www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Теоретичний аспект проблеми духовності
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Теоретичний аспект проблеми духовності

І.А. Твердохліб

ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ ДУХОВНОСТІ

   У статті розглядаються теоретичні підходи до проблеми духовності особистості, визначаються рівні розвитку духовності людини. Вказується на складність дефініції даного поняття у різних науках.
   Ключові слова: духовність, особистість.
   В процесі свого еволюційного розвитку людство накопичило велику кількість духовних і матеріальних цінностей, досягло значних успіхів у розвитку науки та накопичило велику кількість знань. Але у сучасному світі, поряд з великими досягненнями у розвитку суспільства, особистості, її освіченості та моральних якостей все більше помітні проблеми, які безпосередньо пов'язані з невідповідністю матеріальних досягнень людства і тими методами та шляхами, якими вони втілюються у життя. Коли раніше на першому місці ставились мораль та духовність, зараз ставлять матеріальне благополуччя. Отже, на сучасному етапі розвитку суспільство зіткнулось з такою великою проблемою, як бездуховність.
   Історії духовності ще не написав ніхто, хоча спроби визначити зміст, форми вияву, ознаки та функції, а також саму сутність духу, душі й духовності вже робилися досить часто. Починаючи з пізнього язичництва та особливо в період християнського середньовіччя і аж до XVIII ст. включно, межі даного об'єкта спостережень усе міцніше замикалися здебільшого в рамки філософських та філософсько-релігійних поглядів.
   Г.С. Сковорода, філософи й літературознавці та психологи останніх століть знову помітно “приземлили”, і тим самим наблизили духовність до реального життя, тобто, навчили нас бачити вияви духу, душі й духовності в повсякденних наших діях і вчинках.
   Проблема духовності розглядається філософами, соціологами, культурологами, педагогами, психологами. Представники кожної з цих наук мають свій погляд на її сутність, що вказує на універсальність феномену духовності і, одночасно, ускладнює можливість єдиного і однозначного його тлумачення. Можна навести приклади визначення духовності в різних галузях знань.
   В соціологічному словнику поняття духовності визначається як “переважання у людині духовно-моральних, інтелектуальних цінностей над матеріальними” [7, с 99].В культурологічному словнику духовність визначається як “індивідуальна здатність до світо- і самопізнання, орієнтованість особистості діяти “для інших”, пошук нею моральних абсолютів” [3, с 44].
   В педагогічній науці ми знайшли таке визначення терміну “духовність”: “індивідуальна вираженіть у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти “для інших”[4, с 106].
   В останні роки проблемою розвитку духовності особистості у галузі педагогіки займалися О.Бабченко, І.Вужина, Л.Луганська, О.Канавська, В.Кудрявцева, О.Олексюк, С.Тищенко та інші.
   У сучасній філософській науці вчені дають таке визначення терміну “духовність”: категорія людського буття, що виражає його здатність до творення культури та самотворення. У традиційно філософському розумінні духовність включає три начала - пізнавальне, етичне і естетичне. їм відповідають духовні цінності, які відносяться до розряду вищих, - істина, добро, краса. Духовність постає як інтегральна категорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність людини. У християнській антропології духовність є виразом вищого морального спрямування людського буття до Бога” [9, с 179].Як зазначає Г.П. Шевченко, проблеми духовного розвитку особистості знайшли своє відображення в роботах видатних філософів-космістів таких, як В. Соловйов, В. Вернадський, М. Бердяев, сучасних філософів таких, як Л. Губернський, В. Андрущенко, С. Кримський, І. Олександров, психологів - О. Киричук, І. Бех, М. Боришевський, соціологів таких, як О. Семашко, Б. Нагорний [11, с 3]. В своїх роботах ці автори дають методологічне обґрунтування сутності духовності суспільства, особистості, крім того, вони розкривають філософські засади духовної культури суспільства, окремих соціальних груп, індивіда.
   В роботах І.В. Бичка, А.І. Горак, М.С. Кагана, С.Б. Кримського, В.И. Толстих, В.Г. Федотової проблематика духовності виділяється у якості самостійного об'єкта вивчення. В працях цих філософів розкривається соціальна сутність та зміст духовності, з'ясовуються та згруповуються існуючі у філософській та громадській думці підходи до розуміння феномену духовного.
   Група вчених (І.В. Бичко, Ф.Н. Кирилюк, С.Б. Кримський, В.А. Матусевич) проводила пошукові дослідження одного з найбільш важливих компонентів духовності особистості - ціннісних орієнтацій, їхньої соціальної обумовленості та динаміки змін.
   Представляють науковий інтерес праці Л.П. Буєвої, B.C. Такірова, Л.В. Бондаренка, Ю.Г. Волкова, І.А. Громова, В.П. Іванова, П.М. Несторова, С.А. Шавель, що присвячені питанню формування особистості, окремих сторін соціального механізму розвитку її духовності [1, с 9].
   П.В. Симонов, П.М. Єршов, Ю.П. Вяземський “розкрили сутність духовності як вияв найвищих устремлінь людини до знання і служіння іншим людям” [8, с 22]. Г.П. Шевченко вважає, що духовність - це володіння мистецтвом бути щасливим. СІ. Ожегов визначає духовність як властивість душі, що полягає в превалюванні духовних, моральних та інтелектуальних інтересів над матеріальними.В. Слободчиков розглядає духовність людини як ціннісну характеристику явищ людської культури, пов'язує її з такими символами людської реальності як “внутрішній світ”, “суб'єктивність”, “внутрішнє Я”. СБ. та В.Л. Шаргородські висловлюють таку думку, що духовність - це наукові знання, вміння розібратися у світі, усвідомлення своєї невідокремленості від природи та вищих цінностей життя.
   Н.Є. Хлопоніна, А.В. Тимохіна, І.М. Хлопонін висловлюють думку щодо зв'язку духовності з загальною культурою, ерудицією, загальним розвитком особистості. Крім того, вони вважають, що “втрата духовності рівнозначна втраті людяності. Тривала криза духовності у окремої особистості може призвести до її деградації, втрати людського обличчя” [10].
   Проте, духовність не залежить від інтелекту. Готовність до духовного розвитку закладена в кожній людині, але для того, щоб вона наповнила її життя і душу, необхідний вплив навколишнього середовища і таке виховання відчуттів, яке не можна замінити освітою.
   Розвиток духовності особистості неможливий без адекватно сформованої самооцінки, потреби в саморозвитку, продуктивного міжособистісного спілкування у відповідності з власними духовними потребами.
   Таким чином, проблема духовності і моральності отримала освітлення і в роботах класиків психології: Л.С. Виготського, Л.І. Божович, А.Н. Леонтьева, С.Л. Рубінштейна. У сучасній психології вона є предметом розгляду в дослідженнях К.А. Абульханова-Славської, Б.С. Братуся, М.І. Воловікової, В.В. Знакова, В.Д. Шадрікова і інших авторів.
   Визначаючи роль духовності в розвитку особистості, Б.Братусь указує, що вона додає сенс життю людини; у ній вона черпає відповіді на екзистенціальні проблеми, що хвилюють її: про сенс життя, про критерії добра і зла, істини і помилки.
   Представляє інтерес розуміння автором духовності як реалізації свободи волі. Кожній людині на її шляху досягнення духовності необхідний власний досвід випробування не тільки позитивних, але і помилкових цінностей, щоб потім на основі їх порівняння пізнавати і вибирати тільки дійсні етичні цінності і керуватися ними в своїй життєдіяльності. Отже, управління волею, розвиток її, напрям на вибір цінностей, підпорядкування їм свого способу життя в сукупності утворюють комплекс духовних здібностей людини [2].
   У психологічному плані духовність характеризується поняттями розуму і мислення, світом людських ідей і споглядань, такими емоційно-вольовими властивостями і станами, як доброта, любов, розкаяння.
   Дослідження духовного розвитку особистості привело П.Ф. Каптерева до обґрунтування того, що духовність є пізнавальна суть людини, механізмом якої є мислення як психофізичний процес і мова як форма його вираження, оскільки вона спонукає розум до аналізу: “чіткість висловлювання, точність і визначеність слів і пропозицій знаходяться в прямій залежності від виразності і ясності думки”. Духовність по П.Ф. Каптереву є метою і результатом становлення духовного змісту особистісного розвитку на основі засвоєного інтелектуального досвіду, законів духовного розвитку, сформульованих людством [5, с 6].
   У системі духовності виділяються три складові, відповідні основним аспектам людської особистості [6]:
   1) ідеали і принципи поведінки;
   2) глибина і діапазон емоційного сприйняття навколишнього світу і людських відносин;
   3) ступінь прояву альтруїстичного відношення особистості до навколишньої живої природи як стрижнева складова духовності, альтернативна поширеним егоїстичним інтересам і потребам.
   У психології духовність розглядається як вища підструктура людини; підкреслюється її інтегруюча, системоутворююча функція у формуванні цілісності психічного світу особистості; обґрунтовується основоположна роль духовності як регулятора поведінки і діяльності людини, її взаємин з іншими людьми; як найважливіші психологічні характеристики духовності виділяються цінності і ціннісні орієнтації, відповідальність за свої вчинки, етичні властивості і мотиви поведінки.
   За вченням Г.С. Сковороди, зародки духовності людини наявні в її серці від народження, але вони не усвідомлюються, адже їм протистоять могутні сили темної тілесності, усе антисоціальне в людині.
   Зростання духовності особистості пов'язане з розширенням і розвитком інтересів людини, з появою принципових установок, переконань і оцінок явищ життя і людей. Тяга до духовного збагачення, часто неусвідомлена, може виникнути як явище вторинне (“вторинна духовність”) у людей, що багато страждали чи розчарувалися.
   Культурна особистість може виявляти різний рівень духовності, бо автоматично засвоєні правила, хоч і стають якоюсь мірою звичною потребою людини, далеко не завжди виражають міру її духовності. Отже, рівень духовності людини взагалі - це передусім рівень визначеності того, на що і як у кінцевому результаті спрямована її діяльність:
   а) якщо всі або майже всі рухи, вчинки, дії та діяльність людини чи суспільства спрямовані на безпосереднє творення чи заперечення добра, прекрасного, ідеалу, гармонії - високий рівень духовності;
   б) якщо на добро спрямовано лише якісь основні визначальні дії людини - задовільний (нормативний) рівень духовності;
   в) коли ж на добро спрямовані лише окремі вчинки чи дії людини, вона стоїть на низькому духовному рівні.
   Все це значить, що сама по собі наявність системи досить умовних правил поведінки людини в цілому ще не є ні культурою, ні тим більше духовністю. Це - лише передумова, запорука їх виникнення й формування.
   Отже, аналіз визначення науковцями різних галузей науки поняття “духовність” дозволив нам виділити такі його суттєві ознаки:
   - духовність як якість особистості, її основи, потяг до досконалості, перевагу у неї духовних, моральних, інтелектуальних цінностей над матеріальними;
   - духовність як орієнтацію особистості на діяльність для інших, пошук нею моральних абсолютів;
   - духовність як постійну духовно-практичну діяльність особистості, направлену на зміну та удосконалення існуючого оточення;
   - духовність як потребу в пізнанні, знаннях, прагненні до добра, співпереживання, вміння розбиратись у соціумі, житті, світі, собі;
   - духовність як прагнення особистості діяти у відповідності з вищими релігійними цінностями, смислами, Богом, присутність духу Божого в людині;
   - духовність як самореалізацію особистості на основі вищих соціальних та людських цінностей.
   Таким чином, духовна культура є серцевиною особистості, вираженням найвищих загальнолюдських цінностей, які вироблено людством впродовж розвитку всієї історії світової культури. До них відносять три найвищі духовні першоджерела: пізнавальне, моральне, естетичне, які, поєднавшись, знайшли вираження в ціннісній триєдності Істини, Добра і Краси. Ця аксіологічна тріада є основою духовності, що зумовлює загальнолюдський сенс буття. Існування цих цінностей виходить за межі життя певної людини. Цінності створюються кожною людиною самостійно, а також засвоюються у готовому вигляді на основі інформаційних джерел і досвіду. Проте культура зберігає і передає цінності від покоління до покоління, від народу до народу, від суспільства до особистості. Ця передача і становить сутність виховання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Барановський В.Ф. Духовность личности в системе современных общественных отношений.- К., 1998. - 141 с.
2. Братусь Б.С. Начало христианской психологии. - М., 1995.
3. Гіптерс З.В. Короткий культурологічний словник-довідник.- Львів, 2004. - 127 с.
4. Гончаренко С. Український педагогічний словник. - К., 1997. -374 с.
5. КаптеревП.Ф. Из истории души: очерки по истории ума.-СПб., 1890.
6. Марьясова Н.В. Духовность в контексте психологического анализа: личностный аспект / Автореф. дис. канд. психол. наук. -Хабаровск, 2004.
7. Піча В.М. Соціологія: терміни, поняття, персонали. - К.: “Каравела”, Львів : “Новий Світ-2000”, 2002. - 480 с
8. Симонов П.В. Происхождение духовности /П.В. Симонов, П.М. Ершов, Ю.П. Вяземский. - М.: Наука, 1989. - 352 с.
9. Філософський енциклопедичний словник. - К.:”Абрис”, 2002. -741 с.
10. Хлопоніна Н.Є. Ентопсихологічний аспект розвитку духовності особистості//Духовність особистості : методологія, теорія і практика: 36. наук, праць. - Вип. 1. - Луганськ, 2004. - С 43-48
11. Шевченко Г.П. Педагогіка духовності //Духовність особистості: методологія, теорія і практика: 36. наук, праць. - Вип. 1. - Луганськ, 2004. - С 3-9

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com