www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Релігійний аспект уявлень про духовність та духовний розвиток особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Релігійний аспект уявлень про духовність та духовний розвиток особистості

М.О. Гончаренко

РЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТ УЯВЛЕНЬ ПРО ДУХОВНІСТЬ ТА ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

   Стаття присвячена дослідженню духовності та духовному розвитку з точки зору релігійних уявлень. Проаналізована необхідність вивчення релігійного аспекту питання. Висвітлені основні характеристики духовності у релігійному аспекті.
   Ключові слова: духовність, православна духовність, духовний розвиток, Августин, властивості духу.
   Постановка проблеми та актуальність дослідження. Проблема духовності та духовного розвитку людини є одвічною проблемою усіх часів для науковців та мислителів різної спрямованості. Незважаючи на те, що цьому питанню присвячено значну увагу та велику кількість праць, психологія знаходиться лише на початку наукового шляху дослідження такого складного питання.
   За останні роки психологія налічує значну кількість наукових праць з проблеми духовності. Та хоча актуальність та необхідність вивчення процесу духовного розвитку визнається психологами, поняття духовності та духовного розвитку не часто використовується загальною психологією, галуззю, яка відповідає за теоретико-методологічну основу психології як науки. Це поняття і досі зустрічаємо як і у вільному, невимушеному, використанні без уточнення визначення терміну, посилаючись на загально філософські або релігійні уявлення, так і у наукових працях, головною метою яких є детальний аналіз духовності та духовного розвитку і створення психологічної моделі досліджуваних явищ.
   Відносна наукова новизна вивчення та відсутність стійкої загальнонаукової бази для дослідження духовності та духовного розвитку створює необхідність не лише у детальному поясненні розуміння цього феномену кожним дослідником, а й створенні несуперечливої загальної наукової основи задля розширення можливостей психології у розвитку цього напрямку досліджень та психологічного розуміння явища загалом.
   Саме тому вважаємо доцільним для уточнення розуміння духовності як психологічної категорії розглянути релігійний аспект вивчення цього явища.
   Щоб пояснити цей вибір, звернімо увагу на деякі важливі аспекти наукового дослідження.
   Наука як система доступних знать про явища дійсності, які ми спостерігаємо, не є випадковим набором знань, а стійкою, впорядкованою системою, яка створюється завдяки класифікації, тобто розподілу відповідних результатів за групами, встановленню загальних формул та законів, яким підпорядковується оточуючий нас світ. Наукова діяльність є процесом “творення істини шляхом досвіду” [7, с 35], а весь цей процес - це шлях пошуку знать через питання, гіпотези, які можуть виявитися і хибними. І тільки накопичені знання, як відображення дійсності, складають усталений зміст науки з доведених, загальнообов'язкових, загальновизнаних, об'єктивних суджень, доведених як логічно, так і емпірично. І, що також важливо, це знання про явища, тобто певні прояви життя, природи, а не про їхню сутність, про світ, який ми споглядаємо, а не про світ, який він є сам по собі [7]. Ці спроби пізнання є результатом того, що людина завжди прагнула осягнути те, що лежить поза межею досягнутих уявлень, те, що лежить поза межами очевидного.
   У контексті нашого об'єкту дослідження, варто звернути увагу на складність наукового вивчення духовності, маючи можливість лише споглядати та шляхом досвіду узагальнювати знання з досліджуваного питання. Іншими словами, щоб осягнути сутність духовного розвитку, перед дослідником постає складне завдання, яке полягає не лише у спостереженні, а й у переживанні досліджуваного феномену у власному житті, щоб людина за своїм власним досвідом мала змогу відкрити певні властивості, при повторюваності яких можна було б описати основні закономірності.
   У контексті цих роздумів стає очевидним, що такі знання, які, на перший погляд, лежать поза межею наукового пізнання (а до цих явищ можна віднести і духовність), вимагають вияву великої відповідальності дослідників. Такі знання неможливо виміряти доступними приладами, очевидність закономірностей не лежить на поверхні. Основний інструментарій, яким користуються дослідники питань духовного розвитку є перш за все інтуїція, тобто безпосереднє відчуття істини, яке впізнає, вгадує там, куди ще не досягає науковий спосіб пізнання.
   Саме тому інтуїтивні релігійні та філософські уявлення є надзвичайно важливими для психологічних досліджень у контексті вивчення таких явищ як духовний розвиток, щоб мати можливість за допомогою наукової логіки виявити спробу окреслити в межах психологічної науки властивості та закономірності становлення і розвитку такого складного явища.
   У психології, зокрема вітчизняній, основи якої розвивалися в межах матеріалізму, на перший погляд не завжди знаходиться місце для духовності як об'єкту вивчення. Адже дух як основна категорія класичного ідеалізму, як нематеріальне начало, не завжди знаходить відображення в матеріалістичних психологічних дослідженнях, де психіка є функцією мозку.
   Хоча і існує думка, зокрема у християнській духовній літературі (наприклад, св. Ігнатій (Брянчанінов)), що дух, душа, це вищі матеріальні начала, тобто вид “тонкої” матерії, який є недоступний для звичного сприйняття [9]. Можливо, у майбутньому наука і справді зможе “бачити” цю матерію, та на сьогоднішній день можна сказати, що результати дослідження духовності (як і психологічних процесів та явищ) у психології складають “теорію тіней” згідно Платону, тобто дослідження явищ, які ми не можемо спостерігати безпосередньо, а вивчаємо за їхніми проявами, “тінями”. І якщо психологічні механізми, процеси та явища є “тінями”, то вивчення духовності через ці психічні явища взагалі стає вивченням тіні тіней. Проте це зовсім не означає, що психологія повинна покинути всі спроби дослідження цього явища, а лише звертає увагу на те, що вкрай необхідно враховувати специфіку вивчення задля того, щоб уникнути досить поспішних висновків з приводу духовності у контексті досліджень при побудові психологічних моделей.
   Досить влучно в межах концепції метаантропології висловився Н.В. Хамітов про те, що якщо матеріалізм, як філософія необхідності, є філософією буденного буття людини, а ідеалізм намагається осягнути духовне, позамежне буття, то персоналізм відкриває шлях до духовного буття, який веде до творчої свободи - буття поза межами буденності [11]. Психологія у питаннях вивчення духовності як раз і може виступати у вигляді того наукового знання, яке робить спробу проаналізувати саме шлях становлення духовності, духовного розвитку, який можна і необхідно спостерігати в першу чергу через становлення та розвиток особистості як центральної психологічної категорії.
   Зв'язок з науковими та практичними завданнями. Таким чином, у контексті дослідження духовності звернення до релігійного аспекту, який відображає інтуїтивний шлях пізнання цього явища, є надзвичайно важливим. Це є актуальним і необхідним для більш чіткого окреслення предмету вивчення на основі досягнення несуперечливої єдності знань не лише для теоретичного аналізу проблеми, а й з метою ефективного використання у подальшому результатів цього синтезу в першу чергу вчителями та викладачами як духовними наставниками молодого покоління у педагогічній практиці.
   Мета дослідження полягає у проведенні теоретичного аналізу уявлень про духовність та духовний розвиток особистості у релігійному аспекті.
   Аналіз досліджень і публікацій. Серед сучасних психологічних публікацій на тему дослідження духовності та духовного розвитку звернімо увагу на обгрунтований та якісний аналіз питання співвідношення філософсько-психологічних та релігійних категорій “дух”, “душа” і “тіло” з точки зору духовної самосвідомості людини С.О. Ставицької [8]. Аналізуючи проблему співвіднесення духу і тіла, автор зазначає, що саме у цій суперечності між вільною духовною свободою і матеріальною обумовленістю її існування лежить джерело всіх рушійних сил розвитку особистості.
   Розглядаючи релігійний аспект проблеми духовності та духовного розвитку, очевидно, що церква зробила значний внесок у розділення у суспільній свідомості існування людини на духовну і матеріальну його складові. Визначаючи дух першоосновою всього існуючого, важливішою за матеріальну (тілесну) складову, в цілому, релігійні уявлення часто характеризуються розглядом духовності саме як протиставленні тілесності, а духовного розвитку - на противагу тілесному та соціальному (а загалом -матеріальному), що передбачає у визначеній мірі відмову від буденного існування заради єднання із Абсолютним Духом, заради розвитку індивідуального духу, досягнення тим самим стану духовності.
   С.О. Ставицька звертає увагу на розуміння духовної діяльності не як “війни” з матеріальними формами, а як прагнення такого рівня розвитку духовної самосвідомості особистості, при якій дух не суперечитиме плоті, а буде захистом від деформацій та збереженням людини у моральній та фізичній чистоті. Такий стан хоч і залишається поки що недосяжним, але до нього, без сумніву, людина повинна прагнути. У контексті цих роздумів, а також з точки зору уявлень про дух, душу як безсмертне начало, яке здатне до змін та розвитку, С.О. Ставицька зазначає, що “духовне знання” відкривається кожній людині в такій мірі, в якій людина готова його сприйняти й використати у своєму реальному житті. Тобто розвиток духовності - це ніби “зона найближчого розвитку” людини (за Л.С. Виготським), що опирається на “зону її актуального розвитку”. Причому цей принцип реалізується при розгляді як онтогенезу окремої людини, так і філогенетичного розвитку поколінь [8].
   Утверджуючи беззаперечний зв'язок віри із духовністю, релігія відіграє вирішальну роль і у підтриманні цього зв'язку як основи досягнення духовності. Матеріальне буття очевидне для нас, а пізнання буття Божественного, духовного без віри неможливе, зазначає О. Мень [8]. Віра представляє собою такий стан людини, коли вона впевнена в існуванні чогось, без яких-небудь зовнішніх фактичних і формально-логічних доказів, тобто інтуїтивно. Таким чином, на думку О. Меня, духовне пізнання є нічим іншим, як “плодом живої інтуїції” [4].
   Основний матеріал. Релігійні діячі вбачають у релігії основний, якщо не єдиний шлях до єднання із Вищою Реальністю. У співставленні віри та релігії виникає спокуса ототожнити ці поняття. Таке ототожнення призводить до взаємозаміни духовного розвитку особистості релігійністю. На основі цього виникає, наприклад, визначення православної духовності, як окремого духовного стану, якого не можуть досягти люди нецерковні, нерелігійні, або представники іншої релігії. Визначаючи духовність як стан духовної людини, церковні діячі зазначають, що цього стану, який характеризується відповідною поведінкою, відповідними її мотивами, якого можна досягнути тільки в межах Православної Церкви [5]. Хоча, як філософи [6], так і деякі релігійні діячі, вважають очевидними і відмінності між цими поняттями. У духовному житті людини важко знайти фактор, який грав би більш важливу роль, ніж релігія, вважає О. Мень. Проте, на його думку, також є безсумнівним, що зовнішнє, хоч і сумлінне, використання обрядів - далеко не завжди показник благополуччя віри [4]. Релігія, на думку сучасних філософів, є своєрідним “каркасом” для тих людей, віра яких недостатньо сильна та стійка, та які відчувають певну опору у зовнішніх умовах її підтримання - релігійних канонах [6].
   Розглядаючи християнство як найбільш близьку європейському світоглядові релігію, можна сказати, ця релігія визнає три рівні людини, які виступають трьома основними аспектами пізнання реальності. Перший, найбільше пов'язаний із зовнішньою природою, рівень - це тіло; другий -душа, або психіка; третій, найглибший - дух. Дух утворює осередок людського “Я” і ті вищі властивості людини, в яких відображений “образ і подібність Божі”. Перші два виміри - загальні для людини та інших живих істот. Духом же наділена лише людина. І якщо тіло і психіка можуть вивчатися науковими методами, то дух, з точки зору релігійних уявлень, відкривається переважно в процесі інтуїтивного пізнання та самопізнання [4].
   У межах статті неможливо висвітлити всі релігійні аспекти таких об'ємних категорій як духовність та духовний розвиток, тож зупинимося на тих з них, які привернули особливу нашу увагу та стали основою сучасних філософсько-релігійних положень.
   Особливу увагу викликає життя та спадщина видатного діяча Августина Аврелія (Блаженного). Погляди, висловлені багато століть тому, досі вважаються основою сучасної християнської моралі та етики. Повертаючись до висловленої раніше думки про те, що пізнання та опис будь-яких явищ має у своїй основі переживання певного досвіду дослідником цього явища, не викликає сумнівів те, що праці, які свідчать про пізнання духовних явищ Августином Аврелієм є результатом переживання цих явищ самим автором, його інтуїтивно-етичного шляху духовного розвитку.
   Праці Августина надзвичайно цікаві для психології не лише тим, що у них розгортається цілий шлях становлення духовності окремої видатної особистості, а й тим, що у його поглядах на духовний розвиток можна виокремити важливі компоненти, необхідні для психологічного дослідження такого складного феномену як духовність.
   Загальновідомо, що Августин Аврелій поклав початок так званому “емоційно-психологічному” аспекту християнства [2, 10]. Причиною цьому служило саме психологічне спрямовання та трактування ним релігійних явищ. Ця спрямованість простежується перш за все у тому, що духовний розвиток, на думку Аврелія Августина, реалізовується у дійсність шляхом самозаглиблення, самоаналізу та саморефлексії. Квінтесенцію цього шляху висвітлено у його відомій праці “Сповідь” [1].
   Проте очевидно, що неможливо зводити роздуми Аврелія Августина лише до рефлексії та самоаналізу. Самозаглиблення, самоаналіз є лише вихідною точкою філософії Августина, а кінцевою ціллю є пізнання надприродної дійсності, того світу, що лежить поза межами суб'єктивного, людського [10]. “Не виходь із себе назовні, - цитує Августина Є.Н. Трубецкой, - увійди в самого себе: істина живе у внутрішньому світі людини; а якщо зрозумієш, що твоя природа мінлива, то вийди і з самого себе. Але пам'ятай, що коли ти виходиш із себе, ти виходиш за межі душі, що розмірковує. Таким чином, прагни туди, звідки запалюється саме Світло Розуму” [10, с 164].
   Саме на цьому шляху, на думку Аврелія Августина, виникає та вирішується основне завдання - подолання внутрішньої роздвоєності, суперечності, яке переживав та описував сам автор. Це складний психологічний процес, завдяки якому вдається досягнути внутрішньої цілісності. Це також і основа процесу саморегуляції, як здатності реалізації внутрішніх інтенцій у дійсність всупереч перешкодам - як зовнішнім, так і внутрішнім. Августин надзвичайно влучно відобразив явище внутрішніх суперечностей: як глибоке роздвоєння, що проникає в основи сутності людини. Аналіз боротьби потреб, мотивів знайшов своє відображення у ідеях Августина про хворобу духу, його ненормального стану, коли наша воля частково хоче, а частково не хоче, в результаті чого особистість губиться серед суперечливих бажань та афектів, і, як наслідок, не відбувається того, що наказує воля, оскільки її роздвоєння та наявність декількох намірів не дає змоги їхньому здійсненню [10].
   Виходячи з цих думок, вищою ціллю духовного розвитку є досягнення внутрішньої цілісності. Так як показник духовної зрілості - відсутність суперечностей - хаосу, що веде до умиротворіння та спокою.
   Це одним основним мотивом філософії Августина є віднайдення шляху до такого всесвіту, який би долав контрасти часової дійсності, її подвійність в єдності всезагального миру та покою. І цей шлях виявився в першу чергу складним процесом самоаналізу, самозаглиблення, в якому “духовне народження нового світу з'єднується з передсмертними стражданнями старого” [10, с 125]. На думку Августина, людина також усвідомлює, що вона не здатна врятуватися лише власними силами, тому питання про спасіння особистості для неї перш за все питання про об'єктивне начало. Як і гріх не являєтьсяособистою властивістю, а є загальними, родовим, так і діяльність цього об'єктивного начала повинна втілюватися в людстві, як родовій єдності, як всесвітній соціальній організації. Таким чином, питання про спасіння особистості для Аврелія Августина є разом з тим питання соціальне і космічне [10].
   Ці роздуми відкривають головну мету життя, а одночасно і основну перешкоду на шляху духовного розвитку - спасіння від смерті як подолання хаосу, роздвоєності та досягнення цілісності. Причому не лише на внутнішньоособистісному рівні, а й на міжособистісному, на загальносоціальному та космічному рівнях. Якщо роздвоєність нашої природи, смерть та зло є негативним проявом дійсності, то всесвіт, як єдність та всезагальний спокій - її позитивний ідеал [10].
   Аналізуючи сучасні релігійні уявлення про духовний розвиток особистості, можемо виділили головні для православ'я ідеї, висвітлені у працях священика, видатного філософа та релігійного діяча О. Меня [2, 4]. Перш за все це три основні властивості духу.
   Першою властивістю є те, що дух реалізується через внутрішнє “Я”, через особистість, яка живе у взаємозв'язку з іншими особистостями. Християнське вчення признає безкінечну цінність кожної окремої особистості, але при цьому вважає необхідним єднання особистостей, що утворюють своєю сукупністю вище духовне Ціле. У християнстві це називається “соборністю”, тобто таким станом Цілого, в якому всі частини зберігають свою індивідуальність та цінність, не нівелюються. Ця властивість у психології виявляється у положенні про те, що особистість як нелінійну систему можна вивчати лише у просторі перетину властивостей цієї системи з найближчим оточенням.
   Другою властивістю духу являється свідомий розум. Саме він здатний сприймати, осмислювати загальні закономірності розвитку природи та суспільства, причинно-наслідкові зв'язки буття, сенс процесів, що відбуваються у світі.
   Третя властивість духу - свобода. Тільки людина може бути господарем власних вчинків і нести за них відповідальність. Зрозуміло, не слід забувати про те, що сила вольової інтенції людини тісно пов'язана з рівнем її духового розвитку. Людина здатна реалізовувати потенційну свободу лише завдяки розвитку, вихованню в собі вищих духовних задатків. Однак разом з тим, у ній наряду з потребою у свободі живе також і її боязнь. Без орієнтації на Вічне свобода може лякати та викликати сум за рабством.
   Реалізацією духовного начала виступає творчість. Лише в процесі творчості, зазначає О. Мень, людина залучається до світового духовного буття, завдяки чому і проявляється богоподібна сутність. Цінність справді художнього твору виявляється у тому, що перш за все його автор створює новий, свій власний світ, а фарби, форми, звуки, слова стають мовою духу. Не випадково творчість для християнства має значення космічне: у ньому людина ніби продовжує Божественну справу творення [4].
   Таким чином, тільки в перспективі безкінечного розвитку особистості, далеко за межами буденного її існування, людина досягає дійсного простору, коли розум, совість, свобода, творчість приводять людину до вершин істинного богоуподібнення [4].
   Щодо поняття “духовність”, то О. Мень визначає такі загальні його властивості [3]. По-перше, духовність - це властивість природи людини, це те унікальне, найважливіше, що відрізняє людину від інших найрозвиненіших живих істот. Дух - це людська природа, це ми самі, тому, щоб дати цій нашій властивості (духовності) визначення, треба було б знаходитися в іншій реальності, бо дух - це сама людина і є.
   Другий аспект пов'язаний із формами реалізації нашої духовної природи. З її ставленням до Вічності, до свого призначення, до любові і творчості, до інших людей. На думку, О. Меня, може існувати і темна, демонічна сторона духовності. Тобто духовність, як і інші можливості людини, може бути спрямована і на добро, і на зло, таким чином вона - амбівалентна. Саме тому духовність і невіддільна від свободи. А якщо є свобода, то є і два шляхи - до Бога і на віддалення від Нього.
   СО. Ставицька у контексті роздумів з приводу “амбівалентності” духовності визначає три результати спроб духовного розвитку особистості: людина, яка вибрали шлях уподібнення Божественному образу, стає на шлях розвитку власної духовної самосвідомості і, відповідно, її можна назвати людиною духовною; людина, що обирає протилежний шлях, спрямованого на руйнацію в собі в оточуючому середовищі всього доброго, людяного -антидуховна; той же, хто не клопочеться зайвими роздумами про сенс життя, про своє призначення у цьому світі, не виявляє активності на цьому шляху, може служити прикладом людини бездуховної, оскільки духовні сили наявні у таких людей лише потенційно, вони перебувають у непроявленому стані [8].
   Висновки. На основі розглянутих поглядів, можна зробити висновок, що духовність як певний стан духовної людини, в якої дух, душа і тіло знаходяться в єдності, зберігаючи свою ієрархію, є головною ідеєю релігійного аспекту питання. Духовність як потенційна властивість знаходиться у потенційному стані по відношенню до її реалізації особистістю, і тому лише від людини залежить, наскільки вона, користуючись наданою їй свободою вибору та доступними способами виходу за межі свого буденного існування у напрямку до позамежного, духовного світу, зможе скористатися можливістю реалізувати у реальному житті цей дар.
   Очевидно також, що пізнання духовних явищ може стати питанням міждисциплінарного, системного підходу. Перші спроби логічно, інтелектуально осмислити релігійні положення з приводу духовних явищ починаються ще зі схоластики, найвідомішим представником якої є Фома Аквінський. У працях філософа висвітлюється прагнення поєднання віру та розум, релігію та філософію, “Божого граду” та “Граду земного”. І не зважаючи на те, що більша частина уявлень про духовність та духовний розвиток є надбанням інтуїтивних уявлень релігій-одкровень, а спроби філософського та науково-психологічного пояснення таких складних питань не завжди знаходять підтримку релігійних діячів та представників церкви[5], психологія тим не менш не відмовляється від спроб пояснення цих явищ в межах своєї парадигми.

Література

1. Августин Аврелий. Исповедь. - М: Канон, 1997. - 464 с.
2. Августин: pro et contra: антология. - СПб., 2002. - 976 с.
3. Мень А. Трудный путь к диалогу. - М.: Радуга, 1992. - 463 с.
4. Мень А.В. История религии. В 2-х кн. - М., 1997. - Кн. 1: В поисках Пути, Истины и Жизни: Учеб. пособие. - 1997. - 216 с.
5. Митрополит Иерофей (Влахос). Православная духовность. - СТСЛ, 1999.-117 с.
6. Платонов Г.В. Проблема духовности личности / Г.В. Платонов, А.Д. Ко-сичев // Вестник Московского Университета. Сер. 7. Философия. - 1998. - № 3. -С. 16-33.
7. Святилель Лука (Войно-Ясенецкий). Наука и религия. -М, 2001. - 316 с.
8. Ставицька СО. Співвідношення філософсько-психологічних та релігійних категорій “дух”, “душа”, “тіло” з точки зору розвитку духовної самосвідомості людини / Проблеми загальної та педагогічної психології. Т.VIII. Вип. 6. - К., 2006. - С 277-287.
9. Суворова Л.В. Методика православной педагогики. Ч. 1. Педагогика. Школа. Человек. - Клин, 2002. - 64 с.
10. Трубецкой Е.Н. Религиозно-общественный идеал западного христианства. - СПб: РХГИ, 2004. - 600 с.
11. Хамитов Н.В. Философия: Бытие. Человек. Мир. - К., 2006. - 456 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com