www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow До проблеми вивчення феномену стигматизації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

До проблеми вивчення феномену стигматизації

Л.П. Тушинцєва

ДО ПРОБЛЕМИ ВИВЧЕННЯ ФЕНОМЕНУ СТИГМАТИЗАЦІЇ

   Актуальність. На сучасному етапі розвитку України характерні зміни, котрі орієнтовані на демократичні перетворення, що пов'язані зі зростанням значущості особистості в усіх сферах суспільного життя. У зв'язку з цим питання становлення, розвитку і виховання гармонійної особистості є пріоритетними.
   Водночас, суспільство в усі часи встановлює способи та критерії категоризації людей і визначає сукупність їх якостей, котрі вважаються нормальними та природними для кожної з категорій. Приналежність людини до тієї чи іншої категорії підкріплюється певною стигмою (ярликом) у формі термінів, родових понять тощо (наприклад, “інтелігент” - “роботяга”, “щасливчик” - “невдаха”, “відмінник” - “невуч” та ін.). При тому, як правило, людина не замислюється про значущість та можливі негативні наслідки такого соціально-психологічного явища, як стигматизація (“клейміння”, навішування ярликів). В сім'ї, у дитячому садку, у школі, в інституті, протягом усього життя - так чи інакше кожен стикається з необхідністю протистояти впливу стигматизації, а інколи долати наслідки дитячої стигматизації протягом усього життя. Тому питання дослідження феномену стигматизації, вивчення її соціально-психологічних та індивідуально-особистісних чинників, пошуку шляхів профілактики стигмації і зниження рівня стигмативності особистості на сьогодні уявляються досить актуальними.
   Постановка проблеми. Учителі, психологи, соціальні працівники, батьки, широка громадськість все в більшій мірі відчувають брак науково обґрунтованих знань та практичних рекомендацій щодо нівелювання несприятливих наслідків стигматизації дітей та підлітків. Разом з тим, оточуючі дитину дорослі та однолітки здебільшого не усвідомлюють ані соціально-психологічних механізмів стигматизації, ані того, що причини багатьох утруднень у поведінці, сфері спілкування та діяльності дітей і підлітків пов'язані з їх ранньою стигматизацією (в сім'ї, у дитячому садку, школі, “вуличному” мікросередовищі) та її наслідками. Також багатьма людьми не усвідомлюється, що негативних наслідків стигматизації зазнають не лише стигматизовані, а й ті, хто навішує ярлики оточуючим, стигматизуючи їх.
   У річищі означеної проблематики постає широке коло питань, що потребують ретельного наукового вивчення. Дослідження генези феномену стигматизації, визначення провідних чинників та шляхів психологічної профілактики стигматизації, окреслення способів запобігання та нівелювання її негативних наслідків дозволить, зокрема, значно знизити кількість міжособових та внутрішньоособистісних конфліктів, злочинів проти особистості, а також виокремити напрями гармонійного розвитку особистості загалом.
   Результати теоретичного аналізу проблеми. Визначення поняття “стигма” сягає своїм корінням далекої давнини. У стародавній Греції термін “стигма” тлумачили як клеймо на тілі раба або злочинця. Стигма в буквальному перекладі означає “ярлик”, “клеймо”, “випалена рана”. У соціально-психологічному аспекті стигма - надзвичайно впливовий соціальний ярлик, який повністю змінює ставлення до інших людей і до себе, примушуючи ставитися до людини тільки як до носія небажаної якості. Стигматизація трактується як процес нав'язування людині або групі людей негативної соціальної ролі. Стигматизованими бувають погляди та дії; стигми виявляються в словах, підкріплюються невіглаством і страхом [4].
   Сьогодні ці поняття використовуються в англомовній психології: stigma - звиродніння; stigmatic - затаврованість ганьбою [8].
   У медицині використовується термін “стигми дізембріогенезу”, що позначає наявність у людини певних рис зовнішності, не властивих основній масі людей, які є ознакою порушень внутрішньочеревного розвитку, наприклад, загострені вуха чи широко розставлені очі [7].
   Стигматизація є явищем історичним. Витоки стигматизації беруть початок від часів старогрецької цивілізації, коли терміном стигма позначалася татуїровка на тілі, що маркувала залежний або соціально несхвальний статус її носія. На думку греків, стигматизована людина - упосліджена суспільством, затаврована, визнана “чужою серед своїх” [1].
   З другої половини XIX ст. це слово почало використовуватися в переносному значенні як “мітка”, “тавро ганьби”, а в медицині - як “ознака хвороби”.Концепція стигматизації (“приклеювання ярликів”) належить Говарду Беккер. Основа його концепції - поняття “первинної” і “вторинної” девіації. Згідно з цією концепцією, багато людей можуть зробити аморальні і навіть протизаконні вчинки досить випадково. Але після цього вони отримують від суспільства “мітку” - стигму злочинця і, відбувши покарання за першу провину, вже вимушені вливатися в кримінальне середовище. При цьому правила, які визначають норму в даному суспільстві, створюються відносно вузькими колами впливових осіб, які згідно з уявленнями й нормами свого кола визначають форми поведінки, котрі або є правомірними, або ні [3].
   Є. Гоффман увів у науковий обіг поняття стигма в своїй однойменній роботі “Стигма” в 1963 році. З того часу починається етап теоретичного осмислення цього поняття, проте здебільшого в межах зарубіжної психології. Є. Гоффман виділяв 3 принципово різні типи стигм:
   1) “тілесні виродливості”;
   2) “індивідуальні недоліки характеру, що сприймаються як слабовілля”. До таких недоліків Є. Гоффман відносить сплутаність свідомості, судимість, наркоманію, гомосексуалізм, втрату роботи, спроби самогубства і навіть радикальну політичну позицію. Стосовно украінської дійсності можна було б додати до цієї групи стигм також алкоголізм і відсутність постійного місця проживання;
   3) стигма “філогенезу раси і релігії, що передається від одного покоління до іншого” і що таврує всіх членів сім'ї [6].
   Сучасний швейцарський психіатр Асмус Фінзен виділяє дещо інші види стигм:
   1) вроджена стигма;
   2) стигма унаслідок хвороби;
   3) стигма належності до меншини [7].
   Тож, вчені, котрі досліджували феномен стигматизації, робили спробу класифікувати види стигми за критеріями її соціально-психологічних чинників.
   Вочевидь, усі люди є істотами соціальними. Цінності і переконання ми набуваємо в оточуючих, зокрема, завдяки дії механізму “зворотнього зв'язку”. Цей процес навчання починається в дитинстві, коли ми наповнюємося певними символами і способами поведінки. Будучи дорослими, ми також орієнтуємо свою поведінку відповідно до цінностей нашого оточення. Нав'язані ззовні оцінки і переконання ми включаємо в своє “Я”, і ці цінності стають частиною нас самих. Через деякий час ми самі себе вже починаємо сприймати через ці штучні окуляри, оцінюємо себе, використовуючи критерії суспільства. Ці переконання ми переносимо на всі сфери нашого існування, і ними визначається те, чи приймаємо ми поведінку, стиль життя, звички інших людей чи ні [8].
   У цьому контексті стигматизація - це щось набагато більше, ніж просто “наклеювання ярликів”. Ставлення до тих або інших явищ рідко є абсолютно необґрунтованим і не існуює само по собі [4].
   Нині під стигматизацією розуміють упереджене, негативне ставлення до окремої людини або групи людей, пов'язане з наявністю у неї/них якихось особливих властивостей або ознак. Стигма трактується як характерна особливість людини, котра значно дискредитує її в очах тих, хто її оточує. Також стигма здійснює величезний вплив на самосвідомість людини.
   Низку праць присвячено дослідженню ознак (критеріїв), форм прояву, особливостей впливу та наслідків стигматизації. Так, К.
   Хуррельманом встановлено, що стигматизація може виявлятися по-різному: як в ігноруванні потреб людини або групи людей, так і в заподіянні психологічної або фізичної шкоди об'єктам стигмації. Стигмою можуть бути такі характеристики людини, як колір шкіри, манера сілкування, вчинки, приналежність до тих чи інших соціальних груп тощо.
   В окремих культурах або мікросередовищах певні характерні ознаки сприймаються як дискредитуючі й негідні, тому стигматизація швидше означає процес девальвації особистості, на відміну від дискримінації, яка виявляється в прямому утиску прав, що ставлять одних громадян в гірше положення порівняно з іншими. Хоча в цивілізованих країнах явна стигматизація й пов'язана з нею дискримінація або заборонені законом, або засуджуються культурою, практично будь-яке суспільство насичено стигмами. Так, наприклад, люди, які приїхали до Києва з провінції, отримали ярлики “провінціали”, “мішечники”, “лімітчики” (популярний термін в радянські часи). Вважається, що вони менш культурні ніж місцеві мешканці, що можна вважати стигматизацією, котра веде до дискримінації.
   Стигматизація виявляється більшою мірою побічно, через поширене в суспільстві негативне ставлення [8].
   Узагальнення результатів теоретичного аналізу проблеми дозволяє дійти висновків, що соціальна стигматизація є складовою частиною багатьох стереотипів. Для створення соціальної стигми необхідна одна якість, яка вважається показовою, і набір якостей, які приписуються на підставі наявності першої, що підтверджується наступними прикладами:
   - “жінки погано керують машиною”: форма стигматизації, пов'язана з сексизмом. Насправді жінки в середньому керують машиною не гірше, ніж чоловіки, хоча, звичайно, мають свої особливості в цьому мистецтві. Важливо, що необов'язково кожна жінка погано керуватиме, але стигма це має на увазі;
   - “американці некультурні”: міжнаціональні стигми рідко бувають справедливими, оскільки ґрунтуються на відмінностях в культурі. Через категоричність і негативний відтінок це твердження є стигмою;
   - “євреї несуть відповідальність за розп'яття Христа”: у даному випадку колективна відповідальність (не прийнятна гуманістичною мораллю) виправдовується діями окремих осіб у далекій давнині;
   - “росіяни багато п'ють”: росіяни не займають перших місць по споживанню алкоголю на планеті. У той же час стереотип, що зміцнився в суспільстві, це має на увазі [5].
   Необхідно звернути увагу на той факт, що соціальні стигми іноді презентуються в позитивих формах. Наприклад, військового можуть похвалити за незвичайно здраві думки для людини його професії. Такі “позитивні” ярлики можуть бути не менш образливі, ніж стигми негативної спрямованості.
   У той же час не слід відносити до розряду стигм кожне образливе або іронічне визначення. Якщо людину обізвали в транспорті, це не означає, що її вже стигматизували. Також, гумористичні форми стигматизації цілком припустимі в соціальному спілкуванні, хоча й думки з приводу таких ярликів, як, наприклад, “блондинка”, можуть не збігатися [5].
   Rahman Haghighat вважає, що значення стигматизації зростає у зв'язку з расизмом, дискримінацією, за віком і статтю, крім того, вона є перешкодою при лікуванні пацієнтів. Крім того, стигматизація припускає самозахист і самокорисливу поведінку. Це захисний засіб стигматизованої людини, до того ж у багатьох випадках несправедливий до того, хто хизується, оскільки останній може бути просто жертвою чуток або може бути не тим з групи стигматизованих, хто заподіяв шкоду. Кожного разу, коли стигматик уникає того, хто стигматизує, він дістає первинний знак, зменшуючи свою тривогу, що є досить могутнім підкріпленням його поведінки [1].
   Виходячи з цього, були віделені “правила стигми”:
   1. Різниця між людьми підкреслюється і є важливою.
   2. Людям з відмінностями приписують негативні якості.
   3. Люди діляться на “нас” і “їх” [4].
   Окремі дослідники приділяли увагу вивченню мотивів стигматизації. Зокрема, встановлено, що у групах, дє винагороду розподілено рівномірно, люди менш задоволені порівняно з людьми в групах, в яких є нещаслива людина, хоча вони, ймовірно, визнають несправедливість ситуації. Люди, котрі піддаються погрозам, невдачам і фрустраціям у повсякденні, і особи з низькою самооцінкою схильні принижувати інших, щоб підвищити власну самооцінку і посилити відчуття благополуччя. Таким чином, стигматизуючі отримують користь від наявності того, кого стигматизують, оскільки це забезпечує їх психологічними дивідендами - прикладами, які вони вважають “гіршими”, ніж вони самі, щоб відновити свою душевну рівновагу. Протилежно до цього особи з вищим інтелектом і вищою самооцінкою швидше підтримуватимуть позитивне ставлення до тих, хто стигматизується, ймовірно, тому, що їм не потрібно принижувати інших, щоб відчувати себе розумнішими або позитивнішими [1].
   У питаннях стигми часто випускається важливий компонент - наявність соціальної, економічної та політичної влади. Кожна людина може навішувати ярлики і стигматизувати інших, але через відсутність влади ця стигма не може стати дискримінацією. Можна вважати, що дискримінація є наслідком стигматизації; дискримінація - це стигма, яка стала дією. Також дискримінацію можна трактувати як певну форму поведінки, навмисну або випадкову демонстрацію упередженого ставлення (стигм). Дискримінацію часто розглядають як утиск прав людини в таких галузях, як охорона здоров'я, професійна діяльність, юридична система, соціальне забезпечення та репродуктивне й сімейне життя [1].
   На загал, види соціальної стигматизації можна класифікувати у такий спосіб:
   1. Культурна стигматизація - соціальні ярлики, укорінені в культурі держави або світовій культурі (наприклад: “чукчі недогадливі”, “чума XX століття” або “жертви СНІДУ”).
   2. Інституційна стигматизація - законодавчо закріплена стигматизація (наприклад: “людина, яка мала судимість”).
   3. Особиста (або внутрішня) стигматизація - упередження проти себе самого, базоване на причетності до чого-небудь несхвалюваного у суспільстві (наприклад: “я - товстуха”).
   4. Міжособистісна стигматизація (наприклад: відмова від зустрічей, ненависть, презирство і насильство).
   Важливим є вивчення двох аспектів стигматизації - зовнішнього та внутрішнього, а також її відповідних форм прояву та наслідків, залежно від того, спрямована вона на інших людей або на себе.
   Зовнішня стигма - це стигма щодо оточуючих, чужої групи, і вона може приймати різні форми: спроби людини довести, що вона не належить до цієї групи (“Я не такий”); презирливі вислови, “прізвиська”; уникнення контактів і зустрічей з представниками іншої групи; страх (зараження, насильства); насильство й інші форми дискримінації; “менторське”, опікувальне ставлення; ігнорування думки й інтересів представників групи тощо. Зазвичай, коли говорять про забобони, мають на увазі здебільшого тільки зовнішню стигму.
   Внутрішня стигма - це стигма відносна до групи, до якої належить сама людина, а, отже, така стигма змінює ставлення людини до себе. Внутрішня стигма може виявлятися у такі способи:
   - відчуття власної збитковості, неповноцінності;
   - спроби довести, що ти кращий, ніж інші представники групи, що ти не такий, “як вони всі”;
   - нездатність налагодити стосунки з людьми, котрі не належать до цієї (референтної) групи;
   - нездатність будувати стосунки з людьми, що належать до групи;
   - страх дискримінації з боку інших людей, у тому числі й необґрунтований, безпідставний;
   - негативна думка про людей із стигматизованної групи;
   - відчуття безпорадності, відсутність контролю над ситуацією;
   - упевненість, що твоя думка й інтереси не мають значення і ні на що вплинути не можуть.
   “Внутрішньою” стигма називається тому, що на відміну від зовнішньої, вона зачіпає відчуття власної гідності [7].
   Отже, можна констатувати, що самостигматизація є серією заборон, пов'язаних з соціальною активністю, які люди накладають на власне життя, що супроводжується відчуттям неповноцінності й соціальної неспроможності. Причому всі атрибути стигми вони почерпнули з тих відомостей, які отримали дітьми, убралися в стигму як одяг. Вони самі росли в атмосфері упередженості й упереджень у стосунках. Самостигматизація може привести до депресії, занурення в собі, аутизму, формування відчуття власної неповноцінності. Це підриває і виснажує сили вже ослаблених людей, громад, примушує людей звинувачувати себе за те, що вони опинилися в такому скрутному становищі. “Внутрішня” стигма, на відміну від зовнішньої, стосується відчуття власної гідності людини.
   Суттєвої теоретичної та практичної значущості має вивчення наслідків стигматизації та пошук шляхів їх нівелювання. Соціальна стигматизація може вести до психологічного травмування та дискримінації, тобто до реальних дій, що обмежують права окремої людини чи якоїсь групи. Самостигматизація може привести до формування комплексу власної неповноцінності, невпевненості в собі, відчуження, тривалої депресії.
   Проблеми стигматизації і дискримінації тісно пов'язані з психологічними бар'єрами особистості, дією механізмів психологічного захисту - неусвідомленого психічного процесу, спрямованого на зменшення дії психотравми. Усі психологічні захисти фактично є знеціненням, тобто зменшенням, ігноруванням якої-небудь частини реальності.
   Термін “знецінення” активно використовується в Європі при вивченні проблем стигматизації, дискримінації та розробці програм подолання цих негативних соціальних явищ. Знецінення має два вектори спрямованості:
   1. Людині властиво знецінювати інших людей. Це виявляється у формі соціальної (зовнішньої) стигматизации і дискримінації оточуючих. Задля зменшення дії зовнішньої соціальної стигматизації та її наслідків необхідне ретельне наукове дослідження її соціально-психологічних чинників, а також розробка системи науково обґрунтованих методів та засобів її запобігання й нівелювання її наслідків.
   2. Людина може знецінювати себе. Зазвичай так реагує, сприймаючи себе як негідника, що не мав права на спілкування, а деколи й як ізгоя. Тут має місце внутрішня стигматизація, або самостигматизація. Завдання суспільства, сім'ї та соціальних працівників у цьому випадку - повернути людину до соціуму, до реальності, відновити її адекватну самооцінку. Зокрема, для зменшення впливу самостигматизації використовується метод емпаурменту (або “набуття сили”); емпаурмент трактується як процес, в ході якого самі люди, зачеплені стигмою (стигматизовані), набувають знань і навичок, котрі дозволяють їм подолати внутрішню стигму та протистояти їй [1].
   Реалізація широкого спектру психокорекційної та психопрофілактичної діяльності щодо зменшення впливу соціальної стигматизації і самостигматизації уможливлюється в рамках системи освіти. Профільні фахівці-освітяни - практичні психологи, вчителі, вихователі, соціальні педагоги - “можуть зробити те, на що не здатне жодне антидискримінаційне законодавство” [4]. Той факт, що дитячі садки, школи та інші заклади освіти часто виступають в якості одного із джерел соціальної, зокрема шкільної, стигматизації, водночас створює умови для ретельних наукових досліджень цього феномену та наслідків його прояву. Тож, у перспективі уявляється доцільним здійснення наукових досліджень, спрямованих на вивчення соціально-психологічних та індивідуально-особистісних чинників соціальної стигматизації, виявлення факторів та “груп ризику” соціальної стигматизації, пошук шляхів психологічної корекції та нівелювання її наслідків, розробку відповідних психопрофілактичних заходів.
   Висновки. Властиве людям довічне прагнення до категоризації оточуючих веде до того, що протягом усього життя так чи інакше кожен стикається з необхідністю протистояти впливу стигматизації, а інколи долати наслідки дитячої стигматизації протягом усього життя. У соціально-психологічному аспекті стигма - надзвичайно впливовий соціальний ярлик, який повністю змінює ставлення до інших людей і до себе, примушуючи ставитися до людини тільки як до носія небажаної якості.
   Водночас учителі, психологи, соціальні працівники, батьки, широка громадськість все в більшій мірі відчувають брак науково обґрунтованих знань та практичних рекомендацій щодо нівелювання впливів та несприятливих наслідків соціальної, зокрема шкільної, стигматизації дітей та підлітків. Тому питання дослідження феномену стигматизації уявляються досить актуальними.
   Анализ існуючої наукової літератури з проблем стигматизації показав, що на сьогодні існує низка різних підходів щодо розуміння й трактування феномену стигматизації та категорії “стигма”. Стигма трактується як характерна особливість особистості, котра “значно дискредитує” людину в очах тих, хто її оточує. Узагальнення результатів теоретичного аналізу проблеми дозволяє дійти висновків, що соціальна стигматизація є складовою частиною багатьох стереотипів. Також стигма здійснює величезний вплив на самосвідомість людини.
   Вчені, котрі досліджували феномен стигматизації, робили спробу класифікувати види стигм за критеріями її соціально-психологічних та індивідуально-особистісних чинників. Низку праць присвячено дослідженню ознак (критеріїв), форм прояву, осбливостей впливу та наслідків стигматизації. Окремі дослідники приділяли увагу вивченню мотивів стигматизації. Також суттєвої теоретичної та практичної значущості має вивчення наслідків стигматизації та пошук шляхів їх нівелювання. У цьому контексті доцільно розвести поняття зовнішньої і внутрішньої стигмації, кожна з яких веде до специфічного комплексу негативних наслідків, зокрема знецінення.
   Профільні фахівці системи освіти - практичні психологи, вчителі, вихователі, соціальні педагоги - мають широке коло можливостей щодо вивчення феномену соціальної стигматизації й пошуку засобів нівелювання її наслідків.
   Тож, у перспективі уявляється доцільним здійснення наукових досліджень за такими пріоритетними напрямами:
   1. Дослідження генези феномену стигматизації та її соціально-психологічних механізмів.
   2. Виявлення провідних соціально-психологічних та індивідуально-особистісних чинників соціальної, і, зокрема, шкільної стигматизації дітей та підлітків.
   3. Визначення сукупності провідних факторів ризику, критеріїв та ознак слціальної стигматизації осіб різного віку.
   4. Дослідження основних форм прояву стигмативності особистості.
   5. Розробка комплексів психодіагностичних методів і методик з метою ранньої діагностики ознак та факторів ризику стигматизації і самостигматизації дітей та підлітків, а також своєчасного виявлення “груп ризику”.
   6. Створення системи цільових заходів загальної та індивідуально= психологічної профілактики стигматизації, зокрема, психокорекційних програм, спрямованих на зниження рівня особистісної стигмативності.
   7. Окреслення способів запобігання та нівелювання негативних наслідків соціальної стигматизпції дітей та підлітків.
   8. Створення системи медико-психолого-педагогічного супроводу та захисту дітей “груп ризику” соціальної стигматизації.
   Реалізація окреслених напрямів науково-дослідної, психо-діагностичної, психокорекційної та психопрофілактичної діяльності дозволить значно зменшити вплив та наслідки соціальної стигматизації, а також виокремити напрями гармонійного розвитку особистості загалом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гурович И.Я. О программе борьбы со стигмой // Социальная и клиническая психиатрия. - 1999. - Т. 9. - № 3. - С. 5-8.
2. Дюркгейм Э. Ценностные и “реальные” суждения // Социс. -1991. - № 2. - С. 106-114.
3. История теоретической социологии. - М.: Канон, 1997. - 240 с.
4. Липай Т.П. О проявлении стигматизации в процессе образования // Социс. - 2004. - № 4. - С.140-144.
5. Моргун В.Ф. Психохірургія наклепів. - Полтава, 2005. - 284 с.
6. Религия: энциклопедия. - Минск: Книжный дом, 2007. - С. 875-876.
7. Социальная энциклопедия. - М.: Мысль, 2003. - Т. 1. - 227 с.
8. Хуррельман К. Социальная структура и развитие личности // Социологические и гуманитарные науки. Социология. - 1997. - № 3. - С.180-203.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com