www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Бездуховність батьків як причина шкільної дезадаптації дітей молодшого шкільного віку
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Бездуховність батьків як причина шкільної дезадаптації дітей молодшого шкільного віку

С.А. Гончаренко,
Л.О. Кондратенко

БЕЗДУХОВНІСТЬ БАТЬКІВ ЯК ПРИЧИНА ШКІЛЬНОЇ ДЕЗАДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

   В статті розглядається коло проблем, пов'язаних із складністю діагностики та корекції шкільної дезадаптації молодших школярів, викликаної бездуховністю батьків. На конкретному прикладі показано психотравмуючий вплив бездуховності на становлення особистості учня, наведені ефективні психологічні методи вивчення постраждалої дитини.
   Ключові слова: батьківська бездуховність, шкільна дезадаптація, діагностика, корекція, взаємодія психолога та вчителя Постановка проблеми. Робота психолога загальноосвітньої школи пов'язана з повсякденним вирішенням великого кола проблем серед яких далеко не на останньому місці знаходиться пошук причин шкільної дезадаптації дитини. Нажаль, як показує практика, далеко не завжди вдається відразу встановити причини відторгнення школи дитиною, особливо коли це стосується молодших школярів.
   Метою статті є висвітлення комплексу проблем, пов'язаних із утрудненням у діагностиці ускладнених випадків шкільної дезадаптації молодших школярів.
   Звичайно багато малюків проходять певний етап звикання до школи. Для полегшення "вживання дитини" у нові умови, розвитку здатностей продуктивно взаємодіяти з колективом однолітків та вчителем розроблені спеціальні тренінги, вчителі мають достатньо ефективні методи роботи з першокласниками - "початківцями” [2-4; 10]. Зазвичай уже через кілька тижнів (у більш складних випадках - через 1-2 місяці) першокласники звикають до школи і перестають відчувати внутрішній дискомфорт, перетворюючись на повноцінних учнів. Однак бувають випадки, коли таке звикання не відбувається і тоді мова йде про шкільну дезадаптацію. У таких випадках неприйняття маленькою дитиною школи найчастіше пов'язується із так званими "острахом школи" та "шкільною фобією".
   Під острахом школи найчастіше розуміється ухиляння від школи, спровоковане психотравмуючими факторами, пов'язаними із шкільним життям, які викликають у дитини тривогу, почуття власної неповноцінності, приниження, образи. За своїми зовнішніми проявами острах школи близький до соціальних фобій, але відрізняється від них більшою конкретністю та реальністю причин виникнення. Від шкільної фобії острах школи різниться в першу чергу тим, що в основі намагання залишитись вдома не лежить бажання отримати задоволення від перебування з рідними.
   Як свідчить практика роботи шкільних психологів, у підґрунті виникнення остраху школи завжди знаходиться дійсний факт або факти зневаження учителем або однокласниками базових потреб дитини в самоповазі,безпеці та переконаності в позитивному ставлення до неї членів соціального оточення.
   Острах школи зазвичай розвивається поступово, спочатку проходячи приховану (латентну) фазу, в якій дитина зовні майже не виявляє свого несприйняття шкільної ситуації, а лише з певною регулярністю скаржиться дорослим (батькам., учителям, вихователям, а в старшому віці й друзям) на нестерпність умов свого шкільного життя і лише з часом до скарг починають приєднуватись дії, спрямовані на ухиляння від навчання. Порівняно рідко острах школи відразу виявляється і у вигляді гострої протестної реакції на конкретну психтравмуючу ситуацію. В особливо складних випадках острах школи може набувати форми панічної атаки.
   Дещо іншу ґенезу має шкільна фобія (від грецького сроРо^ - страх, побоювання) - особлива форма страху розлуки, що характеризується намаганнями ухилитися від відвідування школи (дитсадка) і часто супроводжується рядом виражених соматичних скарг (запоморочення, головний біль, біль у шлунку, тощо).
   Головною причиною шкільної фобії виступає надмірно тісний зв'язок між дорослим (найчастіше матір'ю) та дитиною, несформованість почуття автономності, самодостатності. Посилюючим фактором такого симбіотичного зв'язку матері (або особи , що її заміняє) та дитини можуть бути трагічні події, що трапилися в сім'ї у минулому і створили підвищений тривожний фон у родинних стосунках. Іншими причинами розвитку шкільної фобії може стати відкрите або приховане відторгнення дитини сім'єю або розлучення батьків. В усіх випадках характерним є те, що справжня причина відтісняється в підсвідомість і заміщується острахом школи(звідси і назва, хоча насправді в розвитку шкільної фобії, школа не відіграє жодної ролі). Розпізнавання шкільної фобії ускладнюється ще й тим, що вона завжди маскується під шкільні страхи та органічні захворювання. Тому дуже часто корекція шкільної фобії (сама по собі нескладна) починається надто пізно і супроводжується (внаслідок довготривалого ухиляння від навчання) значними навчальними проблемами і ускладненнями у вигляді супутнього розвитку остраху школи та прогульництва.
   Для раннього розпізнавання шкільної фобії слід завжди звертати увагу на сім'ю дитини, підвищену тривожність батьків, наявність обгрунтованого або нафантазованого страху втрати когось із родини ,зникнення або значне зменшення соматичних проявів після того як дитину залишили вдома або під час канікул [5, 8-10].
   Однак у реальному житті педагог і шкільний психолог можуть зустрітися і зустрічаються з парадоксальними випадками, коли шкільна деазадаптація на перший погляд виникає абсолютно невмотивовано, дитина відмовляється навчатись попри об'єктивно хороші інтелектуальні здібності, поводиться асоціально навіть за найсприятливішої класної атмосфери. Зазвичай у таких випадках психолог починає шукати проблеми у міжособистісних стосунках учня та учителя. Однак не завжди такий пошук дає результат. Здавалося б для малюка створені всі умови для ефективного навчання, а маленький школярик боїться школи, не хоче знайомитись і грати з однокласниками, з острахом ставиться до вчительки, а головне - не включається у процес навчання. Всі діти, щось роблять, а він (вона) горобчиком зіщулився за партою і займається чимось своїм - малює якісь картинки у зошиті, грається іграшкою, або, як зараз трапляється все частіше, повністю заглибився у віртуальні пригоди героїв на PSP-чи МР-плеєрі. У таких випадках, розібратись у причинах шкільної дезадаптації найменшого школяра набагато важче. Проаналізуємо випадок, що кілька років тому стався в одній із Київських шкіл.
   Ліза Н. була найменшою і водночас найстаршою у першому класі. На вигляд їй було не більше п'яти років, хоча, як свідчила метрика на 1 вересня дівчинці виповнилось майже 8, а точніше 7 років, 11 місяців, 5 днів. На солідний як для першокласниці вік дитини звернули уваги ще тоді, коли мати принесла документи для вступу до школи. На запитання директора, чому не привели дитину минулого року, мати, модно вдягнена жінка років тридцяти, відповіла, що Ліза - дитина хвороблива, а тому лікар не радив віддавати її до школи у шість років. Ця причина здалася достатньо вагомою, а тому більше запитань матері не ставили. Правда пізніше медсестра із здивуванням констатувала, що у медичній карточці дитини немає взагалі даних про якісь хвороби. Складалось враження, що за 8 років свого життя Ліза ніколи не хворіла, в усякому разі батьки по лікарську допомогу не звертались.
   Вчителька Лізі дісталась досвідчена та з репутацією душевної жінки, яку малюки страшенно люблять і ставляться до неї як до другої мами. Взагалі потрапити до Неоніли Матвіївни (ім'я вчительки змінено) зазвичай дуже важко, її уже дорослі вихованці всіма правдами і неправдами намагаються втиснути власні чада до її класу. Однак Лізу забрала сама Неоніла Матвіївна, бо вирішила, що хвороблива дитина потребує її спеціальної опіки.
   Та щось пішло не так уже з першого уроку. Ліза не хотіла приймати опіку Неоніли Матвіївни. Вона вирвала свою маленьку долоньку з її руки, коли вчителька, всього на всього, зібралась провести її до парти, та з жахом відсахнулась, коли Неоніла Матвіївна спробувала погладити її по голові. Пізніше Ліза вже так не робила, та весь її вигляд свідчив про те, що будь-який фізичний контакт з вчителькою викликає у неї супротив. Взагалі Ліза виявилась дитиною відлюдкуватою, з дітьми сходилась дуже важко, відмовлялась з ними гратися і навіть сидіти за однією партою. Кого вже Неоніла Матвіївна до неї не підсаджувала - і хлопчика і дівчинку, і жвавого веселуна і повільного флегматика, і дівчинку з лялькою і хлопчика з мультимедійним плеєром - все було намарне. Ліза трималася "букою" і встановлювати дружні стосунки з сусідом не поспішала. Діти з як діти. Спочатку вони намагались залучити дівчинку до своїх розваг, а коли побачили, що та у жодні ігри не включається, перестали звертати на неї увагу. Однак для досвідченої вчительки така ситуація, коли хтось із її підопічних дітей "випадає" [12] із загального колективу була абсолютно неприйнятною і вона спробувала силоміць втягнути Лізу в життя класу. Та випрацьований за багато років роботи арсенал педагогічних засобів (призначення Лізи помічницею вчительки, почесне доручення годувати рибок, неймовірно важливе завдання з вирізання центральної квіточки для панно "Наші найкращі зошити") дав збій. Ліза не хотіла бути помічницею, не відчувала потягу до годування рибок, а центральна квіточка вирізалась так, що навряд чи могла прикрасити хоча б щось.
   Неоніла Матвіївна розгубилась і вирішила вдатись до останнього засобу, який страшенно не любила застосовувати, а саме звернутись по допомогу до батьків. Для вчительки це було болюче рішення, бо вона звикла сприймати батьків як дорослу частину класу, яку, точно так само як і малечу вона організовує, залучає до спільної діяльності, навчає і виховує. Це вони мали приходити до неї за порадами, ділитися проблемами, розповідати сімейні таємниці. Та Лізина мати ніколи до вчительки не зверталась. Вона або жінка, яку Ліза називала тітка Тоня просто забирали дівчинку після уроків зі школи і при цьому ніколи не питали вчительку про шкільні успіхи дитини. На збори, які Неоніла Матвіївна здавна називала "вечірні посиденьки" і проводила двічі на місяць, вони теж не приходили, відмовляючись "зайнятістю" на роботі.
   Тож Ніна Матвіївна згадала свої молоді літа та сама пішла в гості до своєї учениці. Час вибрала недільний і досить ранній, щоб застати дорослих удома. Та їй не пощастило, бо вдома виявилась одна Ліза, яка досить плутано пояснила, що мати з тіткою кудись пішли, а батько вже давно з ними не живе. Тож перший візит вийшов невдалим. Такими ж невдалими виявились і всі наступні спроби вчительки поспілкуватись з Лізиною матір'ю у домашній обстановці. Час ішов, матір явно уникала зустрічей, а дівчинка продовжувала пасивно ігнорувати школу. Вона тихенько сиділа за партою, вся заглиблена у якісь свої, нікому не відомі думки. Коли до неї безпосередньо звертались, здригалась і ніби прокидалась зі сну. Відповідала дуже тихо, повільно, але більш-менш правильно. Тож Ніна Матвіївна вирішила дати на певний час дитині спокій, може якось-таки призвичаїться. Кілька місяців пройшли спокійно - клас жив своїм життям, а Ліза своїм. Та одного разу сталось непередбачуване...
   Уже довгий час Петрик хвастався перед хлопцями своїм "розумним" котом і нарешті вирішив усім його показати, тож замість підручників запхав свого домашнього пестунчика до ранця і приволік у клас. Коли Ліза вранці прийшла до школи, він якраз з гордістю демонстрував купці однокласників свого Томаса, особливо наголошуючи на неймовірній красі хутра кольору "сріблястий шиншилла". Побачивши цю картинку дівчинка раптом зблідла, її почала ніби трясти пропасниця, вона кинулася до хлопця з криком - "відпусти його, відпусти". Від несподіванки Петрик аж занадто притис кота до грудей, той з неочікуваного болю заверещав, а тиха Ліза, ніби очманіла почала бити, дряпати і навіть намагалась вкусити хлопця. Дісталось і Неонілі Матвіївні, яка кинулась на дитячий крик і ледь змогла віддерти дівчинку від її жертви. Переляканий же кіт видерся на шафу і звідти додавав свої рулади до загального крику.Заплакану Лізу вчителька віддала під опіку медсестри та шкільного психолога, чиї кабінети, на щастя, розміщувались двері в двері; викликала батьків Петрика, які після довгих умовлянь зуміли переконати кота злізти з шафи; та сяк-так довела уроки до кінця. Передавши опіку над першокласниками виховательці, вчителька пішла за Лізою, яка так і не повернулась до кінця уроків до класу. Дівчинку вона знайшла у кабінеті психолога. Ліза сиділа на дивані, притискаючи до грудей величезного іграшкового ведмедя. Побачивши Неонілу Матвіївну, вона знову почала схлипувати, але психолог, щось прошепотіла їй на вушко і дівчинка заспокоїлась. Неонілу Матвіївну психолог попросила зайти до неї наступного дня, бо вона ще не закінчила обстежувати дівчинку, а ті результати, які вже отримала вимагають певного аналізу та узагальнення.
   Робота з Лізою була ускладнена психологічними особливостями дівчинки, її відвертим небажанням іти на контакт з дорослими. Проста бесіда не дала жодних результатів. Ліза не хотіла або і не могла пояснити мотивації свого вчинку. Тому вся робота засновувалась на застосуванні проективних тестів, які не дають точної інформації але дозволяють зробити припущенні про емоційний стан досліджуваного, його ставлення до певних подій. Психолог почала роботу із звичного і традиційного для дитячої психодіагностики малюнку сім'ї за Т. Хоментаускасом, Л. Корманом, Р. Бернсом [10, 11]. Інтерпретація проводилась із залученням “Енциклопедії ознак та інтерпретацій в проективному малюванні та Арт-терапії". Та уже ця перша робота, яку дівчинка виконала, поставили перед психологом ряд проблем - Ліза категорично відмовлялась використовувати для малювання кольорові олівці. Скільки не просила психолог розфарбувати хоча б одяг, дівчинка твердила, що малюнок не розмальовується і вперто користувалась лише чорним олівцем. Самі ж фігури творили ніби дві незалежні картини - Ліза та всі інші. В центрі малюнку повернутими анфас розмістились дуже великі мама та тітка Тоня, яка виявилась маминою старшою сестрою. Ліворуч від мами стояла бабуся - мамина мама, а поряд з тіткою -дідусь. В самому кутку, далеко від загальної групи, спиною до глядача була намальована сама Ліза. Вгорі картини яскраво сяяло чорне сонце і пролітала хмаринка. Ліза пояснила психологові, що там на хмаринці живе її тато зі своїми батьками. Тож вона (Ліза) тому і стоїть повернутою спиною, бо якраз розмовляє з татом, який сидить на хмаринці (тут слід відмітити, що жодних людей на хмаринці зображено не було). Малюнок свідчив про відчуженість дівчинки від родини матері та бажання знайти сім'ю батька. Водночас він не прояснював причин емоційного спалаху дитини. Не прояснило ситуації і застосування традиційних методик вивчення агресивності [4, 11, 13]. Лізина поведінка залишалась незрозумілою і невмотивованою.Тоді психолог вдалась до методики проективного оповідання [2; 3; 13], запропонувавши Лізі розповісти про події ранку з точки зору Петрика. На подив психолога, яка боялась, що Ліза просто не зуміє стати на позицію власної жертви, дівчинка охоче почала розповідати й оповідь виявилась просто вражаючою. Виявляється, на думку Лізи, Петрик виховував кота для того, щоб врешті-решт його зарізати і зробити з нього шапку. Саме тому він так хвалився перед друзями хутром Томаса, показуючи його блиск і густоту. В процесі оповіді Ліза спочатку схлипувала, а потім зайшлася плачем, весь час повторюючи, що котик добрий, м'який, що він вміє муркотіти і його різати не можна, і кролів різати не можна, бо вони плачуть, коли їх вбивають. Так-сяк заспокоївши дитину твердженнями і клятвами, що Петрик Томаса зовсім не збирався різати на шапку, а просто хотів похвалитися улюбленим котом перед однокласниками, психолог вирішила прояснити ситуацію у розмові з матір'ю. Але та запрошення психолога проігнорувала так само, як і виклики вчительки. Довелось звернутись по допомогу до дирекції школи. Врешті-решт мати прийшла і навіть згодилась прояснити деякі особливості Лізиної поведінки.
   Ліза, як це і підозрювала психолог, була дійсно небажаною дитиною. Мати відверто сказала, що вона "залетіла" по дурості від заміжнього чоловіка, бо чомусь повірила, що він заради неї кине дружину та дітей. Тому вчасно і аборт не зробила, а коли зрозуміла, що її надії марні, то було вже пізно і довелось Лізку народжувати. Зразу після пологів вона відвезла Лізу батькам та сестрі Тоньці на виховання, бо вони теж були "винні" у її народження, бо всіляко підштовхували дочку і сестру до взаємин з Лізиним батьком, оскільки мали надію, що він допоможе їм розширити сімейний "бізнес". Бізнес полягав у вирощуванні кролів. М'ясо продавалось на ринку, а і з шкірок шились шапки і навіть кожушки. Лізин дід був досить вправним кушніром, а тому його вироби швидко розкуповувались. Вирощування кролів з утилітарною метою було звичною справою. Ні Лізина мати, ні її сестра ніколи не переживали з приводу того, що їх вихованці (а вигодовування кролів було обов'язком дітей) йшли на м'ясо та хутряні вироби. Та Лізка виявилась якась за словами матері "малохольна", вона ридала над кожним зарізаним кроликом і на відріз відмовлялась їсти крільчатину. Потім сталась та дурна історія з котом. Якось Лізка притягла додому змокле ще сліпе кошеня, яке хтось не дотопив у сільському ставку. Дід покривився, покривився, бо не дуже любив котів, але дозволив його виховувати. Навдивовиж той виріс у дуже красиву тваринку з незвичайним кольором хутра - майже червоним. Лізка з тим котом і їла і спала. Та одного разу котяра зник. Лізка по всьому селу бігала, його шукала. Навіть кролів погодувати забула. Дід розлютувався і бовкнув, що нічого кота шукати, бо це він його зарізав і шапку пошив. З Лізкою стався напад і навіть мову відібрало. Тож лежала місяць у психоневрологічному відділку обласної лікарні, а потім матері довелось забрати її до себе у місто, бо мала навідріз відмовлялась повертатись до діда і баби. Та й тут вона тільки всім заважає. Вони з сестрою квартиру знімають, а самі торгують крільчатиною на ринку. Обидві сестри ще молоді, хотіли б якось облаштувати власне життя, а тут дитина під ногами крутиться...
   Розмова психолога з матір'ю була довгою, важкою і, на жаль, закінчилась без жодного позитивного результату. Лізина мати не збиралась брати до уваги інтереси власної дитини. Вони її просто не цікавили як не цікавила і сама Ліза... Поради психолога вона слухала лише так "для годиться", а наостанок заявила, що вона дитину до школи відвела, щоб її тут спеціалісти навчали і виховували, а вона свій материнський обов'язок виконує - Лізка нагодована і одягнена і нічого тут моралі читати. З цим Лізина мати і пішла від психолога, ледь не грюкнувши дверима.
   На жаль, ця історія не мала щасливого закінчення. Попри всі старання психолога та Неоніли Матвіївни, яка дізнавшись складні про складні обставини Лізиного життя, зробила все можливе для привнесення у життя дівчинки дещиці тепла та залучення до класного колективу (вона навіть водила малу в гості до Петрика і показувала живого-живісінького Томаса, що розкошував на дивані) реально покращити внутрішній стан дитини їм не вдалося. До того ж через кілька місяців мати, посилаючись на те, що вона міняє місце проживання, забрала Лізу зі школи й подальша її доля невідома.
   Важко сказати, як складеться Лізине життя. Можливо з часом її душа очерствіє і вона стане схожою на свою матір та тітку, перестане боляче відчувати страждання спочатку "братів наших менших", а потім і людей та будуватиме своє життя на пошуках зиску і задоволення , а можливо збереже свою тендітну душу, але тоді їй доведеться протиставити себе найближчому оточенню - власній родині. Однак і у першому і у другому випадку вона буде надзвичайно "важким" учнем, який весь час потребуватиме психологічного супроводу та педагогічної корекції. В.О. Сухомлинський писав про особливості таких скалічених бездуховністю батьків дітей: "Надлом душі найчастіше буває тоді, коли в людині... підрубується головний корінь - віра в людину, в добре начало життя. Вона бачить ті зло і не помічає нічого доброго. Почуття ворожості до тих, що оточують переходить в озлобленість в прагнення зробити щось на зло, чимось уразити, зачепити за живе того, хто, на думку важкої дитини, лише прагне здаватися хорошим, а насправді він поганий. Якщо до дитини життя обернулося найпривабливішою, похмурішою стороною, відкрило перед ним щось мерзенне, убила або приглушила віру в хороше, якщо тим більше в його дитячій свідомості склалося переконання, що всі люди погані і вірити їм не можна, вона хворобливо, з недовір'ям, з саркастичною усмішкою сприймає слова педагога про хороше...Важка дитина - це дитя пороків батьків, зла сімейного життя, це квітка, що розцвітає в атмосфері безсердечності, неправди, обману, неробства, презирства до людей, зневаги своїм громадським обов'язком" [6, с 95-96]. Корекція поведінки такої дитини - складний і довготривалий процес, який повинен поєднати терапевтичну роботу психолога з впливом педагога. І першим кроком має стати створення атмосфери любові та поваги, дружби та взаємодопомоги серед членів класного колективу, в якому перебуває скалічена бездуховністю батьків дитина.

Література

1. Алексеева И.А., Новосельский И.Г. Жестокое обращение с ребенком. Причины, последствия, помощь. - М.: Генезис, 2005. - 256 с.
2. Бремс К. Полное руководство по детской психотерапии. - М., 2002. -640 с.
3. Гарднер Р. Психотерапия детских проблем. - СПб., 2002. - 416 с.
4. Коробко С.Л., Коробко O.I. Робота психолога з молодшими школярами: Методичний посібник. - К., 2006. - 416 с.
5. Максимова Н.Ю., Мілютіна КЛ. Соціально-психологічні аспекти проблеми насильства. - К., 2003 - 343 с.
6. "Обережно: дитина!": В.О. Сухомлинський про важких дітей. - Луганськ, 2008. - 264 с.
7. Проблемы насилия над детьми и пути их преодоления. - СПб., 2008. -240 с.
8. Психологічний довідник учителя. В 4 книгах. Т. 2. / Упорядник В.
9. Андрієвська / За заг. ред. С. Максименка. - К.: Главник, 2005. - 112 с.
10.Психологічний довідник учителя. В 4 книгах. Т. 4./Упоряд.: В.Андрієвська / За заг. ред. С. Максименка. - К.: Главник, 2005. - 96 с.
11. Ранняя диагностика и коррекция: в 2 т.: практическое руководство / под ред. Удо Б.Брака. -М., 2007. - 304 с. - Т. 2: Нарушения поведения.
12. Романова Е.С., Потемкина С.Ф. Графические методы в психологической диагностике. - М., 1992. - 256 с.
13. Фігурін О. Поведінка учня, що випав з коллективу під час роботи в шкільній дитячій групі / Український вісник експеримекнтальної педагогіки та рефлексології, № 1929. - № 1 (12). - С 19-30.
14. Шелби Б. Открой своего ребенка с помощью тестов. - Тюмень. - 128 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com