www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Основні підходи зарубіжних психологів до вивчення самооцінки особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Основні підходи зарубіжних психологів до вивчення самооцінки особистості

Г.О. Лозенко

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ЗАРУБІЖНИХ ПСИХОЛОГІВ ДО ВИВЧЕННЯ САМООЦІНКИ ОСОБИСТОСТІ

   У статті зазначається актуальність досліджень самооцінки особистості у психологічній науці. Аналізуються основні теоретичні підходи зарубіжних науковців щодо даного феномену.
   Ключові слова: “Я - концепція”, самооцінка, образ “Я”.
   Соціально-економічні та політичні зміни на сучасному етапі розвитку країни здійснюють значний вплив фактично з усіх боків на процес розвитку особистості. Відбувається поступове усвідомлення цінності людини, увага суспільства концентрується на її індивідуальності, ініціативності, самостійності. Суспільство ставить нові вимоги до сучасної особистості - здатність до самостійної постановки життєвих цілей, можливість здійснювати особистий вибір, впевненість у собі, незалежність.
   Центральним утворенням особистості - є самооцінка. Самооцінка в значній мірі зумовлює соціальну адаптацію особистості, являється регулятором поведінки та діяльності, акумулює весь життєвий досвід людини.
   Метою статті є теоретичний аналіз та розкриття поглядів зарубіжних психологів на проблему самооцінки особистості.
   Дослідження проблеми самооцінки особистості свідчить про багатоаспектність та неоднозначність розуміння сутності цього поняття.
   Особливу увагу привертають погляди зарубіжних психологів в рамках психодинамічного напрямку.
   На думку 3. Фрейда, в структурі особистості існує три основних структури: “ід”, “его” та “суперего”. Вчений вважав, що ці складові слід розглядати як деякі процеси, ніж як певні “структури” особистості.
   “Ід” походить від латинської “воно”, що позначає виключно примітивні, інстинктивні та природжені аспекти особистості. “Его” (від лат. “его” - “я”) - компонент психічного апарату, що відповідає за прийняття рішень. “Его” намагається виразити та задовольнити бажання “ід” у відповідності з обмеженнями, що накладаються зовнішнім світом.
   “Суперего” (від лат. “super” - “над” та “его” - “я”) - компонент особистості, що представляє інтерналізовану версію суспільних норм та стандартів поведінки. З точки зору 3.Фрейда, організм людини не народжується з “суперего”. Діти повинні набути його, завдяки взаємодії з батьками, вчителями та іншими “формуючими” фігурами.
   3. Фрейд розділив “суперего” на дві підсистеми: сумління та “его” - ідеал. Сумління включає здібність до критичної самооцінки. Заохочувальний аспект “суперего” - це “его” - ідеал. Він формується з того, що батьки схвалюють або високо цінують, та призводить до становлення у індивідуума високих стандартів. Якщо мета досягнута, це викликає відчуття самоповаги [11, с 112-115]. Нездатність бути на рівні “его” - ідеалу викликає втрату самоповаги та комплекс неповноцінності [7, с 66].
   Засновник індивідуальної теорії особистості, А. Адлер, стверджував, що відчуття неповноцінності бере початок ще в дитинстві. Дитина переживає довгий період залежності, коли вона беззахисна, і для того, щоб вижити, повинна спиратися на батьків. Цей досвід викликає у дитини глибокі переживання порівняно з іншими людьми у сімейному оточенні, більш сильнішими. Поява раннього відчуття неповноцінності свідчить про початок довготривалої боротьби за досягнення вищостінад оточуючими, а також прагнення до бездоганності. Однак відчуття неповноцінності за різними причинами може стати надмірним. В результаті з'являється комплекс неповноцінності - перебільшене відчуття власної слабкості та неспроможності.
   А. Адлер розрізняв три види страждань, що виникають у дитинстві, які сприяють розвитку комплекса неповноцінності:
   - неповноцінність органів;
   - надмірна опіка;
   - відторгнення з боку батьків.
   У дітей з будь-якою фізичною неповноцінністю може розвиватися відчуття психологічної неповноцінності. Діти, батьки яких приділяють занадто багато уваги, становляться недостатньо впевненими у своїх здібностях, оскільки за них завжди все робили інші. їх непокоїть відчуття неповноцінності, тому що вони впевнені у нездатності переборювати життєві перешкоди. В свою чергу, відторгнення батьками, може бути причиною також появлення комплексу неповноцінності, адже відторгнуті діти відчувають себе небажаними. В подальшому розвитку у дитини формується недостатня впевненість у своїх здібностях бути корисним та отримати гідну оцінку від інших людей. А. Адлер вважав, що кожен з цих видів страждань у дитинстві можуть відігравати рішучу роль у виникненні неврозів в зрілі роки [3, с 36-37; 11, с. 169].
   З точки зору К. Хорні, на розвиток особистості значною мірою впливають соціокультурні умови. Вона виділила дві потреби, що виникають у дитинстві:
   - потреба у задоволенні (основні біологічні потреби);
   - потреба в безпеці.
   Головною, в розвитку дитини, К. Хорні, вважала потребу в безпеці. У задоволенні цієї потреби, вона залежить від своїх батьків. Дитина потребує “теплої атмосфери”, що дає їй відчуття внутрішньої безпеки та свободи, дозволяє мати власні думки, виражати себе. Отримання любові призводить до підвищення впевненості у собі, являється в подальшому запорукою успіху. К. Хорні зазначає: “інші нас оцінюють не тільки за ступенем нашого успіху; волею - неволею самооцінка слідує тим же шляхом.” Якщо потреба в безпеці не задовольняється у дитини формується базальна тривога, яка сприяє виникненню з віком неврозу [9-11].
   Представник епігенетичної теорії особистості, Е. Еріксон, головною ознакою розвитку особистості виділив соціальний фактор. У своєму вченні, він висунув положення про “ідентичність особистості”, як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв'язок з навколишнім світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.
   Е. Еріксон виділив вісім стадій психосоціального розвитку особистості, кожна з яких супроводжується кризою - поворотним моментом у житті індивідуума, що виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості та соціальних вимог, які пред'являються індивідууму на цій стадії:
   1) орально - сенсорна: базальна довіра - базальна недовіра;
   2) м'язово - анальна: автономія - сором та сумнів;
   3) локомоторно - генітальна: ініціативність - провина;
   4) латентна: працелюбність - неповноцінність;
   5) підліткова: его - ідентичність - рольове зміщення;
   6) середня зрілість: продуктивність - застій;
   7) піздня зрілість: его - інтеграція - відчай.
   Дослідник стверджував, що формування самосвідомості, ставлення до себе формуються ще в ранньому дитинстві “першим соціальним досягненням немовляти в той час виявляється його готовність без особливої тривоги та гніву переносить зникнення матері з поля зору, оскільки вона стала для нього і внутрішньою впевненістю, і зовнішнім передбаченням. Така узгодженість, безперерність та тотожність особистого досвіду забезпечує початкове відчуття его - ідентичності, залежне... від “розуміння” того, що існує внутрішня популяція відчуттів та образів, що пригадуються, які тісно пов'язані з зовнішньою популяцією знайомих та передбачуваних речей, людей.” Під довірою розуміється впевненість, і з самого початку припускає взаємність; під упевненістю мається на увазі відчуття дитиною власної надійності в тому сенсі, що і інші можуть йому довіряти.
   Говорячи про функцію  “Его” у формуванні ідентичності особистості, Е. Еріксон, підкреслює його соціальну природу - суспільство надає людині особливий стиль синтезу бажань, цінностей, засіб спілкування з іншими та самим собою [2, с 47-50; 6, с. 87; 11, с. 220].На початку XX ст., Ч. Кулі , сформулював теорію “дзеркального Я”, згідно якої уявлення людини про себе, “ідея Я”, складається під впливом оточуючих та включає три компоненти:
   - уявлення про те, яким я здаюся іншим;
   - уявлення про те, як мене оцінюють інші;
   - самооцінка, відчуття гідності або приниження.
   Вчений вважав, що “ідея Я” формується вже в ранньому віці, в результаті взаємодії індивіда з іншими людьми, причому рішучим фактором виступають первинні групи (сім'я, однолітки і т.д)
Теорія “дзеркального Я” стала базою багатьох досліджень, що виявляли залежність “образу Я” або приватних самооцінок від думки оточуючих. Результати цих досліджень свідчили, що під впливом сприятливих суджень оточуючих самооцінка підвищується, несприятливих - знижується, причому можлива зміна самооцінки окремих якостей, що не піддавалися оцінці з боку інших.
   Американський дослідник Дж. Мід, засновник інтеракціоністської (від interaction - взаємодія) теорії, вивчав формування людського “Я”в процесі реальної взаємодії індивіда з іншими людьми певних соціальних груп та в залежності від ролей, що виконуються особистістю. Дж. Мід стверджував, що самосвідомість - це процес, в основі якого полягає практична взаємодія індивіда з іншими людьми. “Індивід пізнає себе не прямо, а тільки побічно, з приватних точок зору всієї групи, до якої він належить, оскільки він входить у свій власний досвід як “Я” або як індивід не прямо та безпосередньо... а тільки став для себе таким самим об'єктом, яким являються для нього інші індивіди. Об'єктом для самого себе він може стати, прийнявши відношення до себе інших індивідів, в рамках тієї сумісної, узагальненої діяльності, в яку вони задіяні.” Для того щоб успішно взаємодіяти з іншими людьми необхідно передбачити реакцію партнера на ту чи іншу свою дію. Таким чином, рефлексія на себе представляє собою здібність поставити себе на місце іншого, засвоїти відношення інших до себе. Дж. Мід, у своїх дослідженнях, приходить до того ж висновку, що і Ч. Кулі: індивід сприймає та оцінює себе у відповідності з тими характеристиками та цінностями, що приписують йому інші [7, с 50].
   Прибічник когнітивної теорії особистості Дж. Келлі, вважав, що самооцінка, як і оцінка особистості іншої людини здійснюється на основі пізнання “конструктів”, які властиві кожній людині. Особистісні конструкти - це моделі та ідеі, що відображають особистісні властивості. Всі конструкти мають альтернативний характер. В них зафіксовані схожі та контрастні риси особистості. Наприклад: “добрий - поганий”, “дружній - ворожий”, “розумний - дурний”.
   Людині властива велика кількість конструктів, що взаємопов'язані та підпорядковані. Від складності конструктів залежить самопізнання, оцінка себе та інших людей. Людина, що має чітко віддиференційовані конструкти легко може відрізнити себе від інших, оцінити свої та їхні особистісні властивості, передбачити свою поведінку та поведінку інших людей [8, с 166; 11, с. 438].
   Ряд зарубіжних науковців розглядають самооцінку, як складову загальної структури “Я - концепції”.
   “Я - концепція” - це сукупність всіх уявлень індивіда про себе, яка пов'язана з їх оцінкою. Описову, що пов'язана з відношенням до себе та за окремими якостями, називають самооцінкою або прийняттям себе.
   Р. Берне розглядає самооцінку у структурі “Я - концепції” (мал.1) На думку вченого, “Я - концепція” представляє ієрархічну структуру, в якій глобальна “Я - концепція” включає в себе грані індивідуальної самосвідомості. Це “потік - свідомості”, в якому У. Джеме виділив два елементи: Я - усвідомлене та Я - як - суб'єкт. Однак, при цьому, Я -як - суб'єкт існує лише у процесах усвідомлення, оскільки людина може усвідомлювати самого себе. Розподілення результату та процесу рефлексивного мислення можливий тільки у понятійному плані, у психологічному плані вони існують разом. Так саме образ - Я та

Мал. 1

   самооцінка у психологічному сенсі взаємопов'язані. Образ та оцінка “Я” передбачають певну поведінку індивіда, тому глобальна “Я -концепція” розглядається як сукупність установок індивіда, спрямованих на самого себе. Однак ці установки можуть мати різноманітні ракурси та модальності.
   Р.Берне розглядає три основні модальності самоустановок:
   - реальне “Я” - установки, пов'язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, свій актуальний статус, тобто з його уявленнями про те, ким він є насправді;
   - дзеркальне “Я” - установки, пов'язані з уявленнями про те, ким його бачать інші;
   - ідеальне “Я” - установки, пов'язані з уявленнями індивіда про те, ким би він хотів стати [4, с 26; 5, с. 14].
   Принципу зв'язку між “Я - ідеальним” та “Я - реальним” дотримується у своїх дослідженнях К.Роджерс. Вчений вважає, що варіативність самооцінки ґрунтується на внутрішній узгодженості, або стані конгруентності. Внутрішня узгодженість, на думку К.Роджерса, характеризує відсутність у людини конфлікту між різними образами себе, а конгруентність описує відсутність конфлікту між сприйманням себе та реальним суб'єктивним досвідом [3, с 39; 5, с. 13].
   Один з показників зв'язку між Я - реальним та Я - ідеальним - є когнітивний дисонанс, найбільш виражений у ситуації високої самооцінки та неочікуваної невдачі, а також у ситуації низької самооцінки та неочікуваного успіху [5]. Згідно теорії “когнітивного дисонансу”, автором якої являється Фестінгер: індивід не може змиритися із неузгодженими образами “Я” й вимушений шукати спосіб усунення цього неприємного дисбалансу [4, с 31].
   С. Куперсміт під самооцінкою розуміє відчуття власної цінності, що властиве індивіду, яке для інших людей проявляється в тих чи інших його реакціях. Самооцінка - це суб'єктивний стан особистості, рішучим фактором для формування якої являються скоріш відносини дитини в родині ніж загальні умови її соціального існування [1, с 122]. Самооцінка має часові характеристики, оскільки уявлення про себе розвиваються поступово і лише через певний проміжок часу набувають статистичного змісту [5, с 14].
   Представник американського функціоналізму, У. Джеме, виділяє у самосвідомості особистості два аспекти: “емпіричне Я” і “чисте Я”.
   Розглядаючи “емпіричне Я”, У. Джеме, тлумачить особистість людини як загальну суму всього того, що вона може назвати своїм. Аналіз особистості в цьому плані має включати:
   1. складові елементи, що можуть бути розподілені на три класи: фізична особистість, соціальна особистість та духовна особистість;
   2. почуття та емоції, викликані цими елементами(самооцінка);
   3. вчинки, що спричинені цими елементами (піклування про себе та самозбереження).
   Почуття та емоції характеризують особистість з боку її самооцінки, яка буває двох видів: самовдоволення і невдоволення собою, за чим стоять два протилежних класи почуттів, що пов'язані з успіхом або неуспіхом, із сприятливим або несприятливим становищем у суспільстві. Самовдоволення особистості в житті зумовлене співвідношенням реалізованих та потенційних здібностей. Вчений пропонує розглядати самоповагу (самооцінку) як відношення, в якому чисельник виражає реальний успіх, а знайменник - домагання. Тобто самопочуття людини залежить від самої особистості, її успіхів та домагань[6, с 77-78; 7, с. 8].
   Г. Гекгаузен описує дослідження зв'язку самооцінки з агресією. Він з'ясував, що рівень самооцінки регулює внутрішньо обов'язкові нормативні стандарти, які можуть перешкоджати, так і сприяти виникненню агресії.
   Дослідник розглядає самооцінку як ядро мотиваційної системи. Вона має алгоритмічний характер: дія - результат - наслідок (мал.2). На етапі отримання результату відбувається його порівняння з ії особистісним стандартом людини (обраниий особистістю складності завдання, що визначає самооцінку після успіху чи невдачі) [5, с 18].

Мал. 2

   Д. Клайн, вважав, що виникнення завченої безпорадності залежить від самооцінки, рівень якої може змінюватися у процесі вирішення різних завдань. Адже завчена безпорадність є наслідком очікування невдачі, що пов'язане з уявленням про відсутність здібностей. Таким чином, самооцінка будь - яких компонентів структури особистості буде розвиватися через призму завченої безпорадності [5, с 18].
   Висновки: Аналізуючи результати досліджень зарубіжних науковцев, ми можемо констатувати, що наявність різних підходів до розуміння сутності самооцінки свідчить про її складність та багатогранність як психологічного феномену.
   Вчені, що розглядали самооцінку як інтегрально - особистісне утворення, виділяли залежність розвитку особистості від рівня її самооцінки.
   Дослідники, в рамках диференціально - ситуаційного підходу, вивчали самооцінку окремих особистісних якостей та властивостей, самооцінку в окремих ситуаціях, що дає можливість, шляхом зіставлення самооцінок, передбачати напрям особистісного розвитку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Берне Р. Развитие Я - концепции и воспитание. - М., 1986. -422 с.
2. Гидденс Э. “Сознание, Я и социальное взаимодействие” // Философия и общество. - 2001 - № 2 (Апр. - Июнь) - с. 35-58.
3. Годфруа Ж. Что такое психология. - М.: Мир, 1996. - 376 с.
4. Гуменюк О.Є. Психологія Я - концепції: Монографія -Тернопіль: Економічна думка, 2002. - 186 с.
5. Музика О.Л., Загорська І.С.Самооцінка і розвиток творчих здібностей. - Житомир, 2007. - 168 с
6. Психологія: Підручник. За ред. Ю.Л. Трофімова. - К., 2005. -560 с.
7. Психология самосознания. Хрестоматия. - Самара, 2007. - 672 с.
8. Сорокун П.А.Основы психологии. - Псков: ПГПУ, 2005 - 312 с.
9. Хорни К. Невротическая личность нашего времени. Самоанализ. - М.: Прогресс, 1993. - 478 с.
10. Хорни Карен. Невроз и личностный рост. Борьба за самореализацию. - СПб, 1997 - 316 с.
11. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. - СПб.: Питер, 2003. - 608 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com