www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Самовизначення і самореалізація як чинник духовного розвитку української молоді
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Самовизначення і самореалізація як чинник духовного розвитку української молоді

Л.І. Пилипенко

САМОВИЗНАЧЕННЯ І САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ЯК ЧИННИК ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ

   Стаття присвячена актуальній проблемі - духовному розвитку особистості, автор розглядає особливості самовизначення і самореалізації учнів. В статті аналізуються основні духовні цінності української молоді.
   Ключові слова: самовизначення, самореалізація, духовний розвиток.
   Постановка проблеми. Процес розбудови та утвердження суверенної, демократичної, правової, соціально орієнтованої української держави органічно пов'язаний зі становленням громадянського суспільства, що, у свою чергу, передбачає істотну трансформацію ціннісних орієнтацій та самосвідомості народу.
   На сучасному етапі розвитку нашого суспільства, коли втрачено стільки духовних, ідейних і моральних цінностей, вивчення розвитку духовності особистості в різних вікових періодах набуває особливого значення. Вітчизняні психологи розглядають особистість як продукт соціально-історичних умов і головним, вирішальним в її розвитку вважають місце і становище, яке займає людина в системі суспільних відносин, діяльність, в яку вона включена разом з іншими.
   За М.Й. Боришевським, духовність - багатомірна система, складовими якої є утворення у структурі свідомості та самосвідомості особистості, у яких відбиваються її найбільш актуальні морально релевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самої, що стали суб'єктивно значущими регуляторами активності [3].
   Лише вступаючи у спілкування з іншими людьми, тобто перебуваючи в сім'ї, в референтній групі, в колективі, суспільстві людина розвивається як особистість, пізнає навколишній світ, оточуючих людей і саму себе, свою людську сутність. Тобто, спілкування - необхідна умова існування людини і, разом з тим, один з основних факторів і джерел її психічного розвитку в онтогенезі. Особистість завжди є носієм тих чи інших індивідуальних якостей і властивостей, що виступають у складному поєднанні і виявляються у її поведінці, в ставленні до інших, у рисах її характеру, волі, здібностях, інтересах, потребах і мотивах діяльності, переконаннях та ідеалах [7, 8].
   Проблема взаємин особистості з іншими людьми набула особливої гостроти зараз, в період духовного і морального оновлення нашого суспільства. В сучасних умовах несумірно ускладнились відносини між особистістю і суспільством, особистістю і колективом, підвищились ритм і напруга повсякденного життя.
   У вітчизняній психології переважає думка, що будь-який людський індивід і його психіка з самого початку соціальна. І в ході розвитку людини не тільки суспільство впливає на неї, але й людина як член суспільства - на соціум. Особистість і об'єкт цих впливів, і суб'єкт, який певною мірою впливає на суспільство. Саме так відбувається процес соціалізації - адаптація людини в систему соціальних відносин шляхом розширення, примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом [1; 4].
   Завдяки спілкуванню людина починає правильно сприймати себе і інших, що, в свою чергу, сприяє становленню у людини образу її “я”. Саме в цій сфері відбувається розвиток окремих компонентів самосвідомості, що тісно пов'язано з процесом самовизначення, самореалізації і становлення національної, моральної і громадянської ідентичності особистості. А.В. Мудрик виокремлює три групи чинників впливу на розвиток самовизначення особистості: 1) макрочинники (космос, планета, світ, країна, суспільство, держава); 2) мезачинники (етнос, місце і тип поселення - регіон, село, місто, засоби масової комунікації - радіо, газети, телебачення і т.д.); 3) мікрочинники (сім'я, група ровесників, учбові, професійні, спортивні, громадські тощо). На його думку, процес взаємодії індивіда і виокремлених чинників двосторонній, тобто внаслідок взаємодії індивіда і соціальних умов життя відбувається розвиток як окремої особистості, так і людства в загалом [2].
   Як вважає І.В. Мартинюк, з'явившись на світ, дитина застає готову систему цінностей взагалі, духовних, зокрема, що вироблені суспільством. Саме ними людина в процесі всього життя має поступово оволодівати і завдяки цьому, так чи інакше, “вписуватись”, “вростати” у міжлюдські стосунки своєї спільноти. Суспільні цінності мусять набути суб'єктивної, особистісної значущості, стати вагомими регуляторами життєдіяльності, тобто ціннісними орієнтаціями [5].
   Виклад основного матеріалу. Прагнення до самовизначення, самореалізації, самоствердження - одна з найважливіших потреб людини, умова її психічного розвитку. Саме самовизначення виступає інтегруючим компонентом розвитку людини як особистості. Становлення особистісного самовизначення є результатом розвитку свідомості і самосвідомості, самооцінки, рівня домагань, самоконтролю, самокритичності, рефлексії.
   Особистісне самовизначення в вітчизняній науці прийнято аналізувати з точки зору двох підходів: по-перше, його слід розглядати в контексті розвитку самосвідомості (Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, Л.В. Сохань, Д.І. Фельдштейн, 1.1. Чеснокова та ін.) ; по-друге, це феномен, що має ціннісно-смислову природу і є активним визначенням особистої позиції людини у ставленні до соціально-значущих цінностей, а також місця, яке вона займає в суспільстві (К.О. Абульханова-Славська, М.Р. Гінзбург, С.Л. Рубінштейн, В.А. Ядов та ін.). Особистісне самовизначення розглядається як генетично вихідна категорія, що визначає інші види самовизначення (в тому числі і духовногоі). Самовизначення розглядається як результат соціального розвитку особистості, важливий здобуток онтогенезу, пов'язаний з формуванням розгорнутої соціальної позиції молодої людини у ставленні до оточуючого світу (людей і речей). Воно є суб'єктивним усвідомленням себе самостійним членом суспільства, розумінням свого місця і призначення в ньому і зумовлене певним рівнем свідомості, соціальної відповідальності, потреби в самореалізації своїх можливостей [1, 6].
   Стаючи в процесі формування суб'єктом пізнання, спілкування і праці, індивід усвідомлює своє суспільне становище, вибирає свою власну систему цінностей, визначає життєві цілі та ідеали, знаходить способи їх реалізації. Вирішальна роль в процесі громадянського самовизначення особистості, її самоідентифікації з провідними громадянськими цінностями належить самосвідомості особистості.
   Якщо спочатку дитина просто засвоює дані їй визначення, норми й правила як факти, то в процесі утворення більш складних форм самосвідомості, з розвитком інтелекту, здатності категоризувати явище, самовизначення стає все більш активним й вибірковим з боку особистості, а також багатоваріантним, на відміну від простої ідентифікації на перших етапах життя людини. Особистість визначається стосовно конкретних явищ, сфер діяльності, окремих людей і соціальних груп, норм і правил, цінностей і т. ін. аж до світу в цілому. Зіставлення себе із світом уданому часі і просторі, погодження чи ні з конкретними історично-суспільними та індивідуальними умовами буття, і є життєвим самовизначенням особистості. Розвинена самосвідомість необхідно “доростає” до рівня світоглядного осмислення світу, оскільки самовизначення - це визначення себе в світі, а світогляд - в свою чергу обов'язково заломлюється через образ “Я”, відбиваючи особисте ставлення людини до світу.
   Система соціальних потреб і інтересів є ґрунтовною основою духовності особистості. Система соціальних орієнтацій, цінностей -це сукупність цілей, установок, оцінних критеріїв, які об'єктивуються у відповідне надання переваги і реалізації в поведінці потреб суспільства і людини-громадянина. Спрямованість відбиває внутрішнє ставлення особистості до свого статусу, до суспільства, до зовнішнього світу, надає орієнтації активний характер, суб'єктивну мотивованість і особистісний смисл. Через це вона значною мірою визначає духовний аспект соціальної орієнтації людини.
   Важливу роль в процесі соціалізації дитини грають взаємини в колективах, в які входить особистість. В ході спілкування з членами колективу відбувається взаємний обмін думками й переживаннями, ідеями і інтересами, йде постійний взаємовплив і взаємодія, результатом якого і є духовний розвиток особистості. Емоційна насиченість безпосереднього спілкування дозволяє йому досить ефективно виконувати функцію соціалізації підростаючого покоління. Як вважає К.А. Абульханова-Славська, спосіб побудови і реалізації себе особистістю, визначення нею свого положення в колективі, в житті -це, в першу чергу, з'ясування основних життєвих ставлень. Особистість тільки тоді виступає як суб'єкт, що активно визначає лінію своєї поведінки, коли, не вагаючись, приймає моральні рішення і реалізує їх своїми діями і вчинками [1]. Оскільки головний соціально-психологічний смисл духовності полягає в регуляції людських взаємин, є підстави вважати, що й сам процес її виникнення і розвитку значною мірою детермінується специфікою суб'єкт - суб'єктних взаємодій людей в ході їх спілкування і спільної діяльності.
   Дослідники вікових особливостей підліткового і юнацького віку досить одностайно відзначають, що десь близько 12 років у підлітків виникає інтерес до власного внутрішнього світу, далі відбувається постійне ускладнення і поглиблення самопізнання, одночасно з'являється посилення його диференційованості й узагальненості, що у ранньому юнацькому віці (15-16 років) веде до становлення досить стійкого уявлення про себе як цілісну особистість, відмінну від інших людей. Саме на ґрунті такого уявлення про себе в 16-17 років виникає особливе особистісне новоутворення - самовизначення. З точки зору самосвідомості суб'єкта воно характеризується усвідомленням себе як члена суспільства і конкретизується в новій суспільно значущій позиції [7].
   Підлітковий вік сензитивний для діяльності, у котрій відбувається інтенсивне оволодіння нормами соціального спілкування. Підліток вже намагається вийти за рамки суто учнівських справ у ту сферу, де він може проявити себе, самоствердитись. Підліткам притаманне усвідомлення своїх зростаючих можливостей, прагнення до самостійності, до ствердження себе серед оточуючих, потреба у визнанні з боку дорослих своїх прав. Суттєву роль у цьому процесі відіграє громадська діяльність. Участь учнів у ній не тільки забезпечує їх визнання дорослими, але й створює можливості для розширення форм спілкування, що розгортаються, набирають особливої ваги в системі “Я та інші люди”, “Я і колектив”, “Я і суспільство”. Завдяки цьому саме суспільна активність зумовлює основні новоутворення підліткового та значною мірою і юнацького віку.
   Підлітковий і юнацький вік - початок свідомого пошуку, визнання сенсу життя, напрямків життєтворчості. Спочатку, це - неясна мрія, що поступово виростає в уявлення про певну життєву перспективу, майбутнє самовизначення, життєвий ідеал тощо. Смисложиттєві роздуми (соціальна рефлексія) часто спрямовані у майбутнє, на пізнання свого життєвого призначення, бо саме тут створюються життєві плани, які особистість має намір реалізувати у майбутньому. Саме в юнацькому віці людина багато в чому започатковує свою долю, свій життєвий шлях. Саме тут формуються підвалини подальшого розвитку духовності особистості.
   До підліткового віку розвиток самосвідомості здійснювався стихійно, переважно без залучення самого суб'єкта в процес його формування. Поряд із збереженням стихійної лінії розвитку в цей період з'являється активність самого суб'єкта у цьому процесі. Самопізнання підлітків, а потім і юнаків, їх ставлення до себе, розвиваючись у процесі спілкування, в ході різних видів діяльності одночасно формує й більш-менш стійку самооцінку. Учень мусить регулювати свою поведінку в системі взаємин з іншими не лише з точки зору відповідності власних вимог до себе. Незадоволеність цими вимогами пов'язана з різними напруженими емоційними станами. Вони ж, в свою чергу, сприяють прояву самоактивності особистості, є сигналом до перебудови поведінки. Потреба в самовизначенні, самореалізації є важливою складовою самоактивності школяра, детермінантою його поведінки, стимулом до розвитку морального і духовного.
   Сформовані особистості у минулому досвіді взаємодії з дійсністю ціннісні орієнтації завжди тісно відображають стан її мотиваційно-потребової сфери, емоційних станів, принципів поведінки. Вони роблять сприймання нею дійсності в кожний момент її буття досить вибірковим, диференційованим, а ставлення до неї - суб'єктивним. Така ж суб'єктністьхарактерна і для її поведінки, оскільки на ній завжди лежить відбиток своєрідності оцінки впливу пов'язаної з цим ситуації.
   В ситуаціях самовизначення особистість не лише має можливість вибору, але вона поставлена перед необхідністю вироблення й реалізації своєї власної думки, оцінки навколишнього. В подібних ситуаціях особистість, вибираючи, самовизначається, реалізує в практичній діяльності, в спілкуванні потенціал своїх ставлень, впливаючи на хід подій, стаючи суб'єктом формування умов свого життя.
   Оволодіваючи самим процесом самовизначення, свідомо визначаючи свій життєвий шлях, свою життєву позицію, особистість не лише стає суб'єктом власної життєдіяльності, вона творить себе саму, перебудовує свій внутрішній світ, стає суб'єктом саморозвитку, самореалізації, самовиховання, проявляє таким чином свою активність.
   Сучасні юнаки та дівчата, що входять у доросле життя, відчувають на собі неоднозначний вплив зовнішньої ситуації: змінилися вимоги, які ставить суспільство перед молоддю, а умови сучасного життя кардинально відрізняються від умов життя 20-30 років назад. Соціально-економічна, політична ситуація в країні нелегка, напружена, що, природно, позначається і на розвитку життєвого самовизначення. Самосвідомість особистості становить ядро її самовизначення. Здібності людини, заломлюючись крізь призму поставлених нею цілей, знаходять реальний вияв у її активній участі у відповідних видах і формах діяльності. Чим більшою мірою визначені особистістю життєві цілі відповідають способу її життєдіяльності, тим вищою є ймовірність досягнення бажаного результату і тим більш можливою стає реалізація особистості. При цьому людина самовизначається щодо конкретних явищ, сфер діяльності, окремих людей, соціальних груп - аж до світу загалом. Зіставлення себе зі світом, з конкретними суспільно-історичними та індивідуальними умовами буття і є духовною складовою життєвого самовизначення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. - М.: Мысль, 1991. - 299 с.
2. Авер'янова Г.М., Дембицька Н.М., Москаленко В.В. Особливості соціалізації молоді в умовах трансформації суспільства. - К.: ППП, 2005. - 307 с
3. Боришевський М.Й. Духовність особистості: соціально-психологічна сутність, детермінанти становлення та розвитку // Проблеми загальної та педагогічної психології. - К., 2007. - Т. IX, ч. 5. - 534 с
4. Гуменюк О.Є. Психологія впливу: монографія. - Тернопіль: Екологічна думка, 2003. - 304 с
5. Мартинюк И.О. Проблемы жизненного самоопределения молодежи: опыт прикладного исследования. - К., 1993. - 117 с.
6. Психолого-педагогічні умови виховання громадянської спрямованості в юнацькому віці / За заг. ред. М.Й. Боришевського. -К.: Міленіум, 2004. - 298 с
7. Формирование личности старшеклассника / Под ред. И.В. Дубровиной. - М., 1989. - 169 с.
8. Сушков И.Р. Психология взаимоотношений. - М., 1999. - 448 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com