www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Мовний дискурс України в умовах системних змін
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Мовний дискурс України в умовах системних змін

М.-Л.А. Чепа

МОВНИЙ ДИСКУРС УКРАЇНИ В УМОВАХ СИСТЕМНИХ ЗМІН

   Не потребує особливого обгрунтування актуальність позробки концепції національної мовної політики, яка визначатиме основні напрями, засади і принципи національної мовної політики та механізми її реалізації, а також пріоритети розвитку інформаційної сфери Української держави, буде спрямована на створення умов для побудови в Україні розвинутого національного інформаційного суспільства, забезпечення пріоритетного розвитку інформаційних ресурсів та інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, захист національних моральних і культурних цінностей, забезпечення конституційних прав людини і громадянина на свободу українського слова та вільний доступ до інформації, забезпечення українських національних інтересів в інформаційній сфері, поліпшення охоплення населення вітчизняним україномовним інформаційним продуктом.
   Ми знаємо, що в Україні існують сили, які не бажають допустити відновлення повноцінного державного функціонування української мови. Переконливим свідченням цьому є прагнення комуністичних сил не допустити повноцінного функціонування української мови у сфері судочинства. Пропонована стаття містить матеріали, які демонструють шляхи і методи боротьби за утвердження конституційного права українського народу на державне функціонування української мови. На підставі звернення Конституційного суду України нами було проведено психолого-правове дослідження конституційного подання 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV та статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV та конституційне подання Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV. Автори конституційних подань вважають, що зазначені статті Кодексу адміністративного судочинства України та Цивільного процесуального Кодексу України не відповідають статтям 3, 10, 21, 22, 24, 64 Конституції України. У дослідженні взяли участь:
   С.Д. Максименко -директор Інституту психології їм. Г.С. Костюка АПН України, академік-секретар Відділення психології, вікової фізіології та дефектології АПН України, професор, д. психол. н., що має кваліфікацію психолога-експерта вищого кваліфікаційного класу, стаж експертної роботи 33 роки;
   С.І. Болтівець - заступник директора Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України, доктор психологічних наук; що має кваліфікацію психолога-експерта вищого кваліфікаційного класу, стаж експертної роботи років;М.-Л. А. Чепа - завідувач лабораторії загальної та етнічної психології Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України, психолог -експерт вищого кваліфікаційного класу, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник, стаж експертної роботи 28 років.
   Для вивчення були представлені наступні матеріали:
   1. Конституційне подання 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV та статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV.
   2. Конституційне подання Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV.
   3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (витяг).
   4. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV (витяг).
   На вирішення спеціалістів поставлені наступні питання:
   1. Які психолого-правові позиції підтверджують (чи спростовують) факт явного звуження змісту Конституції України набуттям чинності статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV та статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV?
   2. Які психолого-правові позиції підтверджують (чи спростовують) факт грубого порушення вільного розвитку, використання та захисту російської, інших мов національних меншин України з набуттям чинності статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV та статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV?
   ОБСТАВИНИ СПРАВИ
   Із конституційного подання 52 народних депутатів України та конституційного подання Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV та статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV відомо, щодо введення вдію вказаних Кодексів в Україні діяв Цивільний процесуальний кодекс УРСР від 18 липня 1963 року (зі змінами), згідно зі статтею 9 якого було встановлено, що судочинство в УРСР здійснюється українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості, а особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою здійснюється судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пояснення і показання, виступати на суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача. Окрім того, заявляють суб'єкти конституційного подання, відповідно до чинного законодавства України в Автономній Республіці Крим як мова судочинства використовується українська або за клопотанням учасника відповідного провадження російська мова як мова більшості населення АРК. Таким чином, суб'єкт права на конституційне подання стверджує, що введення в дію статті 7 ЦПКУ “Мова, якою здійснюється цивільне судочинство” та статті 15 КАСУ “Мова, якою здійснюється адміністративне судочинство” звужує зміст і обсяг прав громадян на застосування російської та інших мов національних меншин, гарантованих статтею 10 Конституції України та Європейською хартією регіональних мов або мов меншин.
   ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ
   Загальновизнано, що сучасний мовний простір України має виражені ознаки негативної дії лінгвоциду, що великою мірою позначилося на звуженні сфери використання не тільки української мови, а й мов великої кількості національних меншин, що мешкають в Україні. Українське суспільство свідоме того, що права окремої людини не можуть бути забезпечені, якщо грубо порушені права титульної чи мало чисельної нації в цілому, зокрема право на повноту утвердження національної мови.
   Згідно зі статтею 10 Конституції України: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Конституційний Суд своїм рішенням від 14.12.1999 р. № 10-рп?99 вирішив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя. Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади.
   Пунктом “а” статті 10 Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, укладеної 21 жовтня 1994 року в місті Москві державами Співдружності Незалежних Держав за участю України, передбачається необхідність вивчення у цих державах державної мови та створення умов для вивчення національними меншинами рідної мови.
   Конституція України гарантує національним меншинам України право на вільний розвиток, використання і захист їх мов. Зокрема, частина п'ята статті 53 Конституції України містить положення, згідно з яким громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
   Крім державного і суспільного життя, конституційна термінологія визначає інші сфери у статті 32 як “особисте і сімейне життя”.
   Виходячи з цього, у сферах особистого і сімейного життя застосовується положення статті 10: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Як бачимо вживання російської та інших мов національних меншин на розсуд особи може відбуватися в особистому і родинному житті, але не в суспільному і не в державному.
   Звернімо увагу: означення “вільний” однаковою мірою належить до понять “розвиток, використання і захист”. Таким чином, Основний Закон гарантує вільний розвиток, вільне використання і вільний захист російської, інших мов. Відзначимо, що українській мові держава забезпечує всебічний розвиток, отже, здійснює всі види діяльності, спрямовані на всеохопленість функціонування державної мови, оскільки під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Стосовно російської та інших мов застосовується конституційна гарантія їх вільного розвитку, використання і захисту на розсуд особи.
   Так, на вільний розвиток російської, інших мов кожна людина має право, якщо згідно зі статтею 23 “при цьому не порушуються права і свободи інших людей”.
   Поняття вільного розвитку російської, інших мов при цьому входить як безумовна складова частина до поняття статті 23 “вільний розвиток своєї особистості”.
   ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГО-ПРАВОВИХ НАСЛІДКІВ НАБУТТЯ ЧИННОСТІ СТАТТІ 15 КОДЕКСУ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ ВІД 6 ЛИПНЯ 2005 РОКУ ТА СТАТТІ 7 ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ВІД 18 БЕРЕЗНЯ 2004 РОКУ
   Відповідаючи на запитання: “Які психолого-правові позиції підтверджують (чи спростовують) факт явного звуження змісту Конституції України набуттям чинності статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV та статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV?” скористаємося методом порівняльного аналізу вказаних вище статей з частиною 1-ю і 2-ю статті 10 Конституції України (“Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”). У результаті такого аналізу доходимо висновку, що стаття 7 ЦПКУ та стаття 15 КАСУ не тільки не звужують зміст Основного Закону, а вдало його конкретизують і адаптують до важливої публічної сфери, яку покликана обслуговувати державна мова, тобто до царини здійснення повноважень органами судової влади.
   Стосовно порівняння статті 7 ЦПКУ та статті 15 КАСУ зі статтею 9 Цивільного процесуального кодексу УРСР від 18 липня 1963 року (зі змінами), згідно якого було встановлено, що судочинство в УРСР здійснюється українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості, і для суб'єкта права на конституційне подання таке формулювання видається майже зразковим, ми схильні піддати його критиці через помилкове ототожнення “мови більшості населення даної місцевості” з поняттям “регіональна мова” або “мова меншини”. Використовують доморощене поняття “мова більшості населення даної місцевості” зазвичай з метою боротьби з мовами меншин, як це має місце у статті 12 Конституції Автономної республіки Крим, яка піддає дискримінації мови національних меншин, що проживають у Криму надавши російській мові виключне право представляти інтереси всіх інших національних меншин: “в АРК як мова судочинства... використовується українська або, за клопотанням учасника відповідного провадження, російська мова, як мова більшості населення АРК”.
   Таким чином, з набуттям чинності статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV та статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV існуючі права і свободи громадян України не біли звужені ні за змістом, ні за обсягом, а набули значного розширення та уточнення, а у випадку практики судочинства в АРК стали засторогою проти дискримінації мов національних меншин, що проживають у Криму. Відповідаючи на запитання: “Які психолого-правові позиції підтверджують (чи спростовують) факт грубого порушення вільного розвитку, використання та захисту російської, інших мов національних меншин України з набуттям чинності статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV та статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV” ми виходили з наступного. Згідно офіційного тлумачення положень статті 10 Конституційним Судом України: “Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.
   Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі.
   Положення про українську мову як державну містяться у розділі І “Загальні засади” Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття “конституційний лад”. Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина третя статті 5 Конституції України). Положення статті 10 Конституції України, як і інших статей розділу І “Загальні засади”, можуть бути змінені тільки у порядку, передбаченому її статтею 156, шляхом прийняття закону, який затверджується всеукраїнським референдумом”.
   З іншого боку варто пам'ятати, що Україна є унітарною державою (частина друга статті 2 Конституції), а всі без винятку унітарні держави мають одну державну мову. Ефективне функціонування судового дискурсу, учасниками якого є достатньо велика кількість осіб, вимагає унормованої термінології, її однакового розуміння всіма сторонами судочинства, що може бути досягнуто тільки у випадку використання державної мови.
   Скориставшись засобами дискурсивного-імітаційного моделювання можемо отримати ситуацію, у якій кожна з сторін судового провадження (суддя, адвокат, прокурор, позивач, відповідач та ін..) належать до різних національних меншин і кожен вимагає здійснювати судочинство мовою його національної меншини. Якою буде ефективність такого процесу не так вже й складно здогадатися.
   У цьому контексті стає зрозумілим, що судді, адвокати, та інші учасники судочинства (крім, звичайно, позивачів, відповідачів, свідків) мають досконало володіти державною (українською) мовою, але можуть не знати мов національних меншин, у тому числі й російської. Тому положення статей наданих для експертного дослідження Кодексів, якими передбачено, що: “Особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача...” стосуються позивачів, відповідачів, свідків, які мають вагомі підстави, що виправдовують незнання державної мови.
   Таким чином, з набуттям чинності статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV та статті 7 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV не відбулося грубого порушення вільного розвитку, використання та захисту російської, інших мов національних меншин України через те, що ні російська, ні інші мови національних меншин не мають конституційних підстав претендувати на статус мов, якими здійснюється судочинство в Україні.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com