www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Духовна культура як спонука та орієнтир саморозвитку особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Духовна культура як спонука та орієнтир саморозвитку особистості

С.Б. Кузікова

ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЯК СПОНУКА ТА ОРІЄНТИР САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

   В статті розглядаються основні підходи до вивчення феноменів самоактивності та саморозвитку особистості. Аналізується поняття суб'єктності особистісного саморозвитку. Визначаються змістові складові, механізми та чинники особистісного саморозвитку в юнацькому віці. Духовні цінності та особистісні ставлення визначаються як чинники, що спонукають і спрямовують саморозвиток особистості.
   Ключові слова: самоактивність, самосуб'єктна дія, саморозвиток, саморегуляція, особистісне зростання, духовність.
   Актуальність дослідження. Людина суб'єктивно виступає (і, отже, вивчається) в системі нескінченно різноманітних суперечливих якостей. Найважливіша з них - бути суб'єктом, тобто творцем своєї історії, вершителем свого життєвого шляху: ініціювати і здійснювати практичну діяльність, спілкування, поведінку, пізнання та інші види специфічної людської активності - творчої, моральної, незалежної.
   На жаль, сучасний стан політичних, економічних, соціально-психологічних стосунків у суспільстві призводить до загострення суперечностей в особистісній сфері людини, особливо молоді: між потребою ствердити себе в навколишньому світі, реалізувати себе в суспільстві і необхідністю соціальної адаптації та регуляції поведінки; потребою бути незалежним, самостійним і нездатністю брати на себе відповідальність у значущих ситуаціях; потребою бути вільним і наявністю внутрішньої несвободи, нездатністю долати свої внутрішні конфлікти, психологічні проблеми, пом'якшувати перебіг життєвих криз. Як бачимо, йдеться про ступінь залежності внутрішнього світу людини від світу зовнішнього, про локалізацію ініціативи і відповідальності в особистісному просторі суб'єкта життєдіяльності.
   Зазначені труднощі психічного життя людини, несформованість у багатьох випадках її духовної культури зумовлюють підвищену увагу вчених до дослідження динаміки різних аспектів буття особистості, особливостей її становлення і зростання на різних стадіях онтогенезу, чинників розвитку та можливостей посилення самоактивності. Особливо це стосується юнацтва в період його особистісно-професійного становлення.
   Постановка проблеми. Сучасні дослідники розглядають людину як суб'єкта власної активності і власного перетворення.
   Вивчення активності людини саме з погляду її суб'єктності, самодетермінації, самоактивності є цінним для нас. Терміни “активність” та “самоактивність” сучасні науковці розглядають як близькі, але не тотожні (М.Й. Боришевський). Аналізуючи змістове навантаження поняття “самоактивність”, М.Й. Боришевський визначає, що в ньому робиться більший акцент “... на внутрішній зумовленості, вмотивованості певних дій, поведінки індивіда, хоч і не принижується роль зовнішніх чинників” [7, с 5].Очевидно, що тільки завдяки власній активності (тобто самоактивності) людина може виконати природне завдання життя (і задовольнити природну потребу) - реалізувати свій особистісний потенціал, самоактуалізуватися, “стати всім, чим може” (К. Роджерс), особистістю, здатною досягнути цілісності Я, самототожності. Активність, яка включає в себе ініціативність і відповідальність, робить людину суб'єктом власного життєвого шляху та особистісного саморозвитку. З огляду на це, великої цінності набуває вивчення феноменів самоактивності і саморозвитку особистості та пошук ефективних шляхів управління ними.
   Виклад основного матеріалу. Аналіз основних підходів у дослідженні проблеми саморозвитку (функціональний, суб'єктно-цільовий і системологічний) дозволив виокремити феномен саморозвитку як основний внутрішній механізм розвитку особистості [4]. Найактуальнішою проблема саморозвитку стає в юнацькому віці, коли вирішуються найбільш важливі завдання розвитку особистості, а саме інтеграція і побудова цілісного образу Я, досягнення самоідентичності, особистісне, соціальне і професійне самовизначення. За логікою і закономірностями становлення особистості, молода людина на початку дорослого життя має визначити свої цінності, життєві наміри і взяти відповідальність за їх реалізацію, тобто стати саме суб'єктом особистісного саморозвитку.
   Відомо, що науковці достатньо широко трактують поняття “розвиток” - як будь-яку якісну зміну в свідомості і поведінці особистості. Проте саморозвиток може приводити як до особистісного росту, самовдосконалення, так і до деформації або деградації особистості. Так, зміна умов соціалізації особистості, особливо на переломних, кризових етапах становлення особистості (саме таким вважають юнацький вік - період особистісного та професійного самовизначення), може помітно загострити суперечності процесу особистісного та соціального розвитку і навіть призвести до деформації особистості, дифузії ідентичності, появи захисних проявів у поведінці. Здатність до активного опору особистості негативним зовнішнім та внутрішнім умовам дозволить захистити особистісну структуру людини, її позитивні властивості або навіть зміцнити, розвинути особистісний потенціал, що і є проявом особистісного росту.
   У нашому дослідженні особистісний саморозвиток ми розглядаємо як свідому, цілеспрямовану активність особистості, мета якої полягає у самозміні в позитивному напрямку, що й забезпечує особистісне зростання, самовдосконалення.
   В умовах самостійного вибору свого життєвого шляху молодим людям необхідні не тільки знання, а й напрацювання свідомого ставлення до різних сторін життя, формування певної позиції. Позиція особистості як суб'єкта суспільної поведінки в різноманітних соціальних діях є складною системою ставлень особистості (до себе, інших, навколишнього світу), настанов і мотивів, якими вона керується у своїй діяльності.
   Як свідчить більшість проаналізованих поглядів, основними змістовими складовими саморозвитку виступають: ціннісні орієнтації, особистісні смисли, самооцінка, мотиваційно-вольові компоненти, цілепокладання. Вони визначають спрямованість і динаміку саморозвитку, ступінь зрілості особистісних компонентів, гармонійність їх поєднання, дають можливість людині перетворювати себе і організовувати самостійну діяльність з метою власного вдосконалення [4].
   Однією з основних психологічних умов готовності суб'єкта до самозміни є відчуття і усвідомлення ним потреби в самозміні і особистісному рості. Така потреба, на нашу думку, в юнацькому віці вже назріла. Адже особистісне самовизначення, актуальне для цього віку, в сучасній психології розглядають як основу самодетермінації власного розвитку. Крім того, в юнацькому віці всі складові самосвідомості набувають достатньої зрілості. Виходячи з потреби у саморозвитку і його можливості, можна припустити, що для становлення особистості як суб'єкта саморозвитку саме юнацький вік є сенситивним. А завданням спеціально організованої роботи дорослих (педагогів, психологів) з юнацтвом має бути формування у юнацтва здатності до усвідомленого саморозвитку, активізація потреби в самозміні та навчання способам і прийомам роботи над собою, що неодмінно включає такі моменти, як рефлексія, саморегуляція, самоспостереження, самоаналіз та ін. Саморозвиток особистості на рівні самоусвідомлення проявляється в таких фактах:
   - зміст свідомості переживається суб'єктом у вигляді певних первинних відчуттів і їх комплексів (станів) й істотно спотворюється вербалізацією і концептуалізацією. Як зазначалося вище, освоєння реальності здійснюється у формі емоційно-ціннісного розуміння фрагмента дійсності;
   - за будь-яким змістом свідомості завжди лежить деяке особисте припущення щодо реальності, тому осмислення особистого досвіду розуміння світу дозволяє людині відкривати в собі особистість, підтверджувати свою ідентичність;
   - стратегії осмислення дійсності, виявляючись у мисленні як звички (схеми), є психологічними засобами самопрограмування мислення і поведінки. При цьому осмислення дійсності і взаємодія з нею будується як приписування дійсності характеристик мислення. Ефекти саморозвитку відображується у свідомості як розрізнення реальності і мислення про неї.
   Якщо спрямованість саморозвитку особистості в цілісному контексті життєдіяльності визначається змістовими складовими самосвідомості (особистісним смислом, цінностями, цілями, ідеалами тощо), то його дієвість залежить від особливостей системи саморегуляції особистості. У цьому розумінні саморегуляцію слід розглядати як функціональний засіб суб'єкта, який дозволяє йому мобілізувати свої особистісні психологічні ресурси для реалізації власної активності з метою саморозвитку. У найбільш узагальненій формі особистісну саморегуляцію можна представити як свідому активність індивіда, спрямовану на приведення внутрішніх резервів у відповідність з умовами зовнішнього середовища для успішного досягнення значущої мети, в тому числі й особистісної зміни, особистісного росту. Вищу форму саморегуляції - особистісну - Л.І. Анциферова визначає як процес створення себе [1].
   Цінними для нашого дослідження є погляди науковців на природу самовиховання. Діяльність самовиховання формується в результаті самопізнання і усвідомлення розбіжності реального Я та ідеального образу себе в майбутньому [2].
   У процесі соціалізації особистість все більше змінює уявлення про своє Я, формуючи Я-концепцію, поширюючи свої відносини за межі існуючого. В Я-концепцію включаються компоненти як буденні, що беруться з досвіду, так і фантастичні, що дозволяє будувати часову перспективу поведінки [2]. Часова перспектива в даному аспекті виступає як напруженість між наявним, бажаним та належним. Сила і напруженість між ними змінює поведінку людини, спонукає її до саморозвитку.
   Таким чином, особистісні зміни людини відбуваються тільки за умови конструктивної динаміки образу Я завдяки рефлексії, усвідомленню і подоланню характеристик своєї особистості, які заважають ефективній життєдіяльності. Важлива роль тут належить визначенню особистістю орієнтирів розвитку, що наближає до Я-ідеального. Живі процеси самовизначення зберігаються в суб'єктивному досвіді людини у формі “психічної реальності”. Зміна практики життя і психічний розвиток людини виявляються в нових психічних реальностях і в ускладненні диференціації Я-образу суб'єкта. Розширення соціальних зв'язків і збільшення їх різноманітності шляхом включення особистості в нові соціальні ситуації і види діяльності (навчальні, професійно-виробничі, суспільні, родинні, спортивні, психологічні тренінгові групи (групи СПТ)) створюють принципово нові внутрішні можливості для розвитку особистості в усіх її підструктурах.
   Зазначимо, що індивідуальні особливості процесу саморозвитку визначаються переважною дією відповідних факторів, механізмів особистісного саморозвитку, умовами певної життєвої ситуації, індивідуальними рисами, властивостями особистості, значущістю особистісних і міжособистісних відносин. Саме ступінь взаємозумовленості чинників соціального оточення, особистісних особливостей та характеру і спрямованістю діяльності суб'єкта визначає динаміку процесу саморозвитку особистості. Вагомими факторами саморозвитку суб'єкта є також ступінь значущості життєвих обставин і відносин особистості та рівень її психологічної культури, духовності. Останнє можна пояснити дією провідних механізмів, які визначають процес особистісного саморозвитку, - психологічних механізмів інтеріоризації-екстеріоризації. Розкриємо цю думку.
   Розвиток прикладних психологічних досліджень особистісного зростання вводить у категоріальний апарат науки нові поняття. До таких понять належить психологічна культура. У філософських дослідженнях в культурі виділяють процес самореалізації людини (її цінності, норми і способи організації поведінки) та культурно-історичні універсалі'!'.
   Культура людини загалом і психологічна культура зокрема є результатом світоглядного осмислення дійсності, оформленого у вигляді смислової картини світу. Ця модель розкривається найповніше у сфері компетентності людини [6]. Розширення лінії культурно-історичної детермінації розвитку особистості, яку намітив Л.С. Виготський, дозволяє точніше зрозуміти внутрішній світ сучасної людини і поставити питання про умови та зміст формування її індивідуальної картини світу. Особливо це актуально для молодих людей, юнацтва.
   Спільні коріння виникнення “смислу історії” і “смислу особистого життя” набуває єдиної символічної інтерпретації в індивідуальній свідомості, функція якої пов'язана з досягненням відчуття повноти життя.
   Збіг культурно-символічних гештальтів із психологічним досвідом особистості позначений формою міфу. “Міф - культурний спосіб організації психологічного досвіду, який конструює психологічну реальність і який не підлягає оцінці як істинний або помилковий” [6].
   Еволюція досвіду особистості відбувається в межах функціонування індивідуальної картини світу (міфу), яка є реальністю для конкретної людини. Як зазначалося вище, у ході розвитку суб'єкт робить фрагменти дійсності частиною своєї особистісної системи, напрацьовуючи певні стратегії і тактики їх інтерпретації та технології управління ними. Аналогічні стратегії виробляються для пізнання власних станів, дій, якостей і керування ними. Положення про те, що у своєму світосприйманні людина керується саме уявною картиною світу, зумовленою її попереднім досвідом та компетентністю в ньому, підкреслює значущість психологічної роботи з формування у молоді позитивного самосприймання в контексті життєдіяльності, ставлення до себе як до суб'єкта власних змін. Крім того, підвищується значущість психологічного забезпечення духовного розвитку молодої людини, формування її психологічної культури як ставлення до обмежень і ресурсів особистісного росту.
   Семантичні гештальти (індивідуальне бачення світу) людини складаються на основі її цінностей, особистісних смислів і визначають динаміку та напрямок її розвитку. На думку М.Й. Боришевського, “... саме духовні цінності є тією головною енергетичною силою, яка спонукає людину до дії, мотивує її поведінку, надає осмисленого характеру вчинкам, усій життєдіяльності” [7 с 150-151].
   З огляду на викладене, основним психологічним принципом саморозвитку слугує трансформація смислових утворень особистості внаслідок динамічних відносин надситуативної активності (потреба в саморозвитку), настанови (ініціація саморозвитку), домінуючих цінностей (змістове наповнення, спрямування саморозвитку), а також особистісного ставлення, значущості фрагментів дійсності та їх емоційного забарвлення.
   Будучи якісним показником ставлення людини до свого життя, саморозвиток включає компоненти ставлення суб'єкта як до певних подій “минулого”, “теперішнього” і “майбутнього”, так і до самого себе. У часовому зрізі сама особистість виступає як відносно стійка система характерних для неї ставлень.
   В той же час суб'єктивні ставлення особистості є найбільш динамічним її елементом, оскільки вони виражають безпосередній зв'язок людини з обставинами життя, із життєво важливими умовами, динаміка яких виявляється так або інакше у внутрішньоособистісних змінах і, перш за все, в системі ставлень. Змінюються ставлення -змінюється особистість. Тому перетворення пасивного ставлення людини до навколишнього світу в активне відбувається при змінах соціальної ситуації її життя і діяльності. Важливість досліджень суб'єктивних ставлень для розуміння процесу формування особистості як суб'єкта суспільної поведінки, професійної діяльності і особистісного саморозвитку загалом виявляється в тому, що якісні зміни в психології людини починаються саме з перебудови системи цих ставлень.
   Особистісний ріст - це культура способу організації психологічного досвіду, що виникає в результаті педагогічної, виховної або терапевтичної практики і цілісно організує процес розвитку особистості, спрямовуючи його в майбутнє (особистісний конструкт “Я в майбутньому”, ідеальне Я). Повторимо, що особливо це стосується юнацького віку, оскільки він є сенситивним періодом самовизначення особистості.
   Власне бачення світу та індивідуальний спосіб взаємодії з ним, вбудовані в контекст осмислюваного досвіду суб'єкта, дозволяють визначити зону найближчого розвитку стосовно значущого майбутнього, тобто спрямувати саморозвиток - з одного боку. А з іншого - виступають мотивуючою силою, яка дозволяє інтегрувати даний досвід і тим зміцнити, збагатити власний особистісний потенціал і перейти на наступну сходинку особистісного розвитку. При цьому, з точки зору М.Й. Боришевського, духовні цінності належать до найдієвіших спонук самоактивності особистості, оскільки найтісніше пов'язані з головними цілями її життєдіяльності [2].
   Таким чином, саморозвиток - це якісні зміни людини, які зачіпають основні життєві відносини, “ядро” особистості. Центром єдиного смислового утворення, ядра особистості визнається наскрізна система особистісних смислів або відображення в свідомості відносин: мотиву і мети, мотиву і емоції, мотиву і волі та інших мотиваційних відносин.
   Діяльність людини, в тому числі й саморозвиток, зумовлюється певним мотивом. Мотив залишає свій специфічний відбиток в життєвому досвіді особистості, утворюючи особистісні смисли життєвих обставин і передбачуваних у них дій. Зміна мотивів перетворює, деформує все поле готовності особистості до різних подій. Урахування особистістю свого життєвого ресурсу змушує її вибудовувати пріоритети цілей, цінностей і мотивів. Отже, факти (для особистості це інтерпретація події) відбираються і упорядковуються людиною відповідно до певних особистих цінностей. Образ майбутнього впливає на теперішнє і формує його. Потенційні устремління реалізуються психологічними кореляціями мотиву з потребами і емоціями.
   У дорослої (зрілої) людини мотиви і смисли оформлені в стійкі мотиваційно-смислові утворення {що спонукає 4- навіщо потрібно 4- як досягти). У цих утвореннях мотив набуває статус стабільної властивості особистості (Б.А. Сосновський). Звідси механізми особистісного саморозвитку розкриваються в ефектах смислоутворення: детермінації і забезпечення спрямованості діяльності (мотив); емоційного забарвлення і трансформації психічного образу (особистісний смисл); стабілізації дезорганізуючих впливів на перебіг діяльності (смислова настанова); стійкості смислового ставлення (смислова диспозиція); приписування життєвого смислу носієві значущих якостей (смисловий конструкт); моделювання належного (особистісні цінності).
   Закінчене формування мотиву припускає вибір конкретної мети, яка характеризується рівнем результату досягнення. Внаслідок цього ми спостерігаємо різні рівні мобілізації людини, її старань, наполегливості. Тому можна говорити про різну стимулювальну роль мотиву. Звідси виникає і зв'язок мотиву з самооцінкою можливостей і рівнем домагань. При цьому акт вибору мотиву не зводиться до акту прийняття рішення, а часто є нераціональним відбитком внутрішньої детермінованості. “Включення свідомості в детермінацію людської діяльності породжує специфічний тип детермінації. Детермінація через мотивацію - це детермінація через значущість явищ для людини”, -писав С.Л. Рубінштейн [8, с 288].Формування наміру приводить до виникнення у людини спонуки досягти конкретної мети. При цьому спонука як акумулятор енергії мотиву реалізується лише за наявності ініціації, тобто самонаказу і вольового зусилля. На нашу думку, ініціатором частіше виступають не раціональні утворення (логічні доводи, самоаргументація), а почуття, емоції, значущість явища, тобто його (явища) особистісний смисл. Саме емоційне, забарвлене ставлення до іншої людини, обставин життя, діяльності, в тому числі і професійної, забезпечує їх сприймання (індивідуальна картина світу) і спонукає людину до певних дій, особистісних змін, саморозвитку. Таким чином, однією з ознак і механізмів особистісного росту є зміна змістової структури індивідуальної свідомості. Будь-яка психологічна практика досягає власних ефектів, звертаючись до структур самосвідомості. При цьому усвідомлення фактів особистісного росту стає для суб'єкта свідченням напрямів і можливостей самореалізації. Звідси постає основне питання про якість забарвлення ставлення людини до світу, збагачення її життєвого досвіду, тобто духовну культуру особистості.
   Важливо зазначити, що з точки зору системно-діяльнісного підходу в психології розвиток особистості відбувається в процесі успішного оволодіння професійною діяльністю, значущою для суб'єкта. Наголосимо: саме значущої, тобто такої, що має для суб'єкта особистісний смисл. Дослідники також акцентують увагу на значенні професійної діяльності як оптимальної умови творчого саморозвитку особистості.
   Аналіз літератури свідчить, що професіонала вирізняє ставлення до своєї роботи як до психологічного засобу й смислового простору самореалізації власних можливостей. Саме досвід саморозвитку як результат професійної творчості, а не прирощення знань, окремих умінь і навичок розглядається як головне надбання фахівця, що забезпечує зростання його професійної майстерності. Це пояснюється тим, що особистісний результат професійного розвитку людини, безперечно, ширший за традиційно виокремлювані форми професійного досвіду -знання, уміння, навички. Відомо, що ефект зміни ставлень відрізняється від цілей і результатів праці. Він виявляється в динаміці образу Я, самооцінок, особистісних цілей, усвідомлюваних труднощів, у зміні способів мислення і діяльності.
   Отже, критерієм успішності професійної діяльності людини можна вважати її безперервний особистісний саморозвиток. Звідси зрозуміло, як важливо викликати потребу в постійному особистісному і професійному саморозвитку молоді в умовах її професійної підготовки, що є запорукою професіоналізму майбутньої фахової діяльності.
   В даному контексті надзвичайно важливим є з'ясування впливу особистісного смислу майбутнього фахівця на процес його професійної підготовки.
   У молодих людей на початку навчання у вищій школі ще не повною мірою сформувалася система ціннісно-смислових орієнтацій, що ускладнює процес їх інтеграції до умов дорослого самостійного життя, сповільнює дорослішання і блокує особистісний саморозвиток. На жаль, на сьогоднішній день у вищих навчальних закладах практично не вчать молодих людей самостійно шукати і знаходити особистісний смисл майбутньої професійної діяльності та приймати відповідальність за вибір. З огляду на це особливого значення набуває дослідження умов особистісного самовизначення студентів, формування, розвитку в них системи особистісних смислів, які визначають професійну спрямованість майбутнього фахівця як чинника його особистісного зростання. Формуючи певні значущі відносини, особистісні ставлення, ми впливаємо на внутрішню позицію, систему настановлень молодої людини, а отже, і на зміст та забарвлення її самовизначення. Особистість, яка самовизначилася, або соціально зріла особистість - це суб'єкт, що усвідомив свої цілі, ідеали, особистісні якості, власні можливості та узгодив їх із зовнішніми соціальними вимогами, тобто усвідомлено організував процес власного особистісного саморозвитку. Останнє є найактуальнішим завданням освітян стосовно студентської молоді.
   Висновок. Особистість виткана зі ставлень, що являють собою особливе психічне утворення, в якому акумулюються та інтегруються результати пізнання нею різного роду явищ, викликані ними переживання і поведінкові відгуки. Саме тому соціальний життєвий досвід особистості є умовою її саморозвитку. До структурних складових досвіду відносять: індивідуальну модель світу, яка репрезентує активність особистості в узагальненому відображенні світу; світогляд особистості, що являє собою цілісне ставлення до світу; життєву позицію, яка фіксує процеси самовизначення особистості; спосіб життя - стиль самоорганізації життя, психологічну культуру, міру духовності.
   Особистісний досвід завжди унікальний і являє собою інтеграцію життєвого шляху суб'єкта. При цьому новий досвід обов'язково випливає з досвіду попереднього. Аналіз досліджень і досвід практичної діяльності автора свідчать про те, що саме в рефлексивному досвіді розвивається суб'єктність особистості, здійснюється її особистісне зростання, оскільки особистісні зміни і потребу в самозміні можна тільки “напрацювати”, “взяти” зі свого досвіду, а не в когось [5].
   Якщо картина світу і спосіб взаємодії з ним конструктивні, то, безумовно, відбувається особистісне зростання, посилення Я особистості. Звідси випливає, що, збагативши духовний світ людини і її ціннісно-смислову культуру, ми, без сумніву, детермінуємо її особистісний ріст. За влучним висловом B.C. Братуся, духовність є полем смислоутворення і орієнтиром у русі [3].

ЛІТЕРАТУРА

1. Анцыферова Л.И. Личность в динамике: некоторые итоги исследования // Психологический журнал. - 1992. № 5. С. 12-25.
2. Боришевський М.Й. Духовність в особистісних вимірах. Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка Том X. Частина 4. - К., 2008. - С. 61-69
3. Братусь Б.С. Психология. Нравственность. Культура. - М., 1994. - 60 с.
4. Кузікова СБ. Аналіз чинників саморозвитку особистості в ракурсі функціонального напрямку в психології. Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. С.Д.Максименка - Том X. Частина 4. - К., 2008. - С. 298-307.
5. Кузікова СБ. Психологічний тренінг як засіб активізації процесів особистісного саморозвитку. Актуальні проблеми психології. Том X. Частина 5/ За ред. академіка СД. Максименка. - К.: Главник, 2008. -608 с. - С 291-299
6. Обуховский К. Галактика потребностей. Психология влечений человека. - СПб.: Издательство “Речь”, 2003. - 296 с.
7. Психологія самоактивності учнів у виховному процесі: Навч.-метод. посібник/За заг. ред.. М.Й. Боришевського. - К.: ІЗМН, 1998. - 192 с.
8. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. - М.: Педагогика, 1973. - 423 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com