що психічна саморегуляція набуває вольового характеру, якщо її нормальний перебіг за різних причин гальмується. У даному випадку для досягнення цілі виникає потреба у додаткових зусиллях суб'єкту щодо подолання перешкоди. Г.С. Никифоров зауважив, що взагалі неправомірно все довільне у психіці людини вважати вольовим [12].
   Дослідник розглядає поведінку як форму організації психічного життя людини, що торкається перш за все особливостей її існування у світі. За умов зайнятості основною діяльністю людина залишається суб'єктом поведінки, що виявляється у стилі спілкування, світогляді, мовленні, особливостях міміки та пантоміміки, вихованості тощо. Поведінка проявляється у діяльності, допомагаючи оточуючим сформувати більш повне уявлення про людину, що не обмежується тільки професійними якостями [12]. На думку автора, свою поведінку у системі суспільних відносин людина контролює за допомогою соціального самоконтролю, що обумовлений засвоєною системою соціальних еталонів, роль яких виконують соціальні норми.
   Проблема саморегуляції діяльності з точки зору функціонального підходу найбільш Грунтовно була досліджена О.А. Конопкіним та його послідовниками. Запропонована функціональна структура процесу саморегуляції включала ціль діяльності, що прийнята суб'єктом (ціль), суб'єктивну модель значущих умов діяльності (модель умов), програму виконавчих дій (програма), систему критеріїв успішності діяльності (критерії успіху), інформацію щодо реально досягнутих результатів (інформація про результати), рішення щодо корекцій системи [2].
   В.І. Моросанова використала функціональну модель О.А. Конопкіна для розробки концепції стилів саморегулювання довільної діяльності людини [8; 9; 10]. Згідно концепції визначаються дві форми індивідуальних стилів: індивідуальний стиль реалізації дії (різних видів активності) та індивідуальний стиль функціонування свідомості (саморегуляції цієї активності). Саморегуляція довільної активності людини визначається як системно організований психічний процес щодо ініціації, побудови і керування всіма видами і формами зовнішньої і внутрішньої активності, що спрямовані на досягнення визначених цілей. При цьому процес саморегуляції розглядається як цілісна, відкрита інформаційна система, що реалізує взаємодію функціональних ланок, які визначаються специфічними регуляторними функціями, що системно пов'язані у загальному процесі регуляції. Модель системи усвідомленого саморегулювання включає функціональні ланки цілі діяльності, моделі значущих умов, програми виконавчих дій, критеріїв успішності, оцінки і корекції результатів. Кожна ланка реалізується відповідним регуляторним процесом: плануванням цілей, моделюванням умов, програмуванням, контролем і корекцією результатів. Для обгрунтування існування стійких індивідуальних відмінностей в регуляториці була застосована класифікація особистісних акцентуацій К. Леонгарда [5]. В.І. Моросанова вважає, що К. Леонгард більш, ніж автори інших типологій, визначає способи організації поведінки, що тісно пов'язані з особистісним рівнем регуляції поведінки. У залежності від типу профілю були визначені гармонійний тип регуляції, який описується однаковим рівнем визначення основних процесів регуляції (згладжений профіль регуляції) і "акцентуйований", який характеризується різним ступенем функціональної вираженості окремих регуляторних ланок (пікоподібний профіль). Акцентуйований профіль регуляції визначається, зокрема, характером взаємодії стильових особливостей саморегуляції (наявності компенсаторних рішень). Гармонійний профіль регуляції є структурною характеристикою ефективного стилю саморегуляції. Він характеризується загальним високим рівнем визначеності регуляторних ланок, стильові особливості яких взаємопов'язані. Акцентуйований профіль саморегуляції також може бути основою ефективного стилю, але у випадку компенсаторних відносин слабко розвинутих стильових особливостей з високо розвинутими. Неефективний стиль регуляції визначається при низькому загальному розвитку саморегуляції або відсутності компенсуючих відносин акцентуйованого профілю між високо і слабко розвинутими стильовими особливостями.
   В.І. Моросанова вважає, що характеристика визначеного нею стилю саморегуляції у загальних рисах збігається із загальною формою характеристики індивідуального стилю діяльності за Є.О. Климовим, але у даному випадку мова йде про визначення не тільки структурних, але і рівневих характеристик. Рівневі характеристики відображають розвиненість всієї системи саморегуляції і характер взаємозв'язків (наявність компенсуючих відносин) між функціональними процесами, що реалізують окремі ланки процесу саморегуляції. На думку В.І. Моросанової, стиль саморегуляції є основою для формування індивідуальних стилів оволодіння конкретними видами діяльності [8].
   У сучасній західній психологічній науці зростає вплив мотиваційних і когнітивних концепцій та теорій, які розглядають актуальну поведінку людини не як реакцію на певні внутрішні або зовнішні стимули, а як результат безперервної взаємодії диспозицій з ситуацією. Головними здобутками західних досліджень є утвердження принципу активності людини у поведінці всупереч реактивності, визнання ролі свідомості людини у детермінації поведінки, пріоритету свідомої регуляції людиною своїх вчинків. Проблема саморегуляції знайшла своє відображення в роботах американських психологів А. Бандури і Дж. Роттера, які розглядають її в соціально-когнітивному контексті. Так А. Бандура вважає, що причини функціонування людини полягають у безперервній взаємодії поведінки, пізнавальної сфери й оточення (так звана "модель тріада"). Модель тріада свідчить про те, що хоча на поведінку впливає оточення, вона є частково продуктом діяльності людини, тобто люди можуть здійснювати деякий вплив на свою особисту поведінку.
   Цікавим є визначення А. Бандурою поняття самоконтролю, який є емпірично обгрунтованим засобом стійкого досягнення більш бажаних форм поведінки ("влада людині"). З соціально-когнітивної точки зору, самоконтроль не існує виключно в межах тільки внутрішніх (сила волі), або тільки зовнішніх сил. Він проявляється у ретельно спланованій взаємодії людини з оточенням [15].
   Згідно концепції А. Бандури, процес поведінкового самоконтролю складається з п'яти кроків: а) визначення форми поведінки; б) збір основних даних з визначенням повторюваності специфічної поведінки перед тим, як успішно змінити її; в) розробка програми самоконтролю; г) виконання та оцінка програми самоконтролю; д) завершення програми самоконтролю.
   У центрі уваги теорії соціального научіння Джуліана Роттера знаходиться прогноз поведінки людини у складних умовах. Роттер вважає, що треба ретельно аналізувати взаємодію змінних: потенціалу поведінки, очікування, цінності підкріплення, психологічної ситуації. На думку Дж. Роттера, якщо необхідно точно прогнозувати поведінку, треба спиратися на особисту суб'єктивну оцінку індивідом успіху і невдачі, а не на оцінку іншої людини. Роттер визначає відмінність між очікуваннями, які є специфічними для однієї ситуації, і очікуваннями, що є найбільш загальними. Специфічні очікування відображають досвід однієї конкретної ситуації і неможливі до використання у прогнозі поведінки. Генералізовані очікування відображають досвід різних ситуацій і можуть бути використані в роттерівському розумінні поведінки. Інтернально-екстернальний локус контролю є яскравим зразком генералізованого очікування [15]. Він є узагальненим очікуванням того, як люди здатні контролювати підкріплення у своєму житті. Люди з екстернальним локусом контролю вважають, що їх успіхи та невдачі регулюються зовнішніми факторами (доля, впливові люди, непередбачені сили оточення). Люди з інтернальним локусом контролю вірять, що успіхи і невдачі визначаються їх особистими діями і здібностями. Хоча віру в екстернальний або інтернальний контроль можна розглядати як рису особистості з точки зору індивідуальних відмінностей, Роттер визначає, що екстернали і інтернали не є "типами". Конструкт необхідно розглядати як поляризований континуум, який має на одному полюсі виражену "екстернальність", а на другому -"інтернальність". Переконання ж людей розташовані на всій шкалі, переважно у середині.
   Розвиваючи погляди Дж. Роттера О.Г. Ксенофонтова запропонувала інтерпретацію локусу контролю як критерію визначення рівнів розвитку особистісної саморегуляції [3]. На її думку, наявність внутрішнього локусу контролю є показником готовності до усвідомленого цілеспрямованого саморегулювання. Вона вважає, що звичайний перебіг саморегуляції сенсомоторного рівня не передбачає підключення світогляду особистості. Визначення людини суб'єктом своєї життєдіяльності залежить в першу чергу не тільки від регуляторних умінь, але і від уявлення про можливості людини в цьому світі, тим самим відображаючи рівень соціального розвитку особистості. О.Г. Ксенофонтова вважає здатність інтерналів бачити себе причиною любих результатів своєї життєдіяльності, їх віра у особисті можливості не має нічого спільного з станом виключної спрямованості на себе. Нею було сформульовано передбачення, що внутрішній локус контролю сприяє розвитку ділової спрямованості. Про ступінь розвитку саморегуляції свідчить відношення людини до свого минулого і майбутнього. У ході дослідження показано, що орієнтація на майбутнє і наявність перспектив забезпечують найбільшу ефективність саморегуляції. За дослідженням О.Г. Ксенофонтової, найважливішим компонентом довгочасної саморегуляції є осмислення минулого і сьогоденного, а також управління особистою життєдіяльністю на підставі набутого досвіду. У інтернально-орієнтованих осіб більш наповнене міжподійними зв'язками сьогодення, тоді як у екстернально-орієнтованих (незалежно від віку) - минуле. Суб'єктивна картина життєвого шляху схильних до внутрішнього контролю більш цілісна. За даними К. Муздибаєва, існує позитивна кореляція між інтернальністю і наявністю сенсу життя [11]. За даними А. Реан, інтернальність корелює з соціальною зрілістю і соціальною поведінкою. Екстернальність кореляційно пов'язана з недостатньою соціальною зрілістю і асоціальною поведінкою. За результатами дослідження, більшість досліджуваних делінквентів (84%) належать до екстерналів і лише 16% мають внутрішній локус контролю. Доведеним фактом є переживання більшістю делінквентів у дитячому і підлітковому віці емоційної депривації і впливу несприятливого психологічного клімату у сім'ї [13]. Але не все однозначно у цій проблемі. На думку К. Муздибаєва, який вивчав проблему з точки зору психології відповідальності, важливо не просто виявляти характерологічні особливості, притаманні екстерналам, але й розглядати їх у світлі життєвого циклу індивіду [11].
   Представник німецької психологічної школи X. Хекхаузен визначив поняття мотиваційного і вольового станів свідомості, чим відокремив проблематику волі від мотивації в західній психології, що у традиції К. Левіна розглядались як тотожні. На підставі аналізу літератури він виділив функції вольового процесу, які за умов їх дослідження, на його погляд, допоможуть пояснити зв'язок наміру і дії: ініціювання дії, стійкості дії, подолання перешкод. Особливу роль відіграють процеси, що підтримують мотиваційну тенденцію до досягнення цілі. Процеси, що контролюють реалізацію наміру за своїми функціями не є мотиваційними. Процеси мотивації забезпечують перехід мотиву, що обумовлений потребами людини, із латентного у активний стан, що визначається як намір. Мотиваційна фаза завершується прийняттям рішення. Цей момент, що відділяє мотиваційну фазу від вольової, сутність якої можна описати як реалізацію наміру шляхом ініціювання тенденції дії, був визначений у літературі як "Модель Рубікону" [14]. Згідно детально розробленої теорії мотивації досягнення успіхів у різних видах діяльності, співзасновниками якої вважаються також американські вчені Д. Макклеланд і Д. Аткінсон, X. Хекхаузен визначив два мотиви, що функціонально пов'язані з діяльністю, спрямованою на досягнення успіху - мотив досягнення успіху і мотив уникнення невдачі, на наш погляд, з точки зору когнітивної репрезентації феноменологічно можна пов'язати з інтернальним і екстернальним локусом контролю у концепції Дж. Роттера. Важливу роль крім мотиву досягнення відіграє тривожність, прояв якої у різних ситуаціях відрізняється. Ситуативно стійкі прояви тривожності визначені як "особистісна тривожність", ситуативно мінливі прояви тривожності визначені як "ситуативна тривожність". На думку відомого дослідника тривожності Ч. Спилбергера, діяльність людини у емоційно напруженій ситуації безпосередньо залежить від сили ситуативної тривожності, дієвості заходів щодо її зниження, точності когнітивної оцінки ситуації.
   Найбільш послідовно сучасний етап цих досліджень представлений у працях Ю. Куля, який розглядає процес трансформації наміру в дію з точки зору контролю за дією [16]. Традиційне визначення волі як зусилля, що спрямоване на усунення конкуруючих тенденцій дії, є поширеним в психології. Й. Бекман, який підтримує концепцію контролю за дією, виділяє особливий тип процесів (метапроцеси), що регулюють основні психічні процеси. Волю він розглядає як метапроцес, що спрямований на подолання перешкод у поведінці [16]. Ю. Куль запропонував альтернативну форму регуляції дії, яка не потребує додаткових ресурсів для подолання перешкод актуальному наміру. Для формування повноцінного наміру суб'єкта репрезентується однозначний зв'язок між мотивом, метою й засобами досягнення. Якщо один із елементів відсутній або недостатньо представлений, суб'єкт приділяє цьому елементу підвищену увагу (довільно і мимовільно) і додатково опрацьовує інформацію щодо нього. Це, на думку автора, є найбільш вірогідною причиною виникнення неповноцінного наміру, що персеверує (тобто постійно виникає), але не втілюється в дію. Вважається, що існують люди, які формують неповноцінні наміри. Суб'єкти, які мають труднощі щодо ініціації дії, названі орієнтованими на стан (ОС). Друга частина людей, орієнтованих на дію (ОД), не мають на рівні суб'єктивних переживань таких емоцій, що перешкоджають реалізації наміру. ОД-суб'єкти регулюють дію мимовільно. На підставі розподілу визначається принаймні два типи саморегуляції [16].
   Перший тип, який Грунтується на основі традиційного визначення волі, феноменологічно проявляється в довільній увазі, що направлена на цільовий об'єкт і зусиллях суб'єкта щодо підвищення рівня особистої активності. Емоції, які супроводжують діяльність, сприймаються як такі, що заважають, постійно присутні у свідомості суб'єкта, при цьому емоції пов'язані переважно з кінцевим результатом (наприклад, "чи зможу я?"). Емоційна напруга виявляється вищою за операційну напругу (напругу, яка обумовлена характером завдання). Якщо виникають перешкоди, необхідні додаткові цикли довільного контролю щодо запобігання "зриву діяльності". Цей тип саморегуляції характеризується спрямованістю на активну протидію факторам, що виводять систему досягнення цілі з рівноваги (наприклад, протидія конкуруючим намірам або думкам про неуспіх під час діяльності). Конфлікт, який виникає, переживається на свідомому рівні. Процес узгодження в системі завдяки постійній ескалації контролю може затягнутися: директивний гіперконтроль може привести до втрати контролю. Крім того, протидія негативним факторам на довільному рівні ("самонаказ") потребує значної кількості ресурсів для регулювання дії.
   Другий тип феноменологічно проявляється, в першу чергу, в мимовільній увазі до цільового об'єкта та відсутності зусиль з боку суб'єкта щодо довільної корекції поведінки. Емоції пов'язані більшою частиною з процесом виконання дії (наприклад, невдоволення - "я зробив це не зовсім правильно, радість - "це я зробив добре"). Емоційна напруга залишається відносно низькою у порівнянні з об'єктивно високою операційною напругою. Перешкоди, які виникають у ході діяльності, приводять до мимовільного збільшення зусиль суб'єкта щодо досягнення цілі. Такий принцип регуляції, на думку Ю. Куля, є в ресурсному відношенні більш економним [16].
   Концепція Ю. Куля є певною мірою компромісом між мотиваційним й регуляційним підходами до вирішення проблеми реалізації наміру в дію. На думку І.А. Васильєва і М.М. Магомед-Емінова, в даному випадку запропонована метакогнітивна модель контролю за дією, яка включає три рівні: метакогнітивний, когнітивний, рівень дії [1]. На метакогнітивному рівні визначаються директиви "орієнтація на стан" (ОС) і "орієнтація на дію" (ОД). Зазначені метакогнітивні директиви необхідно представляти як особливу надціль наміру дії, що реалізується. Ця надціль спрямована на підтримку вольових процесів, що забезпечують реалізацію діяльності і цілі. Емпіричні дослідження, в тому числі, психофізіологічні підтверджують дійсність спрацьовування ОС- і ОД-директив в процесуальній саморегуляції [1]. Це може бути свідченням зв'язку розподілів типу саморегуляції з типологічними властивостями людини. В першу чергу це стосується феномену персеверації, який використовується як чинник в моделі контролю за дією. Г. Айзенк пов'язував тенденцію до персеверації з особистісною ознакою інтроверсії. У інтровертованих суб'єктів фізіологічні процеси гальмування (наприклад, в ретикулярній формації) менш виражені, ніж у екстравертованих.
   Як і будь-який процес, що пов'язаний з самоконтролем, контроль за дією виступає як у довільній, так і мимовільній формі, в залежності від перебігу саморегуляції. На наш погляд, всі види контролю за дією взаємопов'язані і існують як єдиний конструкт, прояви якого органічно інтегруються в загальний процес саморегуляції суб'єкта і його поведінки. Індивідуально-психологічні відмінності перебігу соціалізації і проявів індивідуально-типологічних властивостей людини є джерелом різноманітності проявів поведінки. Ця обставина ускладнює визначення стратегій саморегуляції.Вагомий внесок у вирішення проблеми регуляції поведінки людини зробили дослідники теорії установки - Д.М. Узнадзе і його школа. Займаючись дослідженням соціальної поведінки особистості, Ш.А. Надірашвілі розробив концепцію рівнів психічної активності [17]. Згідно концепції він визначив три рівня регуляції психічної активності. Активність першого рівня, що характеризується імпульсивністю і несвідомістю, реалізується на підстави імпульсивної установки практичної поведінки, яка представляє собою стан суб'єкту, що виникає під впливом ситуації і імпульсів актуалізованої потреби. Психічна активність другого рівня пов'язана із процесом, що був визначений Д.М. Узнадзе як об'єктивація. Об'єктивація виникає в умовах затримки задоволення актуальної потреби у зв'язку із зміною обстановки. Перед суб'єктом постає проблема подальшої програми поведінки, яка вирішується за допомогою "активованого на основі об'єктивації мислення". Подальша поведінка визначається на основі нових установок, що були активовані свідомістю для даного випадку. Завдяки об'єктивації реалізується більш адекватна, але лише "практична поведінка". Третій рівень відноситься до соціальної поведінки людини і визначається як вольова активність, що регулюється системою ціннісних орієнтацій і етичних принципів, що фіксуються у самосвідомості індивіду.
   Продовженням традиції теорії установки є диспозиційна концепція особистості, що була запропонована науковим колективом під керівництвом В.О. Ядова [17]. Диспозиційна концепція пропонує розглядати диспозиції особистості як ієрархічну структуру. Перший рівень включає елементарні фіксовані установки, що визначають готовність до дії, що закріплена у попередньому досвіді і не усвідомлюються. Другій рівень репрезентує систему соціальних фіксованих установок, що включає емоційний, когнітивний і поведінковий аспекти і формується, з одного боку, предметними потребами соціального існування, з другого боку, відповідні соціальні ситуації. Третій рівень описує загальну спрямованість інтересів особистості у відповідні сфери соціальної активності, що формується на основі більш високих соціальних потреб і описує схильність до ідентифікації із певною галуззю соціальної діяльності. Вищий диспозиційний рівень представляє система ціннісних орієнтацій на цілі життєдіяльності і засоби їх досягнення і відіграє головну роль у саморегуляції поведінки. Поведінка особистості також структурується у певні ієрархічно організовані дії. Виходячи із визначення функції диспозиційної системи як психічної регуляції соціальної діяльності і поведінки, автори виділяють ієрархічні рівні поведінки. Перший рівень репрезентує поведінкові акти, що описують реакцію суб'єкту на актуальну предметну ситуацію і вплив зовнішнього середовища, що характеризується специфічною і швидкою мінливістю. Другий рівень представляє вчинок або звичні дії, що формуються із низки поведінкових актів. Доцільність вчинку залежить від більш складних обставин діяльності і відповідає більш високому рівню потреб регуляції поведінки у соціальних умовах. Із цілеспрямованої послідовності вчинків формується поведінка у відповідній сфері діяльності. Визначення цілей на вищому рівні представляє собою певний "життєвий план", який обумовлений окремими життєвими цілями, що пов'язані із головними соціальними сферами діяльності людини. На початку поведінкового акту, вчинку або певної поведінки вся диспозиційна система опиняється у стані актуальної готовності, формує актуальну диспозицію. Актуальна диспозиція є модусом всієї диспозиційної структури, але головну роль відіграють рівні ієрархії і конкретні диспозиції, що відповідають певним потребам у певних умовах діяльності.
   Зі смисловою сферою особистості пов'язує регуляцію поведінки людини Д.О. Леонтьев. На його думку, смислова сфера особистості - це особливим чином організована сукупність смислових структур і зв'язків між ними, що забезпечують смислову регуляцію цілісної життєдіяльності суб'єкту у всіх її аспектах [4]. Продовжуючи гуманістичні традиції В. Франкла, Д.О. Леонтьев визначає особистість як цілісну систему смислової регуляції, що реалізує логіку життєвої необхідності у всіх проявленнях людини як суб'єкту життєдіяльності.
   На думку Д.О. Леонтьева, для розуміння співвідношення смислової регуляції із іншими системами регуляції життєдіяльності людини, необхідно розглянути питання: "Чому люди роблять те, що вони роблять?" Автор вважає, що можливі принаймні шість відповідей на це питання, які визначають шість різних систем відносин людини з світом і, відповідно, шість різних систем регуляції поведінки людини у світі : "Тому що я хочу". Це логіка задоволення потреб; "Тому що він почав першій". Це логіка реагування на стимул; "Тому що я завжди так роблю". Це логіка стереотипу, диспозиції. З цією логікою пов'язані поняття "характер", "стиль", "установка"; "Тому що всі так роблять" Це логіка соціальної нормативності, соціальних очікувань, де критерієм регуляції виступає відповідність певним очікуванням соціально значущої групи; "Я це зробив, тому що для мене це важливо". Це логіка смислу або логіка життєвої необхідності, що є специфічною для особистості; "Чому б й ні". Це логіка вільного вибору. Якщо перші п'ять систем регуляції діяльності притаманні всім психічно здоровим людям, то шоста відображає рівень особистісної зрілості.Погляд на особистість через призму цих шести вимірів, на думку Д.О. Леонтьева, визначає основу мультирегуляторної моделі особистості [4]. Розглядаючи смисл у контексті життєвих відносин суб'єкту, він вважає смислові структури перетвореними формами цих відносин. На його думку, регуляторний вплив на структури діяльності і образу світу здійснюють виключно особистісні смисли і смислові установки. Автор підкреслює нерозривний зв'язок рефлексії свідомості із функцією смислової регуляції як регуляції життєдіяльності у цілому. Смислова саморегуляція описується поняттям смислотехніки, яку Д.О. Леонтьев визначає окремим варіантом психотехніки. Автор виділяє смислотехніку процесів смислоутворення і смислоусвідомлення. У першому випадку мова йде про довільну зміну смислу дії (смислу цілі), що описується у термінах вольової регуляції. У другому випадку - про аналіз своєї і чужої поведінки, рішення завдання на смисл через розкриття системи смислових зв'язків, що породжують даний смисл.
   В українській психологічній науці спробу побудови мультирегуляторної моделі на основі функціонального підходу здійснив військовий дослідник О.П. Макаревич, який визначив складові і рівні регуляції поведінки особистості у складних ситуаціях. На думку автора, до психологічної складової регуляції поведінки належать мотиваційний, установчий, цільовий, емоційно-вольовий, інтелектуальний, функціонально-рольовий, статусно-рольовий, ціннісно-орієнтовний, управлінський, установочний (атитюд) рівні та рівень міжособистісного спілкування [6].
   Висновки. Таким чином, психологічна складова регуляції моделі саморегуляції характеризується інтеріоризацією набутого досвіду, соціально-психологічна складова - аспектами соціальної регуляції дій людини. Головним компонентом регуляції дій особистості виступають ціннісні орієнтації як основний стрижень поведінки особистості.

Література

1. Васильєв И.А., Магомед-Эминов М.Ш. Мотивация и контроль за действием. -М., 1991.
2. Конопкин О.А. Психологические механизмы регуляции деятельности. -М., 1980.
3. Ксенофонтова Е.Г. Уровни развития саморегуляции личности: критерии их определения / Автореф. дисс. канд. психол. наук. -М., 1988.
4. Леонтьев Д.А. Психология смысла. Природа, структура и динамика смысловой реальности. -М.: Смысл, 1999.
5. Леонгард К. Акцентуированные личности. - К.: Вища школа, 1989.
6. Макаревич О.П. Психологія регуляції поведінки особистості у складних ситуаціях. - К., 2001.
7. Мерлин B.C. Очерк интегрального исследования индивидуальности. -М.: Педагогика, 1986.
8. Моросанова В.И. Акцентуация характера и стиль саморегуляции студентов. - Вопросы психологии. - 1997. - № 6, С. 30-38.
9. Моросанова В.И. Стилевые особенности саморегулирования личности. - Вопросы психологии. - 1991. -№1,С. 121-127.
10. Моросанова В.П., Сагиев P.P. Диагностика индивидуально-стиле-вых особенностей саморегуляции в учебной деятельности студентов / Вопросы психологии. - 1994. -№4,С. 134-140.
11. Муздыбаев К. Психология ответственности. - Л., 1983.
12. Никифоров Г.С. Самоконтроль человека. -Л., 1989.
13. Реан А.А. Проблемы и перспективы развития концепции локуса контроля личности / Психологический журнал. - 1998. - № 4, С. 3-12.
14. Хекхаузен X. Мотивация и деятельность. - В 2 т. - М., 1986.
15. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. - С-Пб., 1997.
16. Шапкин С.А Экспериментальное изучение волевых процессов. -М., 1997.
17. Ядов В.А. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. - Л.: Наука, 1979.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com