www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Вчинково-онтологічна стратегія дослідження психології діалогу
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Вчинково-онтологічна стратегія дослідження психології діалогу

Г.В. Дьяконов

ВЧИНКОВО-ОНТОЛОГІЧНА СТРАТЕГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ ДІАЛОГУ

   У статті розглядаються передумови та прояви діалогу в психологічній теорії вчинку В.А. Роменця тау вчинково-онтологічних концепціях його учнів і послідовників.
   Ключові слова: діалог, парадигма, онтологія, вчинок, потенціал індивідуального буття людини, трансценденція, екзистенція, феноменологія, герменевтика, час і простір життя, творчість, самореалізація, наратив, суб 'єктно-генетичний метод.
   У працях видатного українського психолога В.А. Роменця розроблено фундаментальну концепцію вчинку [16; 17; 18], що постає як важлива стратегія досліджень і розкриває низку аспектів психології діалогу. Здійснений нами аналіз проблем діалогу показує, що дана концепція виражає екзистенційно-онтологічний зміст багатьох ідей психології діалогу та поглиблює розуміння її передумов, принципів і закономірностей.
   У концепції В.А. Роменця вчинок розуміється як загальний філософський принцип і спосіб діалектичного опосредкування відносин людини і світу [16, с 384]. Вчинок тлумачиться як екзистенційно-онтологічний феномен, що містить у собі основні суперечності матерії й свідомості, нескінченного і кінцевого, абстрактного і конкретного, тіла і душі, сутності й явища, форми і змісту, свободи і необхідності [16, с 385]. У психологічному плані, вчинок-це загальний комунікативно-творчий акт, що реалізує пізнавальне і практичне відношення між людиною і світом. Розкриваючи глибину і масштабність феномена вчинку, В.А. Роменець утверджує концепцію вчинку як нову парадигму психологічної науки, що співзвучна екзистенційно-онтологічному розумінню психології діалогу.
   На відміну від зарубіжних філософів, В.А. Роменець протиставляє негативному трактуванню екзистенційності як “занедбаності”, “тривоги” і “страху” позитивне розуміння екзистенційної сутності вчинку як принципу і механізму подолання суперечностей і виявлення взаємозв'язку між особистістю і матеріальним світом. Людина і світ взаємодіють не механічно-зовнішнім чином, а за допомогою вчинку, який є творчим актом взаємного переходу особистості й світу (мікрокосмосу і макрокосмосу). При цьому взаємодія із зовнішнім світом виступає як спосіб утвердження особистості в матеріальному світі, а вчинок виступає як спосіб особистісного, “олюдненого” існування в світі [16, с 386].
   Характеризуючи онтологію людського вчинку, В.А. Роменець поглиблює опис відношення “людина і світ” і доповнює його аналізом відношення людини з іншими людьми. Він підкреслює, що життя ізольованого індивіда не має достатньої екзистенційної опори і пов'язане з можливістю провалу в небуття. Внаслідок збитковості індивідного буття особистості, люди прагнуть охопити і включити в свою орбіту інше існування, тобто здійснюють екзистенційне розширення. Тому фундаментальною особливістю людського буття є потреба в комунікації з іншими людьми, що стає онтологічною опорою для утвердження особистості у бутті [16, с 390-391]. Інша особливість комунікації, за В.А. Роменцем, полягає в тому, що вона створює можливість творчого взаємозв'язку з іншими людьми. Оскільки негативна і позитивна сторони комунікації утворюють єдність екзистенційного зв'язку людини зі світом і людьми, то вчинок тлумачиться як акт самоствердження особистості на основі створення спільності з іншими індивідами [16, с 395]. Таким чином, в концепції В.А. Роменця імпліцитно розкриваються зовнішньо-діалогічне і внутрішньо-діалогічне вимірювання психології вчинку.В.А. Роменець переконаний, що світ “іншого існування” в “Божому задумі” передбачає їхню відповідність, поєднання, узгодженість, а не роз'єднання і ворожість, що прямо нагадує про фундаментальність начал ідентифікації та відособлення у спілкуванні й діалозі. Здійснюючи вчинок, людина знімає “чуже” в іншій суб'єктивності, освоює це “чуже” і втілює його у форми своєї індивідуальності. Тому В.А. Роменець вважає, що вчинок - це продуктивний обмін духовними змінами між своєрідними особистостями і цей обмін є живою прогресуючою і творчою комунікацією [16, с 396].
   Здійснюючи вчинки, люди встановлюють нескінченну гаму моральних (чи аморальних) відносин гідності, любові, альтруїзму, духовності або егоїзму, агресії, жорстокості і т. ін. Людські відносини починаються з простих залежностей і завершуються здійсненням свободи в соціальній комунікації [16, с 395]. В.А. Роменець вважає, що на вищих етапах становлення вчинку людина не може виступати як допоміжний засіб, а учасники взаємодії як “вчинку” набувають рівного статусу, як неповторні самостійні індивідуальності [16, с 397]. Очевидно, що такі погляди українського психолога свідчать про глибоке співзвуччя його уявлень з ідеями гуманістичної й діалогічної психології. Слід також підкреслити, що концепція вчинку В.А. Роменця є близькою до діалогічної психології у визнанні важливої ролі моральних і духовних цінностей в житті як “вчинкової комунікації” [16, с 403].
   У пошуку теоретичних засад для онтологічного дослідження психології діалогу великий інтерес представляє концепція потенціалу індивідуального буття людини, яку розробляє І.П. Маноха [12; 13; 14; 15]. Оскільки в психології діалогу досліджуються “людино-людські”, міжіндивідуальні стосунки, то глибоке і багатопланове вивчення онтології індивідуального буття людини й особливостей її потенціалу має фундаментальне значення для побудови наукових концепцій міжлюдської взаємодії, для розвитку психології діалогу.
   Нам видається, що науковий аналіз основних співвідношень між онтологічною концепцією потенціалу індивідуальності І.П. Манохи і психологією діалогу слід проводити на двох рівнях дослідження -методологічному і теоретичному.
   На методологічному рівні дослідження першим аспектом аналізу концепції І.П. Манохи є методологічне осмислення її ідей про кризу психологічної науки і виявлення парадигмального значення уявлень про онтологію індивідуального буття.
   Як відомо, дослідники психології діалогу Г.О. Ковальов, Т.О. Флоренська і А.Ф. Копйов також аналізують кризовий стан психологічної науки і приходять до висновку, що джерелом принципових обмежень традиційної наукової психології є монологічна методологія психологічних досліджень [8-11; 25].
   Проведений нами теоретичний аналіз показав, що діалогічний підхід - це нова парадигма науково-гуманітарного дослідження в психології, яка відкриває нові вимірювання в онтологічному пізнанні психологічної реальності [5; 6; 7].
   Як і психологі-діалогисти, І.П. Маноха починає побудову своєї концепції потенціалу індивідуального буття людини з методологічного аналізу кризи в психології [13; 14]. Дослідниця вважає, що особливу роль в ході методологізації відіграють критичні явища в житті людини, а сам феномен критичності вона розглядає як важливу онтологічну характеристику буття людини [13, 11-30]. І.П. Маноха аналізує методологічні засади наукового пізнання, виявляє різні культурно-історичні форми криз у науці й приходить до висновку, що в ході історії склалося шість основних способів пізнання і перетворення світу - міф, релігія, наука, мистецтво, філософія і реально-практична дія [13; 14]. Ці онтологічні форми є основою для подолання критичних станів особистості та для розробки способів і техніки психологічного діяння. І.П. Маноха вважає, що разом з традиційними формами розуміння людського буття, важливим онтологічним способом розвитку є творчий потенціал тенденції екстрадиції в людському бутті, втілений у феномені “знарядь кризи”, до яких відносяться символ, метафора, іронія, мудрування і психологізм [13].
   Розвиваючи методологічний аналіз кризи в психології, І.П. Маноха виділяє провідні онтологічні типи методологій - феноменологію, екзистенціалізм і структуралізм. Глибоке вивчення основних типів методології показує, що онтологія виконує функції інтеграції й стабілізації системи наукового пізнання і є домінантним типом сучасних методологій в психології та філософії [13, с 94-95]. На відміну від традиційної онтології, основою сучасної філософської онтології є феноменологічне й екзистенційне світобачення, а провідним методом пізнання буття виступає онтологічна герменевтика.
   На теоретичному рівні аналізу для психології діалогу дуже важливе онтологічне дослідження І.П. Манохою таких форм пізнання і перетворення світу як міфологія, релігія, філософія. [13; 14]. Виявлення функцій міфологічного відношення до світу (персоніфікація, ініціація, комунікація, уподібнення) дозволяє розглядати їх як “прадіалогічні” передумови феноменів і механізмів діалогу (інтенційність, персоналістичність, трансцендентність, ідентифікація та ін.) [13, с 116-142]. Релігійне відношення до життя виражається у функціях священного і мирського, сповіді й проповіді, покаяння і причащання [13, с 142-153]. У цих функціях поглиблюються і розширюються можливості зовнішнього, внутрішнього і трансцендентного діалогу людини з іншими людьми, самою собою, Богом і світом.
   І.П. Маноха приходить до висновку, що міфологічний і релігійний способи розумінння світу стримують розвиток можливостей людини і орієнтують її на стереотипізацію, ритуалізацію і догматизацію відносин зі світом і людьми [13; 14]. Справжні можливості для розвитку потенційності людини відкриває філософський спосіб ставлення до світу, в якому виділяються три основні напрями визначення потенціалу індивідуального буття людини: соціально-, індивідуально- і онтологічно-орієнтований [14, с 160-182].
   На думку І.П. Манохи, онтологічний потенціал індивідуального буття людини визначається такими антиномічними характеристиками як “потенційність - інтенційність”, “потенційність - субстанційність”, “потенційність- акціїдентальність” [13; 14], що свідчать про універсальність онтологічного підходу. На наш погляд, антиномічність онтологічних уявлень про людину (С. К'єркегор, М. Хайдегер, Ж.П. Сартр, П. Рікер) глибоко співзвучна антиномічності ідей діалогічної філософії (М. Бубер, М.М. Бахтін, С.Л. Франк, П.О. Флоренський), які виражають амбівалентність і парадоксальність природи людини, її актуальну і потенційну діалогічність.
   На основі дослідження філософських уявлень про онтологію людини І.П. Маноха виявляє сутність онтологічного потенціалу індивідуального буття людини і виділяє в його структурі наступні основні компоненти: індивідуальне буття “Я”, як позитивну можливість буття людини, багатовимірну організацію простору і часу індивідуального буття людини, самопізнання людиною сутності свого буття, відношення людяності і онтологічної спорідненості “всіх сутних”, творчість як умову розгортання потенціалу буття людини [13-15].
   Основні компоненти онтологічного потенціалу індивідуального буття людини по-різному проявляють свою актуальну і потенційну діалогічність. Найбільш очевидною є діалогічність такого компоненту як відношення людяності й онтологічної спорідненості “всіх сутних” моментів людського буття. Сама по собі людяність виражається в різноманітті та єдності способів людської діяльності і людських відносин до людей і світу [13, с 278-282]. Виходячи з ідей С.Л. Франка, людяність втілює в собі “трансраціональну єдність” всіх форм сутнього, в якому виражається їх внутрішня сутнісна спорідненість і неподільна співналежність до самобуття людського “Я” [27,с. 510]. На думку І.П. Манохи, відносини спорідненості припускають відвертість іншому сутньому і самому собі [13, с 194] і це вихідні відношення інтенційності сутнього до сутнього є втіленням діалогічної сутності й природи людини. І оскільки сутнісне покладає себе як взаємодія, взаємовплив і взаємопричинення, то, на наш погляд, це вказує на співзвуччя природи діалогу й онтології людського буття.
   Наступним аспектом, в якому виявляється схожість онтологічної концепції індивідуального буття людини і психології діалогу, є простір і час, як умови і форми людського буття. Органічний взаємозв'язок часу і простору отримав свій розвиток в концепції хронотопу М.М. Бахтіна, яка є одним з основоположних уявлень про діалогічну природу людського існування [1; 2]. У теорії потенціалу індивідуального буття людини І.П. Маноха також розробляє уявлення про онтологічний “хронотоп” людини і розглядає форми темпоральності й просторовості людського буття. Основними аспектами часового буття людини є такі форми темпоральності як об'єктивна (біологічна, соціальна, історична) і суб'єктивна (циклічність, ритм часу життя, часова перспектива), а основними аспектами просторового буття людини є форми фізичного, соціального і психологічного простору [13, с 183-186].
   Самопізнання людиною сутності свого буття, на перший погляд, постає далеким від діалогу з іншими людьми. Проте, в онтологічному підході І.П. Манохи людське самопізнання є вираженням самобуття людини, яке існує у формі самоодкровення людини собі самій [27, 326]. Нам видається, що внаслідок цього самопізнання стає втіленням внутрішньої діалогічності природи людини. Найважливішим аспектом людського самобуття є можливість здійснення трансцендування себе у двох вимірюваннях -зовнішньому, в інше “Я” - і усередину самого себе, в глибину своєї особистості [27, с 346]. Тому основою самобуття як самотрансцендування є діалог людини з іншою людиною (зовнішній діалог) або з самою собою (внутрішній діалог).Як фундаментальну умову і інтегральну форму реалізації потенціалу людського буття І.П. Маноха розглядає творчість, що онтологічно властива людському буттю як безпосередньому самобуттю [13, с 196]. У здібності до творчості втілено перетворювальне відношення людини до людей і світу [13, с 268-278]. Творчість- це універсальний спосіб людської трансценденції, що виражається в подоланні обмежень і у звільненні, в активності й самовіддачі, в успіху і позитивній жертвеності. Справжня творчість є втіленням онтологічної інтенційності, в якій реалізуються морально-ціннісне і культуро-духовне відношення до людей і світу. І оскільки в творчості інтерсуб'єктна інтенція і трансценденція знаходять своє глибоке і справжнє втілення, то творчість має сутнісну діалогічну природу і виявляє свою діалогічність в багатобічних актуальних і потенційних формах.
   Таким чином, багатоплановий аналіз сутності й засад онтологічного потенціалу індивідуального буття людини свідчить, що концепція І.П. Манохи має велике теоретичне, методологічне й евристичне значення для розуміння парадигмальной сутності й екзистенційно-онтологічного змісту психології діалогу. Разом з цим, діалогічні особливості концепції онтологічного потенціалу індивідуального буття людини - імпліцитно і експліцитно -актуалізують проблему можливості і необхідності діалогічного підходу до розуміння онтологічного потенціалу людського буття.
   Великий інтерес для дослідження психології діалогу представляють філософсько-онтологічні погляди і теоретико-методологічні дослідження Т.М. Титаренко, які втілені в її концепціях життєвого світу особистості, буденного буття, особистісного вибору [22-24] та ін. Розробляючи наукові передумови і методологічні засади своїх концепцій, дослідниця відзначає, що у різних напрямах філософії є багато близьких понять і уявлень, що характеризують життєвий світ людини: екзистенційний образ людського світу в роботах Г. Марселя, М. Хайдегера і Ж.П. Сартра, уявлення персоналіста Е. Мун'є про “світ людини” як “світ свідомості”, ідея А. Бергсона про світ як конструкт свідомості. Особливу роль відіграють ідеї феноменології Е. Гуссерля про життєвий світ як суб'єктивний результат інтенційних актів людської свідомості. Т.М. Титаренко також вважає, що багато понять у творах представників зарубіжної філософії є дуже співзвучними онтологічним поглядам вітчизняних мислителів: категоріям “природи” П.О. Флоренського [26], “іншого світу” М.О. Бердяева [3], “неофіційного світу” і “єдиного світу” М.М. Бахтіна [1; 2].
   Філософсько-онтологічні уявлення зарубіжних і вітчизняних учених про життєвий світ особистості розкривають дві сторони “людино-людської” сутності й змісту діалогу: по-перше, вони утверджують розуміння активної ролі людської свідомості, її конструктивних функцій і креативных можливостей; по-друге, вони глибоко і багатопланово розкривають “олюднений” (людино-морфний) образ навколишнього світу. В результаті цього створюються передумови для інтеграції уявлень про суб'єктивність та інтерсуб'єктивність життєвого світу людини в уявленнях про діалогічну інтерсуб'єктність і про екзистенційно-онтологічну природу діалогічного спілкування і особистості. Т.М. Титаренко не формулює діалогічне розуміння життєвого світу особистості і особистісного вибору в явному вигляді, проте, на наш погляд, вона імпліцитно розкриває низку важливих аспектів діалогічного світобачення і діалогічного світоставлення.
   В обгрунтуванні концептуальних уявлень Т.М. Титаренко важливу роль відіграють фундаментальні ідеї М.М. Бахтіна щодо природи діалогу. Дослідниця підкреслює центральну роль “іншого” в бахтінській архітектоніці людського буття і відзначає, що саме наявність цього “іншого” передбачає актуалізацію відповідальності суб'єкта і вимагає від нього здійснення живого вчинку “зсередини його відповідальності” [1; 2]. Саме наявність “іншого” є джерелом і основою унікальності кожної людини як неповторної індивідуальності, а відповідальність перед “іншим” за свої дії та вчинки є також основою не-алібі-у-бутті кожної людини (М.М. Бахтін).
   Велике значення для формування психологічних уявлень про простір і час життя має бахтінська концепція хронотопу людського буття [1; 2]. Так, ідея Т.М. Титаренко про психологічний час особистості як синтез минулого, сьогодення і майбутньог [23, с 53-57] утверджує уявлення про своєрідний діалог часових вимірів людино-людського буття, що відповідає ідеї діалогу культур М.М. Бахтіна [1; 2], згодом розробленою B.C. Біблером [4].
   Розглядаючи психологічний простір особистості, Т.М. Титаренко тлумачить простір життєвого світу як систему значущих відносин людини з світом та іншими людьми [23, 59]. Сутнісний зміст особистісного простору втілений в таких морально-ціннісних проявах людського буття як вибір між добром і злом, свобода і залежність, обов'язок і відповідальність, провина і совість, симпатія й егоїзм, співчуття і співпереживання, товариство і користолюбство та ін. Всі ці колізії морально-етичних відносин є центральними для психологічних досліджень діалогу Т.О. Флоренською [25, с 541-546], Г.О. Ковальовим [8, 9], А.Ф. Копйовим [10; 11], а також і для наших досліджень [5; 6; 7].
   Фундаментальний інтерес для характеристики життєвого світу мають типи психологічного простору особистості - егоцентричний, конформний, нормативний, релятивний і суб'єктний, які виділені в роботах Т.М. Титаренко [23; 518]. Егоцентричний тип життєвого простору властивий людям, які надмірно центровані на своєму “Я”, але неадекватно представляють свої відносини з іншими людьми та непродуктивно взаємодіють з ними [23, с 68]. Для попередження і подолання неадекватної суб'єктивності й егоцентричності особистості необхідна децентрація, що сприяє взаєморозумінню, координації точок зору і взаємодії між людьми. Для здорового розвитку особистості необхідний баланс центрації і децентрації, який дозволяє урівноважувати співвідношення між зовнішнім і внутрішнім, своїм і чужим, “Я” і “іншими” [23; 24]. Т.М. Титаренко вважає, що феномени (его)центрації й децентрації відіграють фундаментальну роль в ході онтогенезу і тому уявлення про центрацію-децентрацію (і про егоцентричність особистості) є дуже важливим у контексті діалогічного вивчення особистості, її спілкування і розвитку.Конформний тип психологічного простору особистості надмірно орієнтується на соціально-зовнішні впливи і прагне відповідати груповим очікуванням і нормам, але не схильний проявляти свою індивідуальність і брати на себе відповідальність [23, с 68]. Унаслідок нечітко-недиференційованої соціальної децентрації конформні люди мало здатні до глибоких людських стосунків, до творчості й самореалізації, а внаслідок цього і до істинно діалогічних відносин.
   Представники нормативного типу психологічного простору особистості орієнтовані на дотримання суспільних норм і правил поведінки, традицій і соціальних ритуалів [23, с 69], але не налаштовані до вільної й відповідальної поведінки, до ініціативного і творчого спілкування і взаємодії, тобто до інтерсуб'єктності й справжнього діалогу.
   Для особистості з релятивним типом психологічного простору будь-які нормативні системи є відносними, сумнівними і необгрунтованими [23, 69], що породжує у них почуття надмірної свободи й ілюзорне право етичного експериментування з іншими людьми. Ці стани породжують у релятивної особистості почуття вседозволеності й безвідповідальності, які перешкоджають повноцінним і творчим відносинам з людьми та блокують розвиток їхніх діалогічних відносин.
   Продуктивний життєвий простір має людина суб'єктного типу, яка органічно звернена до інших людей, прагне до моральної поведінки, здібна до відповідальних вчинків і творчої самореалізації [23, с 70-71]. Внаслідок цього поведінка представників суб'єктно-морального типу більше за інших відповідає принципам і цінностям діалогічної взаємодії між людьми.
   Таким чином, аналіз концепції типів життєвого простору особистості, що її розробила Т.М. Титаренко, показує, що егоцентричний, конформний, нормативний і релятивний типи особистості є не діалогічними, а суб'єктний тип особистості відповідає природі діалогічного типу спілкування і взаємодії між людьми. Можна припустити, що подальша діалогічна інтерпретація концепції типів життєвого простору особистості може бути дуже корисною, як для розвитку психологічних уявлень про типологію життєвих світів особистості, так і для побудови діалогічної типології особистості.
   Важливим аспектом уявлень Т.М. Титаренко про життєвий світ особистості є її концепція буденного (звичайного, повсякденного) буття людини. Згідно уявленням соціального конструктивізму, велику роль в буденному житті відіграє мовна діяльність, яку людина здійснює разом з іншими людьми [22, с 78]. Події щоденного життя індивіда є не тільки результатом конкретно-практичної діяльності, але й конституюються за допомогою наративного процесу, тобто шляхом складання розповідей, історій і описів людиною того, що з нею відбувалося і відбувається в житті. В ході буденного спілкування з іншою людиною часто розгортається справжній діалог, завдяки якому суб'єкт дискурсу переосмислює і переробляє свою власну історію [22, с 80], що свідчить про творчий, діалогічний характер будь-якого наративу. В процесі життєвого спілкування активні - актуально або потенційно - і той, хто говорить, і той, хто слухає, а тому наративно-дискурсивне спілкування набуває інтерсуб'єктного, діалогічного характеру.
   Сфера буденного дискурсу органічно пов'язана також з образами, уявленнями і емоціями, що дозволяють людині суб'єктивно інтерпретувати різноманітні події і ситуації власного життя та виражати своє ставлення до них. Т.М. Титаренко відзначає, що ядром особистісного комплексу інтерпретацій є сукупність оцінок самого себе, а ставлення людини до себе завжди залишається відкритим, незавершеним і проблемним [22, с 80]. Унаслідок цих особливостей інтерпретаційного комплексу особистості можна говорити, що вона має діалогічні особливості.
   Буденному дискурсу завжди властива орієнтація на певні форми “комунального життя, на групову єдність і життєву цілісність людських спільнот [22, с 79], в яких виникають різноманітні прояви соціально-опосередкованої діалогічності (які майже не досліджені). Взаємодія спільнот і культур приводить до формування соціальних конструктів (“інтерпретаційних “лінз”), що визначають соціальні уявлення і образи самої реальності [22, с 78]. Основними соціальними конструктами є метафори, ритуали, звичаї і традиції,які підсилюють відчуття спільності, знімають психічну напругу і переробляють індивідуальні афекти на концентровану загальну, колективну дію [22, с 79]. В результаті наративного процесу породжуються різноманітні тексти, які дозволяють розглядати соціальне й індивідуальне життя за допомогою багатобічних текстових метафор. Таке розуміння дуже співзвучне уявленням М.М. Бахтіна про текстову природу людських висловлювань і діалогічних взаємодій [2, с 485] і відкриває можливості для розуміння текстового характеру соціальних метафор, ритуалів, традицій, звичаїв, а також їх соціально-діалогічної природи.
   Ще одним аспектом текстової - і діалогічної - природи механізмів соціального конструювання є феномен контексту, який визначає, організує і наповнює певним сенсом тексти-наративи, що створюються людьми. Дослідження М.М. Бахтіна розкривають діалогічну сутність контексту [1; 2], а тому контекстуальність наративів можна розглядати як діалогічну основу інтерпретаційного і метафоричного потенціалу різнобічних форм соціально-особистісної комунікації й соціально-особистісного буття.
   Важливим аспектом социально-наративных процесів є їх органічна практичність, що є характерною також і для діалогічних взаємодій. Основні особливості й можливості такої наративної практики як вислуховування розповідей людини про себе (та її проблеми) багато в чому визначаються тим, наскільки ці усні наративи відповідають принципам і закономірностям діалогічної взаємодії. Автор розповіді-наративу, за суттю справи, виступає в ролі клієнта психотерапії і має потребу не стільки у знаннях співрозмовника, в його здатності судити і оцінювати проблеми розповідача-клієнта, скільки в його життєвій підтримці, особистісному прийнятті, співчутті й співпереживанні та у здатності бути щирим і спонтанним. Інакше кажучи, взаємодія розповідача-клієнта і співрозмовника-слухача може бути практично ефективною лише в тому випадку, коли вона відбувається не тільки як інформаційне спілкування, а насамперед як діалогічна взаємодія, що здійснюється за допомогою співчуття, співпереживання, розуміння, участі й підтримки.
   Парадигмальний потенціал психологічної концепції вчинку В.А. Роменця стає однією з фундаментальних засад для суб'єктно-генетичного підходу В.О. Татенка [19; 20; 21]. Виходячи з думки М.М. Бахтіна про те, що вчинок “більший, ніж раціональність- він відповідальність”, дослідник підкреслює, що вчинок зрілої особистості завжди виходитиме зі ставлення до іншої людини як до особистості, що повинна бути метою і цінністю, а не об'єктом і засобом взаємодії [19, с 413-414]. Особистісний вчинок будується на основі відносин, які передбачають взаємність, співучасть, співпереживання. При цьому (спів)учасники вчинку можуть виконувати дуже різні ролі: ініціатора дії, виконавця, спостерігача та ін. На думку В.О. Татенка, особливу цінність мають взаємодії, в яких вчинки кожного учасника є взаємною активністю. Такі взаємодії є своєрідним діалогом вчинків (вчинковим діалогом), учасники якого діють один з одним не за принципом “ти - мені, а я - тобі”, а на основі відносин спонтанної взаємності і онтологічної рівності [19, 417]. Діалогічне розуміння вчинку показує, що вінзавжди є актом вільного волевиявлення і не вимагає ніякої нагороди [19, с 414], а тому є сутнісним втіленням суб'єктної активності людини.
   В.О. Татенко підкреслює, що у визначенні предмету і методу сучасної психологічної науки необхідно долати обмеження гносеологічного підходу і розвивати онтологічний підхід. Він вважає, що психологічна концепція В.А. Роменця розкриває природу вчинку як універсального механізму самостворення буття і тому дана концепція відкриває можливість дослідження психології людини в онтологічних вимірюваннях вчинку [19, 402].
   Конкретним і фундаментальним втіленням онтологічного підходу в психології є суб'єктно-генетичний метод (або метаметод), розроблений В.А. Татенком [21]. Відповідно до цього методу, психічну дійсність слід вивчати перш за все з боку “внутрішнього спричинення, саморуху і творчого самоздійснення, тобто з боку її суб'єктного ядра, що саморозвивається, визначає якісну специфіку, вихідну єдність психічного життя в її зародженні, становленні, структурі, функціях і генетичній динаміці” [21, с 362-363].
   В той же час суб'єктно-генетичний метод необхідно вимагає сходження до суб'єктної інстанції іншої людини (яка оцінюється, вимірюється, інтерпретується) і тому цей метод принципово орієнтує на технологію суб'єктно-суб'єктної взаємодії дослідника і випробовуваного [21, с 363], тобто на методологію діалогічної взаємодії. У зв'язку з цим В.О. Татенко підкреслює, що психолог-дослідник може осягнути індивідуальність випробовуваного тільки “...шляхом спів-переживання, спів-участі, тобто лише співдіючи з випробовуваним, знаходячись з ним в екзистенційному діалозі” [21, с 364].
   Таким чином, наше теоретичне дослідження концепції вчинку В.А. Роменця показало, що вона відображає онтологічну сутність і екзистенційні основи “людино-людського” існування, а також принципи і закономірності розвитку психіки і особистості. Внаслідок цього вчинково-онтологічна парадигма В.А. Роменця та теоретико-методологічні концепції його учнів і послідовників глибоко співзвучні діалогічному підходу і відкривають широкі перспективи діалогічних досліджень в психології.

Література

1. Бахтин М..М. Проблемы поэтики Достоевского. - М., 1979. - 320 с.
2. Бахтин М..М. Эстетика словесного творчества. - М. : Искусство, 1979. -424 с.
3. Бердяев Н.А. Творчество и объективация. - Минск: Экопресс, 2000.-304 с.
4. Библер B.C. От наукоучения - к логике культуры: Два философских введения в двадцать первый век. - М., 1991. - 413 с.
5. Дьяконов Г. В. Спілкування і взаємодія: діалогічний підхід/ Соціальна психологія. - 2004. - № 3 (5). - С 82-96.
6. Дьяконов Г.В. Психология диалога: теоретико-методологическое исследование. - Кировоград, 2006. - 696 с.
7. Дьяконов Г.В. Основы диалогического подхода в психологической науке и практике. - Кировоград, 2007. - 847 с.
8. Ковалев Г.А. Психология воздействия: автореф. дисс. на соискание ученой степени доктора психол. наук. - М., 1991. - 51 с.
9. Ковалев Г.А. Характеристика социально-психологического воздействия / Г.А.Ковалев// Основы социально-психологической теории.- М., 1995. — С. 129-133.
10. Копьев А.Ф. Диалогический подход в консультировании и вопросы психологической клиники // Московский психотерапевтический журнал. -1992.-№1.-С. 31-48.
11. Копьев А.Ф. Взаимоотношение "Я"- "Другой" и его значение для практической психологии // Московский психотерапевтический журнал. -1999. -№2.-С. 48-60.
12. Маноха И.П. Человек и потенциал его бытия. Опыт синтезирования онтологических и психологических познавательных техник. - К., 1995. - 256 с.
13. Маноха І.П. Психологія потаємного „Я". - К., 2001- 448 с.
14. Маноха І.П. Вчинковий смисл психологічних феноменів: феномени мотиваційні / Основи психології: підручник. - К. : Либідь, 2006. - С. 231-298.
15. Маноха І.П. Теоретичні засади дослідження вчинку/ Основи психології: підручник. - К. : Либідь, 2006. - С 444-59.
16. Роменець В.А. Вчинок і світ людини / Основи психології: підручник. -К. : “Либідь”, 1995. - С 83-402.
17. Роменець В.А. Історія психології XX століття.- К.: Либідь, 1998. — 992 с.
18. Роменець В.А. Вчинок як принцип побудови теорії та історії психології / Основи психології: підручник. -К. : “Либідь”, 1995. -С. 161-193.
19. Татенко В.О. Вчинок в онтологічному вимірі/ Основи психології: Підручник. - Київ : “Либідь”, 1995. - С 402-424.20. Татенко В.О. Онтогенетичні визначення вчинку / Основи психології: підручник. - Київ : “Либідь”, 1995. - С. \2\-№\.
21. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении. - К., 1996. - 404 с.
22. Титаренко Т.М. Психологічні особливості буденного дискурсу / Актуальні проблеми психології : Том 2. Психологічна герменевтика. - К. :2001.-Вип.1.-С. 76-85.
23. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості : у межах і за межами буденності. - К., 2003. - 376 с
24. Титаренко Т.М Особистісний вибір: психологія відчаю та надії. - К., 2005.-336 с
25. Флоренская Т. А. Диалог в практической психологии: наука о душе. -М., 2001.-208 с.
26. Флоренский П.А. Столп и утверждение истины. - М., 1990.
27. Франк С.Л. Реальность и человек . - М., 1997. - 479 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com