www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Особистісний підхід як психолого-педагогічна проблема
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особистісний підхід як психолого-педагогічна проблема

Н.С. Дмитріюк

ОСОБИСТІСНИЙ ПІДХІД ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

   У статті розкриваються теоретичні і методичні принципи особистісного підходу у педагогічній діяльності вихователів і вчителів сучасної школи. Ключові слова: особистісний підхід, виховання, навчання, особистість.
   Кардинальні соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у нашій країні у кінці 80-х на початку 90-х років XX століття, торкнулися практично усіх сторін суспільного життя, в тому числі і галузі освіти. Система навчання та виховання, що склалася в СРСР, не відповідала новим ідеологічним та соціально-економічним реаліям суспільного життя. Головним недоліком цієї системи була навчально-дисциплінарна модель педагогічного процесу у навчальних закладах. Діти при такій системі зобов'язані підкорятись вимогам програми та педагога.
   Альтернативою навчально-дисциплінарній моделі виступає демократична особистісно орієнтована модель освітнього процесу. При такій моделі дитина не є об'єктом вивчення, а рівноправним учасником педагогічного процесу. Особистісно орієнтований підхід спрямований на розвиток індивідуальності дитини, розкриття її здібностей, створення почуття захищеності та впевненості в собі. Основна увага при цьому приділяється спілкуванню дитини та вихователя. Такий підхід передбачає гуманістичну спрямованість освітнього процесу на особистість дитини, повагу до її інтересів та гідності, розуміння та прийняття, врахування її права на вільний розвиток, на реалізацію власних потенційних можливостей, вміння дорослого стати на позицію дитини, встановлення довірливих партнерських відносин з дітьми [2, 9, 10, 12, 15].
   З огляду на це особливої ваги набуває запровадження в практику особистісно орієнтованої моделі освіти, яка тісно пов'язана не тільки з розробкою нових підходів та технологій до її організації та функціонування, а й з проблемою реформування всієї системи освіти в Україні.
   Ідея розгляду окремих явищ психіки у цілісному особистісному аспекті була чільною для педагогів та філософів XIX століття. Поступальний розвиток психологічної думки на межі XIX-XX сторіч слугував підґрунтям для формування та становлення особистісного підходу в ході експериментального вивчення психіки.
   У дослідницькій парадигмі зарубіжних та вітчизняних психологів були визначені окремі засади особистісного підходу].
   Проблема особистісного підходу знайшла свій розвиток у працях С.Л. Рубінштейна. Було висунуте важливе положення, яке розкривало сутність особистісного підходу. "При поясненні будь-яких психічних явищ - пише С.Л. Рубінштейн, - особистість виступає як воєдино зв'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні впливи... Все у психології особистості, яка формується, так чи інакше зумовлено зовні, але ніщо в її розвитку не виводиться безпосередньо із зовнішніх впливів... Зовнішній вплив дає той чи інший психологічний ефект, лиш заломлюючись через психічний стан суб'єкта через наявний у нього лад думок і почуттів" [14, с 226-315]. Під поняттям "особистісний підхід" С.Л. Рубінштейн розуміє якісне бачення глибини внутрішнього світу суб'єкта, який відображає будь-яке психічне явище у розвитку особистості.
   Суттєвий внесок у розв'язання проблеми особистісного підходу зробила Л.І. Божович. Вона відмічає, що особистість потребує цілісного підходу, який полягає у розгляді кожної окремої психічної властивості в аспекті особистості в цілому. "Навіть тоді, коли предметом вивчення стає окрема особистість з усіма її індивідуальними особливостями, постає проблема не тільки в тому, як її вивчати, але з яких позицій підходити до цього вивчення, зрозуміти особистість із сукупності різних властивостей неможливо" [5, с 464]. Сутність всього онтогенетичного розвитку полягає у тому, що дитина стає особистістю, здатною діяти самостійно на основі власних цілей та намірів, вона перетворюється "з істоти, яка засвоює накопичений людством досвід, у творця" [5, с 464 ].
   Важливого значення для подальшої розробки поняття "особистісний підхід" мають ідеї В.К. Котирло. В.К. Котирло вважала, що одним з найважливіших принципів педагогічної практики є підхід до дитини як до цілісної особистості з урахуванням усієї історії її розвитку й усіх індивідуальних особливостей.
   На необхідності становлення та запровадження засад особистісного підходу в практиці дошкільного виховання наголошував О.В. Запорожець. Вчений заперечує традиційні уявлення про дитину як антисоціальну та егоїстичну сутність, яку необхідно переробляти в соціальний суб'єкт під впливом зовнішнього примусу. На його думку, саме у дошкільному віці закладаються основи майбутньої особистості. Особистість повинна розвиватися при цілеспрямованому вихованні, щоб на кожній віковій сходинці розвитку дитини забезпечити послідовне, поетапне формування її фізичних та моральних якостей. При такому розумінні дошкільного виховання О.В. Запорожець висунув ідею ампліфікації (від англ. Amplify-розширити, збільшити), під якою він розуміє збагачення розвитку дитини у спосіб максимальної реалізації її можливостей, засвоєння знань та умінь з опорою на психологічні закони розвитку дитини, закономірності будови її діяльності та спілкування. Підхід до дитини як до цінності визначає загальний підхід до виховання та її розвитку з позиції "ампліфікації" [6].
   Засади особистісного підходу знайшли свою психологічну розробку в педагогіці Ш.О. Амонашвілі. Аналізуючи важливу роль поступової реалізації особистісного підходу у навчальній роботі з дітьми, вчений визначає його як такий, що полягає в усвідомленні дитиною педагогічно та соціально обов'язкових задач як вільно вибраних, прийняття їх на основі бажання. При цьому педагогічний процес супроводжується почуттям вільного вибору дитини.
   На думку Ш.О. Амонашвілі, підвищити авторитет педагога можна лише за умов професійно-творчої спрямованості діяльності педагога та набуття ним рис суспільної особистості.
   На думку Ш.О. Амонашвілі, зорієнтованість педагога на особистість дитини передбачає:
   - наявність віри в дитину (вірити належить навіть у найкритичніших ситуаціях. Якщо у вихованця не вірити, він стає повністю безпорадним, втрачає життєву опору);
   - наявність віри в себе (я педагог, я професіонал. Якщо не я, то хто ж допоможе дитині. Якщо педагог вірить у себе, він обов'язково знайде вихід з будь-якого становища);
   - віра в науку (вірити в педагогічну науку - це складна праця над самим собою, це вироблення професійної здатності до аналізу різноманітних виховних явищ, прийняття оптимальних рішень) [1].
   Сучасна ситуація в освіті, на думку Т.О. Пироженко, характеризується великою різноманітністю методик, програм, навчальних курсів, які претендують на право називатися освітніми технологіями. У рамках інноваційних тенденцій сучасної практики навчання в умовах дошкільного закладу та школи авторка визначає освітню технологію як сукупність педагогічних прийомів, як "певну локальну технологію, розробка якої доступна кожному педагогові". Інноваційні тенденції в сучасній теорії та практиці освітньої системи, як слушно зауважує Т.О. Пироженко, визначають особистісно-орієнтовані технології. Вони ставлять у центр освітньої системи особистість дитини, забезпечення комфортних, безпечних умов для її життя та розвитку, реалізацію природних потенціалів особистості. Особистісно орієнтовані технології характеризуються антропоцентричністю -критерієм оцінки педагогічних дій, де метою програмового змісту навчання виступає людина. Водночас Т.О. Пироженко відзначає, що особистісно орієнтовані виховні технології однаковою мірою звернені і до вихователя, і до вихованця. Авторка дослівно пише: "Вихователь щоразу має немовби по-новому будувати свої стосунки з вихованцем. Характер сприйняття дитиною виховних впливів залежить від того, як вона сприймає особистість вихователя. Саме тому, якщо педагог хоче, щоб його виховні дії справді доходили до дітей, він повинен викликати у вихованців повагу, довіру, бути авторитетом в їхніх очах як вихователь і людина. Педагог має навчитись розуміти з реакцій дітей як вони його сприймають. Йому необхідно знати , як його "я", його особистісні якості стають надбанням дітей, і як вони інтерпретуються ними. Особистісний характер виховних впливів, що проявляються у функціональній ролі педагога, визначає, зрештою, які соціальні установки, моральні принципи та поведінкові стереотипи формуватимуться в його вихованців" [10, с 10;].
   Окреслені Т.О. Пироженко особливості особистісно орієнтованого підходу ілюструють важливу роль системи психологічних знань у практичній роботі з дітьми, значення педагогічних прийомів до пізнання та розуміння специфіки особистості дитини.
   У працях О.Л. Кононко було висунуто положення про те, що ключовим поняттям особистісно орієнтованої моделі освіти є поняття "позиція", сутність якого слід розуміти як спосіб реалізації дитиною цінностей у взаємовідносинах зі світом. При такому підході освітній результат визнається системою ціннісних ставлень зростаючої людини до навколишнього світу та самої себе. Сьогодні означений підхід, на думку О.Л. Кононко, потребує розробки навчально-виховних технологій, які передбачали б відбір змісту наукових та життєво доцільних знань та узгодженість цього змісту з віковим та індивідуальним досвідом дитини. Завдяки нормативній побудові навчально-виховної діяльності (виховні впливи дорослого, програми ) та індивідуальної взаємодії дитини зі світом (яка передбачає "відкритість", цілісне, подекуди неусвідомлене ставлення до дійсності, відображає особистісно-значущі для неї зв'язки) зростаюча особистість стає компетентною. Компетентна дитина характеризується тим, що її думки, прагнення, бажання (свідомість) та поведінка відповідають вимогам життя. Тільки компетентна дитина живе повноцінним життям, вирізняється оптимістичним світосприйняттям, характеризується високою продуктивністю діяльності [8].
   При цьому О.Л. Кононко виділяє критерії визначення ефективності педагогічної діяльності, які передбачають:
   - виявлення дошкільням творчості як незмінної передумови його особистісного зростання;
   - можливість і право педагога розвивати самостійну активність як рушійну силу розвитку дитини;
   - високу оцінку намагань педагога реально підтримати прагнення вихованця діяти незалежно від керівництва ззовні (доцільно, обгрунтовано, продуктивно, творчо, активно й критично, з виявленням ініціативи) [7].
   Водночас І.Д. Бех звертає увагу на те, що функціонування особистісно зорієнтованих виховних технологій спирається на методологічну основу, яку він конкретизує у сукупності взаємоузгоджених принципів:
   - цілеспрямоване створення емоційно збагачених виховних ситуацій;
   - особистісно-розвивальне спілкування;
   - співпереживання як психологічний механізм виховання особистості.
   Виховна ситуація розглядається вченим як активний вплив педагога на вихованця. Вихователеві слід демонструвати моральну норму у вигляді конкретного вчинку, події, за яких дитина у стосунках з дорослим засвоює соціальні норми поведінки. Тому, виходячи з цієї вимоги, вчений вважає, що потрібно остаточно закріпити моральну норму як спосіб поведінки у свідомості суб'єкта в поєднанні наочно-образного і понятійного компонентів.
   Введення принципу особистісно-розвивального спілкування, на думку вченого, безпосередньо пов'язане з оволодінням виховною ситуацією як результату специфічних стосунків виховання з вихователем, який вносить у неї соціальний аспект. Таке спілкування передбачає розглядати дитину як рівноправного партнера в умовах співпраці та визначає переконання як провідну форму спілкування.
   Використання співпереживання як психологічного механізму у вихованні особистості є одним з наступних принципів, обгрунтованих І.Д. Бехом. Доцільно приділяти увагу проблемі стосунків між дорослим і дитиною, остання повинна вміти стати на точку зору іншої людини. Це провідний компонент співпереживання, розвинена форма якого складається з двох етапів-умінь: вміння виділити і назвати емоції, які переживають інші люди, прийняття чужої точки зору [4].
   Запровадження у практику особистісного підходу, як стверджує І.Д. Бех, має гуманізувати виховний процес, наповнити його високими морально-духовними переживаннями, утвердити взаємини справедливості та поваги, максимально розкрити потенційні можливості дитини, стимулювати її до особистісно -розвиваючої творчості.
   Разом з тим, побудова виховного процесу у площині особистісно орієнтованого виміру, на думку І.Д. Беха, повинна визначатися трьома виховними позиціями: розуміння дитини, визнання дитини, прийняття дитини. На основі таких позицій повинні Грунтуватися сучасні взаємини педагога з особистістю дитини [4].
   Принципово важливою ознакою особистісно орієнтованого підходу до дитини є гуманістично-терапевтична спрямованість, яка передбачає взаємозв'язок та взаємозумовленість якісних змін в особистості вихователя та його вихованців, визнання людської особистості, розвиток принципово нових, психічно комфортних, ситуативно адекватних, безпечних для самої людини і суспільства способів взаємовідносин між людьми в професійній діяльності і в особистому житті [16].
   Спрямованість особистісного підходу на ідеї гуманістичної психології допомагає сьогодні створити таку модель дошкільної освіти, де головний акцент навчально-виховної роботи зосереджений на сформованості позитивної "я-концепції" дитини, яка лежить в основі особистісного росту.
   Цікавими є наукові дослідження К. Роджерса, Р. Бернса, що торкаються проблеми напрямків особистісного росту. На нашу думку, гуманістично орієнтовані ідеї К. Роджерса можна плідно застосовувати в системі навчально-виховної роботи як один із базових аспектів особистісно орієнтованого підходу до дитини.
   К. Роджерс трактує поняття особистісний ріст як взаємодію особистості із зовнішнім та внутрішнім світом. Це важливо з погляду формування дорослим як представником зовнішнього світу здатності у дитини спиратися на себе і розкривати свій потенціал. Крім того, завдяки ставленню до дитини як до особистості, дорослий допоможе їй так само ставитись до себе, а потім і до інших людей.Згідно з К. Роджерсом, основні напрямки особистісного росту відбуваються за такими лініями: "особистість-внутрішній світ", "особистість-зовнішній світ". Загальні регуляційні відношення за лінією "особистість-внутрішній світ" такі:
   - прийняття себе та віра в себе, довіра до власної природи;
   - відкритість внутрішнього досвіду переживань, вивільнення від захисту,
   - конгруентність, розуміння себе, адекватні уявлення про себе, реальна та гнучка "я-концепція", зближення "я-реального" та "я-ідеального";
   - внутрішній локус оцінювання - відповідальність за себе і незалежність від зовнішніх оцінок;
   - інтегрованість зовнішнього світу, єдність, цілісність;
   - гнучкість, динамічність, здатність змінюватися, "бути в процесі".
   Важливі напрямки особистісного росту лінії "особистість - зовнішній світ" (інші люди) наступні:
   - диференційоване і правильне (точне) сприйняття дійсності та інших людей, емпатійність;
   - прийняття та повага інших, конструктивність та соціалізація;
   - творча адаптивність, здатність вирішувати життєві проблеми.
   Отже, огляд наукових даних дозволяє нам стверджувати, що особистісний підхід базувався на такій побудові досліджень, де інтегруючий вплив поняття особистості, усвідомлювався науковцями чітко та виразно.
   Однак, з точки зору сучасної вітчизняної психологічної науки, особистісно орієнтована модель освіти характеризується відсутністю цілісної теоретичної бази. В зв'язку з цим спостерігається суттєва плутанина у термінах, відмічається ототожнення особистісного підходу з іншими підходами у психолого-педагогічних дослідженнях [11].
   З погляду В.В. Рибалка, сутність особистісного підходу на основі розгляду його головних ознак, що складалися у процесі його становлення, є недостатньою для подальшої реалізації такого підходу в освітньому процесі. Вчений вважає, що накопичені у психологічній науці численні наукові уявлення про особистість, її структуру, вимагають провести чітке зіставлення особистісного підходу з іншими підходами у психолого-педагогічних дослідженнях. У зв'язку з цим доцільно розглядати п'ять основних підходів в контексті яких інтегрувались наукові дані про особистість - індивідуальний, соціологічний, віковий, діяльнісний та системний підходи.
   Так, індивідуальний підхід Грунтується на врахуванні сукупності біологічних, генетичних, спадкових особливостей індивіда, його психофізіологічних властивостей.
   При соціально-психологічному підході особистість розглядається у процесі її соціалізації, а саме - сукупності соціальних, культурних та історично зумовлених характеристик властивостей особистості.
   Віковий підхід визначає рівень розвитку та динаміку соціально та індивідуально зумовлених задатків та здібностей особистості в процесі її онтогенезу.
   У діяльнісному підході вирішальним фактором породження та реалізації особистості виступає діяльність. Даний підхід спрямований переважно на вивчення соціально зумовлених форм активності особистості, закономірностей становлення і функціонування її продуктивної діяльності.
   Системно-психологічний підхід вивчає психіку людини як організовану та диференційовану цілісність через структурність, ієрархічність, взаємозв'язок складових психічних елементів, що забезпечує адекватну регуляцію діяльності особистості.
   "Особистісний підхід інтегрує усі перераховані вище підходи та властивості, визначає через їх взаємозв'язок базові аспекти цілісної характеристики особистості. Через особистість як через єдиний об'єкт вивчення та розвитку, усі розглянуті підходи тяжіють одне до одного, виявляють тенденцію до об'єднання і дійсно можуть бути інтегровані в межах єдиного особистісного підходу. При цьому сам особистісний підхід набуває через співвідношення з вказаними підходами більш повної, аніж у первісних варіантах його побудови, змістовної, структурної характеристики" [13, с 22].
   Таким чином, перераховані вище наукові погляди дають підстави ще раз обгрунтувати необхідність застосування особистісного підходу у навчально-виховній роботі з дітьми дошкільного віку. Розробка такого цілісного підходу утворює фундаментальну психолого-педагогічну проблему, яка потребує об'єднання зусиль педагогів та психологів.
   З урахуванням вищесказаного, а також покладаючись на результати аналізу вітчизняних дослідників проблеми особистісно орієнтованого підходу у навчально-виховній роботі з дітьми, можна виділити такі вимоги до його реалізації:
   - цілісність наукових уявлень педагога про особистість дитини;
   - відповідність вихователя високому рівню педагогічної майстерності; творче спрямування педагогічної діяльності;
   - індивідуалізованість системи наукових знань та практичних вмінь з метою зміни дитини; сприяння особистісному росту; знання вікових та індивідуальних особливостей,
   Грунтування на позиції розуміння внутрішнього світу дитини (психічних явищ, психічних станів, психічних властивостей, психічних процесів), прийняття її та визнання.
   Викладені вище обставини дозволяють стверджувати, що ідея запровадження у практику освіти особистісно орієнтованого підходу до дитини на сучасному етапі є досить цікавою та перспективною. Ми бачимо, що цей аспект проблеми охоплює вивчення особистості та робить помітний внесок у цілісне її розуміння. Однак, з іншого боку, ця проблема не охоплює усі важливі характеристики особистості, тому і потребує цілісного вивчення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Амонашвили Ш.А. Психологические основы педагогики сотрудничества. -К., 1991.-159 с.
2. Базовий компонент дошкільної освіти. - К., 1998. - 48 с.
3. Балл Г.О. Сучасний гуманізм і освіта. Соціально-філософські та психолого-педагогічні аспекти. - Рівне, 2003. - 128 с
4. Бех І.Д. Особистісно-зорієнтоване виховання. - К., 1998. - 203 с
5. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. - М., 1968. -464 с.
6. Запорожец А.В. Значение ранних периодов детства для формирования детской личности // Принцип развития в психологи. - М., 1978. - С. 243-267.
7. Кононко О.Л. Особистісний підхід: суть та шляхи втілення в державній базовій програмі //Дошкільне виховання. - 2001. № 9. -С. 10-14.
8. Кононко О.Л. Розвинена особистість як гарант життєвої компетентності // Початкова школа. - 2001. - № 3. - С. 10-15.
9. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. - М., 1984.-449 с.
10. Мейли Р. Структура личности / Экспериментальная психология / Под ред. П. Фресс, Ж. Пиаже. Вып. 5. -М., 1973. -С. 196-283.
11. Подмазин СИ. Личностно-ориентированное образование: социально-философское исследование. - Запорожье: Просвіта, 2000. - 250 с.
12. Платонов К.К. Личностный подход как принцип психологии.-Методологические и теоретические проблемы психологии. - М., 1969. - С. 190-217.
13. Рибалка В.В. Особистісний підхід у профільному навчанні старшокласників. -К., 1998. - 160 с.
14. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. - М., 1959. - 528 с.
15. Смирнова Е.О. Утробина В.Г. Развитие отношения к сверстнику в дошкольном возрасте // Вопросы психологии. - 1996. - № 3. - С. 5-14.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com