www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Теоретико-методологічні засади вивчення духовного розвитку особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Теоретико-методологічні засади вивчення духовного розвитку особистості

М.О. Гончаренко

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

   Стаття присвячена аналізу проблем духовності та духовного розвитку. У статті представлені результати аналізу стану теоретико-методологічної розробки проблеми розвитку, зокрема духовного, у психології та з'ясування напрямків подальшого дослідження цього питання.
   Ключові слова: особистість, розвиток, духовний розвиток, духовність, буденність, аксіоматичний підхід.
   Закономірності розвитку особистості є наскрізною проблемою усіх наук про людину. Серед цих наук саме психологія має виключну можливість досліджувати найскладніший та найважливіший аспект -духовний розвиток, який і вирізняє людину з-поміж усіх інших живих істот.
   Духовність як унікальний, притаманний лише людині феномен завжди була об'єктом дослідження мислителів і науковців. Очевидно, що на сьогоднішній день найвагоміший внесок у розвиток суспільної свідомості у цьому питанні зробила філософія. Хоча дедалі більшої актуалізації проблема духовності набуває у психологічній науці, звернення до філософських праць є неминучим. Це необхідно для більш чіткого окреслення предмету вивчення, тим паче, що духовний розвиток значно більше був об'єктом вивчення саме філософії. Визначивши об'єктом свого вивчення духовний розвиток, всупереч багатьом сумнівам науковців щодо можливості та доречності психологічних досліджень феномену духовності, на нашу думку, тим самим, психологія виявляє потребу вийти за межі свого дослідницького існування, за межі свого “буття”, іншими словами - потребу у розвитку.
   Багатогранність феномену духовності зумовлює велику кількість підходів до вивчення цього явища. Проте, слід зазначити, що незважаючи на значну кількість досліджень, психологічна наука ще не створила стійкої методологічної бази вивчення цього питання, що змушує кожного з науковців на основі існуючих психологічних знань самостійно відшукувати засади вивчення аспектів власного дослідження духовного розвитку особистості.
   Розглядаючи теореоретико-методологічні засади дослідження такого неоднозначного та багатогранного явища, перш за все, слід зазначити, що питання духовного розвитку, неможливо розглядати без урахування питання особистісного розвитку взагалі.
   Розвиток особистості чи не найскладніше досліджуване явище, причому не лише для психологічної науки.
   Аналіз уявлень про розвиток особистості у вітчизняній психології в основному базується на культурно-історичній теорії Л.С. Виготського. За визначенням основоположника цього питання, розвиток являє собою ланцюжок якісних змін, процес, в якому ускладнення і кількісні зміни переходять в якісні, суттєві і призводять до стрибкоподібних якісних новоутворень [5].
   Значний вклад у дослідження психічного розвитку особистості зробив Г.С. Костюк, розробивши принцип розвитку у психології, що є центральним у розумінні природи психічного розвитку особистості.
   За положеннями цього принципу, розвиток людської особистості - це безперервний процес, що виявляється у кількісних і якісних змінах людської істоти. Кількісні зміни, тобто збільшення одних і зменшення інших її ознак, зумовлюють виникнення якісно нових і знищення старих психічних властивостей [7].
   Такі зміни відбуваються протягом усіх етапів онтогенезу. Вони пов'язані з фізіологічним розвитком, але визначаються не ним, а наслідками взаємодії з зовнішнім світом, яка регулюється нервовою системою та її психічними функціями. Це забезпечує якісні зміни як окремих психічних процесів, так і психіки в цілому.
   Розвиток психіки, Г.С. Костюк розглядав не як часткову галузь дослідження, а як загальний метод дослідження всіх проблем психології. Закономірності всіх без виключення психічних процесів пізнаються в їх розвитку, в процесі їх виникнення, руху, змінення і відмирання. А індивідуальний розвиток людини вчений розглядав як становлення її не лише як організму, а й як особистості, свідомої соціальної істоти. Г.С. Костюк розкрив співвідношення різних чинників розвитку: внутрішніх і зовнішніх, в тому числі і педагогічних впливів.
   Згідно фундаментальних положень психології розвитку, висунутих Д. Ельконіним, як зазначає М.В. Папуча, сутнісні ознаки предметів і явищ дитина відкриває не в результаті власних дій, а в результаті дій дорослих, але відкриває вона їх сама. Отже, саме в сфері спільної діяльності закладено перші самостійні відкриття і власні кроки особистості дитини. Якщо О.М. Леонтьев вважав, що спілкування є специфічною і необхідною умовою привласнення індивідом культурно-історичного досвіду, то його вчитель, Л.С. Виготський говорив більш визначено і жорстоко: “будь-яка вища функція з'являється як вростання в психіку індивіду ціннісних і інших особливостей взаємодії між людьми” [12, с 116].
   Щодо психологічних досліджень духовного розвитку особистості, то вони починаються насамперед із визначення феномена духовності.
   Духовність, на думку М.Й. Боришевського, є багатовимірною системою, складовими якої є утворення у структурі свідомості та самосвідомості особистості, в яких віддзеркалюються її найактуальніші морально релевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самої, що стали суб'єктивно значимими регуляторами активності [1, с 26].
   У своїх роботах М.Й. Боришевський спирається не результати дослідження самосвідомості особистості, вважаючи, що вона є ключем до розкриття найскладніших утворень особистості, до яких, безумовно, належить духовність [1].
   Звичайно, становлення духовності, духовне самовдосконалення особистості - процес, який нерозривно пов'язаний з саморозвитком. Це - складна, напружена діяльність, спрямована на позитивну зміну себе: своїх думок, почуттів, вчинків, на розвиток своїх здібностей, можливостей, на позитивні зміни навколишнього середовища, подолання буденності, на оволодіння вищим сенсом життя людського [З, с 28].
   Таким чином, М.Й. Боришевський висвітлює розуміння соціально-психологічної природи духовності. Це розуміння хоча й відрізняється від загальноприйнятих підходів до трактування даного явища сучасними філософами, психологами, педагогами, проте є важливою методологічною основою для дослідження духовності у сучасній психології [2].
   Вартим уваги є дослідження Д.А. Леонтьева, в якому інтегровано результати вивчення теми духовності з різних позицій. Вчений пропонує аналіз 3 контекстів, в яких, зазвичай, розглядається духовність. Перший контекст - це проблема особистісних цінностей і життєвих пріоритетів: духовні, етичні цінності на противагу цінностям матеріальним. Другий контекст - духовна творчість, творчість в культурі: створення і сприйняття духовних цінностей, ідей, сенсів, витворів мистецтва. Третій контекст - трансценденція до чогось вищого, вихід за межі індивідуальної особистості. Найчастіше духовність в цьому контексті ототожнюється з релігійністю, сходженням до Бога. Іншим варіантом є різні версії трансперсональної психології, в яких духовність пов'язується з рівнем надсвідомого або вищого несвідомого, такого, що є джерелом інтуїції і творчого натхнення (Р. Ассаджолі), з трансперсональними переживаннями єдності зі Всесвітом, відкритості космічним енергіям (С. Гроф) і ін. [10].
   Разом з цим, визнаючи ці зв'язки, Д.А. Леонтьев наголошує на тому, що важливо не ототожнювати духовність ні з моральними цінностями, ні з творчістю, ні з релігійністю. Духовність, на його думку, можна розглядати лише як єдність цих трьох аспектів [10].
   Таким чином, Д.А. Леонтьев вважає, що вимір духовності відкривається по мірі особистісного становлення і дозрівання як можливість. Результатом духовного розвитку є те, що людина перестає бути ізольованим індивідом, який вирішує егоцентричні задачі ефективної адаптації до середовища, і підключається до творчої енергії надіндивідуальних загальностей або вищих сил, виходячи за власні рамки і відкриваючись взаємодії зі світом на новому рівні [10].
   У короткому психологічному словнику, дається таке визначення: духовність - здатність людини виходити за межі буття, розвинені духовні потреби, духовні інтереси і цінності ставити вище матеріальних. Це специфічна людська риса як сила самовизначення, як енергія поривання до кращого, до самовдосконалення у всіх сферах життя [13, с 320].
   Слід підкреслити, що духовність як здатність особистості виходити за межі буття є важливим аспектом дослідження духовного розвитку філософами.
   Так, О.А. Федоринова розглядає духовність як проблему виходу людини за рамки вузькоемпіричного буття, подолання себе в процесі оновлення і вдосконалення, сходження особи до своїх ідеалів, цінностям і у ході своєї життєдіяльності [16].У творах B.C. Соловйова також представлений розгорнений аналіз такої грані людської духовності, як трансцендентна здатність і прагнення особистості вийти за рамки своєї даності, прагнучи до самовдосконалення. По Соловйову, самовдосконалення це сутнісна ознака особистості. Людина ніколи не є самодостатньою, завершеною істотою, вона знаходиться в стані перманентного самоперетворення, саморозвитку до нової якості [11].
   Сучасний український філософ Н. Хамітов вважає, що природа людини саме в устремлінні вийти за власні духовні (і не тільки) рамки існування і переживання дійсності. Саме цей імпульс невдоволення власним життям і своїм самопочуттям і породжує процес саморозвитку особистості - через буденне існування - до граничного - і від нього -до позамежного [17].
   Іншими словами, саморозвиток особистості відбувається шляхом виходу за межі буденного існування у вільне буття, де все етичне природно, а все природне - етично. Автор зазначає, що вільне буття може відкритися нам тільки в акті творчості. Проте на шляху до творчості лежить вихід за межі заборон повсякденності [17].
   Підхід Н. Хамітова, який отримав назву “метаантропологія”, є духовний рух від буденного існування людини до позамежного і усвідомлення цього. Формами такого позамежного буття Н. Хамітов називає міфологію, філософію і релігію [17].
   В рамках гуманістичної та екзинценціальної психології схожі погляди зустрічаємо у 0.0. Сіфер-Сєдова, який вважає другим важливим етапом духовного становлення особистості (після визначення сенсу існування) - вихід за рамки буденності. Чим ясніше очевидна буденність, тим швидше вона набридає і виникає бажання вийти на інший рівень. У автора є припущення, що в цей історичний період вже очевидно, що можливості побудови гармонійного суспільства неможливі поки людина буде жити і думати так, як звикла. Нові духовні можливості, на його думку, лежать за межою буденності, що склалася. Тільки духовний прорив за цю межу, в інший світогляд, може вивести на більш високий рівень і відкрити нові можливості [15].
   Якщо говорити про самоактуалізацію як важливу складову духовного розвитку, то варто звернути увагу також на погляди А. Маслоу. М.В. Папуча зазначає, що А. Маслоу в останній книзі “Психологія буття” логічно приходить до думки, що насправді люди переживають акти самоактуалізації, які чергуються із звичайним “повсякденним” буттям [12, с 30].
   С.Л. Рубінштейн також розглядав розвиток, як основний і єдиний спосіб буття особистості, який відображає сутнісну потребу людини як універсальної істоти - “постійно виходити за власні межі, досягати можливої повноти втілення в індивідуальній формі своєї родової сутності”. [12, с 92]
   Таким чином, важливість проблеми психології духовного розвитку є очевидною та одночасно не менш складною для дослідження.
   Про складність питання розвитку, та духовного розвитку зокрема, свідчить наявність великої кількості неоднорідних визначень цього явища.
   У філософії розвиток визначається як незворотні, спрямовані, закономірні зміни матерії і свідомості, їх універсальна властивість, всезагальний принцип пояснення історії природи, суспільства і пізнання [6].
   У психологічних словниках зустрічаємо окремі визначення розвитку, розвитку особистості та розвитку психіки.
   “Розвиток - придбання нових якостей, спосіб прогресивного перетворення людини або системи” [9, с 46].
   “Розвиток особистості - процес формування потреби і мотивів діяльності індивіда, особливостей його характеру, здібностей, емоційно-вольової сфери та інтелекту” [9, с 46].“Розвиненість людини - рівень досягнутих основних якісних змін в ній, подій з моменту народження, що виражають ступінь удосконалення її задатків і здібностей, використання можливостей, що прижиттєво представляються, і що відповідають критеріям соціальної, культурної, інтелектуальної, фізичної, професійної і іншої спеціальної (творчої, музичної, естетичної, вольової, організаторської, ораторської і ін.) досконалості” [9, с 46].
   Такі визначення дає короткий словник термінів з психології та педагогіки [9].
   Розвиток особистості у словнику О.В. Петровського розглядається як “процес закономірних змін особистості як системної якості індивіда в результаті його соціалізації” [8, с 310].
   У тлумачному російсько-українському словнику психологічних термінів поняття розвитку розглядається з точки зору психоаналізу і визначається як “результат двох факторів: еволюції природжених процесів розвитку і вплив досвіду на ці процеси” [4, с 296].Там же розвиток особистості розглядається як “вищий рівень розвитку психіки, що має специфічні етапи і рубежі розвитку особистості” [4, с 297].
   Таке визначення зумовлює звернення до наступного визначення -розвитку психіки.
   Розвиток психіки визначається як “загальнопсихологічна категорія, що спирається на всі інші категорії, починаючи з форм психічного відображення і тому є останньою в цій ієрархії” [4, с 297].
   У цьому ж визначенні зустрічаємо тлумачення принципу психології як “поступове і стрибкоподібне ускладнення психіки як в процесуальному, так і в змістовному аспекті”. Тут же автори виокремлюють і негативний розвиток психіки, “який призводить до деградації і розпаду психіки” [4, с 297].
   Таким чином, очевидно, що поняття розвитку особистості у психологічній науці не досягло остаточного визначення, базується на фундаментальних працях науковців, що займалися цією проблемою, найчастіше виражає окремі аспекти проблем, залежно від бачення цілей і завдань досліджень.
   Безліч змістовних і цікавих наукових досліджень, на думку М.В. Папуча, не наближають нас до розуміння самого процесу розвитку. Головною причиною невирішуваності фундаментальних проблем психології, автор вбачає у неефективності методологічного підходу до їх вивчення. Яка основним чином полягає у зацікавленості різноманітними “житейськими” теоріями особистості. “Психологічне дослідження, якщо воно хоче називатися науковим, не може обходити загальнонаукову логіку: житейські знання викликають питання і прагнуть пояснення, відповідно, на підставі існуючих вже наукових знань узагальнень створюють гіпотези і проводять емпіричні наукові дослідження і вже після цього можуть науково-достовірно будуватися нові теоретичні узагальнення” [12, с 85-87].
   Також в рамках нашого дослідження слід підкреслити, що визначення та уявлення різних психологів про розвиток особистості не завжди містять в собі питання духовного розвитку. Так, наприклад, у літературі зустрічаємо умовний поділ розвитку на такі три складові частини:
   1. фізичний розвиток (зміна маси тіла, зростання і так далі);
   2. соціальний розвиток (зміна соціального статусу);
   3. психосоціальний розвиток (дозрівання і поява психічних функцій) [6]. Очевидно, що серед цих складових відсутня найважливіша - так звана “духовна складова”.
   М.В. Папуча вважає, що “якщо наукова парадигма хоч якось спирається на реалії, тоді уявлення про розвиток особистості повинно будуватися на врахуванні наявності різних ліній цього розвитку -природної, соціальної й духовної. І відзначає, що різні - не означає ізольовані. Навпаки, ці лінії становлення єдиної і унікальної цілісності обов'язково між собою взаємодіють, переплітаються, утворюючи більш-менш постійні міжфункціональні системи” свої механізми: у природного -дозрівання, соціо-культурного - привласнення (інтеріорізація), а для духовної - споглядання і відкриття в собі вихідного всезагального духовного підґрунтя - переживання власної самості. Автор також звертає увагу, що якщо знання і уміння (у тому числі і моральні) можуть бути привласнені (інтеріоризовані), то вищі духовні цінності й смисли привласнені бути не можуть, тут потрібен інший механізм, у вигляді якого виступає діалог (у розумінні М.М. Бахтіна і М. Бубера). “У такому діалозі - відкритому і довірливому, суб'єкт-суб'єктній взаємодії - інший допомагає побудувати внутрішній діалог, завдяки якому людина і здатна прислухатися й відкрити в собі ключові духовні змісти”. [12, с 29]
   Таким чином, з огляду на те, що сучасна психологія не має однозначного та чітко визначеного термінологічного апарату стосовно питання розвитку особистості, вважаємо одним з найбільш ефективних наукових методів для дослідження цієї проблеми - аксіоматичних підхід.
   Л.І. Подшивайлова зазначає, що “ідея аксіоматичного підходу у дослідженні особистості ... не являється всеоб'ємноюі тим паче не відміняє собою методологію наукового методу. Ця ідея лише відображає реальні можливості психологічного наукового методу і в якості нового наукового інструменту вказує на перспективу його розвитку у повній згоді із загальнонауковим принципом відповідності (коли будь-яка нова більш загальна модель чи теорія, являється розвитком старої (класичної) моделі, не відкидає її повністю, а включає в себе класичні модельні уявлення, вказуючи рамки їх використання, причому, у певних граничних випадках нова теорія переходить у стару), а також вводяться лише ті психологічні поняття, які можуть бути сформульовані на мові реального або мисленнєвого (теоретичного) експерименту)”. [14, с 93].На основі методологічних формул фундаментальних праць у психології, Л.І. Подшивайлова визначила таку аксіоматику моделі особистості [14, с 94-95], яка може бути суттєвою основою для вивчення проблем розвитку особистості.
   Аксіома 1. Особистість як складну, нелінійну, багатопараметричну систему можна вивчати засобами наукового методу саме у просторі пересікання властивостей цієї системи і найближчого до неї оточення тільки в процесі їхньої взаємодії.
   Аксіома 2. Особистість як нелінійну складноієрархічну систему характеризують ознаки, що доповнюють одна одну:
   1. Наявність взаємопов'язаних підсистем потреб, мотивів, цінностей, смислів, цілей, кожна з яких може характеризуватися різноманітним набором особливий стійких станів, що утворюються за рахунок взаємодії розгалужених тенет співвідношення смислів, цілей, мотивів діяльності і спілкування.
   2. Здатність до перебудови перерахованих підсистем (у тому числі за рахунок стрибків і біфуркацій (розслоєння) в процесі розвитку пов'язаної системи особистісних смислів і усвідомлення мотивів, що переходить з можливості у реальність (дійсність), коли внутрішньо-особистісне, діючи через зовнішнє, саме себе змінює.
   3. Зміщення акцентів в потребово-мотиваційній системі на творення, коли внутрішньоособистісні перетворення сприяють:
   а) творчому заломленню зовнішнього впливу у власні стійкі стани, які і визначають ефективність цього впливу, виражену в різноманітному ступені направленість власної реакції на найближче оточення (групу, колектив і т.д.) в ході міжособистісних стосунків. Все це знаходить своє вираження у становленні і розвитку в процесі творення за рахунок розгалуження міжособистісних стосунків упорядкованих динамічних структур на рівні особистість-колектив;
   б) природному устремлінню залишатися індивідуальністю, захищати і розвивати індивідуальні якості, що проявляються у становленні і розвитку в ході самоорганізації впорядкованих структур на рівні індивід-особистість.
   “Така модель особистості перетворюється у гнучку і максимально наближену до практики відкриту систему, а наявний у ній список несуперечливих аксіоматичних посилань стає основою для введення функціональних понять, що визначаються” [14, с 97].
   Оскільки визначена аксіоматична модель особистості є відкритою для доповнень, маємо на меті на основі попереднього теоретико-методологічного аналізу розглядати питання розвитку особистості, зокрема, духовного, розширюючи аксіоматику моделі необхідними для подальшого дослідження аксіомами стосовно духовного розвитку особистості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Боришевський М.Й. Духовність особистості: соціально-психологічна сутність, детермінанти становлення та розвитку/ Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірн. наук, праць Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. Т.ІХ. ч. 5. - К., 2007. - С 25-32.
2. Боришевський М.Й. Духовність у становленні та розвитку особистісного потенціалу людини / Актуальні проблеми психології. Том IV. Психолого-педагогічні основи розвитку особистісного потенціалу дитини в сучасному суспільстві: Збірн. наук, праць. - К., 2007. - С. 4-15.
3. Боришевський М.Й. Духовність як міра довершеності особистості / Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірн. наук, праць Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. T.VIII. Вип. 6. - К., 2006. - С 26-31.
4. Бродовська В.Й. Тлумачний російсько-український словник психологічних термінів: Словник. - К.: ВД “Професіонал”, 2007. - 512 с
5. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. - М.: Изд-во АПН РСФСР, 1960. - 598 с.
6. Коротаев А.В. Законы истории. Математическое моделирование развития. Мир-Системы. Демография, экономика, культура. - М., 2007. - 224 с.
7. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. - К.: Рад. Школа, 1989. - 608 с
8. Краткий психологический словарь / [под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского]. - Ростов н/Д.: “Феникс”, 1999. - 512 с.
9. Краткий словарь терминов по психологии и педагогике / [ред.-сост. В.Т.Юсов, СИ. Янаев]. - М.: АЭБ МВД России, 2005. - 73 с.
10. Леонтьев Д.А. Духовность, саморегуляция и ценности / Гуманитарные проблемы современной психологии: Известия Таганрогского государственного радиотехнического университета. 2005. №7. - С. 16-21.
11. Малая В.Г. Грани духовности личности в философии / Минувшее и непреходящее в жизни и творчестве В. С. Соловьёва: материалы международной конференции 14-15 февраля 2003 г. Серия “Symposium”, выпуск 32. - СПб., 2003. - С.46-52.
12. Папуча М.В. Проблеми психології особистісного розвитку. -Ніжин: ПП Лисенко М.М., 2008. - 384 с.
13. Подоляк Л. Г. Психологія вищої школи: Навчальний посібник для магістрантів і аспірантів. - К.: ТОВ “Філ-студія”, 2006. - 320 с
14. Подшивайлова Л.І. Типологія особистісно-колективістського самовизначення студентів в умовах навчального процесу: автореф. на здобуття наук, ступеня канд. психол. наук : спец. 19.00.07 “Педагогічна та вікова психологія” /Л.І. Подшивайлова. - К., 1993. - 18 с
15. Сифер-Седов 0.0. О духовном прорыве или о стратегии гармонизации / О.О. Сифер-Седов
16. Федоринова О.А. Мораль и религия / О.А. Федоринова [Електронний ресурс] / Интернет-ресурс Материалов 10-й Международной научно-практической конференции “Роль науки, религии и общества в формировании нравственной личности”, г. Донецк, 2007
17. Хамитов Н.В. Философия: Бытие. Человек. Мир. - Киев: КНТ, Центр учебной литературы, 2006. - 456 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com