www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Глибинно-психологічні чинники формування соціалізації та асоціалізації особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Глибинно-психологічні чинники формування соціалізації та асоціалізації особистості

О. В. Овчаренко

ГЛИБИННО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ТА АСОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

   Соціальні психологи стверджують, що активність індивіда зумовлена людською потребою належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе зі своїм народом та конкретною соціальною групою.
   Поняття “соціалізація” введене у психологію в XX ст. і характеризується як процес та результат засвоєння індивідом соціального досвіду. Реалізовується соціалізація в процесі діяльності та спілкування. На сучасному етапі розвитку людини важливу роль відіграє виховання особистості у субкультурах, малих та великих соціальних групах, які для індивіда, як він вважає, є досить значимими [3].
   Джерела сучасної концепції соціалізації можна знайти у працях А. Бандури, Г. Тарда, Т. Парсонса. Вивчення процесів соціалізації в наш час зводиться до широкого і вузького розуміння цього поняття. Соціалізація у широкому тлумаченні - це з'ясування питання про походження і формування генетичної природи людини. Йдеться про історичний процес розвитку людства, філогенез. Соціалізація у вузькому сенсі - це задіяння особи в соціальне життя через активне засвоєння нею норм, цінностей, ідеалів. Виходячи із тлумачення соціалізації як результату привласнення людиною умов соціального життя та активного відтворення нею вітакультурного досвіду, її можна розглядати як типовий та одиничний процеси [2]. Перший визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей і пов'язаний із формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес передбачає індивідуалізацію особистості, вироблення у неї власної лінії поведінки, набуття ментального досвіду, а відтак - становлення індивідуальності.
   Успішній соціалізації сприяє дія таких чинників, як очікування, зміна поведінки і прагнення відповідати цим очікуванням. Серед критеріїв соціалізації особистості виокремлюють: зміст сформованих установок, стереотипів, цінностей, картин світу; адаптованість особистості, її типова поведінка, спосіб життя; соціальна ідентичність, незалежність особистості, впевненість, самостійність.
   Кожен індивід у процесі соціалізації перебуває на позиції суб'єктності: усвідомлює себе серед інших людей, свої зв'язки з ними і досвід спілкування, приймає соціальні цінності і відбирає життєві смисли, встановлює зв'язки з культурним простором чи етносом. У цій ситуації самовизначення індивід виявляє життєтворчість, у якій формується соціальний досвід особистості як передумова та результат її соціалізації. Формування життєвого досвіду особистості відбувається не тільки в результаті зовнішньо регламентованих соціальних впливів, але й у результаті суб'єктивних виборів, детермінованих внутрішніми особливостями особистості. Людина “пропускає” через себе різні форми буття. Усвідомлення власної значимості, пережита життєва ситуація, вчинок-вибір інколи виявляються значно значимішими для соціального досвіду людини, ніж вплив офіційних норм.
   3. Фрейд виділив психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини. Імітацією називається усвідомлена спроба дитини копіювати визначену модель поведінки. Зразками для наслідування можуть виступати батьки, родичі, друзі та інші. Ідентифікація — спосіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільності. Через ідентифікацію діти приймають поведінку батьків, родичів, друзів, сусідів, їхньої цінності, норми, зразки поведінки як свої власні.
   Процес адаптації, який нерозривно пов'язаний з соціалізацією особистості, проходить не в ізольованих, а, навпаки, у відкритих для взаємодії з іншими індивідами умовах. В працях 3. Фрейда можна віднайти паралель між адаптацією та процесом ідентифікації суб'єкта в групі. В момент ототожнення з новим колективом і його цінностями, людина приймає групові потреби як особисті, жертвуючи власними інтересами. Прийняття себе, ставлення до себе в новому колективі формується через відповідність власних досягнень з внутрішніми очікуваннями суб'єкта. Тобто, звертаючись до праць Зігмунда Фрейда, відповідність реального образу “Я” людини її ідеальному образу “Я”. В ситуації невідповідності внутрішніх очікувань “Я-ідеалу” та реальних обставин, в яких знаходиться “Я”, людина починає самокритично себе оцінювати, що формує її дезадаптацію та невдоволеність умовами власної діяльності.
   Основні прояви соціальної адаптації - це взаємодія людини з оточенням та її активна діяльність. Критеріями успішної адаптації визначають: суб'єктивні - емоційна вдоволеність та адекватність поведінки, високий рівень мотивації, розвиток морально-вольової сфери, наявність навичок самостійної роботи; та об'єктивні -професійна направленість, самовизначеність в діяльності, самовдосконалення [2]. Успішна адаптація допомагає в розвитку працездатності та самореалізації людини. Задоволення роботою, що виконується спонукає людину до творчості, наполегливості, саморозвитку та самовдосконалення власної ролі працівника.
   Досліджуючи проблеми психічної адаптації у психоаналітичних концепціях Хайнц Гартманн звертає увагу на проблему формування об'єктних відносин людини. За словами автора, дитина пристосовується до первинного об'єкта любові вже в період перших років життя. Надалі у формування інших значимих стосунків суб'єкт є активним учасником адаптації. Успішність пристосування до нових умов залежить як від зовнішніх обставин, так і від активності особистості. Власна вмотивованість, а також якість взаємодії та співпраці з іншими індивідами покращують або ускладнюють протікання процесу пристосування.
   Внутрішні протиріччя не дозволяють ідентифікувати себе з групою і заважають процесу прийняття її норм та традицій, тому перешкоджають успішній адаптації в колективі та взаємодії з іншими індивідами. Передумовою формування успішної психічної адаптації є розвиток особистісних рис людини та психологічне супроводження, що здійснюється професіоналами психологічної практики. Виходячи з досліджень видатних психологів можна виділити основну функцію успішної адаптації особистості, яка полягає у реалізації внутрішнього потенціалу людини через позитивне прийняття ролі та цілей власних професійних дій.
   Ідентифікація виступає головним механізмом формування особистості. Зміст процесу ідентифікації, або ототожнення, полягає в наслідуванні поведінки дорослого, який відіграє важливу роль у житті дитини. Приймаючи певну позицію в соціумі, особистість реалізовує групову роль у власному соціальному оточенні і його контактах. Бажання індивіда бути прийнятим та відповідати нормам і правилам референтної групи формує стійкі психічні утворення та поведінкові характеристики, котрі спонукають людину до подальшої реалізації себе як члена колективу у суспільстві.
   Соціально-психологічна реальність первинно виникає як відображення різних форм спілкування. Людина прилучається до тієї чи іншої групи переважно тому, щоб стати її частиною, осягнути почуття “Ми” та “Я” серед “Ми”, що позбавляє її самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукує до продуктивного життя в групі у процесі міжособистісної взаємодії, сприяє збагаченню власного індивідуального досвіду. В такий спосіб двосторонній процес соціалізації передбачає привласнення індивідом соціального досвіду шляхом входження у соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, їх активне суб'єктне відтворення. Людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що організовуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх у власні цінності, орієнтації, установки [1].
   В процесі соціалізації формується самосвідомість людини. Вона включає в себе вміння бути самостійним, відповідальним та активним у власних судженнях і діях. Сформованість самосвідомості реалізовується в прагненні індивіда віднайти сенс життя, усвідомити детермінанти та наслідки власної діяльності.
   Виділяють такі функції самосвідомості: пізнання себе, вдосконалення себе, пошук сенсу життя [3].
   На противагу соціалізації, яка вказує на єдність людини із суспільством та його вимогами, виникає асоціалізація. Сутність даного процесу полягає у засвоєнні особистістю антисоціальних норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які приводять до деформації суспільних зв'язків, дисгармонії людини і конкретного соціуму.
   Поруч із поняттям “асоціалізація особистості” широко використовується термін “соціальна дезадаптація”, який означає порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища при наявності хибного, або недостатньо розвиненого в нього уявлення про себе та свої соціальні зв'язки. При цьому соціально-психологічна дезадаптація передбачає збої у процесі оволодіння особистістю відповідної ролі під час входження в нову соціальну ситуацію. Вона супроводжується зниженням самооцінки особистості, розмиванням індивідуальності, зростанням незадоволення своїм становищем в конкретному середовищі. Також можлива наявність внутрішнього конфлікту між статусом та домаганнями індивіда, а сам факт дезадаптованості вимагає реалізації комунікативного потенціалу в іншій спільноті - такій, де б особливості людини були прийнятними, корисними, поцінованими.
   Найхарактернішими віковими періодами, за якими можливо простежити формування процесів соціалізації та дезадаптації є підлітковий та юнацький вік. Часто підліток вливається в особливі групи собі подібних, де він проявляє та демонструє свої якості, значущі для обраних угруповань. Тут визначаються його статус, роль і позиція та відбувається інтеграція в конкретну групу, в якій часто підтримку отримують ті індивідуальні якості, котрі неприйнятні з тієї чи іншої причини для суспільства (агресивність, жорстокість тощо). Інтегруючись, особистість розпочинає діяльність у напрямку, що не відповідає усталеним суспільним нормам, а її поведінка відрізняється від загальноприйнятої, а подекуди спрямована проти цих норм і стереотипу соціальної дії. У цьому разі говорять про асоціальну та антисоціальну поведінку, де остання вважається більш небезпечною, оскільки має тенденцію до переростання в протиправну та злочинну. Причини дезадаптації мають прямий, або опосередкований характер. У першому випадку незадоволення виникає у зв'язку із неприйнятністю для індивіда певних умов життя взагалі, в другому - через порівняння людиною свого соціального становища із положенням представників інших соціальних груп, будь-то громадяни іншої країни чи персонали вищого прошарку суспільства. Все це є причиною виникнення в особистості завищених вимог до безпосередньо відторгнутого нею оточення.
   Процес десоціалізації передбачає те, що на певній стадії соціалізації відбувається певна деформація особистості (підліток попадає під вплив негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки. Тому, десоціалізація - зворотній до соціалізації процес, котрий характеризується відчуженням особистості (на певному етапі розвитку) від основної маси людей, входженням її у неформальні групи, які діють асоціально чи навіть антисоціально [4].
   Негативна соціалізація - це інтеграція особистості в особливу підструктуру макросоціуму, котру презентують такі інститути десоціалізації, як неформальні групи асоціального чи антисоціального спрямування (система ціннісних орієнтацій людини в такій групі складається із суміші позитивних та негативних цінностей, де перші залишилися від минулого досвіду існування в звичному для більшості з нас оточенні, другі були набуті на основі досвіду спільної діяльності в новому неформальному середовищі); з іншого - це псевдоінтеграція особи з допомогою феномена свідомого конформізму - людина формально приймає і відтворює відносини свого оточення, створюючи видимість просоціального члена суспільства, однак система її ціннісних орієнтацій не відповідає загальноприйнятій, відхиляючись у бік споживацького, маніпулятивного ставлення до матеріальних та духовних цінностей соціуму, в якому вона проживає. Негативна соціалізація може також розглядатися як прийняття особистістю системи деструктивних моральних норм (цей варіант можливий здебільшого у випадках участі індивіда в різних деструктивних культах або внаслідок його тривалого перебування у колі неформальних груп подібного спрямування).
   Поняття “відставання у соціалізації” пов'язане з проблемою асоціалізації. Воно означає несвоєчасне привласнення особистістю тих позитивних норм, взірців і правил поведінки, які передбачаються суспільством для кожного етапу соціалізації. Хоча відставання у соціалізації не є антигромадським проявом, однак з часом воно може привести до засвоєння особистістю негативних норм або до бездумного підкорення такій же ж особистості чи волі інших антигромадських елементів і груп. Обираючи життєву позицію та професійно орієнтуючись, людина отримує можливість самореалізації закладеного потенціалу та відтворення практичних навичок у власній діяльності. Успішне пристосування до нових суспільних умов реалізується через конструктивну взаємодію індивіда з іншими людьми, що можливо за допомогою соціалізації.
   Проявом асоціалізації є девіантна поведінка - система вчинків, котрі відхиляються та відрізняються від загальноприйнятих норм суспільства у сфері права, культури, моралі.
   Негативні особистісні новоутворення, котрі спричинені впливами соціальних чинників і перешкоджають успішній соціалізації, виявляються через наступні феномени:
   а) “смислового бар'єра” (в його основі знаходяться актуалізовані афективні переживання, він поширюється або на конкретну людину, або на категоричну вимогу і проявляється у тому, що дитина ніби не розуміє того, що їй говорить дорослий);
   б) “афекту неадекватності” (негативні емоційні стани, які виникають у відповідь на труднощі у певній діяльності; характерні ознаки цього феномену - відверте ігнорування ним своєї невдачі, тобто провина за будь-які невдачі завжди приписується іншому, а не собі);
   в) розбіжності ставлень (суперечність уявлень людини про свої взаємини у значущих аспектах життєдіяльності з їх реальним змістом і конкретними проявами);
   г) схильності до адиктивної поведінки, тобто до вчинкових дій, котрі обтяжені хімічною залежністю.
   З позицій соціальної психології однією з головних причин появи відхилень у поведінці є порушення соціальних відношень особистості, яке спричинює дію афекту неадекватності, тобто того негативного стану, котрий виникає в людини у зв'язку з неуспіхом у діяльності і який згодом перетворюється в особистісне утворення. Афект неадекватності - реальне соціально-психологічне джерело антигромадської поведінки, котре знаходить відображення в напруженні людських взаємостосунків, у розбіжності самооцінки та оцінки здобутків людини оточуючими. Названий афект спотворює уявлення людини про ставлення оточуючих до себе, чим зменшує ефективність зусиль оточення, спрямованих на нормалізацію системи відношень індивіда, повернення його поведінки до нормального стану. Щодо соціально-психологічного механізму асоціалізації людини, то на ранньому етапі соціалізації головним для особистості є механізм наслідування, коли індивід неусвідомлено, або частково усвідомлено переймає в інших, асоціально налаштованих осіб, негативні взірці поведінки. Тут головним мотивом виступає бажання отримати підтримку у відповідному негативному середовищі.
   Наслідування поведінки іншого індивіда можливо простежити на прикладі дії механізму ідентифікації дитини з батьками. Прийняття норм поведінки як єдино правильних формує стереотипне уявлення про необхідність використання лише заданої позиції. Роль батьків для дитини старшого віку замінюють інші значимі люди, а саме: родичі, друзі, кохана людина. Особистість починає формуватись під впливом прийняття або не прийняття власної манери поводження іншими людьми, тобто стає залежною від оцінки оточуючих. Таким чином, молода людина соціалізується, тобто пристосовується, визначається з власним сприйняттям себе у вчинках, з подальшою можливістю зміни або корекції її формування.
   Асоціалізація особистості відбувається у ті ж самі періоди, що і соціалізація. Найчастіше негативна реакція на зміну соціальних умов спостерігається у неповнолітніх, більшість злочинів яких скоєні на тлі пустощів, неправильно сприйнятої романтики, жаги до подорожей, намагань робити так, як кумир чи авторитет, психологічних зламів перехідного віку, несформованості стійких моральних позицій, схильності до групових впливів, імпульсивності тощо. У сім'ях, де панують конфлікти, жорстокість, пиятство, сварки та інші аморальні прояви у дитини закріплюються постійні негативні почуття, особливо до своїх батьків, у т. ч. вороже ставлення до них, котре зберігається, а іноді й посилюється упродовж підліткового та юнацького віку. В таких сім'ях у дітей розвиваються дефекти характеру і морального розвитку, у них здебільшого підвищена збудливість, страх, тривожність, що негативно позначається на їхній успішності і поведінці. Неповнолітній з проблемної сім'ї з недовірою ставиться до старших, не має у своєму досвіді нормальної моделі взаємостосунків між людьми, у нього не накопичується позитивний потенціал спілкування з оточуючими. Відсутність позитивних емоцій та можливості конструктивного міжособистісного спілкування спонукає підлітка шукати їх у вуличних компаніях, бродяжництві, що призводить до частих утеч з дому в пошуках комфорту.
   Існує низка поведінкових стереотипів, котрі спричинюють соціальні та антигромадські вчинки:
   1) реакція опозиції (спричинюється завищеними претензіями до діяльності і поведінки індивіда, зайвими обмеженнями, неповагою до його інтересів з боку дорослих та оточуючих; проявляється у втечах з дому, в прогулах, іноді у п'янстві тощо);
   2) реакція імітації (проявляється в наслідуванні певної особи, героя фільму як із соціальною, так і антисоціальною поведінкою);
   3) реакція негативної імітації (поведінка, яка спеціально протиставляється нормі або моделі; якщо модель негативна, то ця реакція є позитивною);
   4) реакція компенсації (невдачі в одній справі підкреслюються успіхами в іншій);
   5) реакція гіперкомпенсації (велике бажання успіху в найважчій для особи сфері діяльності);
   6) реакція емансипації (намагання звільнитися від нав'язливої опіки старших, самоутвердитися; крайня форма прояву - заперечення стандартів, загальновизнаних цінностей, норм закону тощо);
   7) реакція об'єднання в групи однолітків, які відрізняються територіальною спільністю, примітивною символікою та ін.;
   8) реакція захоплення (проявляється у численних підліткових бажаннях займатися музикою, спортом, колекціонуванням тощо)[6].
   На стадії переходу чи зміни взаємовідносин і зв'язків людини стереотипні вимоги групи до поведінки індивіда спонукають останнього до вироблення відповідної лінії поведінки, ситуативного вибору конкретного її варіанту. В основі психологічного розуміння соціалізації і асоціалізації особистості лежить характеристика її психологічного типу як специфічного утворення, продукту суб'єктного відображення буденного життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абраменкова В. В. Социальная психология детства в контексте развития отношений ребенка в мире // Вопросы психологии. - 2002. -№ 1. - С. 3-16.
2. Балл Г. А. Понятие адаптации и его значение для психологии личности // Вопросы психологии. - 1989. - №1.- С. 92-100.
3. Говорун Т. Социализация пола как психологическая проблема// Педагогіка і психологія. - 2001. - № 2. - С. 5-13.
4. Головин С. Ю. Словарь психолога-практика. - Минск, 2007. -976 с.
5. Гуменюк О. Я-концепція у плані соціального довкілля // Психологія і суспільство. - 2004. - № 2. - С 125-143.
6. Москаленко В. Особливості статево-рольової соціалізації в умовах трансформації суспільства. // Соціальна психологія. - 2003. -№ 1. - С 107-114.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com