www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Життєва позиція як предмет психологічного аналізу
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Життєва позиція як предмет психологічного аналізу

Брагіна Н.В.

ЖИТТЄВА ПОЗИЦІЯ ЯК ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

   У даній роботі розглядаються різні погляди вітчизняних та зарубіжних психологіє на поняття “життєва позиція”.
   Ключові слова: позиція, життєва позиція, статус, роль, життєвий стиль, відносини, диспозиція, активність, взаємодія.
   Слово “позиція” відоме здавна, їм визначається положення, розташування і з цим смислом застосовується в безлічі контекстів. У “Словнику іноземних слів” воно представлено як точка зору, ставлення до певної справи, питання, що визначає характер дій, поведінки.
   Повної одностайності серед психологів у класифікації позиції не існує, частіше це поняття застосовується в діапазоні позиція-статус і позиція-ставлення, які представляють собою місце людини в потенційній взаємодії (статус — те місце, яке людина може зайняти в реальній взаємодії, на думку оточуючих, ставлення — те місце в реальній взаємодії, яке прийнятне для неї за її власною думкою).
   Об'єктами аналізу для різних авторів виступали різні ставлення: батьків до своєї дитини і засоби взаємодії з нею; людини до своєї соціальної ролі і до очікувань, що з неї випливають; дитини до своєї реальної та бажаної позиції; людини до місця, яке вона займає в системі діяльнісних групових відносин.
   За своєю суттю людина “приречена” на громадське існування: вона ще тільки народилася, а суспільство вже починає регламентувати її існування. Щоб вижити, їй достатньо задовольняти лише свої потреби, але процес задоволення, так чи інакше, пов'язаний з іншими людьми. Ось чому людина завжди змушена співвідносити себе, свої потреби і бажання з оточуючими людьми. Тому виходить, що розібратися з тим, що ж таке позиція, можна, в основному, через поняття “ставлення”. Коли людина стикається з певним явищем, іншою людиною, символом, та з чим завгодно (назвемо це предметом ставлення), вона виробляє своє ставлення до того, з чим зіткнулася. Змістовно це виглядає так, що людина співвідносить себе з цим предметом, прикладає свої здібності, свої можливості до властивостей предмета ставлення, порівнює з цими властивостями свої наміри, а якщо в якості предмета виступає інша людина, то намагається зрозуміти й оцінити її наміри на свою адресу. У результаті, проводиться всебічна оцінка ситуації передбачуваної взаємодії з цим предметом, людина приймає рішення про те, що вона сама може зробити відповідно до цього предмета і чого їй варто очікувати у відповідь.
   Виходить, що ставлення — це зв'язок людини з предметом відносин. Зв'язок цей може бути усвідомлений або підсвідомий, дуже міцним або ефемерним, наповненим змістом або ні. У будь-якому випадку він містить в собі діапазон можливих дій людини, спрямованих на предмет ставлення, а також очікування з приводу можливого впливу цього предмета на саму людину [11].
   Позиційний метод стверджує, що причина, через яку людина виробляє ставлення до всього, з чим стикається, проста: їй потрібно знати, як поводитися за тих чи інших обставин, в яких випадках діяти активно, а в яких пасивно підкорятися, поступатися. Коли людина співвідносить себе з ким-небудь або чим-небудь, вона вирішує головне завдання - залежна вона чи вільна. Залежність означає, що людина оцінила свої можливості до предмета ставлення як незначні, а от можливий вплив предмета на себе як нездоланний. Фактично, вона позбавлена будь-якого вибору. І навпаки, свобода - це така оцінка своїх можливостей, яка дозволяє людині активно впливати на предмет, змінювати його властивості. У цьому випадку вона діє так, як хоче діяти, не зважаючи на обставини і їх тиск.
   Позиція починає формуватися в той момент, коли людина робить першу спробу взаємодії із зовнішнім світом. Спочатку вона виробляє певне ставлення до чогось, потім пробує діяти, домагається успіху чи зазнає невдачі, на підставі чого робить певні висновки і коригує своє ставлення. З безлічі відносин, з безлічі висновків у неї починає складатися якась досить цілісна картина, в якій вона позиціонує своє ставлення до світу. Якщо її попередні спроби закінчувалися вдало, то людина робить висновок, що здатна і далі діяти так само успішно, що тепер весь світ у її ніг, варто тільки захотіти. І, навпаки, при частих невдачах людина робить висновок, що ні на що не здатна вплинути, тому необхідно підкоритися обставинам. Саме за таких причин, позиція в цих випадках буде різною.
   Перший контакт із зовнішнім світом припадає на дитинство, тому величезну роль у формуванні позиції відіграє оточення дитини, в першу чергу, батьки — люди, що вводять її у світ. Вони можуть заохочувати активність дитини, підтримувати її у невдачах, роз'яснювати зроблені помилки, або, навпаки, постійно зупиняти її, щоб не висовувалася, а якщо вона робить щось по-своєму — висміювати її.
   По мірі зростання людина розширює межі своєї дійсності. На початку життя вона контактує з обмеженою кількістю предметів і вузьким колом людей. Поступово це коло розширюється: родина, друзі, знайомі, дитячий садок, школа, інститут і суспільство. І на кожному кроці людина змушена самовизначатися, на кожному кроці повинна займати певну позицію. При цьому її позиція кожного разу залишається такою, якою була раніше, або з якихось причин починає змінюватися, тобто людина розвивається духовно [11].
   Згідно розглянутого позиційного методу, люди, вибудовуючи своє ставлення до навколишнього світу, позиціонують себе по відношенню до суспільства трьома різними способами:
   1. Особистість займає позицію Знання і сприймає себе вільною від загальноприйнятих уявлень, ставить себе над суспільством, щоб мати можливість покращувати те саме “Буття”.
   2. Колективіст займає позицію Логіки і ототожнює себе з більшістю, підтримуючи стабільність суспільних устоїв.
   3. Індивід займає позицію Сили і ставить себе по відношенню до суспільства в залежне становище, самоусувається із суспільного життя.
   І.С. Кон розглядає позицію суб'єкта, як виконання соціальної ролі за пропонованими нормами, з системою очікувань, які висувають до нього як суспільство в цілому, так і окремі групи [7].
   Б.Д. Паригін також говорить про зв'язок позиції людини з тією роллю, яку вона виконує відповідно до її соціального стану і конкретної ситуації. “З позиції особистості по суті й починається той структурний пласт психіки, який характеризує особистість вже ні у якості об'єкта, а у якості суб'єкта соціальних відносин” [13].
   У Г.М. Андрєєвої “.. поняття “статус” чи “позиція”, позначає місце індивіда в системі групового життя ...” [3].
   М.Д. Лаптева розглядає цей термін більш багатогранно і виділяє три плани позицій:- позиції як стани в суспільстві, групі або соціальній позиції (Г.М. Андреева, І.С. Кон, О.М. Леонтьев, О.В. Петровський);
   - позиції як ставлення людини до дійсності в цілому або до різних її областей, або позиція особистості (Л.І. Божович, Д.Б. Паригін, Л.В. Заніна);
   - позиції як місця людини в безпосередній взаємодії, в актуальній ситуації, або рольовій позиції (Л.А. Петровська, О.А. Вовчік-Блакитна, А.Б. Добровіч) [8].
   Описуючи у своїх роботах розвиток психіки дитини О.М. Леонтьев зазначає, що “... зміна місця, що займала дитина в системі суспільних відносин, є те перше, що треба зазначити, намагаючись підійти до вирішення питання про рушійні сили розвитку її психіки. Однак саме по собі це місце не визначає, звичайно, розвитку, воно лише характеризує певну, досягнуту ступінь. Те, що безпосередньо визначає розвиток психіки дитини, — це саме її життя, розвиток реальних процесів цього життя, інакше кажучи, розвиток діяльності дитини, як зовнішньої, так і внутрішньої. А її розвиток, у свою чергу, залежить від певних життєвих умов ”[9].
   Говорячи про формування особистості в дитячому віці, Л.І. Божович наполягає на тому, щоб розрізняти позицію як “об'єктивну позицію дитини, яку вона займає в житті”, її власну “внутрішню позицію, тобто те, як вона сама ставиться до навколишнього світу, і, перш за все, до своєї позиції і яку позицію вона хоче займати”. А ця внутрішня позиція виникає “... між тим місцем, яке вона займає в системі доступних їй людських відносин (а, отже, і між відповідними вимогами до неї), з одного боку, і тими психологічними особливостями, які у неї вже сформувалися в результаті її попереднього досвіду, з іншого боку”. І ясність цієї внутрішньої позиції робить зрозумілим “не лише її ставлення до того чи іншого явища, але й виявляє всю систему її ставлень до дійсності” [5].
   Людина, що займає певну позицію, демонструє свою модель взаємодії, в яку вона вважає можливим вступати і займає місце, яке вона вважає за потрібне зайняти. О. Г. Асмолов зазначає, що “діяльність визначає особистість, але особистість вибирає ту діяльність, яка її визначає ”[4].
   Л.С. Виготський розвиток психіки дитини розглядає як процес, у якому “дитина починає приймати по відношенню до себе ті самі форми поведінки, які інші спочатку застосовували до неї. Дитина сама засвоює соціальні форми поведінки і переносить їх на себе”. Тим самим Л.С. Виготський стверджує, що основним механізмом реалізації цього переносу є перетворення суспільних відносин у психічні функції завдяки інтеріорізації [6].
   На суб'єктивному рівні структурної організації особистості вчені виділяють диспозиції (“суб'єктивні” позиції), основу яких складає життєва позиція особистості як стійка спрямованість на певні цінності.
   У буквальному сенсі дане поняття означає схильність суб'єкта до чого-небудь. Теорія диспозицій особистості спирається на наукові досягнення як психології особистості, так і соціальної психології.
   Загальнопсихологічна теорія диспозицій належить одному з найвідоміших вчених XX століття Гордону Олпорту [12]. Наведемо основні ідеї його диспозіційної теорії:
   1) “кожна людина має унікальний набір рис, що багато в чому визначають її поведінку в різних ситуаціях. Отже, людина демонструє певну сталість у своїх діях, думках, емоціях незалежно від плину часу, подій та життєвого досвіду;
   2) кожна людина унікальна. У світі неможливо знайти людей, абсолютно ідентичних” [12].
   Диспозиції особистості характеризуються інтенцією — направленістю, до якої входять різні спрямування і бажання особистості (плани, амбіції).
   Г. Олпорт запропонував виділяти три типи диспозицій: кардинальні, центральні та вторинні.
   Кардинальна диспозиція настільки пронизує людину, що майже всі її вчинки можна звести до її впливу. Ця надзвичайно генералізована диспозиція не може залишатися прихованою, якщо, звичайно, це не така риса, як потайність — володар її може стати відлюдником, і тоді ніхто не пізнає його схильностей. Однак в інших випадках, наявність такої кардинальної диспозиції або головної пристрасті може зробити її власника в своєму роді видатною постаттю. Олпорт стверджував, що дуже мало людей володіють кардинальною диспозицією. Скажімо, для характеристики якоїсь людини ми можемо вдатися до таких визначень, як шовініст, Наполеон, Макіавеллі, Дон Жуан або Жанна д'Арк.
   Центральні диспозиції не настільки вичерпні, але все-таки досить яскраві характеристики людини, такі собі будівельні блоки індивідуальності. Центральні диспозиції найкраще порівняти з якостями, що наводяться в рекомендаційних листах (пунктуальність, уважність, відповідальність). Центральні диспозиції проявляють такі тенденції у поведінці людини, які можуть легко виявлятися оточуючими.
   Риси менш помітні, менш узагальнені, менш стійкі і, таким чином, менш придатні для характеристики особистості, називаються вторинними диспозиціями. У цю рубрику слід включити переваги в їжі та одязі, особливі установки і ситуаційно обумовлені характеристики людини. Розглянемо, наприклад, людину, яка ніколи не веде себе слухняно та покірно, крім тих ситуацій, коли офіцер поліції робить їй відмітку про перевищення швидкості. Олпорт зазначав, що треба дуже близько знати людину, щоб виявити її вторинні диспозиції [14].
   У радянській психології теорія диспозицій розроблялася В.О. Ддовим. Під диспозицією він розуміє схильність людини до сприйняття соціальної ситуації, умов діяльності та до певної поведінки в цих умовах.
   В.О. Ддов виділяє три рівні диспозицій:
   1. Нижчі диспозиції, що засновані на базі вітальних потреб — потреб у їжі, житлі та ін.
   2. Соціальні фіксовані настанови, які проявляються в різних конкретних ситуаціях.
   3. Базові (узагальнені) соціальні настанови, що реалізуються в типових ситуаціях взаємодії індивідів (ціннісні орієнтації, пов'язані з вищими цілями індивіда).
   В.О. Ддов сформулював концепцію диспозиційної регуляції поведінки особистості. Суттю цієї концепції є наступне: у найпростіших ситуаціях, в яких рольові вимоги не зафіксовані чітко, людина керується елементарними установками; в більш складних ситуаціях, де діють певні норми і рольові вимоги, поведінка індивіда будується на основі базових установок (ціннісних орієнтацій); у великих соціальних групах поведінка людини регулюється вищими диспозиціями - ціннісними стандартами суспільства [15].
   Життєва позиція особистості за К.О. Абульхановою-Славською, — це сукупність її життєвих відносин, а також спосіб їх реалізації, що відповідає (або не відповідає) потребам, цінностям особистості. Вона являє собою вироблений особистістю за даних умов спосіб свого суспільного життя, місце в професії, спосіб самовираження. У життєвій позиції можна виділити її вихідну об'єктивну характеристику — ті соціальні умови, в яких існує людина. Вони можуть бути сприятливими, або не сприятливими для розвитку особистості. Визначальним у характеристиці життєвої позиції є те, наскільки сама особистість домагається тих умов, в яких її потенціал одержує найбільші можливості для розвитку.
   Життєва позиція особистості — це сформоване відносно стійке утворення, що має власну структуру. У свою чергу, структура життєвої позиції визначає її особливості. Якщо основні життєві стосунки інтегровані, відповідають вихідним намірам особистості, то така життєва позиція характеризується цілісністю, цілеспрямованістю, гармонійністю. У тому випадку, коли життєві стосунки не пов'язані між собою, а спосіб їх здійснення не відповідає їм, то така життєва позиція є нестійкою. Крім того, залежно від особливостей реалізації власних життєвих стосунків, способу подолання труднощів, К.О. Абульханова-Славська виділяє егоцентричну, споглядальну, суперечливу та інші види життєвих позицій. [1]
   Під час вивчення феномену життя окремого індивіда А. Адлер запровадив поняття “життєвого стилю”, під яким автором розумілася “єдність, що формується в процесі подолання труднощів, пережитих в дитинстві, і яка ґрунтується на прагненні до мети” [2].
   Типологія життєвих установок за А. Адлером побудована на основі двох вимірів: соціального інтересу і ступеня активності особистості. Соціальний інтерес виявляється у співпраці з іншими заради спільного успіху, з однієї сторони, і в егоїстичному інтересі - з іншої. Ступінь активності відбиває спосіб вирішення особистістю життєвих проблем, який варіює від млявості, апатичності до шаленої активності. На думку автора, ступінь активності має різне значення в поєднанні з соціальним інтересом [2]. Дитина, перебираючи багато дій і думок, зупиняється на певному способі поведінки, який закріплюється в її уяві, виборі занять і надалі починає жорстко детермінувати її поведінку.
   А. Адлером також додатково було введено поняття “нормального життєвого стилю”. Характерними рисами для людини з таким стилем життя виступають соціальна адаптація та здатність справлятися з повсякденними життєвими труднощами.Важливим супроводжуючим фактором визначення життєвої позиції особистості є, згідно А. Адлера, порядок її народження.
   • Первісток — отримує безмежну любов і підтримку з боку батьків, але після народження другої дитини може пережити сильне потрясіння через “детронізацію”. Він швидше за все консервативний, прагне до влади і схильний до лідерства.
   • Єдина дитина — ця позиція може привести до сильного суперництва з батьком. У неї можуть виникнути труднощі у спілкуванні і опануванні соціальної позиції, коли вона опиниться без підтримки з боку родини.
   • Друга (середня) дитина - темп їй задають старші брати і сестри. Формується честолюбство і суперництво. Весь час прагне довести, що вона краща, використовуючи як прямі так і обхідні методи. Часто ставить недосяжні цілі, що збільшує можливість її невдач.
   • Молодша (остання) дитина — ніколи не зазнає “скинення з трону”, оточена турботою та увагою близьких. У неї велике бажання виділитися серед інших сіблінгів і не виключено, що вона покаже себе.
   Про дві суттєво протилежні життєві позиції говорить у своїх працях Е. Фромм. Він каже, що це стосується всіх, хто живе на землі, тобто кожен з людей може займати або позицію “мати” або позицію “бути”. Перша означає зведення сенсу життя до споживання: “Я є те, чим я володію”. Друга полягає в самому проживанні взаємодії зі світом: “Я є те, що зі мною відбувається”. При виборі першої життєвої позиції людина центрується на засобах існування. При другій — на змісті життя.
   Американський психолог С. Мадді описав так звану “екзистенціальну дилему”, що постає перед кожною людиною в її повсякденних виборах: вибирається або незмінність, відтворення минулого, статус-кво, здатне викликати почуття провини за втрачені можливості, або невідомість, нове майбутнє, що несе в собі ризик і як наслідок — почуття непередбачуваної тривоги. Відповідно до теорії С. Мадді, різні люди за своїм психологічним складом можуть бути схильними до різних моделей вибору. Разом з тим альтернативи не еквівалентні: вибір невідомості розширює можливості знайти сенс, а вибір незмінності їх обмежує. Згідно з автором цієї теорії, люди, що здійснюють вибір майбутнього (тобто невідомості) мають більш високий рівень життєздатності в порівнянні з тими, хто обирає минуле (незмінність). З цими поглядами перегукується і типологія життєвих світів Д. Леонтьева як форм структурування взаємин зі світом [10].
   Е. Берн вважав, що життєва позиція вибудовується в ранньому дитинстві (від трьох до семи років) з метою виправдати рішення, засноване на більш ранньому досвіді.
   Розглянуті нами теорії, концепції життєвої позиції різноманітні і багатогранні, але деякі з них недостатньо структуровані та емпірично обґрунтовані, тому, на наш погляд, поняття “життєва позиція” є перспективним і потенційним для подальшого психологічного аналізу.

Література

1. Абульханова-Славская К.А. Социально-психологические аспекты активности личности // Социально-психологические проблемы производственного коллектива. — М.: Наука, 1983.
2. Адлер А. Наука жить. - К., 1997.
3. Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Современная социальная психология на Западе (теоретические ориентации). -М., 1978.
4. Асмолов А.Г. Личность как предмет психологического исследования. - Моска, 1984.
5. Божович Л.И. Личность и ее форирование в детском возрасте. - М., 1968.
6. Выготский Л.С. Собрание сочинений. - М., 1982.
7. Кон И.С. Открытые “Я”. - М., 1978.
8. Лаптева М.Д. Позиция в структуре профессионального общения. Автореф. Дис.канд.психол.наук. — М., 1999.
9. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. - М., 1972.
10. Леонтьев Д., Мандрикова Е.Ю Моделирование “экзистенциальной дилеммы”: эмпирическое исследование личностного выбора // Вестник Моск. ун-та. Сер. 14. Психология. 2005. № 4.
11. Машков В. Позиционный метод
12. Олпорт Г. Личность в психологии.- СПб., 1998.
13. Парыгин Б.Д. Основы социально-психологической теории. - Москва “Мысль”. 1971.
14. Хьелл Л., ЗиглерД.. Теории личности. - СПб.: Питер Пресс: 1997.
15. Ддов В.А. О диспозиционной регуляции социального поведения // Методологические проблемы социальной психологии.— М., 1975.
16. Ян Стюарт, Вэнн Джойнс Современный трансактный анализ. - СПб, 1996.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com