www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Культурно-історичні традиції жіночої освіти в Україні
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Культурно-історичні традиції жіночої освіти в Україні

Л.Г. Глоба

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ТРАДИЦІЇ ЖІНОЧОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

   У статті висвітлено подвижницьку діяльність українських просвітительок та розвиток і становлення психолого-педагогічних засади жіночої освіти в Україні.Ключові слова: історія освіти, Анна Всеволодівна, Софія Русова, О. Єфименко, сучасні меценати освіти.
   Однією з актуальних проблем сучасної педагогічної психології є виховання жінки - матері, берегині, природної виховательки своїх дітей. Адже саме в руках матері доля майбутніх поколінь. Тому доречним сьогодні може бути історико-педагогічний огляд становлення виховання та освіти жінки в Україні.
   Думка про заснування першого закладу освіти для дівчат відноситься до дуже віддаленого минулого. 900 років тому старша дочка Великого Київського князя Всеволода Ярославовича під державним покровительством свого батька, перша на Русі відкрила дівоче училище при Андріївському жіночому монастирі в Києві. У 1086 році, за свідченням літопису, благочестива княжна, зібравши молодих дівчат, навчала їх письму, ремеслам, співу й іншим корисним заняттям, щоб з юності прищепить розуміння Закону Божого та працьовитість. Це було перше жіноче училище такого типу в Європі.Між тим діяльність Анни не була на Русі явищем унікальним. У XII столітті нерідко відкривались монастирські школи, засновниками яких були жінки князівського роду. Все навчання в монастирях було підпорядковане підготовці жінки до виконання її основної функції - бути гідною дружиною, матір'ю, господинею. Тут також навчали латинській мові, давали елементарні відомості з історії, географії, арифметики, міфології, знайомили з Біблією, привчали до шляхетного поводження в товаристві. Молоді жінки вчилися танцювати, грати на лютні чи клавесині, підтримувати бесіду на визначену тему, їх знайомили з основними правилами ведення домашнього господарства. Отже, можна зазначити, що в епоху середньовіччя освіченість жінок-дворянок була кращою ніж чоловіків-лицарів. В деякій мірі це пояснюється тим, що церква намагалася вплинути на світських феодалів через їхніх дружин, які виховувалися в монастирях в дусі релігійності. Недарма серед приданого дівчини з багатої родини обов'язково були книги релігійного змісту.
   Багато руських княгинь займались переписуванням книг. Так, дочка полоцького князя Святослава Всеславича Предслава, постригшись у черниці під іменем Єфросинії, "почала книги писати своїми руками". У відкритій нею школі при Софіївському соборі Полоцька вона навчала грамоті малолітніх дівчат. Звичайно, це ще не говорить про створення в Київській Русі в ХІ-ХП столітті системи шкільної освіти в цілому та жіночої освіти зокрема.
   Проте, навіть в ті часи багато освічених жінок вже мали свої домашні бібліотеки, цікавились різними науками та ремеслами.
   До наших днів дійшла слава княгині Євпраксії-Зої (дочка Мстислава Володимировича і онучка князя Мономаха). У 1112 році вона вийшла заміж за візантійського імператора Іоана Компела й під час коронації прийняла ім'я Зоя. Ще молодою князівною вона зацікавилась медициною, а в Греції поглибила свою медичну освіту і стала автором першого медичного наукового трактату "Алімма"(масті).Ця книга і сьогодні зберігається в бібліотеці Медічі у Флоренції.
   У 1536 році княгиня Олена Чарторийська-Горностай організувала школу в заснованому нею Пересопницькому монастирі і, до речі, така благочинна діяльність була характерною для багатьох заможніх українських жінок , які вже на той час розуміли необхідність розвитку вітчизняної освіти.
   У 1615 році Київське братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі на чолі з архімандритом лаври Єлисеєм Плетенецьким заснувало школу, що стала родоначальницею першої вищої школи нашої країни - Києво-Могилянської Академії. її відкриття безпосередньо пов'язане з іменем Єлизавети (Галшки) Гулевичівни, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. Це була освічена, інтелігентна жінка. 15 жовтня 1615 року при численних поважних свідках Гулевичівна урочисто вписала в київські "городські книги" свій фундуш (дарування), за якими її спадкова земля в Києві на Подолі переходила у власність братства, "на монастир і на школу дітям - як шляхетським, так і міщанським". При цьому вона бажала бачити школу, призначену " всім благочестивим християнам, духовним і світським, всякого звання і стану". Вона ж "палаючи побожною ревністю до віри грецької подарувала київському братству садибу на Подолі під монастир (згодом Богоявленський)".
   Особливого розвою набуває початкова освіта українців середини XVII століття. Відомий мандрівник, письменник Павло Алепський, подорожуючи Україною, зазначив: "По всій козацькій землі, дивний та гарний факт спостерігали ми: всі вони (українці), за малим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати і знають порядок служб церковних і церковні співи. Всі діти вміють читати, навіть сироти.
   "Початок XIX століття ознаменувався виникненням цілого ряду державних та приватних навчальних закладів для жінок як у столиці, так і в провінціях. У Харкові було відкрито інститут шляхетних дівчат (1812 рік). В першій половині XIX ст. на Лівобережній Україні створюється цілий ряд гімназій (у містах: Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Катеринослав, Херсон тощо). Першими середніми школами в Україні були: "інститути шляхетних дівчат ". Вже в 1818 році в Харкові існував такий інститут (тут свого часу вчителював А. Гулак-Артемовський ). В цьому році такий же інститут було відкрито в Полтаві, в 1825 році - в Одесі, в 1833 році - в Києві. Згодом почали відкриватися, так звані, єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим з українських міст відкрив дівочу гімназію (1850 ), в 1860 р. вони з'явились в Харкові та Полтаві. Курси дівочих гімназій відрізнялися від чоловічих головним чином тим, що в них не було класичних мов, а натомість введено природознавство. Єпархіальні школи переважно були семирічними, й своєю програмою наближалися до дівочих гімназій. Існували ще середні дівочі школи відомства імператриці Марії.
   В кінці 50-х років в Україні постав новий тип шкіл для підлітків і дорослих -недільні школи. Перша недільна школа була заснована в Києві в 1859 p., а через рік там вже існували 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Процес утворення недільних шкіл поширився на інші міста, навіть села. До викладання у цих школах взялась українська інтелігенція - вчителі,студенти і взагалі молодь, серед якої було багато українців, що вважали необхідним вести навчання українською мовою. Але недовгим було життя недільних шкіл: в 1862 році розпорядженням міністра освіти всі вони були скасовані. Документи, архівні матеріали яскраво свідчать про те, що саме передові сили суспільства, а не держава, піклувались про розвиток жіночої освіти в Україні . Гідні подиву й пошани самовіддані спроби жінок-просвітительок піднести освіту жінки на необхідний для суспільства рівень.
   Серед них славні імена Софії Русової, Христини Алчевської, Наталії Кобринської, Олени Пчілки, Людмили Старицької-Черняхівської та багатьох, багатьох інших.
   Софія Федорівна Русова - видатна діячка національно-визвольного руху, письменниця, літературознавець, перекладачка, педагог, автор багатьох досліджень з педагогіки, співзасновниця Академії наук в Україні, співробітниця численних часописів, палка прихильниця національного виховання. З 1872 р. увійшла в українську громаду і присвятила себе культурно-освітній роботі. В різних містах України (Києві, Одесі, Єлисаветграді, Полтаві, Харкові тощо) організовувала дитячі садки, недільні школи, народні читальні, проводила просвітницьку роботу. Працюючи співредактором педагогічного журналу "Світло" (1910-1914), видає статті: "Дитячий сад на національному Грунті" (1910), " До сучасного становища народного учителя" (1912) тощо, зосереджує основну увагу на проблемі створення національної системи виховання та навчання. Знайомить освітянську громадськість із здобутками світової педагогічної думки.
   Просвітницька діяльність Русової пройнята ідеєю створення національної системи освіти. Софія Федорівна вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватись на засадах сучасних положень педагогіки й психології про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку. Важливе місце в системі національного виховання відводила навчанню рідною мовою, без якої створюються значні перепони для розумового розвитку дитини. Питання моральності С. Ф. Русова, видатний педагог і громадська діячка, розглядала в дусі християнського вчення про добро й зло. Тому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні.
   Благодійність на теренах української освіти як вияв громадянської позиції була притаманна й Олександрі Яківні Єфименко (1848-1918), першій жінці-професору в Україні, видатному історику, етнографу. Вона, першою з жінок в Російській імперії, отримала ступінь доктора російської історії. Та саме з Україною пов'язаний спалах творчої активності Олександри Єфименко. Україна стала її другою Батьківщиною, якій вона присвятила найкращі роки свого життя та найвидатніші праці. "Росіянка з походження, вона покохала українця, переїхала на Україну і всім серцем служила їй вірно й правдиво," - задувала про Олександру Єфименко Софія Русова.
   Проживаючи у Харкові, Олександра Яківна займається багатогранною громадською роботою: в освітніх установах виступає з лекціями, присвяченими Г. Сковороді, І. Котляревському, М. Гоголю; працюючи в Харківському видавничому комітеті, сприяє випуску недорогих популярних книжок, допомагає працівникам міської бібліотеки систематизувати книжковий фонд.
   О.Я. Єфименко була однією з основоположниць жіночого руху в Україні -заснувала товариство "Трудящих жінок", де постійно виступала з доповідями та лекціями. В 1905 році побачив світ її збірник наукових праць - двотомник "Южная Русь". Гонорар за нього (незважаючи на матеріальні труднощі в родині), Олександра Яківна переказує вихованцям українських вищих шкіл.
   Добре знане сьогодні у світі й ім'я Петра Яцика - відомого громадського діяча бізнесмена, благодійника з Канади. З його ініціативи 12 жовтня 1995 року в Києві було зареєстровано Лігу українських меценатів. Ліга об'єднала бізнесменів з України, США і Канади, які прагнуть підтримати розвиток освіти, науки, культури, зокрема важливі наукові дослідження та освітні проекти. Один з наймасовіших проектів Ліги сьогодні - Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, у якому беруть участь мільйони школярів та студентів як в Україні, так і поза її межами. Проводиться конкурс з метою підняття престижу рідної мови у молоді.
   Надія Яцик нині опікується усіма справами, які започаткував її батько, перший президент Ліги українських меценатів. Це благодійні проекти,спрямовані на підтримку культури, книговидавництва, професійної освіти. Ліга меценатів заснувала кілька премій. Премією імені Василя Симиренка відзначаються політики, громадські діячі та діячі науки, культури й літератури за видатний внесок у державне будівництво України, за сприяння піднесенню її авторитету в світі. Премія імені Євгена Чикаленка присуджується за особливий внесок у справу національного відродження і надається меценатам - не членам Ліги, які щедрими пожертвами сприяли утвердженню в Україні, цілеспрямовано підтримуючи важливі наукові дослідження, культурне будівництво. На жаль, земне життя Петра Яцика обірвалось... Його справу сьогодні продовжує дочка Надія. Слід зазначити, що будучи багатою людиною, П. Яцик в житті обходився тільки необхідним. Ніяких надмірностей. У цьому ж дусі виховував і дітей. Не потурав забаганкам, не закидав непотрібними речами. Звичайно, мали все, але все в міру. Донька Петра Яцика Надія розповідає, що почала працювати у 13 років. На літніх канікулах підробляла в банку - обмінювала валюту. Не для того, щоб заробити на життя, а для того, щоб спробувати свої сили, навчитися працювати, а не просто споживати зароблене батьком. Благодійні традиції родини меценатів продовжує молоде покоління. У минулому році донька Надії Яцик, десятирічна Андрійка теж передала свої власні заощаджені гроші на другий Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика (дідуся ), подарувавши їх одній з переможниць конкурсу...
   Отже, подвижницька діяльність українських жінок-меценатів на терені національної освіти й культури продовжується, вона триває вже більше тисячоліття. В статті ми згадали славні імена лише кількох просвітительок. А скільки імен ще треба повернути із забуття! Всі вони не шкодували власних коштів, енергії, часу, а іноді й самого життя, щоб піднести виховання й освіту українських жінок на високий рівень. Ця благородна мета гідна наслідування!

ЛІТЕР АТУРА

1. Ващенко Григорій. Виховний ідеал. - Полтава, 1994.
2. Єфименко О. Енциклопедія Українознавства. Т. 2. 1994.
3. Кобринська Н. Твори. -X., 1929.
4. Козуля О. Жінки в історії України. - К., 1993.
5. Луговий О. Визначне жіноцтво України: історичні життєписи. - К., 1994.
6. Огієнко І. Княгиня Янка - засновниця першої дівочої школи художніх ремесел у Києві // Народна творчість і етнографія - 2003 - № 1-2. - С. 63-70.
7. Сірополко С. Історія освіти в Україні. - К., 2001.
8. Слабошпицький М. Алчевські //Дивослово. - 2003. - № 3.- С. 7-11.
9. Федоренко Д. Федоренко О. Золотинки педагогіки античної України // Освіта 2003. 57(10-17 грудня).

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com