www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Соціально-психологічні параметри надання повноважень спільнотою
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Соціально-психологічні параметри надання повноважень спільнотою

Васютинський В. О.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПАРАМЕТРИ НАДАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ СПІЛЬНОТОЮ

   Соціально-психологічний аналіз надання повноважень спільнотою пропонується здійснювати за такими параметрами: соціальні статуси і впливи в спільноті, спрямованість надання повноважень, представляння інтересів спільноти, приймання рішень.
   Ключові слова: надання повноважень, соціальний статус, соціальний вплив, представляння інтересів, приймання рішень.
   На підставі узагальнення поглядів на спільноту [4; 5; 8-11; 14] зроблено висновок, що за спільноту слід уважати відносно велику (численну) номінально-реальну соціальну групу, що виділяється за наявністю спільної ознаки, яка виявляється для багатьох або більшості її носіїв суб'єктивно значущою, а кількість таких носіїв досягає достатнього критичного рівня. Один із найістотніших аспектів колективного самовизначення членів спільноти полягає в наданні (делегуванні) повноважень певним особам або інстанціям. Метою статті є розгляд основних параметрів, за якими відбувається цей соціально-психологічний процес.
   Статус і вплив у спільноті. Належність до спільноти майже автоматично означає для особи посідання нею певної позиції в соціальній ієрархії. Ієрархічність, очевидно, є невід'ємною властивістю будь-якої соціальної структури, і включення в таку структуру має означати перебування в ній на певному місці за вертикальним вектором.
   Таке місце найчастіше розглядається як соціальний статус і стає результатом численних взаємодій та взаємних оцінок між членами спільноти і між представниками різних спільнот. Соціальний статус формується під впливом багатьох чинників, які можна узагальнити відповідно до переліку ресурсів влади, наприклад, за Г. Гекгавзеном: влада винагороди; влада примусу; нормативна, або легітимна, влада; влада еталону, або референтна; влада експерта, знавця; інформаційна влада [13, с.309-310]. Проте самої наявності таких джерел виявляється замало, аби їх було використано для реального здобуття владної позиції. Тому Гекгавзен виділяє своєрідні передумови успішної дії влади, до яких належать: розпоряджання джерелами влади, здатність до перебудови значень привабливості в психологічному полі іншої людини, прагнення справляти вплив на поведінку іншої людини, надання переваги тому чи тому засобові впливу [13, с315].
   Отже, „об'єктивного" володіння ресурсами не досить для здобуття особою високого статусу. Потрібні щонайменше три соціально-психологічні умови. Перша - це суб'єктивне відображення факту посідання ресурсу і самою особою, й оточенням. Наприклад, заможна особа може претендувати на високий статус, не тільки через її багатство, а ще й коли цей факт відомий і зрозумілий їй самій та її оточенню, а в масштабах спільноти - більшості її членів. Якщо ж матеріально забезпечена особа ретельно приховує цей факт, то в просторі її взаємодій з оточенням він майже не відіграє жодної ролі, тому не впливає на визначення її статусу. (Щоправда, усвідомлення самою особою своєї заможності може певним чином модулювати її поведінку, а відтак опосередковано впливати на здобуття нею певного статусу).
   Друга умова - це визнання спільнотою цінності самого ресурсу. Якщо наявність, наприклад, багатства, становить цінність як для самої особи, так і для спільноти, то її шанси на здобуття високого статусу зростають. Якщо ж такий ресурс не є цінністю (як відомо, у кожному соціумі є бодай нечисленні середовища, у яких багатство не визнається за цінність або навіть трактується негативно), то заможна особа може набути високого статусу, але за рахунок опори на інші ресурси, більш цінні в очах спільноти.
   Третьою умовою є своєрідна згода як особи, так і спільноти на посідання особою певного статусу. З одного боку, особа може не претендувати на високий статус у спільноті з різних причин, натомість згоди особи на зайняття високого статусу не досить, коди немає згоди спільноти у відповідь. Саме спільнота утворює ієрархію у своїх межах і „пропонує" особі зайняти в ній певне місце. Утім, наявність або брак згоди спільноти на визнання за особою певного статусу можна трактувати і як наявність або брак самого ресурсу, скажімо, авторитету її як знавця-експерта.
   Усі ці проблеми істотно знімаються, якщо йдеться про спільноту як продукт індивідуальних побудов, коли вона функціонує радше в просторі уявлень, ніж реальних взаємодій. Тоді й наявність ресурсів, і розпоряджання ними стають справою індивідуальних бажань і фантазій. У такому просторі особа отримує можливості уявного задоволення своїх незадоволених потреб, пов'язаних із соціальним визнанням, самоствердженням у соціумі, прагненням влади тощо. Уявлювана спільнота і взаємини з нею набувають будь-якого змісту і форми, перетворюючись на таке собі „мріяння", ширяння досхочу в просторі суб'єктивно сконструйованих фантазій про спільноту.
   На рівні реальних взаємодій між членами спільноти завжди стоїть питання про розподіл влади і владних повноважень. Як і загалом у суспільстві, це питання періодично загострюється і виникає потреба перерозподілу повноважень у спільноті, після чого настає відносно тривалий період виконання владних функцій уповноваженими особами та інстанціями. Що реальнішою є спільнота, то виразнішими є процеси, пов'язані з визначенням і розподілом владних повноважень.
   Якщо ж зважити на те, що однією з істотних ознак спільноти має бути її відносна умовність, то розподіл влади в спільноті погано піддається формалізації, наприклад, правовій. Труднощі зумовлюються щонайменше трьома причинами. По-перше, мало зрозумілими є критерії, за якими належить наділяти владними повноваженнями. По-друге, якщо такі критерії вдається визначити, то постає технічна проблема виявлення осіб, які їм відповідають. По-третє, істотну складність становить організація взаємодії членів спільноти для прийняття рішення з визнання за цими особами владних повноважень. А що спільнота ніколи не є до кінця або навіть високою мірою визначена, то відповідні процеси завжди досягають лише певного рівня, охоплюючи обмежене коло членів спільноти - як тих, хто отримує повноваження, так і тих, хто бере участь у їхньому делегуванні.
   Інша річ, що коли спільнота існує досить давно і більшість її членів здобуває досвід значущих соціальних взаємодій і в межах спільноти, і поза нею, то раніше наділені повноваженнями особи або інстанції в більшості випадків дістають визнання з боку дедалі ширших частин спільноти на основі „ефекту ореолу" - як такі, що вже показали рівень своєї компетентності.
   Розподіл владних повноважень у спільноті істотно зумовлюється соціально-психологічними чинниками само- і взаємовизначення учасників міжособової взаємодії за шкалою „домінування - підпорядкування". Серед розмаїтих відношень за цією шкалою привертає увагу описана А. Адлером взаємна залежність обох сторін взаємодії - і того, хто домінує, і того, хто підпорядковується. За Адлером, домінування завжди означає й підпорядкування, залежність, а за підпорядкуванням криється приховане намагання домінувати, спрямовувати поведінку партнера в бажаному для суб'єкта напрямі [2]. В умовах відносно вільної взаємодії домінантна і підпорядкована позиції стають ще більш умовними, тимчасовими, ситуативними, а тому виявляються благодатним простором самопізнання, саморегуляції, тренування внутрішньо- і міжособових здатностей.
   Взаємодія в спільноті між двома полюсами, за якими найчастіше характеризується влада, - примусом і впливом -виразно зсовується в бік впливу. Прямий примус у спільноті, а тим паче у вигляді насильства є майже неможливим з огляду на високий ступінь добровільності входження особи до спільноти. Натомість усілякого роду міжособові та колективні впливи -безпосередні та опосередковані - набувають у спільнотному просторі особливо великого значення, оскільки саме на їхній основі утворюються внутрішньоспільнотні зв'язки, цементується спільнотна єдність. Зважаючи на істотно умовний характер спільноти як соціальної групи, можна стверджувати, що спільнотний простір - це насамперед простір спільнотних впливів - надзвичайно різноманітних, часом химерних і формою, і змістом.
   Владні впливи в соціумі часто набувають характеру маніпуляцій. Власне кажучи, будь-який психологічний вплив є маніпулятивним - якщо прибрати з визначення маніпуляції посилання на те, що вона обов'язково передбачає завдання шкоди її об'єктові. Маніпуляції в чистому вигляді як свідоме використання іншої особи у власних інтересах мають невелику питому вагу в загальному обсязі спільнотних взаємодій. Натомість бодай незначно виражені маніпулятивні наміри і прийоми практично завжди мають місце у внутрішньоспільнотній взаємодії. Весь зміст і стан стосунків, які складаються та функціонують у спільноті, є маніпулятивно напруженими.
   Владні повноваження в соціумі втілюються, зокрема, у явищі лідерства та відповідних процесах виявлення і визначення лідера. Практично всі закономірності процесів лідерства в суспільстві можуть стосуватися й спільноти. Цьому до певної міри сприяє наявна у вітчизняній соціальній психології традиція розрізняти лідерство і керівництво як, відповідно, менш і більш формалізовану систему стосунків і повноважень. У такому розумінні керівництво є мало репрезентованим у спільнотному контексті. А якщо формалізація досягає високого рівня, то спільнота втрачає власне спільнотні характеристики і перетворюється на більш реальну соціальну групу.
   Натомість для визначення лідера в спільноті, як правило, не потрібні формальні підтвердження, а діють радше неформальні критерії, такі як авторитет особи в очах спільноти, особливо її харизма. Природа харизми в соціальній психології є радше описаною, ніж з'ясованою. Харизма - явище психологічно примхливе. До неї не можна змусити, її не можна витренувати, харизматичну особу не можна „призначити". А посідання харизми, особливо в широкому соціальному контексті, не дає гарантій її довічності. Навпаки, харизма легко втрачається і майже ніколи не відновлюється. Певний набір особистісних рис, які можуть розцінюватися соціумом як харизматичні, - це доконечна, але не достатня умова набуття особою харизми в соціумі. Для цього потрібні ще й відповідно спрямовані оцінні ставлення членів соціуму.
   Харизматичний лідер виконує так звані форичні функції, які за Р. Каесом означають функції носія симптому, речника або носія ідеалів. Лідер виражає ті складові, які члени соціуму заперечують і заміняють низкою психічних утворень, що поділяються з іншими особами. Ідеться про частину їхньої ідентифікації та особистих ідеалів, власних захисних механізмів і механізмів внутрішньої регуляції, обіцянку виконати їхні неусвідомлені бажання, шляхи реалізації їх та виконання спільного завдання. Вони віддають лідерові функції виразника своїх ідеалів, ідей, відводять йому місце кумира, утілення опікунських батьківських образів [6, с.59-60].
   Почасти замість лідерів, а здебільшого на доповнення до них виділяється специфічна нечисленна група членів спільноти, які беруть на себе функцію визначення провідних спільнотних цінностей та ідеологічних орієнтирів. Наявність такої групи, за І. Джанісом, є одним з елементів групового мислення, груподумства [7, с.226-228]. У різних варіантах перекладу відповідного терміна ці особи називаються „умоохоронцями " або „самозваними охоронцями групового духу". Другий варіант перекладу, хоч і складніше оформлений, підкреслює важливу особливість таких-от носіїв спільнотних чеснот, а саме те, що вони беруть на себе такі повноваження добровільно, із власної ініціативи, спираючись на особистий ентузіазм.
   Дивовижно, але в кожному людському середовищі, навіть не дуже численному, завжди вирізняється група осіб, які без особливих підстав беруться контролювати думки й настрої інших людей. Виходячи зі змісту владно-підвладних стосунків між людьми [3], можна гадати, що в кожному з нас закладено прагнення владувати не тільки над поведінкою іншої особи, а й над її духовним світом. Це прагнення, зрозуміло, у різних осіб виражено різною мірою, а з-поміж тих, кому воно властиве порівняно більше, у результаті міжособових та колективних взаємодій вирізняються такі, кому соціум, спільнота „доручає" виконувати відповідні функції.
   Отже, для утворення такого специфічного прошарку умоохоронців потрібні, з одного боку, їхній владно-контролерський ентузіазм, а з другого - іманентна потреба спільноти (яка, очевидно, існує завжди) у виконанні „кимсь" таких функцій у її межах та наділяння спільнотою відповідними повноваженнями з виконання таких функцій певних членів-„ентузіастів".
   Спрямованість надання повноважень. З огляду на безумовну включеність спільноти як великої соціальної групи до загальної структури суспільства повноваження, які стосуються впливу на її життєдіяльність, можуть поширюватися, по-перше, на внутрішньоспільнотні явища й процеси, по-друге, на умови та обставини позаспільнотного існування - серед інших спільнот у ширшому соціумі. Водночас коли йдеться про суб'єктів делегування повноважень, то вони можуть перебувати як усередині самої спільноти, так і поза нею. Отож перетин двох векторів спрямування процесів надання повноважень із приводу внутрішньо- або позаспільнотних питань особам чи інстанціям, які перебувають усередині спільноти або поза нею, дає чотири можливі варіанти спільнотного самовизначення в цій сфері.
   Перший - делегування повноважень спільнотою з приводу самої спільноти. Це, очевидно, найпоширеніший варіант, який означає найбезпосередніше самовизначення спільноти у своїх власних межах.
   Другий - надання повноважень із спільноти назовні, у поза- та міжспільнотний простір. Це теж важливий елемент спільнотного самовизначення, оскільки власне самовизначатися спільнота може не інакше як у результаті зіставлення себе з іншими спільнотами і протиставлення їм.
   Третій варіант означає ситуацію, коли повноваження всередині спільноти визначаються зовнішньою щодо неї інстанцією, коли позаспільнотний суб'єкт визначає, яким чином мають ці повноваження розподілятися в самій спільноті. Як правило, така ситуація є можливою тоді, коли спільнота є слабко структурованою, не має чіткої внутрішньої ієрархії, розміщується в соціумі дисперсно і позбавлена тісних інтенсивних контактів між її членами. У такому разі втручання зовнішніх інстанцій істотно полегшується, хоча, з іншого боку, його ефект виявляється незначним.
   Нарешті, четвертий варіант найменше стосується власне самої спільноти, оскільки йдеться про надання повноважень зовнішньою щодо спільноти інстанцією з приводу зовнішніх, позаспільнотних функцій. Такий процес може лише почасти стосуватися самовизначення спільноти за умови, що вона тісно пов'язана з навколишнім соціумом, межі між ними є нечіткими, а її інтереси залежать від зовнішнього середовища.
   Розглядаючи інстанції зовнішньо- і внутрішньоспільнотні, які можуть наділятися певними повноваженнями, з одного боку, а з другого - брати на себе функцію розподілу повноважень, можна дійти висновку, що в межах спільноти завжди діють тенденції утворення специфічної групи осіб, які ці повноваження отримують або привласнюють. Що реальнішою є спільнота, то виразніше утворюється в ній така специфічна верхівка, „еліта", що поступово набуває властивостей, які визначають і модулюють її місце в спільноті, прив'язують до спільноти, але також увиразнюють її відмінність, загострюють відрубність. Така наділена специфічними повноваженнями частина спільноти (а здебільшого йдеться про повноваження владні, розпорядчі, контрольні, координаційні) є структурно-функціональною складовою спільноти, а водночас опиняється до певної міри за її межами, утворює таку собі підспільноту, яка не цілковито належить власне до спільноти і часто-густо стає зовнішньою щодо спільноти інстанцією.
   Так, описані вище чотири варіанти спрямування спільнотних повноважень - ізсередини і ззовні та всередину і назовні -концентруються у вигляді творення спільнотної еліти - окремої інстанції, наділеної повноваженнями з регуляції внутрішньоспільнотних процесів і процесів взаємодії спільноти із ширшим соціальним оточенням.
   Представляння інтересів спільноти. Однією з найважливіших функцій спільнотної верхівки стає репрезентація спільноти назовні, у зовнішнє середовище. Оскільки пряме представляння інтересів усіх членів спільноти і кожного з них зокрема є практично неможливим і з технологічного, і з психологічного погляду, то діяльність спільнотної верхівки набуває певної технічної і моральної автономності. Еліта виконує приписані їй функції, не вдаючись до повсякчасних безпосередніх "консультацій" із рядовими членами спільноти. Вона лише до певної міри орієнтується на справжні потреби членів спільноти - або інтуїтивно визначаючи їхній зміст для себе, або діючи виключно на власний розсуд, сподіваючись, що її авторитет і досвід є достатніми для переконання членів спільноти та представників інших соціальних груп у слушності її дій.
   Очевидно, у більшості випадків саме так і відбувається. Більш чи менш незначні відхилення й прорахунки еліти не помічаються або не визнаються за важливі. Якщо ж дії й позиції спільнотної верхівки надто виразно й тривало відрізняються від оцінок і дій більшості членів спільноти, то, очевидно, мають розпочатися процеси переструктурування, спрямовані на зміну верхівки шляхом чи то позбавлення її раніше наданих повноважень, чи то поділу спільноти на дві різні за ознакою підтримки або заперечення її дій.
   Однією з передумов репрезентації інтересів спільноти спільнотною елітою є всілякого роду легітимація - морально-психологічне, а також, можливо, і правове визнання виконуваних і спільнотою, й елітою повноважень, прав та інтересів. Тут має йтися про легітимацію як самого існування спільноти, її становища в суспільстві, так і легітимацію права верхівки на виконання відповідних повноважень, легітимацію зовнішніх впливів на спільноту тощо.
   Важливою характеристикою відповідних процесів стають глобалізація або локалізація спільноти в соціумі, які відображають міру її поширення в суспільстві. Більш очевидним та поверховим виявом глобалізації/локалізації є кількісне поширення представників спільноти в соціальному середовищі. У цьому відношенні зовсім протилежними є позиції представників, наприклад, таких двох спільнот, як усі жителі Землі, що мають середній інтелектуальний рівень, і лауреатів Нобелівської премії. Проте вагомішим у контексті глобалізації/локалізації є співвідношення за психологічними характеристиками. І тут нечисленна спільнота Нобелівських лауреатів за низкою параметрів може конкурувати і навіть перемагати кількамільярдну спільноту носіїв пересічного інтелекту.
   Приймання рішень. Важливішою за представляння інтересів спільноти функцією спеціально уповноважених представників є приймання рішень. Воно є доконечною умовою більш чи менш успішного функціонування спільноти, принаймні якщо вона претендує на посідання значущого місця в соціумі і дбає про перспективи на майбутнє. Проблема полягає насамперед у тому, хто має приймати рішення (розв'язується шляхом надання повноважень) і як це робити. Приймання рішень зовсім не є виключно втішним привілеєм, якого слід прагнути і який лише уприємнює життя. Воно автоматично означає взяття на себе відповідальності за правильність і доцільність рішень, а головне, за результати втілення їх у життя.
   Більшість людей, як відомо, насправді не любить відповідальності. Відмова від неї здебільшого означає, що особа, передчуваючи свою неспроможність у виконанні певних функцій, наперед відмовляється від них, перекладаючи обов'язки та відповідальність на іншу людину. Привабливість такої поведінки, за Е. Фроммом, полягає у звільненні від прийняття рішення, від відповідальності за свою долю [12, с 135]. А. Адлер зазначав, що невротичне уникання відповідальності дає змогу досягати внутрішнього комфорту та реальної переваги [1, с.48-49, 64].
   У процесах внутрішньоспільнотної взаємодії чи то свідомо фіксується, чи то інтуїтивно відчувається, що хтось має взяти на себе відповідальність. Але здебільшого не зрозуміло, хто і як має це зробити. І страх перед відповідальністю, і розмитість її місця в просторі спільнотного функціонування зумовлюють явище, назване дифузією відповідальності, що виявляється одним із можливих пояснень феномена зсуву ризику: індивід переживає меншу відповідальність за ризиковані рішення, оскільки вони виробляються всією групою [7, с.218].
   Можна сказати, що в спільнотному просторі утворюється таке собі поле відповідальнісного напруження. Спільнота всередині самої себе переживає потребу визначити суб'єкта-інстанцію, який/яка захоче і зможе взяти на себе відповідальність за рішення в певній сфері. Таке бажання і спроможність проявляються як відповідь на запити спільноти, що формулюються в контексті спільнотної взаємодії. Реагуючи на внутрішньоспільнотне напруження і даючи відповідь на запити спільноти, свідомо чи несвідомо суб'єкт-інстанція оцінює зміст цих запитів і свою власну готовність і компетентність із приймання рішень. Оцінивши такі свої параметри, суб'єкт-інстанція сигналізує про них спільноті, а спільнота у відповідь оцінює отриману інформацію, у певний спосіб на неї реагує, даючи або не даючи підстав гадати про її згоду на взяття суб'єктом-інстанцією відповідальності на себе.
   Загалом належить зробити висновок, що соціально-психологічний аналіз процесу надання повноважень спільнотою доцільно здійснювати за низкою параметрів, основними з яких є: статуси і впливи в спільноті (співвідношення соціальних статусів, розподіл влади і владних повноважень, відношення домінування і підпорядкування, характер індивідуальних і колективних впливів, зміст і спрямованість маніпуляцій, явища лідерства і харизми, наявність добровільних умоохоронців); спрямованість надання повноважень (усередину і поза спільноту та всередині і поза нею, утворення спільнотної верхівки); представляння інтересів спільноти (репрезентація спільноти назовні, легітимація її існування, глобалізація або локалізація спільноти в соціумі); приймання рішень (вироблення та формулювання спільних рішень і взяття за них відповідальності).

Література

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. -М., 1995.
2. Адлер А. Психология власти // Адлер А. Наука жить. - К.: Port-Royal, 1997. - С. 235-240.
3. Васютинський В. Інтеракційна психологія влади. - К., 2005.
4. Грушин Б.А. Массовое сознание. - М.: Политиздат, 1987.
5. КабринВ.И. Коммуникативный мир и транскоммуникативный потенциал жизни личности: теория, методы, исследования. - М.: Смысл, 2005.
6. Каэс Р. Теория психоанализа групп. - М.: ACT: Астрель, 2005.
7. Кричевский Р.Л., Дубовская Е.М. Социальная психология малой группы: Учеб. пособие для вузов. - М.: Аспект Пресс, 2001.
8. Парыгин Б.Д. Социальная психология. Проблемы методологии, истории и теории. - СПб.: ИГУП, 1999.
9. Поршнев Б.Ф. Социальная психология и история. - М.: Наука, 1979.
10. Психология индивидуального и группового субъекта / Под ред. А.В. Брушлинского, М.И. Воловиковой. - М.: ПЭР СЭ, 2002.
11. Сушков И.Р. Психологические отношения человека в социальной системе. - М.: Ин-т психол. РАН, 2008.
12. Фромм Э. Бегство от свободы. - М.: Прогресс, 1990.
13. Хекхаузен X. Мотив власти // Хекхаузен X. Мотивация и деятельность. - Т. 1. - М.: Педагогика, 1986. - С. 307-337.
14. Шнаппер Д. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. - Харків: Фоліо, 2007.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com