www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Специфіка та рушійні сили розвитку особистості дорослої людини в умовах соціальних трансформацій
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Специфіка та рушійні сили розвитку особистості дорослої людини в умовах соціальних трансформацій

Бондарчук O.I.

СПЕЦИФІКА ТА РУШІЙНІ СИЛИ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ДОРОСЛОЇ ЛЮДИНИ В УМОВАХ СОЦІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

   У статі подано аналіз відмінностей розвитку особистості дорослих і дітей; визначено зміст і рушійні сили особистісного розвитку у процесі соціалізації в умовах соціальних трансформацій.
   Ключові слова: соціалізація дорослої людини, особистісний розвиток, рушійні сили особистісного розвитку.
   Постановка проблеми. Проблема розвитку особистості завжди була в полі уваги дослідників. Так, зокрема, досліджувалися проблеми розвитку особистості й досягнення нею соціальної зрілості в загальній теорії соціалізації особистості, здійснений аналіз проблеми людини як суб'єкта особистісного розвитку, здатного до творчої реалізації програми власного життєвого шляху. Водночас, актуальним і недостатньо дослідженим виявляється проблема змісту і специфіки особистісного розвитку дорослої людини в умовах соціальних трансформацій, характерних для сучасного суспільства. Саме це і визначило мету нашої роботи - обґрунтувати специфіку і визначити рушійні сили особистісного розвитку дорослої людини в умовах соціальних трансформацій.
   Теоретичний аналіз літератури. Аналізуючи відмінності розвитку особистості дорослих і дітей, слід зазначити, насамперед, що, на думку Л.О. Петровської, соціалізація дорослого завжди суб'єктна і являє собою саморозвиток через здійснення виборів не лише в конкретних, часткових ситуаціях, але й вибору способу життя загалом [23].
   У процесі розвитку особистості дорослої людини під час соціалізації й ресоціалізації акцент робиться на критичній оцінці соціального досвіду, що засвоюється, у співставленні його з попереднім власним досвідом, нормами і цінностями інших людей і груп, в той час, як розвиток особистості дитини пов'язаний, насамперед, із засвоєнням досвіду переважно без його критичного осмислення.
   Окрім того, у процесі соціалізації дорослої особистості відбувається диференціація деталей і відтінків змісту людської поведінки, ускладнення існуючої моделі світу, а для дитини такий образ складається вперше і передбачає засвоєння граничних смислів діяльності в ньому за схемою “чорне-біле” або “добре-погано”.
   Також слід зазначити, що діти розвиваються через засвоєння нових соціальних сфер і способів поведінки в них, дорослі же оволодівають специфікою дій в уже знайомих або подібних на знайомі сферах людського життя. Тому для дитини особливо важливою у контексті розвитку особистості є роль взаємодії розділеного з іншими (спільного) середовища і спадковості, а в період дорослішання особливої ролі набувають відкриття і переоцінка власного Я, дослідження можливостей подолання власною активністю середовищних і генетичних обмежень, вибір власного індивідуального середовища тощо [8; 11; 23; 27; 28; 37 та ін.].
   У своїй культурно-діяльнісній концепції соціалізації особистості В.В. Москаленко стверджує, що розвиток особистості як результат соціалізації знаходить своє втілення в соціальних властивостях, що визначаються нормативним образом людини, який існує на рівні індивідуальної і суспільної свідомості будь-якої культури. На думку дослідниці, культура суспільства імпліцитно несе в собі нормативний образ людини, інтеріоризація якого залежно від типу культури (індивідуалістичного чи колективістського) спричинює специфіку ціннісних орієнтацій, Я-концепції, самокатегоризації, еталонних схем причинності тощо [21].
   При цьому на пізніх етапах розвитку людина повинна сама вчитися структурувати, організовувати свій діяльнісний спосіб існування в світі, самостійно створювати психологічні прийоми оптимізації свого діяльнісного існування, визначати вибір стратегії дій особливостями власного особистісного ресурсу [4]. У даному контексті розвиток особистості є її саморозвитком, який відбувається переважно в формі самовиховання [7]. У результаті особистість має самостійність (здатність активно діяти, відстоюючи свої інтереси), свідомість і самосвідомість (здатність оцінити себе, своє положення в середовищі і відповідно діяти), творчі здібності (здатність перетворювати себе і дійсність) тощо. У зв'язку з цим А.В. Брушлинський зазначає, що із дорослішанням людини в її житті все більше місце займає саморозвиток, самовиховання, самоформування і, відповідно, більша питома вага належить внутрішнім умовам як основі розвитку, через які завжди тільки і діють всі зовнішні причини [12]. Подібної думки дотримується й О.О. Бодальов, визначаючи дорослішання як вдосконалення дорослої людини, яка активно виконує повсякденні завдання суспільства, свій громадянський обов'язок і зобов'язання як член цього суспільства, здійснення своєї соціальної функції, її соціалізація, з одного боку, і постійне “здійснення” себе при пошуку свого Я, розширення свого індивідуального простору при осмисленні і ствердженні себе в соціальному світі як явища особливого - індивідуалізації, з іншого, забезпечує можливості оптимального розквіту кожної особистості [8].
   Визначення змісту і рушійних сил розвитку дорослої особистості можливо з урахуванням двох принципово відмінних парадигм, що виокремлюють у соціальній психології стосовно особистісного розвитку: парадигма дозрівання, що ґрунтується на ідеї існування певного ідеального нормативного процесу розвитку з чітко визначеною для представників даної культури послідовністю етапів розвитку (3 Фрейд [31], Ж. Піаже [24], Е. Еріксон [34]) і парадигма індивідуального шляху розвитку, що базується на визначенні неповторності і унікальності життєвого шляху кожної особистості (К.О. Абульханова-Славська [1], Г.М. Андреева [28], О.Г. Брім [37], Т.М. Титаренко [29]).
   Саме друга парадигма є, на нашу думку, відображенням тих процесів, які відбуваються в умовах соціальних трансофрмацій у сучасному світі. Адже соціальна нестабільність як фактор розвитку особистості чітко прослідковується на чотирьох рівнях: І) на мегарівні (специфічні глобальні планетарні процеси, природні катаклізми, катастрофи штучної соціогенної природи та ін., інформація про які є доступною практично кожному жителю земної кулі); 2) на макрорівні (криза нормативно-ціннісних уявлень, стратифікація суспільства, що веде до виникнення нових соціальних груп - носіїв нових ціннісних систем та ін.); 3) на мезорівні (збільшення кількості ситуацій, для яких соціальні групи не мають чітких нормативних приписів, передбачають їх діяльність на гнучких, варіативних засадах, зумовлюють необхідність вибору, самоорганізації, саморозвитку, водночас з чіткою орієнтацією значної кількості груп на традиційні, консервативні цінності); 4) на мікрорівні (особистісні проблеми, що пов'язані з суперечливістю індивідуальних норм і цінностей, порушенням часової перспективи, деструкцією соціальної ідентичності тощо) [22].
   Це веде до розмивання специфічних особливостей розвитку особистості дорослої людини, про які йшлося вище. Адже, як стверджують сучасні дослідники [28], спираючись на дослідження М. Мід [20], ми підійшли до епохи так званої префігуративної культури або “антиципаторної” соціалізації, коли носіями нових зразків поведінки стають, насамперед, представники нового покоління. Дорослі ж часто виявляються в ситуації, коли їх попередній досвід не лише не допомагає, а заважає конструктивно розв'язувати проблеми через різке виникнення нових соціальних сфер, нових професійних галузей, спеціальностей, підходів до організації повсякденної життєдіяльності тощо. Фактично, дорослі опиняються із власним соціальним досвідом в новому світі, в якому діти часто орієнтуються краще, “схоплюючи” оптимальні варіанти його функціонування в сучасних умовах.. Тому розвиток особистості дорослого багато в чому визначає його позиція і власна суб 'єктна активність по відношенню до напрямку й можливостей прийняття змін, що стрімко розгортаються в сучасному світі, прагненні людини до постійного самовдосконалення і саморозвитку, збереження й розвитку духовних засад тощо.
   Загалом, на основі теоретичного аналізу літератури можна дійти висновку, що особистісний розвиток дорослої людини являє собою закономірні зміни, кількісні, якісні і структурні перетворення особистості як суб'єкта, які ґрунтуються на її прагненні до вдосконалення в напрямі особистісного й духовного зростання і самоствердження.
   При цьому рушійні сили розвитку особистості можна розглядати як процес подолання взаємозалежних зовнішніх і внутрішніх суперечностей [3: 10; 19], які зумовлюють кризи особистості. У зв'язку з цим Т.М. Титаренко у своїй структурно-генетичній моделі цілісного саморозгортання життєвого світу говорить про життєві кризи особистості як джерела і рушійні сили становлення її життєвого простору [25].
   Дійсно, ще Б.Г. Ананьев, розробляючи проблему розвитку людини і досягнення нею вершин, відзначав, що реальний індивід суперечливий і його чисельні властивості різнонаправлені, ще більшою мірою різноманітність суперечливих властивостей і зв'язків представлено в соціальному розвитку людини. Єдність людської індивідуальності і її суперечливих множинних станів складають дві сторони однієї й тієї ж закономірності її розвитку [2]. З цією думкою узгоджуються слова М.М. Бахтіна про те, що істинне життя особистості здійснюється в точці неспівпадання людини з самою собою, в точці виходу її за межі всього, що вона є як матеріальне буття, яке можна підглянути, визначити і передбачити поза волею людини, заочно [5].
   Амбівалентні тенденції, властиві людині, взаємодіють різними способами. К. Юнг виокремив три домінуючих способи такої взаємодії [35]: 1) компенсація, коли одна підсистема компенсує слабкість іншої, скажімо, коли домінуючою свідомою установкою є екстраверсія, то на несвідомому рівні вона буде компенсуватися через розвиток витісненої інтровертованої установки, тобто при фрустрації екстравертованої установки починає домінувати інтровертована, періоди естравертованої поведінки змінюються інтровертованою, і така зміна є природною; 2) протистояння, коли підсистеми і тенденції вступають у конфлікт, за рахунок якого створюється напруга, що породжує енергію; 3) об 'єднання, коли полярні феномени притягуються один до одного за рахунок трансцендентної функції, дія якої завершується синтезом протилежних систем з породженням нової якості або характеристики.
   Отже, імпульс до розвитку може виникнути, по-перше, через суперечності між різними підсистемами особистості. По-друге, джерелом енергії розвитку можуть виступити амбівалентні ставлення до різних аспектів дійсності, насамперед, спосіб ставлення до іншої людини, яке несе вихідне, рушійне протиріччя: а) в площині „суб'єкт - об'єкт" (розуміння людини, з одного боку, як самоцінності - суб'єкта, а, з іншого боку, -сприйняття її як речі, нехай навіть особливої, унікальної, але речі серед інших речей - об'єкта; б) в площині „егоцентризм -альтруїзм" (адже найбільш сприятливі умови для розвитку особистості створює просоціальна орієнтація, в той час, як невротичний розвиток особистості тісно пов'язаний з егоцентрично орієнтацією людини) [11]
   Також важливим є ставлення до часових аспектів існування, оскільки, на думку багатьох дослідників [6; 15; 18; 19] має бути баланс між минулим, що породжує диспозиції особистості, і майбутнім, що породжує орієнтації і цілі; при цьому важливо, щоби людина на була сконцентрована на чомусь одному, тобто була “компетентною у часі”.
   По-третє, імпульсом до розвитку можуть стати втручання середовища (зовнішні стимули), що зумовлюють перерозподіл енергії і порушення рівноваги; тут також важливим є баланс між інтеріоризацією зовнішніх впливів і екстеріоризацією внутрішнього життя людини.
   По-четверте, в якості джерела енергії розвитку особистості можуть виступити суперечності, пов'язані з усвідомленням невідповідності реального рівня вдосконалення тому, що передбачений індивідом, що зумовлює пошук нових способів поведінки, які ведуть до повнішої самоактуалізації особистості.
   По-п 'яте, імпульсом до розвитку може стати узгодження суперечливих тенденцій у ставленні людини до себе і до об'єктів оточуючого світу через дію психологічних захистів (насамперед, сублімацію), що спричинюють перебудову поведінки і ставлення людини до об'єкта і до себе на рівні свідомості і підсвідомості.
   Тут важливим є зняття надмірних негативних переживань, водночас, із збереженням цілісності особистості і можливості її розвитку, оскільки існує загроза фіксації людини на певних аспектах самопроявів при збереженні суперечності в структурі, її стабілізації в ній.
   По-шосте, джерелом енергії розвитку можуть виступити суперечливі стосунки особистості зі світом та іншими людьми через наявність таких амбівалентних тенденцій, як гнучкість особистості, її готовність до змін як відкритої системи, і відносну усталеність характеристик, що визначають унікальність особистості.
   Враховуючи, що основний вектор змін особистості полягає в зростанні ролі набутого досвіду в організації поведінки людини, а соціальне, як стверджує О.М. Ткаченко, в психіці конкретного індивіда постає як: а) система соціальних цінностей, що визначає інтенціональність поведінки суб'єкта; б) система соціального пізнавального досвіду; в) система соціального практичного досвіду [ЗО, с 143-144], розвиток особистості можна визначити як складний процес, прогресивний чи регресивний напрям якого, на нашу думку, слід оцінювати у таких сферах:
   • ціннісно-смислова сфера; що передбачає свідомий вибір певної лінії поведінки, розуміння відповідальності за наслідки власного вибору;
   • когнітиена-афектиена сфера, що спрямована на розвиток Я-концепції, формування позитивного глобального самоставлення; сприйняття суспільної ситуації як простору вільного пересування;
   • конатиено-регулятиена сфера, що характеризує зовнішній бік розвитку особистості, ступінь її самодостатності, асертивну поведінку, свідомий вибір і розуміння відповідальності за його наслідки, інтернальний локус контролю, автентичність самопрезентації тощо.
   Одним із векторів особистісного розвитку є розвиток когнітивно-афективної сфери у напряму визначеності, яка виявляється у відповідній диференціації і когнітивному освоєнні ситуації, сприйнятті її як простору вільного пересування, пристрасному, небайдужому ставленні до дійсності тощо.
   До емпіричних показників розвитку даної сфери можна віднести, на нашу думку, когнітивну складність як рису пізнавального стилю особистості (індивідуального способу отримання і переробки інформації про дійсність), що виявляється у здатності конструювати поведінку на основі численних параметрів. Адже, за численними дослідженнями, люди з більшою когнітивною складністю, окрім більшої диференційованості у сприйманні і прогнозуванні поведінки інших людей, мають також більшу кількість ступенів свободи у власній соціальній поведінці [32; 36].
   Пізнання себе та світу нерозривно пов'язано з емоціями, які вказують на ступінь ефективності функціонування людини, на її життєві смисли. Тому важливим показником розвитку особистості є автентична емоційна реакція, що відповідає дійсним потребам, цінностям і інтересам суб'єкта, усвідомлення дійсних почуттів й розвиток глобального позитивного самоставлення, що зумовлює автентичність самопрезентації особистості собі і світу загалом. У зв'язку з цим про регресивний напрям розвитку когнітивно-афективної сфери буде свідчити або догматизація уявлень про себе і довкілля без подальшої рефлексії, неадекватна самооцінка та рівень домагань, або ж ігнорування проблем, пов'язаних з відсутністю бажання і інтересу до соціальних і культурних явищ, які виходять за межі безпосереднього соціального оточення.
   Іншим вектором особистісного розвитку є розвиток ціннісно-мотиваційної сфери в напрямі духовних цінностей як головних смисложиттєвих орієнтацій і установок; розвиток цілепокладання, інтересу й бажання розширювати сферу життєдіяльності, розвинута мотивація професійного й особистісного вдосконалення тощо.
   Ще одним вектором є розвиток конативно-регулятивної сфери, що виявляється, насамперед, у розвитку здатності до саморегуляції і творчості. У зв'язку з цим Л.Ф. Бурлачук [13] зазначає, що для особистості, яка розвивається, творення є ядром її буття і знаходить вияв у всіх аспектах індивідуальної життєдіяльності - спілкуванні, вчинках, збагаченні свого духовного, морального, професійного складу тощо. Для неї важливе вираження своєї світу; адже, як указує С.Д. Максименко, “зустрічі” нужди з чисельними і різноманітними об'єктами і явищами не лише породжують потреби, вони визначають цілепокладання і розвиток власних і унікальних засобів досягнення цілей, тобто, творчість [19]. В.О. Васютинський також указує на значущість саморегуляції в особистісному розвитку, стверджуючи: “... рівень влади над самим собою є відображенням рівня свідомої суб'єктності людини в здійсненні нею психічної активності. Будучи активним суб'єктом власного життя, людина ніби здобуває владу над власною волею. Якщо ж такого рівня усвідомлення власної суб'єктності людина не досягає, то виходить, що її воля “здобуває владу” над нею” [14, 90].
   Особистісний розвиток неможливий без розвитку рефлексії, адже, за словами С.Л. Рубінштейна, розуміючи себе, людина творить своє життя, реалізується в діяльності, в бутті, яке найповніше відображає її сутність [26]. Особистість, що розвивається, постійно перебуває в стані самопізнання. Вона є здатною до рефлексії, що допомагає їй виходити за межі безпосередніх життєвих ситуацій, переносити центр уваги із ситуативного на істотне, опосередковане, переходити від розвитку окремих психічних властивостей до узагальнення й розвитку цілісності свого Я [33].
   Підкреслюючи значення рефлексії в особистісному розвитку, І.Д. Бех зазначає, що розгортання рефлексії (мислення, спрямованого на мотивацію вчинку) та волі суб'єкта розкриває прогресивні зміни морально-духовних актів особистості, внаслідок чого вона діє вільно і морально відповідально [7, 19].
   Разом з тим, розвиток особистості не може бути зведений до рефлексії. Насправді, і на це вказував ще С.Л. Рубінштейн [26], важливим є одночасне “утримання” двох ліній розвитку -розвитку рефлексії і розвитку в площині активної діяльнісної взаємодії людини зі світом. Людина, яка зосереджується на собі, відстороняючись від світу, є дисгармонійною, а її розвиток деформується. Але людина, не здатна до глибокої рефлексії і саморегуляції, також дисгармонійно-поверхнева, безвідповідальна і неперспективна. Адже така позиція визначає недостатність саморегуляції і кризу відповідальності, а особистість може бути зведена лише до зовнішніх проявів, маскуючи свою ідентичність у догматичному програванні соціальних ролей [19].
   Отже, особистість, що розвивається, - це людина, яка активно й усвідомлено розвиває свою фізичну, психічну, соціальну і духовну природу, свої здібності; це людина, яка сама привносить смисл у своє існування, в своє життя, творить свій життєвий шлях [16].
   Безумовно, особистісний розвиток має свою специфіку залежно від соціального контексту, в якому перебуває особистість, зокрема, соціального досвіду, якого вона набуває протягом життя. Отже, подальший аналіз проблем особистісного розвитку дорослої людини є доцільним, насамперед, у соціально-психологічному контексті її професійної діяльності. Дійсно, на стадії дорослості, на думку Л.І. Анциферової [4], людина сама повинна формувати в собі спосіб подальшого поступального руху в системі суспільних стосунків. Таким способом виступає її провідна діяльність, що забезпечує соціальну активність людини, високі результати.
   Саме наповнена особистісною значущістю діяльність сприяє адекватному реальному соціальному положенню особистості, почуттю свого істинного особистісного існування. У протилежному випадку виникатиме дихотомічність свідомості, протиставлення справи і приватного життя, деструктивні внутрішньоособистісні конфлікти тощо.
   Висновки. Проведений аналіз соціально-психологічних досліджень з проблеми особистісного розвитку дозволяє розглядати розвиток особистості як соціально детермінований процес її соціалізації в річищі парадигми індивідуального шляху розвитку, що базується на визначенні неповторності й унікальності життєвого шляху кожної особистості.
   З'ясовано, що в умовах соціальних трансформацій розвиток особистості дорослого багато в чому визначає його позиція і власна суб'єктна активність щодо напрямку й можливостей прийняття змін, які стрімко розгортаються в сучасному світі, прагнення людини до постійного самовдосконалення і саморозвитку, збереження й розвитку духовних засад тощо. При цьому обґрунтовано, що розвиток особистості є складним процесом, прогресивний чи регресивний напрям якого в цілому можна оцінювати в таких сферах: ціннісно-мотиваційна сфера (ступінь орієнтації людини на саморозвиток, духовні цінності, розвиток мотивів самопізнання й саморозвитку тощо); когнітиено-афектиена сфера (ступінь широти і диференціації життєвого простору, сприйняття його як простору вільного пересування, когнітивна складність, сформованість позитивного глобального самоставлення, автентичність самопрезентації тощо; конатиено-регулятиена сфера (особистісна активність, інтернальний локус контролю, рефлексивність, асертивність поведінки).
   Показано, що рушійні сили саморозвитку особистості можна розглядати як процес подолання взаємозалежних зовнішніх і внутрішніх суперечностей: а) через суперечності між різними підсистемами особистості; б) амбівалентні ставлення до різних аспектів дійсності; в) втручання середовища (зовнішні стимули), що зумовлюють порушення рівноваги; життєві кризи особистості; г) суперечливі стосунки особистості зі світом та іншими людьми; д) узгодження суперечливих тенденцій у ставленні людини до себе і до об'єктів довкілля через дію психологічних захистів (насамперед, сублімацію); є) суперечності, пов'язані з усвідомленням невідповідності реального рівня вдосконалення тому, який передбачений індивідом тощо.

Література

1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. Методологические проблемы психологии. - М.: Мысль, 1991. - 299 с.
2. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. — Л., 1968. — 338 с.
3. Андриенко Е.В. Амбивалентность человека как фактор его активности, развития и совершенствования // Психологические механизмы регуляции активности личности. — Новосибирск, 2001.-С. 42-57.
4. Анцыферова Л.И. Личность в динамике: некоторые итоги исследования // Психологический журнал. — 1992. — Т. 13. — № 5. -С. 12-25.
5. Бахтин М.М. К философии поступка. // Философия и социология науки и техники / ред. И.Т. Фролова. — М.: Наука, 1986.-С. 80-101.
6. Белинская Е.П. Социальная психология личности. — М., 2001.-301 с.
7. Бех І.Д. Виховання особистості : Сходження до духовності. - К., 2006. - 272 с.
8. Бодалев А.А. Акме-эффект личностного осуществления в процессе социализации и индивидуализации взрослого человека / Мир психологии. - 1998. - № 1. - С. 59-65.
9. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. - М., 1968. - 435 с.
10. Бондарчук О.І. Соціально-психологічні основи особис-тісного розвитку керівників загальноосвітніх навчальних закладів у професійній діяльності. - К., 2008. - 318 с
11. Братусь Б.С. К проблеме развития личности в зрелом возрасте / Б.С. Братусь // Вестник Московского университета. — Психология. - 1980. - № 2. - С. 3-13.
12. Брушлинский А.В. Проблема субъекта в психологической науке. Сознание личности в кризисном обществе. — М., 1995. — С. 28-42.
13. Бурлачук Л.Ф. Про критерії розвитку особистості / Л.Ф. Бурлачук, М. Келесі // Вісник Київського університету. -Серія: Соціологія. Психологія. Педагогіка. - Вип. 2. - К., 1996. -С 90-93.
14. Васютинський В.О. Суб'єкт у мережі владно-підвланих стосунків / Людина. Суб'єкт. Вчинок: філософсько - психологічні студії: [зб. наук, праць / ред. В.О. Татенко] - К.: Либідь, 2006. -С 70-91.
15. Головаха Е.И. Психологическое время личности. — К.: Наукова думка, 1984. - 210 с.
16. Жизненный путь личности. — К.: Наук, думка, 1987. — 280 с.
17. Знаков В.В. Понимание как проблема человеческого бытия \ Психологический журнал. — 2000. — Т. 21. — № 2. — С. 7-15.
18. Кроник А.А. Каузометрия: Методы самопознания психодиагностики и психотерапии в психологии жизненного пути / А.А. Кроник , Р.А. Ахмеров - М.: Смысл, 2003. - 284 с.
19. Максименко С.Д. Генезис существования личности. — К.: КММ, 2006. - 240 с.
20. Мид М. Культура и мир детства. - М. : Наука, 1988. -432 с.
21. Москаленко В.В. Социализация личности. — К., 1986. — 200 с
22. Мудрик А.В. Социализация человека. Социальная педагогика. - М., 2006. - 304 с.
23. Петровская Л.А. К вопросу о своеобразии социализации взрослого / Мир психологии. - 1999. - № 2. - С. 29-32.
24. Пиаже Ж. Психология интеллекта. - М., 1969. - 659 с.
25. Психологія життєвої кризи. - К., 1998. - 348 с.
26. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. - М., 1957. - 328 с.
27. Семиченко В.А. Психологія особистості. - К., 2001. -427 с.
28. Социальная психология в современном мире. — М., 2002. -335 с.
29. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності. - К.: Либідь, 2003. - 376 с.
30. Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології: монографія. - К.: Вища школа, 1978. - 193 с
31. Фрейд 3. Основные принципы психоанализа. - М., 1998. -284 с.
32. Холодная М. А. Когнитивные стили. О природе индивидуального ума. - СПб.,2004. - 384 с.
33. Шрейдер Ю.А. Человеческая рефлексия и две системы этического сознания / Вопросы философии. - 1990. - № 7. -С. 32-41.
34. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. — М., 1996. — 344 с.
35. Юнг К.Г. Дух и жизнь. - М., 1996. - 560 с.
36. Bieri G. Cognitive complexity-simlicity and predicative behaviour / G. Bieri // Journal of Abnormal and Social Psychology. — 1955. — Vol.51. — P 263—268.
37. Brim O.G. Socialization after childhood / [eds. O.G. Brim, S. Wheeler]. - N.Y. : Wiley, 1996. - 116 p.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com