www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Процес індивидуації як парадигма вивчення особистісного розвитку з точки зору юнгіанської психології
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Процес індивидуації як парадигма вивчення особистісного розвитку з точки зору юнгіанської психології

І.B. Колесникова

ПРОЦЕС ІНДИВИДУАЦІЇ ЯК ПАРАДИГМА ВИВЧЕННЯ ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ З ТОЧКИ ЗОРУ ЮНГІАНСЬКОЇ ПСИХОЛОГІЇ

   В статті показано, що використання процесу індивидуації як парадигми вивчення особистісного зросту і розвитку, дозволяє розкрити етапи іманентно властивій суб'єкту інтенції до власного розвитку у напрямку гармонічної психофізичної єдності. Виявлені і розглянуті термінологічні подібності окремих положень К.Г. Юнга, які стосуються проблеми особистісного розвитку, з концептуальними положеннями вітчизняної психології.
   Ключові слова: особистісний розвиток, індивідуація, комплекс, свідоме, особисте і колективне несвідоме, архетип, Его, Самість.Постановка проблеми. За допомогою поняття індивидуації в юнгіанській психології позначається процес особистісного розвитку. Основне призначення індивидуації - це знаходження Самості (гармонічної цілісності, не-подільності (individual)), становлення особистості як "окремої істоти".
   Особистісний розвиток у процесі індивидуації виявляється в дозріванні, у досягненні людиною визначеності і цілісності. За Юнгом, ці три властивості не присутні дитині. Тільки лише доросла людина, що поставила перед собою мету можливо більш повного розвитку своїх індивідуальних душевних якостей, здатна досягти рівня розвитку особистості, адже досягти рівня розвитку особистості - означає максимально розгорнути цілісність індивідуальної сутності.
   При такому погляді на особистість і її розвиток юнгівське поняття індивидуації адекватно розглядати як парадигму для вивчення особистісного розвитку.
   Мета даної роботи полягає в тому, щоб дослідити та описати основні етапи особистісного розвитку в процесі індивидуації.
   Проблема особистісного розвитку, у тому чи іншому вигляді, розглядається майже в кожній із психологічних теорій особистості. На даному етапі дослідження доречно відзначити факт деякої, скоріше термінологічної, чим змістовної подібності окремих положень К.Г. Юнга, що стосується проблеми особистісного розвитку, з концептуальними положеннями вітчизняної психології. Так, якщо за К.Г. Юнгом особистіший розвиток відбувається в процесі індивідуацїі, за Л.С. Виготським - особистість розвивається в ході індивідуалізації, що є невід'ємною частиною соціалізації [1]. У працях Б.Ф. Ломова, Б.Г. Анан'єва, О.Г. Асмолова, Г.С. Костюка, К.К. Платонова, К.О. Абульханової-Славської, Л.І. Божович, Г.М. Андрєєвої та ін. індивідуалізація розглядається як фундаментальний феномен особистісного розвитку людини.
   Погляди К. Юнга на функції індивидуації в першій половині життя, у деякому плані схожі з уявленнями вітчизняних психологів про етапи соціалізації особистості. Юнг вважає, що в перший період життя основна задача дитини, підлітка чи юнака - це адаптація до зовнішнього світу, таким як він з'являється для них на даних вікових етапах розвитку [10]. Позиція вітчизняної психології, полягає в тому, що індивіду, у процесі розвитку необхідно усе більш повне включення в систему соціальних відносин для присвоєння суспільного досвіду і перетворення його у власне надбання [3]. Концептуальні розбіжності юнгівської і вітчизняної теорії розвитку особистості стосуються джерел розвитку особистості.
   За К. Юнгом, особистість розвивається з закладених у різних шарах несвідомого "темних чи навіть зовсім непояснених задатків" і сам процес особистісного розвитку складається з проектування архетипічних змістів у зовнішній світ [10]. У вітчизняній психології психічний розвиток особистості в цілому розглядається у зв'язку з її соціальними відносинами, що виникають у процесі оволодіння ведучими видами діяльності [4].
   К.Г. Юнг приділяв найбільшу увагу розвитку людини у другій половині життя. У віці "приблизно 36 років" [10, с 193] людина концентрується на своєму внутрішньому світі, занурюючись у світ архетипів, осмислюючи життя за допомогою нових метафор та символів. Це відбувається, як правило, без ясного усвідомлення суб'єктом усього значення даної події для подальшого його життя. Не зрозумілою залишається і сама причина виникнення нових знань. Людині "...скоріше за все нав'язується пізнання цього моменту в архетипічному сні" [10, с 193-194] (Переклад мій, В.К.).
   У процесі індивидуації, за рахунок розвитку самосвідомості у людини формується сильне его, здатне протистояти вторгненням несвідомого. Посилення его веде до критичного перегляду суб'єктом колективних норм і суспільних конвенцій. Однак, усупереч поширеній думці, у цей кризовий для себе період, людина не відчужується від світу. Навпроти, К. Юнг наполягав на тому, що, не беручи участь у суспільному житті, людина ризикує "ампутувати" частину своєї душі.На відміну від першої половини життя, коли суб'єкт повністю звернений до зовнішнього соціального світу, на другому етапі свого розвитку він виділяє з "зовнішніх об'єктів" лише ті, котрі можуть збагатити його внутрішній світ. У процесі індивидуації особистість вибірково включає у свою "психічну субстанцію" більшу кількість зовнішніх об'єктів, що підсилюють его і розширюють кордони цієї інстанції психіки.
   У самій психічній субстанції, крім его, міститься потенціал, що вбирає свою енергіюзі сфери колективного несвідомого, названої Юнгом архетипом індивидуації [6]. Цей потенціал усе більше й більше збагачує свідомість у процесі індивидуації, дозволяючи людині по-новому подивитися на свої життєві проблеми.
   Шлях індивидуації дуже болісний і багато людей залишають його на півдорозі, повертаючись до способу життя, характерному для його першої половини. Проте, К.Г. Юнг гадав, що індивидуація є "етичним обов'язком" людини.
   Відповідно до поглядів К. Юнга, різні рівні несвідомого і свідомості утворюють взаємозалежні системи психіки: Я (Ego), Маска (Persona), Тінь (Schatten), Душа (Ariirna/Anirnus). У процесі індивидуації їх покликана об'єднати Самость (Selbst).
   Психіка, за Юнгом, не є чимось незмінним, це - комплекс, що знаходиться в постійному русі, але прагнучий до рівноваги. У психічній субстанції постійно відбувається боротьба протилежностей - свідомої установки і установки несвідомого, що має, стосовно свідомості, компенсаторне відношення. Сама компенсація, найчастіше приводить до конфлікту між свідомістю і несвідомим, але завдяки цьому протиборству досягається зміна установки як одного, так і іншого, що, у кінцевому рахунку, веде до трансформації особистості.
   Трансформація особистості, що розуміється в аспекті її розвитку, розглядається К. Юнгом на визначених етапах (ступенях) процесу індивидуації.
   Перший етап індивідуації пов'язаний з необхідною в першій половині життя ініціацією у зовнішній світ, що завершується формуванням Персони.
   Як основні етапи індивидуації у другій половині життя людини К.Г. Юнг виділяв наступні події: а) розкриття Персони (Маски); в) зустріч з Тінню; с) діалог з Анімою/Анімусом; d) знаходження Самості.
   Початкова стадія процесу індивідуації у другій половині життя знаменується демонтажем Персони.
   Формування Персони, що відбувається в першій половині життя, призводить до утворення констеляції особистісних властивостей, звернених до соціального світу. У структурі психіки, будучи частиною его-свідомості так і особистого несвідомого, Персона виступає як посередник між его і зовнішнім світом і пов'язана з адаптацією до свідомого і колективного. У своїх верхніх шарах Персона збігається зі свідомою установкою его, що дозволяє людині ідентифікувати себе з визначеною роллю, що відноситься, наприклад, до статевої і вікової приналежності, соціального і професійного статусу. "Нижчі" частини Персони, лежать в області Тіні, будучи витиснутими в область індивідуального несвідомого через неможливість їхнього об'єднання з уявленнями особистості про саму себе. Таким чином, змісти, що складають Персону можуть бути як усвідомлюваними - уявлення про деякі аспекти свого "Я", так і неусвідомлюваними, - які є частиною визначеного автономного комплексу колективного несвідомого.
   З'єднання протилежностей, свого роду - coniunctio, одна з центральних проблем юнгівської психології. Сам Юнг неодноразово, вказував на те, що багато з його положень виглядають парадоксально або суперечливо, але, на його думку, така сама психіка, і відходити від цієї неоднозначності психічних проявів означало б відвертатися від психічної реальності, такої яка вона є. Для обгрунтування цього факту, К.Г. Юнг запозичає у Геракліта поняття енантиодромії, що характеризує "...самий разючий із усіх психологічних законів, а саме - регулюючу функцію протилежностей" [9,с. 113].
   У випадку з характеристикою змістів Персони, протилежності, що виступають у фрагментах колективного і індивідуального, (змісти), що їх наповнюють, принцип енантиодромії можна сформулювати таким чином: якщо крайня однобічна тенденція визначає колективне в Персоні, то в психіці виникає рівна за потужністю контрпозиція, пов'язана з індивідуальним (несвідомою Самістю) у Персоні.
   Боротьба індивідуального і колективного в Персоні виявляється у тому, що людина найчастіше не усвідомлює розходження між своєю Персоною і справжньою особистістю. Особистісний розвиток, при цих обставинах, може піти по шляху "ототожнення з Персоною", що може привести до регресії на більш ранню стадію розвитку, у гіршому випадку - до патології. Отже, при такому результаті людина стає провідником архаїчних несвідомих імпульсів, що може привести до трагічного результату.
   Послідовники К. Юнга, беручи до уваги той факт, що людина, виконуючи в соціумі різні функції, має не одну, а декілька Персон. Ця обставина ще раз підкреслює всю складність усвідомлення особистістю своїх різних соціальних масок і диференціації множинних змістів Тіні.
   Один з представників поспонгіанців - Зріх Нойман [5] відстоює положення про те, що Персона, головною функцією якої, є адаптація до "етичного ідеалу", виробленому у певному соціумі, використовує для цього два механізми -"витиснення" і "подавлення". У зв'язку з цим, в особистості формується дві психічні системи - одна несвідома (Тінь), а інша, пов'язана з функціонуванням его і свідомості, перетворюється в "зовнішню особистість". Зовнішня особистість витісняє і придушує всі ті психічні змісти "внутрішньої особистості", які несумісні з колективними цінностями і ці різні особистості спільно формують Тінь. Таким чином, Персона утримує, витиснуті в несвідоме змісти, несумісні з уявленнями людини про саму себе.Необхідною умовою переходу суб'єкта на наступну ступінь процесу індивидуації є сам факт визнання людини у самої себе "оманливої індивідуальності" - Персони і необхідності рятування від неї. Спроби суб'єкта демонтувати Персону можуть привести до дуже драматичних наслідків, тому що психічні енергії, пов'язані з трансформацією і інтеграцією особистісних витиснень, стають неконтрольованими й активують колективне несвідоме. Якщо Персона буде зруйнована, але на її місці не виявляться, нові, інтегровані у свідомість змісти, то в цю область психічного вторгнеться несвідоме, що може привести до інфляції, чи, у гіршому випадку, - до шизофренії. Процес руйнування Персони може бути вдалим тільки тоді, коли ".свідомість у стані асимілювати, тобто зрозуміти і переробити, утворені в несвідомому змісти" [9, с 223].
   За К.Г. Юнгом, демонтаж Персони являє собою "дивовижно важку задачу", але тільки навчившись відокремлювати себе від тієї ролі, що він грає в житті, суб'єкт здобуває сили для наступного етапу індивидуації - зустрічі з Тінню.
   Процес руйнування Персони супроводжується проникненням у свідомість різних фрагментів Тіні, тому, строго говорячи, поділ на ці два етапи індивидуації дуже умовний. Розкриття Персони і зустріч з Тінню - це взаємообумовлені сторони того ж самого процесу. Пізнання суб'єктом того чи іншого фрагменту своєї Персони, у більшому чи меншому ступені звільняє його поведінку від впливу Тіні.
   Відносини між Персоною і Тінню - це відносини протилежностей: Персона перешкоджає реалізації Тіні. За Юнгом, це означає, що між ними встановлюються компенсаторні взаємозв'язки.
   Одним з положень аналітичної психотерапії виступає уявлення про те, що конфронтація Персони з Тінню є необхідною умовою подальшого розвитку. Випливаючи з топографічної моделі психіки, розробленої К. Юнгом, Тінь, на відміну від Персони, верхні шари якої представлені в его-свідомості, цілком лежить в області несвідомого. Якщо деякі тіньові змісти починають усвідомлюватися особистістю, то вони відразу стають надбанням его-свідомості. Тінь, так само як і Персона, у своїй основі представлена одноіменним архетипом колективного несвідомого (у К.Г. Юнга, практично будь-який психічний прояв пов'язується з активацією того чи іншого архетипу), вживається Юнгом як синонім особистого несвідомого.
   З точки зору використання ідей аналітичної психології в дослідженні проблем особистісного розвитку, у юнгівській концепції особистого несвідомого найбільш ємним у пояснювальному й описовому плані є поняття комплексу.
   Комплекс, що має своїм джерелом один чи декілька архетипів містить могутню особистісну (несвідому) компоненту, що характеризує персоналізовану історію розвитку свідомості і самопізнання людини. У генетичному плані всі комплекси "...надбудовуються над першими переживаннями дитинства. ..отже, першою формою комплексу повинен бути батьківський комплекс" [8, с 96].
   Поняття комплексу дозволило Юнгу пов'язати особисті й архетипічні складові психічного життя суб'єкта. Так, наприклад, "батьківський комплекс" не тільки містить у собі архетипічний образ батька, але і є констеляцією всіх особистих взаємодій з ним. Аналогічно, образи та ідеї, з якими людина зустрічається протягом усього життя, групуються навколо єдиного тематичного початку, який утворює серцевину комплексу. Так як комплекс знаходиться в несвідомому, він, у більшості випадків, виступає як антитеза свідомим намірам, що, найчастіше приводить до внутрішніх і зовнішніх конфліктів.
   У діагностичному плані коштовно те, що К.Г. Юнг пов'язує включення комплексу з конкретним психічним станом, - афектом, - що має досить виражену зовнішню складову. Більш того, самі комплекси характеризуються К. Юнгом як "афективні змісти". Комплекси, володіючи визначеною автономією, відкладають афективний відбиток на поведінку, поза обставинами, усвідомлює це людина чи ні [8, с 96].
   Комплекс у юнгівському трактуванні містить у собі визнання, тепер вже практично загальноприйнятого, погляду на особистість як сукупність складових її диспозицій, чи, більш радикально, - субособистостей. Для досягнення мети нашого дослідження це положення, має особливу важливість у зв'язку з тим, що комплекс є діагностично важливим проявом особистісних ДИСПОЗИЦІЙ.
   У контексті особистісного розвитку комплекси можуть виявлятися як у формі негативних (іноді патогенних), так і позитивних (часто необхідних) складових людського життя. Повне визволення від комплексу, як думав Юнг, неможливо і не треба, необхідно лише прагнути до мінімізації його негативних впливів шляхом розуміння тієї ролі, що він грає в стереотипних поведінкових і емоційних реакціях.
   Згідно Юнгу, особистісний розвиток у процесі індивідуації, проходить через дві ступені: суб'єктну й об'єктну. Хід процесів індивидуації, що характеризується проектуванням імпульсів несвідомого на об'єкт, позначається в аналітичній психотерапії як "об'єктна ступінь". Після демонтажу Персони і інтеграції особистого несвідомого - на "суб'єктній ступені" - людина визнає джерелом виникнення проблем свою власну психіку. Іншими словами, у першій половині життя переважає екстравертна установка психіки, тоді як у другій - інтровертна. Це положення К. Юнга у певній мірі збігається з уявленнями П Жане[11] і Л.С. Виготського [1] щодо співвідношення етапів соціалізації і індивідуалізації в особистісному розвитку, при проходженні яких, відбувається перетворення соціальних відносин особистості в її психічні функції, а інтеріндивідуальних психічних процесії? - у іїпраіндивідуальні. Дана подібність, проте, визначається лише формою протікання особистісного розвитку. Кардинальна відмінність теорії Юнга, що стосується розвитку особистості як у першій половині життя, так і в другій, складається у визначенні джерел такого розвитку.
   Раніше уже відзначалося, що джерелом особистісного розвитку в першій половині життя, є змісти колективного несвідомого, котрі індивід проектує в зовнішній світ [10]. В другій половині життя джерелом особистісного розвитку, як вважає К.Г. Юнг, є самі архетипічні проекції, створені індивідом на першому етапі життя. При цьому подальший розвиток відбувається лише в тому випадку, коли суб'єкт здатний інтегрувати їх назад до психіки.
   Таким чином, наступний етап індивідуації, складається в розгляді між Я і колективним несвідомим. Підсумком цих процесів повинна стати інтеграція архетипів колективного несвідомого. Під інтеграцією архетипу Юнг розуміє повернення в психіку архетипічної проекції від об'єкту [10].
   Інтеграції архетипів, мабуть, передує усвідомлення суб'єктом їхньої дії на психічну сторону власного життя. Після інтеграції, суб'єкт повинен відкрити для себе, що фактор, який породжує в нього проекції, дуже схожий з образом матері, і тому заміняє реальну матір. Ця проекція може бути зруйнована, коли він зрозуміє, що в образі матері злиті воєдино сприйняття всіх значимих для нього жінок як земних - сестри, дочки, улюбленої, так і неземних, пов'язаних з релігійними і містичними мотивами, а так само з абстрактними уявленнями про жінку і жіноче - св. Марії, Прародительки Світу, Ідеї Жіночності і т.д. Виявляючись у снах, баченнях, фантазіях і, власне, представленнях вони приймають ту чи іншу персоніфіковану форму, однак завжди, наділену характеристиками жіночої істоти. Цей внутрішній образ жінки у чоловіку К.Г. Юнг позначив поняттям Аніми. Виступаючий до нього як протилежність Анімус, є втіленням чоловічого початку, що діє в жіночій психіці [9].
   Архетипи Аніми та Анімуса являють собою автономні комплекси несвідомого [8]. Аніма і Анімус, символізуючи, відповідно, несвідомий жіночий початок у чоловіку і чоловіче - у жінці, стоять на порозі між свідомістю і колективним несвідомим, і, таким чином, здійснюють компенсаторну функцію стосовно Персони.
   Головна задача індивідуації на даному етапі, полягає в тому, щоб минути Сцилу і Харибду особистісного розвитку на шляху до Самості - ідентифікацію з Персоною або з Анімою/Анімусом.
   Що ж стосується "одержимості" Анімою/Анімусом, те як думає К. Юнг, це приводить до змін особистості, внаслідок яких на перший план висуваються якості, що є психологічними характеристиками протилежної статі.
   Інтеграція Аніми/Анімуса - процес, із психологічної точки зору, що протікає досить складно, однак, без проходження через нього, суб'єкт не одержить доступу до загадки власної Самості.
   Слід зазначити, що К.Г. Юнг розглядав Аніму/Анімус, не тільки в зв'язку з їхньою приналежністю до колективного несвідомого, але також у якості психохопомп, що здійснюють фільтрацію змісту колективного несвідомого і доведення його до свідомості особистості у формі визначеної персоніфікації. У цьому плані Аніма/Анімус виступають також у ролі механізмів, за допомогою яких реалізується трансцендент(аль)на функція - функція зв'язку між протилежностями.
   Кінцевим етапом інтеграції змістів Аніми/Анімуса є сизигія - об'єднання чоловічого і жіночого в психічну цілісність. Це означає також об'єднання всіх пар протилежностей, що характеризують відповідно Аніму і Анімус: духовне і матеріальне, ірраціональне і раціональне, інтровертне і екстравертне, чуттєве (Ерос) і інтелектуальне (Логос) і т.д.
   Сизигія, що етимологічно означає "безупинне з'єднання в шлюбі", характеризує первинний недиффенційований стан психіки в ранньому дитячому віці. Розвиток свідомості руйнує первинну гармонію несвідомого, однак, у більшості випадків, ще не досяглій другої половини життя ("приблизно 36 років"), вступаючи до шлюбу, людина несвідомо реалізує мотив сизигії, тим самим, прагнучи не тільки до зовнішнього союзу з представником протилежної статі, але й до внутрішнього возз'єднання з відсутньою (неінтегрованою) частиною душі - Анімой чи Анімусом [7].
   Чим глибше суб'єкт розпізнає в собі внутрішній прояв архетипічних елементів, тим більш реальною стає заміна етики минулого, на нову етику, у якій метою життя стає знаходження Самості.
   К.Г. Юнг гадав, що Самість є психологічним носієм образа бога в людині. Самість як центральний архетип є керівним принципом особистості, відбиваючи потенційну цілісність суб'єкта і телеологічні аспекти його розвитку.
   Суб'єкт, досягши вищого рівня індивідуації, здатний розв'язувати конфлікти, не дозволяючи їм піти в несвідоме, відкіля ті будуть нагадувати про себе через афект чи неадекватну поведінку. Розв'язання труднощів особистісного розвитку, досягається шляхом стримування їх у полі свідомості та оцінки з позицій духовних цінностей індивідуума.
   Підводячи підсумок теоретичним посилкам, хотілося б відзначити, що використання поняття індивидуації як парадигми вивчення особистісного розвитку, дозволяє розкрити етапи іманентно властивій суб'єкту інтенції до власного розвитку в напрямку гармонічної психофізичної єдності.
   "Людина, що розвивається" [2], у юнгівському трактуванні, знаходиться у постійному пошуку уродженої недиференційованої цілісності. Цільовою функцією такого розвитку є самореалізація. Досягнення самореалізації можливо, тільки за умови диференціації повного розвитку всіх підструктур особистості, пов'язаних як з особистим, так і колективним несвідомим. Якщо яка-небудь з частин особистості (на етапі інтеграції змістів Тіні, Аніми/Анімуса, Самості) відкидається, то ці системи будуть діяти як центри опору особистісному розвитку. Наявність багатьох недиференційованих підструктур особистості веде до дисгармонічного шляху розвитку (неврозу), або, у найгіршому випадку - до психічної патології (шизофренії). У зв'язку з цим індивідуація виступає не тільки як "етична необхідність", але як одна з базових складових повноцінної життєдіяльності особистості.
   З практичної точки зору, особливий інтерес викликають ті концептуальні положення теорії Юнга, що дозволяють деякою мірою полегшити чи навіть -зробити більш ефективним процес особистісного розвитку. У цьому плані юнгівська типологія особистості, сприяє розкриттю суб'єктом індивідуальних особливостей особистісного розвитку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Выготский Л.С. История развития высших психических функций. - Собр. соч.: в 6 т. -М.: Педагогика, 1983, т. 3, с. 6 - 328.
2. Зинченко В.П. Человек развивающийся. Очерки российской психологии. -М., 1994.-304 с.
3. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. - М.: Наука, 1999.-350 с.
4. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М., 1977. - 304 с.
5. Нойманн Э. Глубинная психология и новая этика. Человек мистический. -СПб., 1999.-206 с.
6. Юнг К.Г. Архетип и символ. -М., 1991. -304 с.
7. Юнг К.Г. Брак как психологическое отношение // Конфликты детской души. -М., 1994.-С. 209-224.
8. Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. - М., 1994. - 336 с.
9. Юнг К. Г. Психология бессознательного. -М., 1994. - 316 с.
10. Юнг К. Г. Структура психики и процесс индивидуации. - М., 1996. - 296 с.
11. Janet P. r?evolution psychologique de la personalite. Paris, 1929.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com