www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Саморегуляція як чинник соціалізації особистості: історія і сучасний погляд на проблему
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Саморегуляція як чинник соціалізації особистості: історія і сучасний погляд на проблему

К.М. Лисенко-Гелемб'юк

САМОРЕГУЛЯЦІЯ ЯК ЧИННИК СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ

   Проблема саморегуляції всупереч багаторічній історії, актуальності та значущості, вирізняється складністю, багатомірністю й неоднозначністю. Це зумовлено тим, що саморегуляція є провідним і визначальним психічним процесом будь - якого виду життєдіяльності особистості, оскільки адекватність діяльності її предмету, засобам і умовам забезпечується саме нею. Відтак необхідність актуалізації в соціальній психології проблеми саморегуляції передусім диктується специфікою становлення особистості та її розвитку в безпосередніх соціальних контактах з мікро - та макросередовищем, їх культурою, соціальними нормами та цінностями, які цілком закономірно детермінують людину до саморегуляції власних психічних станів. Адже процес входження індивіда в суспільство на будь - якому віковому періоді вимагає засвоєння ним соціальних досвіду, норм та цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності.
   Мета статті полягає в здійсненні історико - теоретичного аналізу проблеми особистісної саморегуляції і акцентуації уваги на процесі взаємовпливу саморегуляції та соціалізації особистості.
   Виникненню та виділенню поняття “саморегуляція” в окрему психологічну категорію передувала низка історичних, соціокультурних, наукових, психологічних передумов. В дослідницько - прикладному контексті розвиток означеної проблеми став можливим лише на певному етапі становлення психології як науки.
   Зокрема В. О. Іванников зазначає, що таке доволі пізнє розгортання проблематики саморегуляції детерміноване її нерозривним поєднанням з проблемою волі, котра впродовж багатьох років не посідала належного місця в понятійній системі психологічної науки. Відтак, спеціальні дослідження саморегуляції розпочалися в другій половині 80 - х і більш активно в 90 - х роках XX століття. Саморегуляція виділилась в практично самостійну галузь досліджень, де основним предметом аналізу є не воля чи вольові процеси, а власне прийоми саморегуляції. Психологія стає експериментальною завдяки висуненню й розв'язанню конкретних практичних проблем [5].Саме XX століття можна вважати століттям бурхливого розвитку психології, передусім її практичних галузей: експериментальних ділянок соціальної, інженерної, педагогічної, диференціальної психології [14, с 18 ]. Незаперечну цінність у дослідженні феномена саморегуляції становить доробок вітчизняної психології, яка внесла цілу низку підходів та напрямів до вивчення означеної проблеми.
   Процес саморегуляції як специфічний вид психічної активності досліджується багатьма вченими в царині загальнотеоретичних та методологічних проблем психології, постає предметом вивчення представників різних підходів та напрямів психології.
   Зокрема у загальній психології К. О. Абульханова - Славська, А. В. Брушлинський, Л. С. Виготський, В. П. Зінченко, О. О. Конопкін, Г. С Костюк, О. М. Леонтьев, Б. Ф. Ломов, А. М. Матюшкін, Г. С Никифоров, А. К. Осницький, Д. А. Ошанін, А. В. Петровський, С. Л. Рубінштейн, О. К Тихомиров, В. Д. Шадріков, В. Е. Чудновський та ін. регуляцію поведінки тлумачать в більшості як структурний елемент особистості та її діяльності.
   В контексті вітчизняної класичної психології процес саморегуляції поведінки особистості виступає невід'ємною складовою частиною принципу єдності свідомості і діяльності. Серед найважливіших аспектів проблеми саморегуляції слід назвати механізми регуляції різних форм поведінки, регуляторні особливості процесу усвідомлення суб'єктом діяльності власної позиції, взаємозв'язок саморегуляції з предметним світом.
   Цікавим є міркування С. Л. Рубінштейна щодо визначального характеру активності суб'єкта у виконанні і регуляції ним власної поведінки. Процес саморегулювання автор визначає як єдність внутрішніх та зовнішніх особливостей психіки індивіда, спрямованих на досягнення конкретної визначеної мети. Вчений підкреслював, що регулятивні процеси знаходять вияв у характері і здібностях особистості, а відтак діють практично на всіх рівнях активності людини, забезпечуючи успішність її діяльності [16]. Доцільно наголосити, що більшість науковців розглядали феномен саморегуляції у його безпосередньому зв'язку з інтеріоризацією індивідом зовнішнього соціального контролю, переведенням такого контролю у внутрішньо психічний план, самоконтроль, саморегуляцію особистості.
   В роботах Л. С. Виготського вперше формується уявлення про довільну форму мотивації поряд з іншими процесами. Учений довільну форму регуляції психічних процесів і поведінки в цілому пояснює крізь цілеспрямовану організацію зовнішніх стимулів. Він питання волі розглядає не в контексті проблеми здійснення певних дій, а в межах проблеми опанування особистістю себе самої. Таким чином вольова регуляція, на його думку - це свідоме, опосередковане цілями і мотивами предметної діяльності створення стану оптимальної мобілізованості режиму активності в потрібному напрямку, тобто цілеспрямоване здійснення такої організації психічних функцій, яке забезпечувало б найбільшу ефективність дій [5, с 30].
   На думку О. М. Леонтьева, особистість, з одного боку, є умовою діяльності, а з другого - її продуктом. Вона, насамперед, соціально детермінована, дії людини об'єктивно завжди реалізують певну сукупність ставлень до предметного світу, до навколишніх людей, до самої себе. Особистість характеризують ієрархічні відношення діяльностей, які утворюють ядро особистості. Ознакою діяльності вчений вважав мотиви і потреби особистості. У концепції вченого наголошується на особливому значенні смислоутворюючого аспекту мотивації. Саме смислоутворюючі мотиви виступають, на думку О. М. Леонтьева, головною причиною діяльності, основою постановки мети, вибору стратегій її досягнення [8].
   Вагомий внесок в розробку проблеми саморегуляції зробили представники вікової та педагогічної психології. В залежності від визначення змісту поняття саморегуляції, від цілей науковців, увага концентрується навколо різних видів цього процесу. Зокрема, сенсомоторна ( П. А. Жоров, 0.0 Конопкін, В. Е. Чудновський), стильова ( Є. М. Коноз, В. І. Морсанова, Р. Р. Сагієв), вольова ( В. А. Іванников, В. К. Калін, В. К. Котрило, В. І. Селіванов), емоційна ( І. В. Бринза, Я. Рейковський, О.П. Саннікова О.Я. Чебикін, О.А. Чернікова), моральна ( М Й. Боришевський, Б. С. Братусь, Т.В. Кириченко, П.М. Якобсон), мотиваційна (О.Г. Ксенофонтова, В.І. Степанський, А.А. Файзуллаєв), особистісна (К.О. Абульханова-Славська, л. Е. Орбан - Лембрик, І.І. Чеснокова), інтелектуальна ( В. О. Моляко, О. К. Тихомиров) та ціннісно-смислова саморегуляція ( Л.В. Долинська, І. С. Кон, В. Є. Семенов, В.А. Ядов).
   Зокрема В. І. Селіванов провідною функцією волі вважає саме регулюючу. Сутність регуляції, на його думку, полягає в мобілізації особистістю власних психічних і фізичних можливостей задля подолання труднощів і перешкод під час здійснення цілеспрямованих дій і вчинків. Таким чином, пов'язуючи волю з регуляцією виконавчої частини дій, учений розглядає і регулюючу функцію волі по відношенню до різноманітних психічних процесів, цим самим впритул підійшовши до дослідження волі в контексті само - детермінації і саморегуляції [5, с 22].
   Значна кількість досліджень присвячена вивченню специфіки процесу саморегуляції зростаючої особистості.
   Так, згідно концепції спрямованості Л. І. Божович, системоутворюючою ознакою структури особистості є її спрямованість, основа якої складається зі сформованої у процесі життя стійкої домінуючої системи мотивів. Зміст спрямованості особистості визначає всі її особливості, зокрема інтереси, прагнення, риси характеру. Розвиток особистості відбувається як послідовний перехід від елементарних, неусвідомлюваних або частково усвідомлюваних потреб, які безпосередньо мотивують поведінку на ранніх етапах онтогенезу, до відносно постійно домінуючих потреб, на основі яких утворюється стійка ієрархія мотивів і які виявляються через свідомо визначені цілі та наміри зрілої особистості. В тлумаченні проблеми розвитку волі, вчена підкреслює, що вольовими діями доцільно називати лише ті, котрі здійснювані всупереч безпосередньому бажанню чи прагненню, тобто дії, пов'язані з подоланням саме внутрішньої перешкоди. Тільки такі дії пов'язані з переживанням так званого “ вольового зусилля ” [ 2, с 195].
   Найчастіше проблема саморегуляції розглядається у контексті діяльнісного підходу. Зокрема С. Л. Рубінштейн вбачав доцільним трактування особистості крізь призму її проявів у діяльності, його цікавила насамперед роль, значення діяльності в особистісному становленні індивіда: “всі психічні процеси, з вивчення яких розпочався наш аналіз психічного змісту діяльності людини, протікають вособистості, і кожен з них в своєму реальному протіканні залежить від неї” [ 17, с 510].
   М. Й. Боришевський, у свою чергу, наголошує на необхідності врахування актуальних потреб, особистісно значущих цілей, життєвих відносин, установок у розвитку саморегуляції, розглядаючи останню як переважно усвідомлене, цілеспрямоване планування, побудову й перетворення суб'єктом власних дій та вчинків відповідно до особистісно значущих потреб, мотивів і цілей. Згідно з поглядами вченого, саморегуляція є здатністю особистості усвідомлено планувати, будувати, діяти адекватно до обраної нею програми, принципів, норм та правил, останні ж виконують роль еталонів, взірців, у процесі особистісної саморегуляції [3].
   Особистісний підхід до вивчення феномена саморегуляції часто пов'язують з дослідженнями К. О. Абульханової - Славської. В питанні про співвідношеня понять особистість, суб 'єкт та індивідуальність, автор стверджує, що розглядати особистість як суб'єкт доречно через поняття саморегуляції, яке, в свою чергу, є своєрідним координатором різномодальних особистісних явищ у подоланні протиріч в процесі тієї чи іншої діяльності. Процес саморегуляції дослідниця вивчає з позиції активності людини, таким чином, людина постає як суб'єкт власної поведінки і діяльності, процесу саморегуляції тощо. В особливостях організації процесу саморегуляції проявляються суттєві властивості активності людини, її соціально - психологічного відображення зовнішніх умов, вироблення системи моральних взаємин, взаємодії з навколишнім середовищем ( соціальним, предметним тощо). Вочевидь, в такому тлумаченні особистісної саморегуляції провідну роль відіграють потреби, мотиви, спрямованість особистості, тобто внутрішньопсихічні детермінанти людини [1 ]. При цьому наслідки інтерпретації слід шукати в тому чи змінює вона об'єктивну позицію індивіда в життєдіяльності, чи допомагає йому в реальній боротьбі за достойне життя , чи дає вихід із існуючих відносин, змінюючи об'єктивне протікання подій.
   Досить детально проблема суб'єкта розглядається в працях А. В. Брушлинського. На думку вченого, суб'єктом є не психіка людини, а людина, яка володіє психікою, яка діє та спілкується. Він зазначає, що не відокремлене психічне буття, а суб'єкт, який знаходиться всередині цього буття і володіє психікою, творить історію [ 4].
   Таким чином, саморегуляція виступає як функціональна характеристика особистості, процес взаємозв'язку та взаємоузгодження завдань із станом суб'єкта. В зв'язку з цим доречно розглядати саморегуляцію в контексті індивідуально - типологічних відмінностей.
   Структурно - психологічний напрям, представлений у працях В. А. Іванникова, О, О, Конопкіна, В. І. Морсанової, С. Г. Никифорова та ін., акцентує увагу на пошуку механізмів дії та взаємодії регулятивних процесів, найзагальніших питаннях, закономірностях саморегуляції, побудові моделей означеного процесу.
   Однією з ключових праць цього напряму вважаємо концепцію О. О. Конопкіна. Створена ним структурно-функціональна модель психічної саморегуляції довільної активності людини детально висвітлює функції і характер кожної ланки вказаного процесу. Аналізуючи ієрархію і логічний зв'язок основних завдань дослідження психічної саморегуляції, автор доходить висновку, що базовим, початковим постає вивчення закономірностей будови регуляторних процесів і формулювання на цій основі загальної концептуальної моделі. Така модель відображатиме принципову внутрішню структуру процесів усвідомленої саморегуляції, буде загальною для різних видів і форм довільної активності особистості [7]. Процес саморегуляції, таким чином, повинен відображатися як цілісна, замкнута, інформаційно відкрита система. Відтак процес саморегуляції постає як система функціональних ланок, забезпечує створення і динамічне існування у свідомості суб'єкта цілісної моделі його діяльності, що, в свою чергу, обумовлює його виконавську активність. Структурно повноцінний регуляторний процес неминучий в успішному досягненні суб'єктом поставленої мети.
   Хочемо звернути увагу на те, що завдяки запропонованій моделі функціональної структури психічної регуляції людина може здійснювати найбільш оптимальну й ефективну побудову процесу саморегуляції, використовувати її найрізноманітніші форми. Тому саморегуляцію розуміємо як цілісний процес, в якому взаємозв'язок самостійних рішень суб'єкта на шляху досягнення поставленої цілі забезпечує узгодженість його дій, з одного боку, і структурно - функціональний вигляд регуляторних процесів, з іншого.
   Спираючись на ключові положення суб'єктно-діяльнісного підходу, В. І. Морсанова та її колеги вивчали шляхи розвитку процесуальної складової саморегуляції особистості. Згідно вказаних досліджень, саморегуляція виконує роль інтегрального ядра активності людини, пов'язуючи різні структури особистісної сфери індивіда, кожна з яких виконує певну роль у процесі саморегуляції діяльності загалом. В інших дослідженнях проблеми саморегуляції предметом уваги постають питання стильової саморегуляції людської поведінки. Відповідно до тлумачень авторів, стильовими особливостями саморегуляції є найбільш типові для людини і суттєві індивідуальні особливості самоорганізації та управління цілеспрямованої внутрішньої і зовнішньої активності, котрі стійко проявляються у її різноманітних видах [11, с 118-119].
   Таким чином, виділяють наступні регуляторні стилі: оперативний, автономний і стійкий. Водночас автор зазначає, що жоден із означених стилів не має переваги над іншим, з точки зору успішності навчальної діяльності [10].
   До індивідуальних стильових особливостей регуляторики відносять типові для окремої людини особливості регуляторних процесів, які реалізують основні ланки системи саморегуляції (планування, програмування, моделювання, оцінювання результатів), а також регуляторно-особистісні властивості чи інструментальні властивості особистості, зокрема самостійність, надійність, гнучкість тощо. Використовуючи у вивченні розглянутих особливостей принципову модель системи усвідомленого саморегулювання, розроблену О. О. Конопкіним, вчені впроваджують уніфікований підхід і порівнюють індивідуальні особливості регуляторних процесів в найрізноманітніших видах діяльності, завдяки чому виділяють не лише індивідуальні, але й типові стильові особливості регуляції [12, с 134].
   Такий підхід виявився вельми плідним, оскільки дозволив розвинути не лише практичні, а методичні аспекти традиційної стильової тематики. Розглянутий погляд на процес саморегуляції особистості особливо цінний в контексті міжособистісних стосунків, оскільки визначення та врахування індивідуального стилю саморегуляції особистості сприятиме більш ефективній та оптимальній її взаємодії з оточуючими, вибору адекватної умовам тактики поведінки тощо.
   Дедалі більшої актуальності набуває дослідження проблеми внутрішньогрупової взаємодії людей та проявів саморегуляції у ній. Окреслені дослідження здійснюються на соціально - психологічному рівні, в контексті якого з'ясовують закономірності і механізми, що підпорядковують поведінку конкретного індивіда у реальній соціальній групі. На особливу увагу заслуговують власне регулятори поведінки особистості , пов'язані з усією системою її міжособистісних відносин [13, с 88]. Саме тому саморегуляція постає специфічною формою взаємодії людини з навколишнім світом, виявляючись у самодетермінації, контролі своєї поведінки, виробленні вольових якостей, свідомій постановці завдань, мобілізації психічних і фізичних потенцій у досягненні поставлених цілей, виробленні стилю взаємодії з іншими.
   Досліджуючи міжособистісні відносини, В. І. Чірков наголошує на необхідності врахування таких факторів взаємодії, як внутрішня мотивація і саморегуляція . Автор доходить висновку, що особливості міжособистісної взаємодії між людьми, що знаходяться у субординантних відносинах ( залежності чи покори), суттєво впливають на характер мотивації, рівень самоповаги, здатність до саморегуляції. Наприклад, орієнтація батьків на підтримку автономності дітей найбільш послідовно пов'язана з високим рівнем саморегуляції дитини в школі, присутності у неї почуття компетентності, успішністю [19]. Провідним аспектом соціально - психологічних досліджень є доведення єдності процесу впливу соціально - психологічного досвіду і його результату. Процес їх взаємовпливу детермінує розвиток і становлення індивіда, фундаментальною сутнісною характеристикою особистості в такому контексті виступає її здатність до усвідомлення та оволодіння власною поведінкою (активністю), тобто саморегуляція.
   В. О. Татенко наголошує, що бути суб'єктом теоретичної або практичної діяльності людина може лише тоді, коли є суб'єктом власної психіки [18, с 255]. Таким чином особистість спрямовує власну активність насамперед на саму себе. Завдяки регуляторним процесам людина спроможна ставити перед собою свідомі цілі, будувати концепцію їх досягнення, розвивати власні психічні особливості.
   Характерною рисою психологічної організації особистості, внутрішньою умовою її здатності до саморозвитку Т. М. Титаренко та В. Панок вважають феномен постійної незавершеності: “Усе соціальне буття людини є спрямованістю на цілі, які знаходяться у більш - менш віддаленому майбутньому” [14, с 178]. Саме життєва програма постає у ролі моделі життєвого шляху, вона потребує значних зусиль, підпорядкування активності обраному шляху, стратегії. Тоді як особистісні перспективи - потенційні можливості розвитку особистості, вимагають вольових рішень. Автори наголошують, що поєднання різних перспектив розвитку в одній програмі неможливе, натомість можливі різні програми реалізації певної життєвої перспективи.
   Л. В. Сохань розглядає життєву програму особистості як відображення її життєвих цілей та способів їх реалізації, наголошуючи на зв'язку цільової перспективи з індивідуально- типологічними особливостями особистості, зокрема самооцінкою, мотивацією досягнення, тривожністю, локусом контролю і особливо із саморегуляцією [15]. Потреби, мотиви, спрямованість особистості є визначальними в процесі цілеутворення, цілепокладання і насамперед в саморегуляції, яка виступає чинником і передумовою їх успішного досягнення.
   Останнього часу проблема саморегуляції у соціальній поведінці набула особливої актуальності у вітчизняній психології, досить широко дослідження цього напрямку знайшли своє відображення в роботах М. Й. Боришевського, В. І. Ілійчука, Т. В. Кириченко, Л. Е. Орбан -Лембрик, Ю.А. Мисливський та ін.На особливу увагу заслуговує дослідження Ю.А. Миславського, яким встановлено, що система саморегуляції формується і розвивається лише в процесах спілкування, яке забезпечує певні форми активності і розвитку особистості на різних вікових етапах [9]. Як засвідчили дослідження В. І. Ілійчука, саморегуляція поведінки розглядається як одна з важливих передумов психолого - педагогічного подолання конфліктів підлітків, як усвідомлений вплив людини на саму себе, що виражається в стимулюванні одних і гальмуванні інших своїх дій, реакцій та потреб [6, с 17].
   Ми погоджуємось з таким поглядом на специфіку процесу саморегуляції у конфліктній поведінці. Саме завдяки стримуванні окремих реакцій людина отримує шанс свідомо, а не під впливом емоцій прийняти рішення, обрати тактику взаємодії, визначити істинну причину того чи іншого непорозуміння, конфлікту. Отож, саморегуляція виступає здатністю людини керувати собою на основі сприймання й усвідомлення власних психічних станів і поведінки. Водночас вибір особистістю відповідного варіанту поведінки ( один із проявів саморегуляції ) в свою чергу і виступає чинником її соціалізації.
   Таким чином, на підставі результатів аналізу означених джерел доходимо висновку, що саморегуляція слугує розкриттю людиною власних можливостей, коректує відповідно до поставлених цілей психофізіологічні функції її організму, впорядковує можливості особистості адекватно до вимог діяльності чи ситуації.
   Висновки. Наведені аспекти вивчення саморегуляції особистості дозволяють констатувати досить широкий спектр досліджень з означеної проблематики, неоднозначність і невизначеність даного феномену, що зумовлене предметною диференціацією позицій, концептуальних підходів, мети досліджень авторів. Розгляд проблеми особистісної саморегуляції з різних точок зору суттєво ускладнює однозначне визначення поняття та встановлення його зв'язків із іншими поняттями, зокрема соціалізацією особистості.
   Цілком логічно, що при формуванні цілісного уявлення про саморегуляцію актуальності набуває питання про структуру останньої, її зміст та механізми, за допомогою яких особистість щодня вирішує різноманітні завдання, долає труднощі та усуває проблемні ситуації. Саме тому узагальнена модель розкриття сутності процесу саморегуляції є необхідним засобом змістовного втілення ідей саморегуляції при вирішенні теоретичних і розробці практичних способів її дослідження й подальшої оптимізації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. - М., 1973.
2. Божович Л.И. Избранные психологические труды. Проблемы формирования личности: под ред. Д.И. Фельдштейна. - М. - 212 с.
3. Боришевський М. Й. Моральна саморегуляція поведінки особистості: понятійний аппарат. - К, 1993. - 23 с.
4. Брушлинский А.В. Проблемы психологии субъекта. - М., 1994.
5. Иванников В.А. Психологические механизмы волевой регуляции. М.: Изд-во МГУ, 1991. - 140 с.
6. Ілійчук В.І. Саморегуляція підлітків у подоланні конфліктної поведінки: Автореф. дис. канд. психол. наук: 19.00.07/ Український державний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова. - К., 1996.- 24 с
7. Конопкин О.А. Психическая саморегуляция произвольной активности человека (структурно-функциональный аспект) // Вопросы психологии. - 1995. - № 1. - С. 5-12.
8. Леонтьев А.Н. Деятельность, сознание, личность. - М., 1975. -304 с.
9. Миславский Ю.А. Саморегуляция и активность личности в юношеском возрасте. - М.: Педагогика. 1991. - 152 с.
10. Моросанова В.И. Акцентуация характера и стиль саморегуляции у студентов. // Вопр. психол. - 1997. - №6. - С. 30-38.
11. Моросанова В.И. Коноз Е.М Стилевая саморегуляция поведения человека//Вопросы психологи - 2000 - №2. - С. 118-127.
12. Моросанова В.И., Сагиев P.P. Диагностика индивидуально-стилевых особенностей саморегуляции в учебной деятельности студентов. // Вопр. психол. -1994. - №5. - С. 134-140.
13. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія.- К.: Академвидав, 2005.- 448 с.
14. Основи практичної психології.- К.: Либідь, 2006.-536 с.
15. Психологія і педагогіка життєтворчості: Навч.-метод, посібник. - К., 1996. - 792 с
16. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии - Спб, 2000. -712 с.
17. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. - М.. 1973. -424 с.
18. Татенко В.А. Психология в субъектном измерении - К., 1996 -404 с.
19. Чирков В. И. Межличностные отношения, внутренняя мотивація и саморегуляція // Вопросы психологи - 1997 - № 3 - С. 102-111.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com