www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Духовна самосвідомість як цілісна системна характеристика особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Духовна самосвідомість як цілісна системна характеристика особистості

C.O. Ставицька

ДУХОВНА САМОСВІДОМІСТЬ ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТОСТІ

   Робота присвячена теоретичному аналізу проблеми становлення та розвитку духовної самосвідомість особистості як її цілісної системної характеристики. Виділені основні структурні компоненти та складові духовної самосвідомості; запропоноване авторське розуміння понять духовна та антидуховна особистість.
   Ключові слова: духовна самосвідомість особистості, духовна та антидуховна особистість.
   Постановка проблеми. На сьогодні актуальною є проблема вивчення людини в процесі еволюції системи, що її породжує. А. Г. Асмолов називає таке вивчення “історико-революційним підходом” в психології особистості й психології взагалі. Такий підхід дозволяє розглядати розвиток людини у контексті динаміки і взаємодії еволюціонуючих систем в їх єдності й відкриває можливість міждисциплінарного синтезу. Близьке до вказаного підходу методологічне розуміння проблеми висловлює О. М. Леонтьев: “Функція образу - самовідображення світу - це функція “втручання” природи в саму себе через діяльність суб'єктів, опосередковану образом природи, тобто образом суб'єктивності, тобто образом світу... Світ, який відкривається через людину самому собі” [6, с 197].
   Ще одна висловлена ним ідея стосувалася розуміння особистості як свого роду вузла, який пов'язує розвиток соціуму й індивідуальний розвиток. З цієї точки зору, проблема особистості утворює новий психологічний вимір: “це - дослідження того, заради чого і як використовує людина вроджене і набуте нею....” [ 7, с 385].
   На думку М. К. Мамардашвілі: “... Людина....безперервно, знову і знову створюється... в історії, з участю її самої, її індивідуальних зусиль” [9, с 58-59]. І далі: “Людина, можливо, єдина, унікальна у світобудові істота, яка здатна складатися, організовуватися, формуватися навколо орієнтації в пізнанні на поза людське, розвиватися за її посередності, тобто шляхом культивування (розбивка моя - С. О.) об'єктивного сприйняття того, чим ця істота не являється. Це одна з людиноутворюючих сил” [9, с 124-125].
   Якісна специфіка буття і розвитку людини як розумної істоти, як космічного, за висловленням В. І. Вернадського, фактора вимагає прийняття кожного з перерахованих положень у взаємозв'язку. Розвиток психіки в цьому смислі є компонентом процесу розвитку єдиної системи “людина - суспільство - природа - всесвіт” [4].
   О. О. Леонтьев вказував на два принципово можливих способи моделювання процесу розвитку складних систем, до яких відноситься і психіка у всіх її внутрішніх і зовнішніх зв'язках та відношеннях. Перший спосіб: теоретичне й експериментальне дослідження реальних процесів розвитку в людському суспільстві. Другий спосіб: побудова потенційно можливих варіантів систем, що розвиваються, які не обов'язково представлені в реальних земних процесах, доступних емпіричному дослідженню, й теоретичний аналіз цих варіантів. [8, с 115].
   Такий підхід він називає універсальним підходом і зазначає: “ ... йдучи шляхом наміченим некласичною (культурно-історичною) психологією, ми можемо говорити про наступний етап її розвитку, який можна назвати альтернативною психологією (у смислі внутрішніх альтернатив, що виникають при окресленому вище підході). Далі, О. О. Леонтьев вказує, що О. М. Леонтьев спирався у своїх загально психологічних роботах останніх десятиліть саме на Гегеля й вітчизняних філософів, які розвивали його діалектику, передусім -М. К. Мамардашвілі, Є. В. Ільєнкова, Л. К. Науменко. Вони й сформували філософсько-методологічний базис альтернативної психології [8, с 116].
   Принагідно зазначимо, що альтернативна психологія співвідноситься з ідеєю Л. С. Виготського про те, що загальнапсихологія є “...діалектика психології, оскільки, її поняття формуються в безпосередній залежності від загальної діалектики” [5, с 172].
   Безсумнівно, при вирішенні проблем індивідуальної свідомості, іншими словами самосвідомості людини потрібно виходити, передусім, з того, що вони є продуктом суспільного розвитку. Однак, важливою є й проблема нейрофізіологічних механізмів функціонування мозкових структур, які створюють базову матрицю формування та прояву психічних реакцій людини в процесі її філо- та онтогенетичного розвитку, тобто розвитку її індивідуального “Я”. Створення двох функціональних систем індивідуальної свідомості - системи “Я” (самосвідомості) й системи “Не Я” - є якісним стрибком на шляху еволюції психіки у філогенезі, що повторюється у згорнутому вигляді в онтогенезі.
   Як вказував В. Т. Бахур: “Навіть відомі нейрофізіологи сучасності, не справившись з її вирішенням, прийшли до дуалізму, тобто до думки, що свідомість та самосвідомість привноситься із зовні, з боку якогось “Духа”, що мозок лише детектор для сприйняття цього Духа” [1, с 41]. І далі: “Вищі рівні феномена суб'єктивності в психіці людини включають у себе окрім почуття “особистого буття” всю гамму явищ, які характеризують і свідомість, і самосвідомість людини загалом. Тому й нейрофізіологічні механізми забезпечення цих вищих рівнів суб'єктивності в процесі онтогенезу поступово розширюються й, нарешті, включають у себе, в тій чи іншій мірі, всі основні системи, відповідальні за забезпечення формування свідомості й самосвідомості людини в цілому” [1, с 46].
   Коли в неврології, психіатрії та психології говорять про індивідуальну свідомість (самосвідомість - авт), то завжди підкреслюють її багаторівневість: В. М. Бехтерев, Н. П. Бехтерева, М. Й. Боришевський, М. П. Дубінін, Т. Рібо, Н. С. Преображенська, В. В. Столін, П. Р. Чамата, І. І. Чеснокова та ін.), які розглядали розвиток свідомості й самосвідомості у людини, починаючи з безвідносного почуття власного існування у світі, до поступового переходу на вищі рівні усвідомлення і світу, і себе в цьому світі.
   Разом з тим, в філософсько-психологічній літературі здавна існувала думка про деяке “внутрішнє Я”, що лежить в основі психічного “Я” дорослої людини. Саме воно обумовлює собою суб'єктність, індивідуальність особистості. Такі погляди базувалися на принципі субстанційності “Я”, який свідчить про іманентність свідомості, а відповідно й самосвідомості “Я” та їх подальший психосоціальний розвиток.
   Таким чином, первинне почуття власного буття, “існування у світі” є генетично обумовленим (як результат філогенезу - авт.). Розвиток більш високих рівнів індивідуальної свідомості {самосвідомості) - це вже наступний тривалий онтогенетичний процес, що виявляється й реалізується у практичній та теоретичній діяльності кожної людини.
   Закономірності його протікання на рівні розвитку й функціонування індивідуального Я людини відображені в роботах ряду науковців [1-14].
   Отже, становлення вищих форм суб'єктності та духовності особистості передбачає обов'язкове досягнення досить високого рівня самосвідомості, що включає визначені вікові та більш широкі індивідуальні варіації, пов'язані з психофізіологічними особливостями та соціокультурними умовами розвитку людини.
   В рамках заявленої проблеми об'єктом нашого дослідження є духовна самосвідомість особистості. Предмет дослідження - основні складові, структурні компоненти та рівні прояву духовної самосвідомості. Мета дослідження полягає в теоретичному та емпіричному аналізі розвитку духовної самосвідомості як цілісної системної характеристики людини.
   Теоретико-емпіричний етап дослідження. В результаті проведення експериментальних досліджень та аналізу літературних джерел нами були виділені складові, структурні компоненти, рівні та механізми розвитку духовної самосвідомості особистості [12, с 141-151]. Проаналізуємо деякі з них. I. Етнічна (національна) самосвідомість. На І рівні -підсвідомому (індивідно-груповому) виражається через спадкові архетипи, первісні вірування, релігію, традиції, окремі елементи культури. На II - III рівнях свідомість виражається через соціальні настанови (особистісно-індивідуальний), та через механізми власного вибору (індивідуально-особистісний). ІV рівень -надсвідомий представлений розумінням того, що всі ми люди Землі (людство) маємо загальнолюдські цінності, не залежно від етнічно-расової та національної приналежності. Тому між людьми має бути взаємна любов та повага до всіх і кожного, до світу і всього, що в ньому існує. Домінуючий компонент в структурі самосвідомості -емоційно-почуттєвий.
   В роботах деяких авторів (Й. Вирост, 1989 та А. Дашдаміров, 1977) стверджується, що національна самосвідомість має дві сторони -ідеологічну й психологічну, й існує і на рівні суспільства, і на рівні особистості. Для нашої роботи більш важливим є розгляд формування самосвідомості, в тому числі й етнічної (національної), як складової духовної самосвідомості на рівні особистості. Стрижневу системоутворюючу роль у структурі етнічної (національної) самосвідомості, на думку більшості дослідників, відіграє етнічна (національна) ідентичність. В своїй роботі ми розглядаємо її як один з механізмів формування духовної самосвідомості.
   II. Інтелектуальна (розумова) самосвідомість. На І рівні -підсвідомому виражається через вроджені задатки. На II - III рівнях - свідомих включає, сформовані на основі задатків здібності, певні знання, уміння та навички, певний рівень розумового розвитку, освіченості ін.. На ІУ рівні - надсвідомому представлена вірою у вищий розум, вищий сенс існування людини. Провідний компонент в структурі самосвідомості - пізнавально-когнітивний.
   Як вказує О. В. Суворов: “Головна відмінність розуму від феномена “Я” (самосвідомості - авт.) полягає в тому, що останній оперує не інформацією, а її смислом. Матеріальне оперування з інформацією дає однозначні результати, в той час як ідеальне оперування передбачає множинність варіантів, вибір яких визначається мотивами чи психічним станом індивідуума. Ми подібні до живих чи кібернетичних систем в тому, що наш розум теж оперує інформацією, однак, після пробудження нашого “Я” (яке відбувається в дитинстві ..., коли дитина починає говорити про себе в першій особі) переходимо на більш високий, ідеальний рівень, починаючи оперувати смислами.... Тобто наша ідеально-смислова свідомість пізнається лише з середини самої себе й ніяк інакше” [13, с 131].
   На нашу думку, пізнання із самого себе - це і є самопізнання, інакше усвідомлення власних ідеальних смислів (самоусвідомлення), проте, лише через наявну у нас інформацію (знання). Отже, мова в даному контексті йде про інтелектуальне самопізнання, тобто інтелектуальну самосвідомість, яка через домінуючий компонент -пізнавально-когнітивний включена у взаємодію з усіма іншими її видами, що мають свій провідний компонент.
   Далі О. В. Суворов вказує, що “Розум - це максимально швидке й успішне пристосування до оточуючого середовища, а самоусвідомлюючий розум (чи феномен Я) - це пристосування середовища до себе за рахунок довготривалого й цілеспрямованого планування власних дій” [13, с 132]. Тобто рефлексія як закон дії ”Я”, і зворотний зв'язок, як закон дії розуму, мають мало спільного. З точки зору пристосування рефлексія уповільнює процес прийняття рішення і робить його, як правило, менш ситуативно адаптивним, проте в її основі лежить феномен свободи волі. Тільки рефлексія породжує абсолютну свободу, яку, тому, ніяк не можна вважати природним феноменом {саме тому, ми й розглядаємо в своїй роботі рефлексію як один з механізмів розвитку духовної самосвідомості - авт.) На основі таких положень вчений приходить до висновку; “... на відміну від розуму, феномен “Я” як ідеальна самосвідомість стоїть поза природним початком речей і не вписується в загальноприйняту схему еволюції. Вірогідно, що самосвідомість виникла лише на певній стадії розвитку суспільства, причому, набагато пізніше розуму, який, власне, це суспільство і породив. Феномен “Я” повною мірою виникає лише на тій стадії розвитку, коли суспільні відносини стали ускладнюватися й диференціюватися, з'явилися перші закони моральності. Можливо, “золотий вік” людства настане саме тоді, коли воно почне поклонятися самосвідомості як найбільшій цінності на світі, причому, не об'єктивуючи її у вигляді бога й не одягаючи в релігійне вбрання (розбивка моя - С. О.) , а в “чистому виді”. “Природний” розум породив соціальний світ, а вже “самоусвідомлюючий” розум скористався цим штучним світом як ареною для власної вільної діяльності. Діяльність самосвідомості може супроводжувати, а може й не супроводжувати діяльність тіла. Суть механізму самонавіювання полягає в тому, щоб шляхом тренування, досягти максимальної гармонії між двома паралельними процесами, один із яких є ідеальним й контролюється феноменом “Я”, другий - матеріальним й контролюється “природнім” розумом. “Отже, - робить висновок О. В. Суворов, - феномен “Я” - це ідеально-смисловий процес, який протікає паралельно з матеріальними процесами розуму, супроводжуючи їх в якості епіфеномена [13, с 133].
   Отже феномен “Я” на відміну від розуму стоїть поза “природнім порядком речей”. Ідеальне - є “неприроднім” хоч би вже тому, що створює свій власний світ, закони якого (наприклад, моральні) принципово відрізняються від законів Всесвіту. Ідея бога, вважає автор - не що інше, як спроба знайти пов'язуючий ланцюг, перекинути місток між світом природним і світом штучним. Виникнувши як епіфеномен матеріального розуму, ідеальна самосвідомість стала самостійною силою, однак, сказати, що вона почала визначати розвиток суспільства, було б явним перебільшенням. В розвитку суспільства ми спостерігаємо постійне зіткнення інтересів природного розуму й ідеальної самосвідомості. Розум егоїстичний, оскільки відпочатково зорієнтований на досягнення його власником власних цілей, самосвідомість можна вважати синонімом мудрості, оскільки її головний принцип - це вільна рефлексія (для розуму вона не обов'язкова і, навіть, небажана), а тому “не бажай іншому того чого не бажаєш собі!” - принцип саме самосвідомості [13, с 136]. В боротьбі природного і соціального, необхідності й свободи також можна побачити боротьбу розуму і самосвідомості. Звідси можна зробити “екзистенційний” висновок про те, що не існує “ні в чому не винних” людей! {Звідси феномен релігійної гріховності людини - С. С). Людина - це істота, яка володіє феноменом “Я”, головним законом якого є свобода. Тому вона від початку і безперервно винна (чи відповідальна) за все, що її оточує. Якщо вона не усвідомлює своєї свободи, то винна в цій неусвідомлюваності, яка опускає її до рівня тварин. Якщо діяльність розуму й життя обмежені матеріальними законами Всесвіту, то ідеально-вільна сфера діяльності феномена “Я” не ставить йому ніяких обмежень. Релігія стверджу, що існує лише одна річ, яка рівнозначна вічності й має в ній сенс - це любов. Насправді, ця річ - пізнання, - робить висновок автор [13, с 137].
   Однак, на нашу думку, саме пізнання є, передусім, функцією розуму, а от наскільки результати цього пізнання будуть спрямовані ним на збереження й утвердження життя людини чи на його руйнування і смерть, залежатиме від того, чи домінуватиме в епіфеномені ідеального “Я” людини любов до природи, світу, ближнього чи інші, руйнуючі тенденції злої волі.
   III. Моральна самосвідомість. На І рівні - підсвідомому відбувається вироблення на базі безумовних умовнорефлекторних реакцій; мораль виступає як поведінка спрямована на уникнення покарання та отримання заохочення. На II - III рівнях - свідомих виникають норми, правила, переконання, ідеали, погляди, сформовані у сім'ї, школі, соціумі вцілому під впливом культури, освіти, релігії тощо). На ІУ рівні - надсвідомому домінує позаситуативна спрямованість на творення добра (доброчинність). Провідний компонент в структурі самосвідомості - поведінково-діяльнісний.
   З позицій особистісно-орієнтованого підходу до виховання та розвитку особистості підкреслюється значущість таких шляхів особистісного зростання людини, які пов'язані із забезпеченням становлення морально-духовних складових самосвідомості, формуванням ціннісно-смислової сфери свідомості та розвитку особистісних цінностей. Будь-яка особистісна цінність створюється вчинками. Саме вчинок завершує “побудову” особистості, оскільки моральні устремління залишають слід у свідомості не самі по собі, а лише тоді, коли втілюються у відповідні дії, коли стають актами вільного вчинку.
   На думку І. Д. Беха, становлення морально-духовної самосвідомості розуміється як процес поєднання в свідомості людини загальноприйнятої, універсальної системи духовних цінностей, як етично-змістовних законів Істини, Добра, Краси, з системою особистісних цінностей, як безкорисливої і дієвої Любові людини до інших людей; Любові як вихідної цінності у становленні морально-відповідального життя. Для підсилення останнього положення, ставиться питання про визначення морально-духовного складу самосвідомості особистості. Для цього актуалізується внутрішня сутність самосвідомості, її ядро - образ Я. Зокрема автор вказує: “Психологічним об'єктом дослідження і виховання має виступати формування “Я - образу”, “Я - концепції” особистості. Розвиток цього утворення відбувається на основі розгортання процесу морально-духовної самосвідомості. [2, с 157]. “За цим образом “Я”, - вказує І. С. Булах стоїть певна сутнісна реальність, на якій ґрунтується індивідуальність людини. [З, с 65].
   Такий підхід найбільше узгоджується з нашим розуміння поведінково-діяльнісного компоненту розвитку духовної самосвідомості особистості, зокрема в юнацькому віці.
   Як вказує Д. С. Шимановський, моральна активність особистості виступає як цілісна духовно-практична діяльність, яка складається з відносно самостійних внутрішніх і зовнішніх актів, що мають позитивнийчи негативний моральний зміст. Основною одиницею й безпосереднім продуктом моральної діяльності можна вважати вчинок - єдність моральних знань, прагнень й реальних дій, в яких об'єктивується ставлення особистості до інших, до себе та світу і процесів, що в ньому відбуваються [15, с 93].
   В людини з високим індивідуальним рівнем розвитку духовної самосвідомості вчинок супроводжується розумінням власної відповідальності за зроблений вибір, в кожній конкретній ситуації, незалежно від зовнішніх умов його реалізації, хоча й з розумінням та свідомим прийняттям наслідків такого вибору (вчинку).
   Між тим, в психології далеко не завжди визнається необхідність виділення й розмежування предметної свідомості (усвідомлення зовнішнього світу - “не - Я” та себе в ньому - “Я” - як феномен -індивідно-особистісний аспект) й самосвідомості (усвідомлення внутрішнього світу “Я” як епіфеномен - особистісно-індивідуальний аспект). Будучи самостійним організмом, людина в процесі філо і онтогенезу виділяє та усвідомлює себе в природному й соціальному середовищі. Самосвідомість, при цьому, виступає як ідеальне відображення в свідомості суб'єкта процесів його життєдіяльності, як атрибутивна ознака і особлива сфера прояву свідомості.
   Об'єктом моральної свідомості виступає людина як індивід наділений свідомістю (особистість), що дозволяє йому свідомо сприймати, оцінювати та привласнювати певні моральні норми, вимоги і правила, які делегує соціум для адекватної орієнтації та адаптації до його вимог.
   Об'єктом моральної самосвідомості - є суб'єкт моральної діяльності, людина як особистісно зріла індивідуальність, що володіє вищим рівнем прояву свідомості - самосвідомістю і, в процесі життєдіяльності, орієнтується не лише, і не стільки на вимоги соціуму, скільки на власне розуміння відповідності моральних вимог конкретного суспільства загальнолюдським цінностям. Процеси філо і онтогенезу стосовно соціальних умов розвитку людини, розвитку її духовної сфери продовжують взаємодіяти, по черзі випереджуючи один одного. Таким чином, можна вважати, що моральна свідомість є одним з показників соціальної зрілості особистості, а моральна самосвідомість -індивідуальної зрілості людини (що включає соціальну й індивідуальну зрілість особистості). Така індивідуальна зрілість людини дозволяє їй оптимально співвідносити індивідуальну, суспільну й загальнолюдську спрямованість власної моральної поведінки в процесі життєдіяльності, особливо в ускладненій ( або ж критичній) ситуації вибору, де часто виникає суперечність між такою спрямованістю. Надання переваги певному виду моральної спрямованості (індивідуальній, суспільній чи загальнолюдській) може слугувати критерієм рівня розвитку духовної самосвідомості особистості.
   Соціальна, індивідуальна та загальнолюдська цінність самосвідомості людини виявляється через аналіз пізнавальної, оцінної та регулятивної функцій, які реалізуються нею в процесі моральної діяльності. Здійснюється такий процес через механізми самопізнання, самооцінки, самоуправління та самовдосконалення. Суперечності морального самопізнання й рефлексії замкненого на себе індивіда, долаються в практичній взаємодії з іншими людьми. Проте, знання про себе як духовно-морального суб'єкта не є для людини самоціллю, а слугує вирішенню задач покращення взаємин з оточуючими людьми через краще їх розуміння та розуміння власних властивостей; розширення можливостей для самоактуалізації та самореалізації власного духовного потенціалу, спрямованого на утвердження загальнолюдських цінностей.
   Для пізнання своєї моральної діяльності, людина потребує моральної рефлексії {тобто розвиток моральної рефлексії - є механізмом розвитку духовної самосвідомості), через яку вона порівнює, аналізує, узагальнює (пізнавально-когнітивний компонент) різні мотиви і вчинки (поведінково-діяльнісний компонент) та переживання, які їх супроводжують (емоційно-почуттєвий компонент), створюючи цілісну концепцію “Я” (в процесі реалізації вольового компоненту).
   Філо і онтогенетично міра саморозуміння, самоприйняття й самореалізації людини виявляється в глибині проникнення суб'єкта у свою духовну сутність, повноті охоплення нею багатоманітних проявів власної життєдіяльності: фізичної, розумової, моральної тощо.
   Моральне самопізнання невіддільне від оціночно-емоційного відношення суб'єкта до себе. Самооцінка як фундаментальний структурний компонент індивідуальної самосвідомості - є фіксованим результатом самопізнання і, разом з тим, формою його протікання та {механізмом розвитку самосвідомості - авт.) [14, с. 96].
   ІV. Фізична самосвідомість - базовий тілесний рівень. Оскільки, коли немає фізичного тіла (матерії), то не можуть сформуватися та виявити себе наступні рівні, з переважаючою психічною домінантою, включаючи генотипові, вроджені та прижиттєво сформовані психофізіологічні особливості. Тобто, всі рівні в своїй основі є психофізіологічними.
   Психологічна наука давно утвердилася в розумінні важливості відчуттів, емоцій, почуттів, уявлень, пов'язаних з тілом для становлення і розвитку особистості. Реальний простір, в якому розгортається і функціонує наша психіка й реально представлене наше Я, є простір людського тіла. На відміну від інших складових самосвідомості, тільки тіло є від початку матеріально представленою частиною нашого Я. У статті “Плоть і дух” В. Мухіна підкреслює, що “В нормі людина ... відчуває злитість свого тілесного і духовного Я”. В підлітковому і юнацькому віці зовнішній вигляд, тілесний (фізичний) образ - предмет ідентифікації й відособлення, дослідження й пошуку індивідуальності. Тобто підліткам (юнакам) у сфері розвитку фізичної самосвідомості необхідно адаптуватися (психологічно прийняти) свій тілесний вигляд (образ), тобто “Я - фізичне”.[10, с 65 ].
   Поєднання різних складових духовної самосвідомості відбувається через механізм складних рефлексій фізичного (природно-тілесного), соціального (культурного, етнічно-національного), психічного (душевного, ментального) та духовного (універсального, загальнолюдського чи Божественного - в релігійній традиції) початків людини, на основі різних рівнів розвитку її самосвідомості. Успішна реалізація такого процесу розвитку самосвідомості створить основу для адекватного формування “Я - концепції” особистості через узгоджене функціонування її складових: “Я - фізичного” (індивідного), “Я - соціального” (особистісного), “Я - психічного” (індивідуального) та “Я - суб'єктного” (універсально - всезагального), тобто загальнолюдського.
   Вольовий компонент супроводжує прояв та реалізацію всіх інших починаючи з моменту народження І рівень (як вроджена базова енергетична структура індивіда) до самоусвідомлення себе як особистості (II рівень), індивідуальності (III рівень) та вищої духовної сутності (ІУ рівень).Іншими словами, вольовий компонент починає діяти з моменту самоусвідомлення себе як індивіда (“Я - фізичне” - мимовільні дії), особистості (“Я - соціальне” - довільні дії), індивідуальності (“Я -психічне” - власне вольові дії) та суб'єкта, відповідального за власну життєдіяльність, наділеного свободою волі, проте в рамках загальних універсальних законів Всесвіту, які, наприклад, в релігійній традиції формулюються як постулат звернення до Бога - “Нехай, буде воля Твоя, як на небі, так і на землі”. Тобто, хай буде все не так, як (суб'єкту - авт.) мені хочеться, а як Тобі угодно. “... і допоможи нам підкоритися цій Твоїй волі й виконувати її на землі так само беззастережно, без ремствувань, як її виконують з любов'ю та радістю, святі на землі та ангели на небі. Тому, що тільки Тобі відомо, що нам корисно і потрібно, і Ти більше бажаєш нам добра, ніж ми самі” [11, с 40].
   Зрозуміло, що всі структурні компоненти духовної самосвідомості людини нерозривно пов'язані та взаємодіють між собою. Тобто запропонована нами схема, як і будь-які абстраговані схеми, є умовною і має на меті зробити певні акценти на реалізації кожного з компонентів структури самосвідомості особистості, в процесі її життєдіяльності. В основу схеми ми кладемо певні напрями діяльності людей (найбільш показові, на наш погляд), пов'язані, з суб'єкт-суб'єктними стосунками, у які вступає людина в процесі свого життя. Тобто, людина народжується у суспільстві з певною культурою, релігійними традиціями, економічними, політичними, правовими системами, рівнем розвитку науки, освіти, медицини, вплив яких і визначає, у сукупності, індивідуально-психологічні характеристики з точки зору її духовного розвитку. Досягти позитивних результатів у відповідних сферах діяльності їм дозволяє високий рівень розвитку вольового компонента. Наприклад:
   - З домінуванням емоційно-почуттєвого компоненту - культура світська та релігійна: митці (художники, скульптори, музиканти та ін.) як світського так і релігійно спрямування.
   - З домінуванням пізнавально-когнітивного компоненту - наука та релігійні вчення: науковці — розвиток різних галузей наукових знань; богослови (теологи) - розвиток релігійних вчень.
   - З домінуванням поведінково-діяльнісного компоненту -професійне служіння людям у світському й релігійному змісті: педагоги та лікарі - духовний розвиток людини та збереження її фізичного здоров'я; священнослужителі - духовний розвиток людини та збереження її душевного здоров'я.
   Розглядаючи проблему духовності людини, можна говорити ще про один тип людей, представлений у різних людських спільностях незалежно від культури, релігії, національної приналежності тощо. Це “святі” - люди, у яких всі компоненти (пізнавально-когнітивний, емоційно-почуттєвий, поведінково-діяльнісний та вольовий ) спрямовані на виконання волі “вищої духовної сили” (Бога), якій вони служать.
   Продовжуючи аналіз поданого вище матеріалу, хочемо представити ще один аспект нашого бачення проблеми розвитку духовної самосвідомості та духовності людини в цілому.
   Наука, релігійні вчення, твори мистецтва, діяльність людей спрямовані на збереження, утвердження життя, покращення його якості - є духовними зі знаком плюс. Духовність зі знаком мінус (не бездуховність, а антидуховність) спрямована на знищення життя, його руйнацію, де теж провідне місце, нажаль, займають наука, певні релігійні вчення, культура, які несуть у собі та пропагують насильство, хвороби, смерть.
   Бездуховність же з нашої точки зору - це певна індеферентність (невизначеність), яка притаманна “тваринній людині” чи конформісту з домінуючою меркантильною орієнтацією на задоволення елементарних фізіологічних чи соціальних потреб.
   Духовна людина вибирає добро (доброчесність, благотворить), антидуховна - зло (грішить). Обидва ці типи володіють свободою вибору (вольовий компонент) й реалізують його у практиці повсякденного життя {поведінково-діяльнісний компонент). При цьому, емоційно-почуттєвий компонент виявляється у них в якісно протилежних за модальністю переживаннях: духовна людина - співчуває, співпереживає, любить; вона доброзичлива, готова прийти на допомогу, милосердна, (наприклад, моральні чесноти, 10 заповідей); антидуховна - нечутлива, жорстока, злорадна та ін..
   На нашу думку, люди цих двох типів мають вже сформовану духовну самосвідомість з точки зору високого рівня розвитку всіх її складових: вони мають чіткі знання та уявлення про результати власної поведінки, усвідомлюють наслідки своїх вчинків. Якщо вони вчиняють відповідно до усвідомленого розуміння і прийняття ситуації, то переживають відповідні до цього емоції й почуття. Це вказує на те, що між структурними компонентами їх самосвідомості не виникає суперечності, а значить їх поведінка є стабільною та передбачуваною. (В даному випадку, неважливо, яку оцінку їй дають оточуючі, бо для самої людини, того чи іншого типу, її поведінка є правильною та адекватною). Тут ми повинні ввести ще одне поняття, що стосується вказаної проблеми -совість, як духовно-моральний імператив людини. У людини духовної совість є її внутрішнім цензором і, одночасно, складовою її ідеального й реального “Я”. Тому, така людина завжди діє відповідно до власної совісті, яка допомагає їй робити правильний вибір та коректує його, при потребі, коли імператив порушується через “муки совісті”. Саме вони є судом останньої інстанції для духовної людини, а не лише зовнішні правила чи вимоги.
   Антидуховна людина такий імператив як совість виключила зі структури власного Я на свідомому рівні, тобто на рівні Я-реального (Его), тому вона й не переживає мук совісті, коли чинить іншим людям зло, бо її “моральний” імператив, при цьому, не порушується. Всі компоненти (пізнавально-когнітивний, емоційно-почуттєвий, поведінково-діяльнісний та вольовий) в структурі її самосвідомості, при цьому, не вступають у суперечність. Така ситуація, як правило, пов'язана з неадекватними умови її розвитку (жорстокість, патопсихологічні характеристики батьків, несприятливі умови соціуму, тощо), починаючи з ранніх етапів онтогенезу і, закінчуючи юнацьким віком, коли завершується формування основних психічних структур людини, передусім, її свідомості та самосвідомості. На більш пізніх вікових етапах такі негативні зміни можливі, як правило, в результаті сильних емоційних потрясінь чи психічних порушень, що трапляється рідше.
   Людина третього типу - “бездуховна людина” уникає свободи волі, тобто власного вибору, вона зорієнтована на ситуацію, думку більшості, власну вигоду, тощо. Тому, залежно від обставин, вона схильна демонструвати ту поведінку (вчинки), які забезпечують їй комфортні умови життя. Домінуючими її емоційними переживаннями є переживання власного комфортного стану. Що ж до інших, то її емоційно-почуттєвий компонент є нерозвиненим - вона байдужа до всього, що не зачіпає її власних інтересів. З нашої точки зору, таких людей переважна більшість, тому, все залежить від того, які зразки, вимоги, норми закладає суспільство через свої соціальні інститути: правові, політичні, економічні, культурні, що реалізуються, передусім через систему сімейного виховання та освіти, шляхом стихійних і цілеспрямованих навчально-виховних впливів. Ми вважаємо, що саме тут (в цій групі людей, хоч це може видатися на перший погляд, дещо парадоксальним твердженням) знаходиться потенціал розвитку духовної самосвідомості особистості, зокрема на етапі юнацького віку, коли з одного боку, структурні компоненти самосвідомості досягли найвищого розвитку (вікові новоутворення юнацтва), а з іншого, сама структура і її компоненти є пластичними, тому піддаються як зовнішнім впливам, так і внутрішньому переструктуруванню. Тобто юнацький вік, на наш погляд, є найбільш сенситивним періодом для розвитку духовної самосвідомості людини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бахур В. Т. К вопросу о нейрофизиологических механизмах чувства собственного “Я” // Вопросы психологии, № 5. - 1980. - С. 42-46.
2. Бех И. Д. Психологические основы нравственного развития личности: Дис... . докт. психол. наук: 19. 00. 07. - К., 1992. - 320 с. -С. 157.
3. Булах I. С. Психологія особистісного зростання підлітка: Монографія. - К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2003. - 340 с - С. 65.
4. Вернадский В. И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. Кн. 2. - М.: Наука, 1977. - 191 с.
5. Выготский Л. С. Психология развития человека. - М., 2003. - С. 172.
6. Леонтьев А. Н. К психология образа // Вестник МГУ. Серия психология. - 1986. - № 3.
7. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения. -М.. 1983. -Т. 2. - С. 385.
8. Леонтьев А. А. Альтернативная психология. // Психологический журнал. Том 26. - №1. - 2005. - С. 113 - 116.
9. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. - М., 1992. -С. 58-59.
10. Мухина Валерия. Плоть и дух. Проблемы бытия личности // Развитие личности. - № 3, 2003. - С. 65-95.
11. Серафим Слобідський (протоієрей). Закон Божий. Підручник для сім'ї та школи. Видання третє. Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату. - К., 2003. - 654 с -С. 40.
12. Ставицька С. О. Рівні реалізації духовної самосвідомості особистості у філогенезі та онтогенезі, відповідно до провідного компоненту в її структурі./ Вісник ХНПУ імені Г. С. Сковороди. Психологія. - Харків: ХНПУ, 2006. Вип. 18. - 200 с - С.141-151.
13. Суворов О. В. Разум и феномен “Я”. // Вопросы философии. -№4. - 2000. С. 130-137.
14. Чеснокова. И. И. Проблема самосознания в психологии. - М., 1977. - С. 120-121.
15. Шимановский Д. С. Самосознание в структуре нравственной деятельности личности.// Вопросы философии. - № 3. - 1984. С. 93-101.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com