www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Мовні аспекти етнонаціональної ідентичності особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Мовні аспекти етнонаціональної ідентичності особистості

А. С. Маматова

МОВНІ АСПЕКТИ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

   Постановка проблеми. Соціально-політичні перетворення останніх років в українському суспільстві призвели до того, що проблема етнонаціональної ідентичності набуває дедалі більшої актуальності й гостроти в контексті регіональних суперечностей, що ускладнюються фактичною двомовністю. У цьому контексті значну увагу з боку громадськості привертає мовне питання. Воно досліджується фахівцями різних наукових сфер, зокрема, політологами, психологами, філологами, істориками, філософами. Проте значно більша увага зосереджена навколо політичних спекуляцій, пов'язаних з даною проблемою, а низка досліджень в цьому напрямку характеризуються упередженістю та ідеологічною заангажованістю.
   Загальновідомим є той факт, що роль мови у формуванні етнонаціональної ідентичності особистості є чи не найважливішою, а її значення для становлення та розвитку держави надзвичайно вагомою. Хоча, на нашу думку, ставити формування етнонаціональної ідентичності в жорстку залежність від мови спілкування є неправомірним. Адже дана проблематика є актуальною не лише для нашої держави, вивчається вже протягом тривалого часу і результати досліджень цього питання свідчать, що гіпертрофований мовний символізм може викликати етнолінгвістичну напруженість у поліетнічних суспільствах.
   Метою даної статті є визначення основних підходів щодо розуміння значення мови у формуванні етнонаціональної ідентичності, аналіз взаємозв'язку і взаємозалежності мовної та етнонаціональної ідентичностей у громадян України, а також особливості мовних ідентифікацій в умовах білінгвізму.
   Традиційно вважається, що науковий підхід до вивчення проблеми мови і нації почав формуватися з другої половині XIX ст. на основі праць засновників соціальної психології В. Вундта, Г. Штейнталя, Л. Лацаруса та їхніх концепцій “психології народів”, а також гіпотези лінгвальної відносності Е. Сепіра - Л. Уорфа та положень О. Потебні про етнодиференційну роль мови. Проте “мовно-культурний” принцип ідентифікації було сформульовано ще давньогрецькими мислителями (вважалося, що людина, яка не розмовляє грецькою мовою - варвар), а в середні віки набула поширення ідея “народної мови” як основи національної ідентичності. Пізніше питання співвідношення мови і держави набуло актуальності у XVIII ст., коли засновник німецької школи романтичного націоналізму Й. Гердер ототожнив мову з національністю й проголосив німецький народ етнічною мовною спільнотою [1]; [2]; [3].
   Останніми десятиліттями інтерес до визначення взаємозв'язку мови та етнічної й національної ідентичностей проявлявся у дослідженнях даного питання на різних рівнях аналізу: соціологічному, психологічному, лінгвістичному, політологічному, філософському та ін. У результаті стрімких глобалізаційних та інтеграційних процесів, створення єдиного світового інформаційного простору виникло явище так званої етнічної мобілізації, що, в свою чергу, спричинило підвищений інтерес до питання етнонаціональної ідентичності та її складових.
   На жаль, у сучасному, як українському, так і зарубіжному соціально-психологічному термінологічному просторі досі існують непорозуміння у визначенні окремих понять, що пов'язано насамперед із політологічною дискусією навколо таких категорій як “нація” та “етнос”. Відтак питання розмежування понять “етнічна” і “національна” ідентичність залишається відкритим, хоча й зазначається, що вони різні не лише за змістом, але й за масштабами охоплення реальності. Також варто наголосити на тому, що у поліетнічному середовищі етнічна та національна ідентичності явища не тотожні, як це спостерігається у моноетнічному середовищі.
   Національну та етнічну ідентичність розуміють як результат процесу ідентифікації особи з національною або, відповідно, етнічною спільнотою. В українських наукових публікаціях наразі набуло поширення поняття “етнонаціональна ідентичність”, що охоплює і національні, й етнічні аспекти ідентичності особистості в їх взаємозв'язку та взаємозумовленості. Однак, варто зауважити, що дане поняття вживається й зарубіжними дослідниками, переважно представниками тих країн, для яких є актуальною проблема співвідношення етнічного й національного (Великобританія, Німеччина, США, Індія, країни Африки).
   Серед основних інструментів формування етнічної й національної ідентичності виділяють наступні: мова, релігія (віра), культура, соціально-політичні, психологічні ознаки, національна ідея [4]. Однак на сьогодні, найпоширенішим є твердженням про те, що саме мова лежить в основі конструювання етнічної ідентичності, завдяки їй відбувається формування та розвиток національної свідомості як окремо взятої особистості, так і нації в цілому. Адже насамперед за мовною ознакою людина шукає собі подібних, або, іншими словами, ідентифікує себе [5].
   Беззаперечним є той факт, що мова є основним середовищем визначення, збереження й передачі соціального досвіду, а отже й етнічних особливостей кожного народу. Фактично мова в нинішній час є чи не єдиною ознакою, що дозволяє відокремити населення однієї держави від зовнішнього світу. Саме тому таким болючим це питання є в тих країнах, де офіційними є дві або більше мов, а у багатоетнічних державах мовно-етнічні проблеми інколи навіть пов'язані з сепаратистськими настроями (Росія, Великобританія, Бельгія).
   Щоправда, у дискусії про етнічну ідентичність, багато зарубіжних дослідників зауважують, що мова не є необхідною умовою ідентифікації з етнічністю [6]. Етнічність як така більше пов'язана з символічним значенням окремої мови, а не з її фактичним використанням всіма членами групи (наприклад ірландці використовують гельську мову як символ своєї кельтської етнічності, хоча для того, щоб реально належати до цієї групи, не обов'язково володіти гельською мовою) [7].
   В той же час, як зазначає І. Данилюк, місце, яке посідає мова серед інших ознак ідентичності, залежить від ступеню збігу мовної та культурної спільнот. Коли такий збіг присутній, мова залишається найважливішим інструментом формування групової ідентичності; коли ж мовна спільнота значно ширша за культурну, то основним розрізнювальним компонентом етносу стає культура [8]. Проте С. Нікітіна розглядає мовну самосвідомість як частину культурної самосвідомості, і наголошує на тому, що між усвідомленням елементів мови та інших елементів культури немає чітко вираженої межі [9].
   Важливо також підкреслити, що “ні ідентичність, ні мова не є фіксованими поняттями; обидва є динамічними, такими, що залежать від часу та місця” [6; с 3]. Як стверджує Дж. Фішман, одні й ті ж суспільства можуть використовувати різну логіку стосовно національно-мовної ідентичності в залежності від історичного періоду розвитку своєї нації, тобто на початковому етапі становлення для суспільства більш притаманна ідея мови як природної основи нації, аніж у період після проходження модернізації суспільства, коли переважають конструктивістські погляди [10]. Хоча Я. Качала наводить іншу точку зору: “Для існування та розвитку етносів важливими є перш за все внутрішні фактори: народи повинні відчувати потребу знаходитися та проявляти себе у складі даної національної спільноти ... очевидно, що саме мова в максимальній мірі сприяє утвердженню та укріпленню цієї потреби. Тому роль мови є вирішальною не лише в період складання нації, але й на попередніх та наступних етапах” [11, с 51-52].
   На нашу думку, правомірними є обидві точки зору, проте дані твердження не можна абсолютизувати і вважати універсальними. Тобто у вивченні взаємозв'язку та взаємозалежності етнонаціональної та мовної ідентичностей потрібно зважати на соціально-політичну ситуацію у кожній окремо взятій нації, особливості її історичного розвитку та становлення як держави, а також враховувати усі механізми ідентифікацій, що можуть варіювати за своєю значимістю у кожній конкретній державі у чітко визначений історичний період. Так, наприклад, у середньовіччі релігія (християнство) для багатьох держав Європи відігравала ще більш значущу роль, ніж мова спілкування (існувала велика кількість “простих”, “народних” мов, а також мова церкви і освіти - латина). На сьогоднішній день для такої багатонаціональної держави як США головним механізмом ідентифікації виступає національна ідея, в онову ж процесу ідентифікації єврейського народу покладено моральний принцип, піднесений до рівня національної ідеї і свідомо записаний у їхній святій книзі - Торі.
   Соціально-психологічне пояснення неоднозначності ролі мови у становленні та збереженні етнічної ідентичності можливе лише в міжгруповому контексті. Американський соціолог Гофман у своїй роботі переконливо доводить, що особистісна ідентичність визначається тим, як інші ідентифікують нас, а не як визначаємо себе ми. Він вважає особистість цілісною завдяки мовленню, а це стає причиною того, що вибір мови набуває першочергового значення для ідентичності [12]. Як влучно зауважує Gibson, підсумовуючи дослідження Spolsky (1999), мова для нас є не лише засобом, за допомогою якого ми самовизначаємось - “хто ми є”, але є також способом для інших проектувати відносно нас свої власні очікування - “якими ми маємо бути” [6]. Таким чином постає ще одна проблема мовної ідентичності особистості, що зумовлена особливостями сприйняття людини відповідно до її мови (вимови, діалекту), коли проекції та очікування щодо національної, етнічної, регіональної, політичної приналежності, а подекуди навіть рівня культурного та інтелектуального розвитку наперед формують певне ставлення до мовця.Ще одним аспектом вивчення даного питання є аналіз особливостей ідентичності громадян, які змінили країну проживання, а, відповідно, вимушені були адаптуватися до іншого соціокультурного та лінгвістичного середовища. Дослідження, пов'язані з вивченням ідентичності емігрантів, що проводилися в США та Європі, засвідчують, що переважна більшість намагається зберігати не лише свою етнічну та мовну ідентичності, а й своїх дітей [13], [14]. Безумовно, в ситуації еміграції мова, релігія та культура стають найважливішими ідентитетами, що створюють протиставлення “ми - вони”, а мова, в свою чергу, стає першою ознакою належності до іншої етнічної групи. Таким чином, збереження власної етнічної ідентичності представниками етнічних меншин безпосередньо залежність від збереження рідної мови.
   Для України на сьогоднішній день надзвичайно актуальними є всі питання, пов'язані з мовною ідентичністю. Ситуація взаємодії двох потужних мовних спільнот, що має під собою історичне та культурне підґрунтя, створює очевидне напруження в українському суспільстві, викликає протистояння носіїв двох різних мов. Проблема загострюється ще й через те, що російська мова є державною в іншої країни, яка, в свою чергу, не залишає поза увагою дане питання в Україні.
   Очевидним є те, що мова спілкування обумовлюється місцем народження та проживання людини, а відтак, мовні преференції є непрямим свідченням регіональної належності. Таким чином, мова, яка зазвичай виступає етнодиференційною ознакою у міжгруповому спілкуванні (протиставлення “ми-вони”), стає одним із дезінтегруючих чинників українського суспільства.
   Крім цього, особливої уваги потребує проблема двомовності (білінгвізму) в Україні, яка щодалі набуває масового характеру. Існує багато точок зору щодо тлумачення ролі двомовності у формуванні особистості. Багато з дослідників відзначають, що вивчення декількох мов сприяє психічному розвитку дітей, а відмінність значень мовних явищ двох мовних систем допомагає кращому розумінню рідної мови (Л. С. Виготський, Л. В. Щерба). Деякі вчені, навпаки, - наголошують на тому, що білінгвізм викликає загальну невпевненість і посередність у користуванні мовами, відбувається засвоєння не двох мов, а формування у людини однієї гібридної мови, в той час як часте безконтрольне і недиференційоване переключення з однієї мови на іншу призводить до змішання елементів двох мовних систем, і врешті, до формування суржику (І. Епштейн, Е. Людовісі) [15]. Проте в сучасних умовах глобалізації та розширення економічних та культурних кордонів, двомовність (багатомовність) безумовно надає значні переваги мовцю і вважається не лише позитивною, але й навіть бажаною характеристикою. Володіння двома і більше мовами формує в людини розумову відкритість, здібність сприймати і розуміти нові ідеї, толерантність до несхожої або протилежної думки.Що ж стосується масового білінгвізму, то в даному контексті ситуація є більш неоднозначно. Так, Л. Масенко зазначає, що абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як перехідний етап в асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою [16]. Це означає, що з часом одна з мов може бути витіснена як непотрібна, неактуальна. До того ж слід наголосити на тому, що українська і російська мови - близькоспоріднені, а родинні, близькі мови не стимулюють тенденції до зближення народів, натомість - можуть посилювати відчуження, так М. Бердяев підкреслює: “Народи родинні і близькі менше здатні один одного зрозуміти і більше відштовхуються один від одного, ніж деякі і чужі. Родинна мова звучить неприємно і здається перекручуванням власної мови” [17; 139].
   Заслуговує на увагу і той факт, що взаємодія двох споріднених мов на одній території спрощує пасивне оволодіння мовами, тобто відбувається формування масового рецептивного білінгвізму, у гірших випадках - суржику. Така ситуація призводить до маргіналізації суспільства, втрати культурних та моральних орієнтирів, розмивання кордонів “свого” та “чужого”, зміни ідентичності.
   У випадку масової двомовності зазвичай відбувається іноді взаємне, іноді одностороннє пристосування двох мов одна до одної. Яким воно буде, залежить від порівняльної культурної значущості обох мов, а також від наявності чи відсутності середовища, яке використовує лише одну з даних мов, а тому не відчуває впливу іншої мови. Це середовище, якщо носії двомовності є його членами, підтримує одну з мов двомовності [18].
   Мовну ситуацію, що склалася в Україні, можна охарактеризувати як таку, що напряму залежить від російськомовної культури загалом, і від російської мови зокрема. Потужність російськомовної літературної, телевізійної, кінематографічної, музичної продукції на території України свідчить про перевагу російськомовної (чи то російської) культури, що призводить до підтримання українського російськомовного середовища і формування потужної російськомовної спільноти, в результаті чого утворюється особливий тип української етнонаціональної ідентичності.
   Дана ситуація призвела до виникнення ряду соціолінгвістичних проблем, що впливають на мовну орієнтацію особистості. Міжособистісне спілкування різними мовами, навіть у випадках комунікації білінгвів, ускладнює порозуміння. Тому двомовність спричиняє витіснення зі сфер комунікації тієї мови, яка перебуває в слабшій позиції, в нашому випадку - української, що створює психологічно дискомфортні умови для тих, хто спілкується рідною мовою. Особливо це стосується великих міст, зокрема таких, як Київ, Харків, Дніпропетровськ та ін., мовно-культурна атмосфера яких зробила російську - мовою пристосування, а українську - мовою протистояння [19].
   Таким чином, у ситуації білінгвізму мова як ідентитет для української етнонаціональної ідентичності набуває змінених форм: на відміну від загальноприйтяної функції - об'єднувати, вона має дезінтегруючий характер для українського суспільства. Це явище сприяє формуванню нового типу етнонаціональної ідентичності громадян, а також змінам суспільної свідомості.
   Підсумовуючи вищезазначене, можна погодитись з В. Борисовим, який зазначає, що мова стає компонентом національної свідомості в тому випадку, коли вона сприймається суб'єктами як “рідна” і припускає спілкування цією мовою всього населення, що визнає себе єдиною національною спільнотою. Як символічний компонент культури вона забезпечує, взаємне розуміння між членами нації, які можуть належати до різних етносів, а також збереження і передачу культурної інформації від поколінь до поколінь, забезпечуючи культурну наступність [20].
   Висновки. На основі теоретичного аналізу було досліджено основні підходи щодо розуміння поняття мовного аспекту етнонаціональної ідентичності як базового чинника її формування. З'ясовано, що роль мови у цьому процесі є неоднозначною та залежить від багатьох змінних: наявності інших ідентитетів, збігу мовної та культурної складових ідентичності, історичного періоду розвитку нації, тощо. Подальше проведення досліджень у цьому напрямку є досить перспективним, оскільки це сприятиме виявленню основних соціально-психологічних особливостей формування та розвитку етнонаціональної ідентичності українців-білінгвів в умовах взаємодії двох потужних мовних спільнот.

ЛІТЕРАТУРА

1. Воропаева Т. Українська мова як базова основа національної ідентичності // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Українознавство Випуск 11. - К., 2007. - С 13-17.
2. Герасимова О. Держава та мова в контексті процесів глобалізації // Політичний менеджмент. - 2007. - №5 (26). - С 32-38.
3. Джозеф Дж. Языки национальная идентичность//Логос. - 2005. - № 4. - С. 4-32.
4. Сабадуха В. Національна ідея як провідний чинник подолання кризи ідентичності в Україні // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: 36. наук, праць / За заг. ред. М. М. Слюсаревського; Упоряд. Л. А. Найдьонова, Л. П. Черниш. - К.: Міленіум, 2005. - Вип. 4. - С 436-444.
5. Данилюк І. “Мовні конфлікти” та конструювання етнічної і національної ідентичності // Соціальна психологія. - 2005. -№3(11).- С 43-51.
6. Gibson К., English only court cases involving the U. S. workplace: the myths of language use and the homogenization of bilingual workers' identities. - 2004. - Hawai'i. - 60 p.
7. Донцов А., СтефаненкоТ.,УталиеваЖ. Язык как фактор этнической идентичности // Вопросы психологии. - 1997. - №4. - С. 75-86.
8. Данилюк І. Мова як чинник згуртованості групового “Ми” // Соціальна психологія. - 2008. - №1 (27). - С 105-113.
9. Никитина С. Языковое сознание и самосознание личности в народной культуре // Язык и личность. - М.: Наука, 1989. - С. 34-40.
10. Фишман Дж. Сегодняшние споры между примордиалистами и конструктивистами: связь между языком и этничностью с точки зрения ученых и повседневной жизни // Логос. - 2005. - № 4. - С. 116-124.
11. Качала Я. Язык и национальная самоидентификация // Язык -культура - этнос. - М., 1994. - С. 51- 61.
12. Goffman Е., Stigma: Notes on the management of spoiled identity. - 1963. - New York: Simon & Schuster. - 239 p.
13. Hyu-Yong Park. Family support and maintenance of ethno-linguistic identity: A case study of Korean linguistic minority children // The International Journal of Language Society and Culture. - 2007. - Issue 23. - p. 53 - 67.
14. Zhang Xiaoling. Communication, language and identity - attitudes toward preserving children's linguistic identity in the UK among parents from Mainland China // Journal of Chinese Overseas. - 2005. - no 1. 1. -p. 110- 120.
15. Казанцева Л. Соціально-педагогічний аспект проблеми білінгвізму// Наука і освіта. - 2003. - № 5-6. - С. 92-96.
16. Масенко Л. Мова і політика. - К.: Соняшник, 1999. - 100 с
17. Бердяев Н. Судьба России. - М.: Советский писатель, 1990. -345 с.
18. Щерба Л. Языковая система и речевая / Л.Р. Зиндер (ред.), М.И. Матусевич (ред.). - Изд. 4-е - М. : URSS. ЛКИ, 2008. - 428 с.
19. Черемська О. Формування мовної компетенції особистості за умов українсько-російського білінгвізму // Матеріали міжвузівської науково-методичної конференції “Сучасна україністика: проблеми мови, історії та народознавства”: Збірник статей. - X.: ВД “ІНЖЕК”, 2005. -С. 114-121.
20. Борисов В. Теоретико-методологічні основи формування національної самосвідомості. - Краматорськ, 2003. - 519 с

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com